Гелложовтень

16.10 Купол.

— Летить! Летить, блєдіна!

Василько біжав по вулиці як був, босоніж та з вудкою, про яку забув, коли побачив в повітрі ціль, дощова вода з калюж забризкала йому штані аж до колін. Сірко, його вірний приятель з рудими бровами, мчав слідом та гавкав так, що в хатах почали відкриватися вікна. За мить на вулицю вже вигулькнув бойовий підрозділ супроводу у складі баби Параски та баби Палажки, та стрімголов покотився до сільради.

— Михалич! — кричала Палажка. — Спиш, потворо, щоб ти вже не спав! Заряджай!

Параска не кричала, а тільки хекала, крутячи педалі старого веліка, та так само спритно крутила головою, вишукуючи ціль. Нарешті тріумфально вигукнула:

— Ондечки!

Справді, трикутна чорна машина летіла над селом, торохтячи, мов поламаний трактор.

— Ах ти ж падло, ну! — Палажка примружила око. — То він не по нас, на Федорівку цілить, гад! А там же ж хлопчики!

Михалич вже розгортав на турелі кулемета з загрозливим раструбом на кінці довжелезного ствола. Той вилаявся коротко та гучно, стрімка сердита зірка майнула догори, пройшла майже біля крила трикутника і розірвалася.

— Мазило! — крикнула Палажка. — Лівіше, лівіше бери! Цілься!

— Вали гадину! — підтримала її посестра. В мирі, без сварок та взаємних кпинів, Палажка з Параскою не ладні були прожити і п’яти хвилин, але загальний ворог миттєво перетворював їх на найліпших подруг, ба більше — на дві частини одного страшного чудовиська, такого собі гібрида Сцилли та Харібди — галасливого, отруйного і безжального. — Давай!

Ще одна зірка вискочила з кулемета та порскнула наверх, тягнучи за собою довгий гарячий хвіст. Ще не дочекавшись потрапляння, Василько своїми молодими очима побачив, що воно буде, і ледве стримав радісний крик, закусивши пальці. Секунда, дві, три — і яскравий спалах заквітчав небо, а огидне дзеленчання змінилося довгоочікуваним звуком вибуха. Всі закричали разом — дід Михалич, баби, Василько, навіть Сірко загавкав, вертячи рудим хвостом, — а з неба все сипалися і сипалися палаючі уламки.

Півгодини потому до села прибула делегація хлопчиків. Наймолодшому з них було років сорок, і зверталися до нього поважливим “пан полковник”.

— Шановні, ви ж нам усю стратегію псуєте, — казав він докірливо. — Ізраїльські союзники нам передали систему Купол для відбиття атак, ми її розгорнули — і що? Третій тиждень жодного влучання, дрони до нашого сектору просто не долітають!

— То все я, — вдоволено та гордовито заявила баба Палажка. — От недарма я в школі астрономію вчила. Бачила, Парасю? Працює ж!

— Та тю на тебе, — заперечила Параска. — Якби не мій ровер, хрін би тобі на всю пику, а не…

— Шановні, шановні, заспокойтеся! — намагався підпрягтися до розмови військовий, але дарма. Більше того: роздратовані його втручанням, баби спрямували на нього колективний вплив крупнокаліберних отруйно-диверсійних пащек.

— Та де б ми були, якби той Купол чекали! — почала Параска, і Палажка тут же ж взяла руки в боки та вступила другим голосом.

— Та ми вам шо, кацапня невдячна? Ви нас бороните, а ми будемо лежати й співати сумних пісень, поки над нами оце літає? Та тьху! Зброя є — треба їбашить!

— Правду Параска каже, зброя є — стріляй, — підтримав і Михалич. — А зміна яка росте! Ви ж подивіться, яка зміна!

Полковник кинув оком на Василька, що швидко ховав собі до кишені щось металеве, скручене з найближчої машини, і зітхнув.

— Готуйтеся, — сказав він. — Самі поїдете до Тель-Авіву. Наш Купол демонструвати. Нехай навчаються.

— Та тю… — почала Палажка, але Параска пхнула її у бік гострим старим пальцем.

— Як скажете, пане полковнику, — сказала вона. — Ви військовий, вам видніше. А ми потім звідти не з пустими руками повернемося…

— Ядерної зброї в Ізраїлі нема, — швидко нагадав полковник.

— Та звісно! — погодились обидві. — Звісно, що нема! Ми так, за Купол подякувати.

— І за те, як швидко схаменулися нам проти гадини допомагати, — додала Палашка. — І взагалі за все. Ну а що, є ж за що! То хай начуваються.

Параска схвально мугикнула і, витягши з кишені маркера, намалювала на рамі велосипеда двадцятий ювілейний трикутничок.