Зміст
  • Як акцентуації допоможуть письменнику дати «голос» персонажам?
  • Анотація
  • 1. Вступ: чому одні персонажі «говорять», а інші лише вимовляють репліки
  • 2. Теоретична рамка: від акцентуації до мовленнєвого портрета
  • 3. Узагальнена класифікація як інструмент письменника
  • 4. Додаткові типи Андрія Лічко в розширеній моделі акцентуації
  • 5. Чи можуть «слова-паразити» створювати голос персонажа?
  • 6. Одна ситуація, різні голоси
  • 7. Акцентуація не повинна перетворювати персонажа на карикатуру
  • 8. Психологічна модель не повинна замінювати біографію
  • 9. Темперамент, характер і мовлення: чому не варто робити прямі відповідності
  • 10. Мовленнєвий портрет як система параметрів
  • 11. Як змінювати голос у стресовій ситуації
  • 12. Голос персонажа має змінюватися, але залишатися впізнаваним
  • 13. Практичний алгоритм для письменника
  • 14. Як перейти від психічного типу до художнього образу
  • Додаток 1: Класифікація акцентуйованих типів та зв`язок з темпераментом
  • Додаток 2: Мовні хараткеристики персонажів
  • Додаток 3. Приклади К. Леонгарда та Андрія Лічко з художньої літератури
  • Список використаних джерел
  • Висновки
  • 1. Вступ: чому одні персонажі «говорять», а інші лише вимовляють репліки

    Письменник може створити персонажу складну біографію, продумати його дитинство, освіту, професію, страхи, мрії та систему цінностей. Проте все це ще не гарантує, що герой отримає власний голос.

    Є персонажі, яких читач упізнає майже миттєво. Іноді достатньо кількох речень без ремарки автора, щоб стало зрозуміло, хто саме говорить. Один герой сипле короткими наказами, другий постійно уточнює деталі, третій перескакує з теми на тему, четвертий довго підбирає слова, п'ятий перетворює кожну дрібницю на трагедію. При цьому відмінність між ними створюється не стільки набором окремих слів, скільки способом організації мовлення.

    У лінгвостилістичних дослідженнях діалог розглядається як один із важливих засобів характеризації персонажа. Через мовлення читач отримує інформацію не тільки про те, що герой знає або думає, а й про його соціальну позицію, ставлення до інших, емоційний стан, комунікативні наміри та спосіб взаємодії.

    Інакше кажучи, персонаж характеризується не лише тим, що він говорить, а й тим, як він це робить.

    Саме тут психологічні типології можуть стати цікавим інструментом для автора художнього тексту.

    Карл Леонгард у праці Akzentuierte Persönlichkeiten, опублікованій 1968 року, описав систему акцентуйованих особистостей, виділивши десять основних типів і низку їхніх поєднань. Важливо, що сам Леонгард використовував психологічний аналіз і для роботи з героями художньої літератури: друга частина його монографії безпосередньо присвячена аналізу літературних персонажів.

    Андрій Лічко надалі розробив власну типологію акцентуацій характеру, яка не є простим «продовженням» десяти типів Леонгарда. У ній з'явилися, зокрема, шизоїдний, лабільний, конформний, психастенічний, сенситивний та інші типи. Особливе місце ця модель посіла в роботі з підлітковим віком.

    Для письменника цінність цих моделей полягає не в тому, щоб поставити вигаданому герою психологічний діагноз. Художній персонаж узагалі не є реальною людиною, а літературний текст не є психіатричною картою. Цінність полягає в іншому: психологічна модель дозволяє поставити авторові практичне питання:

    Як ця людина мала б говорити, якщо саме така риса її характеру постійно виходить на передній план?

    Це питання вже безпосередньо стосується ремесла письменника.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.