Зміст
  • Як акцентуації допоможуть письменнику дати «голос» персонажам?
  • Анотація
  • 1. Вступ: чому одні персонажі «говорять», а інші лише вимовляють репліки
  • 2. Теоретична рамка: від акцентуації до мовленнєвого портрета
  • 3. Узагальнена класифікація як інструмент письменника
  • 4. Додаткові типи Андрія Лічко в розширеній моделі акцентуації
  • 5. Чи можуть «слова-паразити» створювати голос персонажа?
  • 6. Одна ситуація, різні голоси
  • 7. Акцентуація не повинна перетворювати персонажа на карикатуру
  • 8. Психологічна модель не повинна замінювати біографію
  • 9. Темперамент, характер і мовлення: чому не варто робити прямі відповідності
  • 10. Мовленнєвий портрет як система параметрів
  • 11. Як змінювати голос у стресовій ситуації
  • 12. Голос персонажа має змінюватися, але залишатися впізнаваним
  • 13. Практичний алгоритм для письменника
  • 14. Як перейти від психічного типу до художнього образу
  • Додаток 1: Класифікація акцентуйованих типів та зв`язок з темпераментом
  • Додаток 2: Мовні хараткеристики персонажів
  • Додаток 3. Приклади К. Леонгарда та Андрія Лічко з художньої літератури
  • Список використаних джерел
  • Висновки
  • 6. Одна ситуація, різні голоси

    Щоб перевірити, чи працює запропонована модель, можна взяти одну й ту саму ситуацію.

    Наприклад:

    Друг запізнився на зустріч на сорок хвилин.

    Гіпертимний:

    — Ну нарешті! Я вже каву двічі допив, ще трохи і пішов би тебе шукати. До речі, тут поруч нова кав'ярня відкрилася, треба буде зайти.

    Застрягаючий:

    — Сорок хвилин. Я тобі минулого разу теж сказав, що так не роблять. Ти пам'ятаєш? Я конкретно сказав: якщо запізнюєшся, попередь.

    Емотивний:

    — Я вже подумав, що щось сталося. Ти точно нормально? Я не сердитий, просто хвилювався.

    Педантичний:

    — Ми домовлялися о шостій. Зараз шоста сорок одна. Якщо ти затримувався, достатньо було написати.

    Тривожний:

    — Вибач, може, я просто... не знаю. Я подумав, що ти, мабуть, не прийдеш.

    Дистимічний:

    — Нічого. Уже неважливо.

    Екзальтований:

    — Сорок хвилин! Ти розумієш, що я вже подумав, що тебе збила машина?!

    Демонстративний:

    — Ну, нарешті! Я вже навіть встиг уявити, як завтра розповідатиму всім, що просидів тут самотній і покинутий.

    Збудливий:

    — Де ти був? Я сказав приходити о шостій.

    Циклотимічний у піднесеному стані:

    — Та нічого! Ходімо, я якраз придумав, що будемо робити.

    Той самий герой у пригніченому стані:

    — Уже не хочу нікуди.

    Шизоїдний:

    — Цікаво, що ми вважаємо сорок хвилин запізненням, хоча більшість історичних подій узагалі не вкладаються в поняття точного часу.

    Лабільний:

    — Я вже злився... але побачив тебе і якось перестав. Ти точно нормально?

    Конформний:

    — Ну, всяке буває. Зараз усі запізнюються. Нічого страшного.

    Цей експеримент показує принципову річ.

    Одна подія не має одного психологічно «правильного» мовлення.

    Мовлення залежить від того, що саме персонаж вважає головним у цій ситуації.

    Для одного головне — час.

    Для іншого — емоції.

    Для третього — образа.

    Для четвертого — соціальна норма.

    Для п'ятого — власна реакція.

    Саме ця різниця і створює характер.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.