23.10 Мандрівний вогонь

— Швидко, швидко, давайте вже, пацани! Їдемо!

Артилерія — це завжди страх як громко. Ромчик вже давно звик до цього, але інколи йому все ж таки ставало зле, і про скрипку вже точно можна було забути: яка там в біса скрипка, тут би глухим не залишитись. Він стрибнув до кабіни, мимоволі торкнувшись мокрого змерзлого металу, пірнув у надихане тепло, зайняв місце. Хлопці посипалися слідом — Рушій, Март, Стас, — і мотор загуркотів, мокрі осики посадки побігли назад, а Ромчика вдавило потилицею в стінку.

За кермом у них був Шумахер, і це погоняло якнайкраще підходило хазяїну.

— Отуди, до ліску, і там ще праворуч кілометра три, тільки обережно, там наче дригва була…

— Що було?!

— Багнюка! — крикнув Март. — Твані по пояс, позавчора хлопці джипа бмпшкою виштовхували!

— А-а-а, — Рушій визирнув у вікно та примружився. — Та наче підмерзло за ніч. Шумахер, ти обережно там…

Той тільки оком кинув скоса та запихкотів цигаркою так, ніби хотів перетворитися на дракона. Розмовляв Шумахер неохоче, але ганяв — дай боже кожному. Март, втім, був вдвічі молодший та говіркий, тому і почав розповідати якусь маячню про болота і що в них буває. Ромчик не мав на нього зла — Март був білорус, що ще позаторік втік з рідної країни, бо мав всі шанси опинитися на підвалі, а то й десь у лісі під ялиною. По батьківщині він сумував страшно, в нашвидкуруч вивчену українську регулярно вставляв рідні слова, хоч загалом був, як і майже всі білоруси, вимушено зросійщеним, і було це однією з багатьох причин йому ненавидіти русню. Зараз же ж він розповідав про неймовірних розмірів та смаку журавіну, себто журавлину, і якось так мрійливо розповідав про неї, що у Ромчика набіжав повний рот слини.

— Та годі вже, — буркнув він, закурюючи. Мати б збожеволіла, якби побачила його зараз — зарослого, почорнілого від кіптяви та щетини, немитого з тиждень, якщо не більше, бо часу не було, ще й з цигаркою! Вона б закочувала очі, скаржилася на хворе серце і розповідала Ромчику про те, як він, невдячний, ладен її живцем в труну звести…

Але сварити Ромчика було вже нікому. Та й не було у матері ніякої труни. Її поховали сусіди: загорнули в покривало та зарили у дворі звичайної маріупольської дев’ятиповерхівки. Якимось дивом змогли передати повідомлення про це — і зв’язок обірвався зовсім. Потім не стало і будинку. Що з сусідами, Ромчик знати не міг, але здогадувався.

Саме таке русня намагалася зробити з усіма ними. З кожним селом, містом, кожним українцем — занадто волелюбним, не задушеним роками та століттями брехні та насилля, не перешитим на руській манєр в манкурта, і від того — ворогом. Ромчику подобалося бути ворогом такої злої чорноти, і він був не проти залишити музику. Один чорт, після перемоги треба буде відновлювати не лише сон, психіку та все життя навкруги, але й слух, і руки…

Краз пірнув до посадки, поскакав по ледь помітній грунтовці, що колись слугувала лісникам і ще не встигла зарости вщент, і Ромчик ніби прокинувся. Цигарка вже дотліла і майже обпікала пальці, він ще встиг досмоктати останній, хімозний від присмаку підгорілого фільтру, ковток диму — а вони вже місили колесами багно.

— Асцярожна, сядем, — Март з тривогою дивився на яскравий зелений мох. Шумахер трохи збавив ход, але рухався впевнено і зупинятися, вочевидь, не збирався. — Ой асцярожна…

— Та цить! — обірвав його Стас. Він з них був найстарший, мовчазний, в нього десь вже підростав перший онук. — Під руку оце…

І знову замовк. Март теж стулився, тільки очима проводжав похилені кущі та тонкі берізки, аж доки їх не ковтнула неприємна темрява мертвого лісу, що стояв собі колись, ріс, шумів, а потім бозна звідки взялася твань та почала підступати все ближче, хапати за коріння, душити чорним липким багном, ледь притрушеним брехливо-зеленими обіцянками безпечних галявинок, що насправді були голодними чарусами, та згодом задушила зовсім. Тепер мертві дерева стояли достоту так, як мертві будинки Маріуполя — чорні, мовчазні, пусті. Навіть Стаса, і того пройняло.

— Фу блядь, ну й паскудне місце, — сказав він. — Давайте працювати та забираймося звідси.

Працювати — то було звично і завжди заспокоювало. Повний комплект з сорока ракет вже чекав часу, система наведення спіймала потрібні координати та встановила кут, Ромчик відійшов подалі, натягаючи навушники, і під ним майже беззвучно здригнулася земля. Чорна твань полетіла врізнобіч, додаючи плям камуфляжу, їх вірна “Верба” підстрибнула та відстріляла перший залп. Ромчик кинувся знову до неї, розпеченої та гарячої від роботи, став допомагати — добре навчений екіпаж вмів перезаряджатися за десять хвилин, — і весь цей час десь в глибині його тіла тремтіло, мов миготливий вогник, відчуття неспокою, ніби хтось звав — а куди і навіщо, було не зрозуміти.

