Гелложовтень

— Господи, Віталя! Що це ти таке наварив! Що це, в біса, за гамно кип’ячене? Воняє, аж очі вивертаються!

— А ти не лізь, не нюхай, то й не буде вонять, — сердився Віталя та все мішав довгою ложкою, що скидалася на якусь містичну зброю, у чорному від сажі казані. — Оно йди до того вогнища, там для людей наварено, ще й припросять. А сюди не лізь!

У казані крутилася й кипіла веремія з якогось зілля, огидного настільки, що навіть бульки з нього лопалися із звуком, від якого тягло ригать. Але Віталя, вдягнутий в повний костюм протихімічної оборони, завзято крутив своїм черпаком і навіть щось додавав, коли бачив нестачу.

— “Щі са свєжей капусти аппєтітниє”… — він відвернув обличчя, щоб не бачити тих щів, але вивернув з бутля все, що в ньому плавало, і добряче розмішав. — Тьху, гидота така, але наказ… нічого, нічого. “Каша ячнєвая с мясом”. Та бачили ми то ваше м’ясо, його хробаки й ті не жують… тьху. Принесло ж ту комісію, най би їм!

За його спиною виник командир, подивився на казан і підтяг баф повище.

— Ти живий тут, Віталя? — спитав він. — Чую, матюкаєшся.

— Та бльо, живий, але зараз ригану, крізь костюма проїдає, — пожалівся той. — Але вже все, майже все. Голодні?

— Ограду гризуть, — лаконічно відповів командир. — Давай допоможу. Ті вестерни дурнуваті вже камеру поставили, будуть фільмувати. Так ти ж білі рукавички вдягні, не забудь.

Віталя показав йому руки в захисних рукавицях аж до ліктя і зняв казан з вогню.

— