Як акцентуації особистості можуть допомогти письменнику дати «голос» персонажам?

Запропоновану нижче систему доцільно називати узагальненою авторською класифікацією, а не «13 типами Леонгарда».

Перші десять позицій спираються переважно на типологію Леонгарда.

Останні три використовують типи, характерні для системи Лічка та спорідненої характерологічної традиції. При цьому «лабільний» у розширеній моделі не слід ототожнювати один до одного з усіма характеристиками емотивного типу Леонгарда. Це не недолік, а нагода для письменника: одна й та сама загальна риса може мати різну художню реалізацію.

3.1. Гіпертимний тип: персонаж, якому думкам тісно в голові

Гіпертимний персонаж живе так, ніби навколо нього постійно відбувається щось цікаве.

Йому складно довго залишатися в одному емоційному та комунікативному режимі. Він легко вступає в контакт, швидко реагує, часто ініціює розмову й не дуже боїться відхилень від теми.

Для письменника головний ресурс цього типу полягає не в тому, щоб зробити героя просто «веселим».

Набагато цікавіше показати швидкість його внутрішнього перемикання.

Такий герой може почати говорити про ремонт автомобіля, згадати сусіда, потім раптом перейти до подорожі, а через хвилину повернутися до початкової теми.

Наприклад:

— Та я тобі кажу, там справа взагалі не в моторі. Там цей майстер, пам'ятаєш, той лисий? Він ще минулого разу мені накрутив такого, що я три дні машину не заводив. До речі, ти ж казав, що хочеш у Карпати? От ми якраз можемо на ній поїхати. Я полагоджу. Та що там, за вечір зробимо.

Тут немає необхідності прямо писати: «Він був гіпертимним».

Голос уже демонструє:

⦁ високу швидкість;

⦁ асоціативні переходи;

⦁ впевненість;

⦁ ініціативність;

⦁ низький поріг переходу до нової теми.

Для такого героя добре працюють короткі вставки, самоперебивання, неповні завершення думки.

Його мовлення може бути гучним і енергійним, але не обов'язково. Важливіша динаміка, ніж гучність.

3.2. Застрягаючий (ригідний) тип: людина, яка не відпускає незавершене

Якщо гіпертимний персонаж легко перескакує з однієї теми на другу, потім на третю. має багато незавершених справ які кидає на півдорозі, завжди хоче іти вперед, не думаючи про наслідки, то застрягаючий (ригідний) персонаж може роками повертатися до одного й того самого розпорядку дня, безкінечно повторювати одні і ті самі ритуали.

Його внутрішній конфлікт може бути дуже простим:

«Я ще не договорив». «Я ще не закінчив». «Ви збили мене з панталику, і я мушу почати все с початку».

Причому «недоговореним» може залишатися не речення, а образа, суперечка, несправедливість, невиконана обіцянка. Тому мовлення такого героя часто має накопичувальну структуру.

— Я не про гроші зараз говорю. Гроші тут узагалі ні до чого. Я говорю про принцип. Бо коли ти минулого разу сказав, що повернешся о восьмій, я тобі повірив. О восьмій. Не о дев'ятій, не о десятій. О восьмій. І я вже тоді сказав, що це неправильно. Пам'ятаєш? Я сказав.

Останнє речення особливо важливе.

«Я сказав».

Для такого героя повтор може бути не недоліком авторського стилю, а характеристикою психічної організації персонажа.

Він повертає співрозмовника до попередніх пунктів. Він нагадує. Фіксує. Уточнює. Доводить щось комусь, переконує що правий лише він, і що він завжди правий, і що лише так як він робить це добре і правильно, бо "так прийнято"..

Тому його репліки можуть бути довшими, ніж репліки інших персонажів, навіть якщо фактичної інформації в них небагато. Його голос будується на ретроспективному поверненні до одних і тих самих шаблонів, схем та ритуалів.

3.3. Емотивний (рефлективний) тип: коли мова реагує на чужі почуття

Емотивний персонаж цікавий письменникові тим, що його мовлення часто спрямоване не стільки на предмет розмови, скільки на емоційний стан співрозмовника.

Він помічає інтонацію. Пауза та жест для нього може бути важливішою за слово. Він може перервати власну думку, якщо побачить, що інший засмучений.

— Та ні, я не хотів тебе образити. Просто... я думав, що ти знаєш. Ти ж не образилася?

— Ні, зовсім ні.

— Точно? Бо ти якось інакше сказала Я, може, неправильно зрозумів.

— Так, ти нічого не зрозумів,

Тут характер створюється через комунікативну чутливість. Такий герой може вживати пестливі форми, м'які конструкції, вибачення, пом'якшення.

Однак надмірне використання «ой», «боже мій», «чесно кажучи» швидко зробить персонажа карикатурним.

Сильніший прийом полягає в тому, щоб показати його реакцію на інтонацію іншого.

3.4. Педантичний тип (параноїдний): голос людини, яка не дозволяє фактам стояти криво

Педантичний персонаж не обов'язково нудний. Це принципово важливо.

Якщо зробити його просто «занудою», літературний потенціал типу буде втрачено. Його цікавість полягає в іншому: він бачить світ через необхідність упорядкування.

Тому його мовлення природно тяжіє до:

⦁ уточнень;

⦁ класифікацій;

⦁ дат;

⦁ послідовності;

⦁ виправлень;

⦁ пояснень;

⦁ формулювань «точніше».

— Ми домовилися зустрітися о сьомій.

— О сьомій вечора.

— Ну так.

— Це важливе уточнення. Ти сказав «о сьомій», а минулого разу ми зустрічалися о сьомій ранку.

Комічний ефект тут виникає не через слово «точніше», а через непропорційність уваги до деталі. Саме це і варто використовувати письменнику. Педантичний голос стає переконливим тоді, коли герой помічає те, що інші персонажі навіть не вважають важливим.

3.5. Тривожний (астенічний) тип: мова людини, яка постійно перевіряє ґрунт

Тривожний персонаж будує мовлення через невпевненість.

Але невпевненість не обов'язково означає постійне заїкання.

Набагато природніше працюють:

⦁ модальні слова;

⦁ запитання;

⦁ перепитування;

⦁ умовні конструкції;

⦁ паузи;

⦁ самовиправлення;

⦁ прохання підтвердити правильність власної думки.

— Можна я сяду тут? Якщо ти не проти. Тобто... якщо тобі зручно. Я можу й там. Просто тут, здається, менше протягу. Але якщо ти хотів сісти тут, то нічого.

У цьому випадку герой буквально передає співрозмовнику право остаточно визначити ситуацію. Його голос можна будувати на формулі:

твердження → сумнів → уточнення → відступ.

Це один із найпростіших способів зробити тривожного персонажа впізнаваним без прямого опису його психології.

3.6. Дистимічний (депресивний) тип: голос із приглушеною гучністю

Дистимічний персонаж не обов'язково постійно говорить про смерть, трагедії чи безнадію.

Його голос можна зробити значно тоншим.

Головний інструмент тут — зниження енергії мовлення.

Репліки коротші.

Емоційні вершини нижчі.

Вигуків мало.

Ініціативи небагато.

— Ну що?

— Нічого.

— Ти підеш?

— Може.

— Коли?

— Не знаю.

Така розмова може бути психологічно виразнішою за сторінку внутрішніх монологів.

Особливо важливим є співвідношення між репліками різних персонажів.

Якщо один герой говорить на десять рядків, а дистимічний відповідає трьома словами, контраст автоматично створює характеризацію.

Тобто іноді персонажа характеризує не те, що він додає до розмови, а те, що він відмовляється до неї додавати.

3.7. Афективно-екзальтований тип: світ як іллюзія

Цей тип дає письменникові можливість працювати з високою емоційною амплітудою. Для такого персонажа подія рідко залишається просто подією.

Вона стає:

⦁ дивом;

⦁ катастрофою;

⦁ трагедією;

⦁ неймовірним збігом;

⦁ найбільшою несправедливістю;

⦁ прекрасною миттю.

— Ти бачив?! Ти бачив, що він зробив?! Це ж неможливо! Просто неможливо! Я такого в житті не бачив!

Однак важливо не перетворювати екзальтованість на нескінченні знаки оклику.

Справжній художній прийом полягає в масштабуванні значущості.

Для одного персонажа чашка розбитого скла — неприємність.

Для іншого — маленька трагедія.

Для третього — символ кінця певного етапу життя.

Саме різниця в інтерпретації події створює голос.

3.8. Демонстративний (істероїдний) тип: персонаж, який знає, що на нього дивляться

Демонстративність (істероїдність) особливо цікава з погляду діалогу, тому що вона пов'язана з уявним або реальним слухачем. Такий герой може змінювати свою манеру говорити залежно від аудиторії.

Перед однією людиною він скромний. Перед трьома слухачами — красномовний. Перед людиною, яку хоче вразити, — схильний до театральних ефектів.

— Ти навіть не уявляєш, що було далі! Ні, стій, дай я нормально розповім! Бо якщо я просто скажу, ти не зрозумієш масштабу події!

Тут важлива не сама фраза. Важливий контроль уваги.

Демонстративний герой може створювати очікування перед інформацією, затримувати кульмінацію, використовувати риторичні запитання, перебільшення, звернення до слухача.

Його мовлення має сценічний характер. А отже, письменник може свідомо будувати його репліки як маленькі вистави.

3.9. Збудливий тип (епілептоїдний): мова як продовження дії

Збудливий персонаж особливо добре проявляється в конфлікті.

У спокійному стані він може говорити цілком нормально.

Але під час загрози, суперечки або фрустрації його мовлення різко змінюється.

— Значить так.

— Що «значить так»?

— Стоп. Я сказав: стоп. Всі зараз замовкли і стулили пельки! І мовчати, поки я говорю!.

— Але...

— Я сказав, замовкли всі!

Тут працює не просто агресивна лексика. Головний прийом — зміна синтаксису під тиском емоції. Довгі речення зникають. З'являються короткі конструкції. Дієслова наказового способу. Вигуки. Повтори. Перебивання.

Тому під час конфлікту такий персонаж може буквально «говорити ударами».

3.10. Циклотимічний тип: голос, який змінюється разом із фазою

Циклотимічність особливо корисна для письменника, тому що вона дозволяє показати персонажа не статично, а в часовій динаміці.

Один і той самий герой може говорити абсолютно по-різному в різні періоди.

У фазі піднесення:

— Все, вирішено! Завтра їдемо. Я вже знайшов машину, маршрут, готель. Та чого ми взагалі сидимо? Поїхали сьогодні!

В іншому стані:

— Не хочу.

— Куди?

— Нікуди. Просто залиш мене!

Це дає письменнику важливий інструмент. Голос персонажа не обов'язково має бути постійною величиною. Іноді його впізнаваність виникає саме через характерну змінність. Читач упізнає героя не тому, що той завжди говорить однаково, а тому, що його зміни мають внутрішню закономірність.