Другий і третій пуски пройшли як по маслу. Перед четвертим на зв’язок вийшов командир та звелів вертатися, бо вже немає сенсу витрачати набої.

— Викопуйтесь, поки на пузо не сіли, і давайте додомцю, хлопці, — звелів він. — Та обережно там, місце таке…

Він не договорив, та й не було потреби. Ромчик сам відчував, що стріляли вони сьогодні з непростого місця; всі відчували. Коли “Верба” вже розвернулася і пішла по своїм-таки слідам назад, Март тихенько сказав:

— Тут мають лісовики водитись. Мавки всякі. Вогники, що в драговиння заводять.

Ромчик майже бачив все, про що це базікало патякало, а більше за це — відчував. Як ствол, наставлений у спину, як мороз попід шкірою, як передчуття.

— От же ж! — зненацька вигукнув Шумахер, і важку вантажівку підкинуло, як іграшкову. — Що то за хєробора така?!

— Сиди! — Стас схопив його за рукав, спинивши спробу вилізти та на власні очі пересвідчитися, що ж там за така хєробора. — Сиди. Воно громовиць не боїться, тільки заліза. Голодне…

Ромчик вилупився на нього, а Стас поліз за комір, покопирсався там, витяг хреста на товстій шворці та кинув оком на хлопців, що були всі молодші за нього.

— Я ж з Кремінного, — сказав він, ніби це все пояснювало, і вистрибнув додолу, крикнувши, — газуй!

Всі заволали разом: Ромчик — від жаху, що вони просто зараз мають кинути свого на поталу якомусь хтозна-звідки взятому божевіллю, Март — щось про сіль та вогонь, а Рушій — від того, що ручку дверцят заклинило, і він ніяк не міг вистрибнути слідом за побратимом. Машина кричала теж — важким, страшним ревом істоти, що втрапила у смертельну безжалісну пастку. Колеса скажено крутилися, чорне та зелене багно летіло доверху, заліплюючи вікна. Потім щось ніби хруснуло, двері з боку Рушія нарешті піддалися, і живий Стас, весь в баговинні, штовхнув побратима і поліз до кабіни, на ходу матюкаючись страшною лайкою.

— Сказав же — газуй! Жити обридло? Пиздуй давай, Шумахер, бля!

Машину ніби випустили з рогатки, так вона летіла уперед, кидаючи багно направо та наліво, і Ромчик тільки встиг побачити, як щось товсте, зеленкувате, в огидних жаб’ячих плямах, з довжелезними загрібайлами, схожими на сухі гілки болотяних дерев, відчайдушно шубовснуло в найближчу калабаню та зникло з очей.

— Що це, блядь, в біса таке було? — видохнув він. Машину трусило так, що зуби цокотіли — і не лише від бовтанки. — ССО? Кікімора?

— Була б кікімора — тут би нам і кірдик, — Стас запалив цигарку, не одразу потрапивши вогником куди слід. — Водяник. Пацани вчора, певно, розбудили. А ви шо, справді думали, що я йому дамся заїсти? Та тю! Ми пацанвою ще таких по всьому Кремінному ганяли…

Трясовина, нарешті, скінчилася, вже знайомий лісок побіг по боках, і Ромчик лише зараз зумів опанувати подих і думки настільки, щоб спитати:

— А чому ж?.. — і замовк. Якось незрозуміло було, що питати. Чому Стас не розповідав, чому водяника не відлякало залізо, чому в житті взагалі стільки незрозумілого. Страшні мертві будинки, до прикладу. І чудовиська, що живуть в багатьох чоловікоподібних істотах, прикриваючись ряскою та лататтям, а насправді повні чорного хижого багна. — Хоча ні. Потім.

Стас кивнув йому, ніби вони порозумілися у чомусь важливому, що не потребувало слів, мужньо витримав пару дружніх стусанів від Рушія, що досі не зовсім отямився від жаху, і зненацька йойкнув:

— Дивіться! Та не туди, назад! От дідько!

Від болота вже був видний лише самий краєчок, що ніби плив між деревами та кущами. Ні, це над ним пливло миготливе сяйво — підіймалося, опускалося, мерехтіло та вабило до себе.

— А оце вже треба буде в штаб повідомляти, — без посмішки сказав Стас. — Хай мольфара засилають. І хлопців всіх попередьте, щоб навіть близько туди не йшли.

— Заманить — не вийдеш, — підтвердив Март, ледь кинувши погляд. — У нас таких баби по селах колись на жаб’яче молоко пригодовували. чорт Карысны ў гаспадарцы чорт, чужинців всяких ковтає, досі болота на сорок відсотків з рештків окупантів складаються. Науковий факт, я в школі вчив.

Ромчик коротко посміхнувся і поплескав його по плечу.

— Як від нас цю наволоч виженем — підемо до ваших, брате, пачакай, — сказав він. — Там і всі дев’яносто буде.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.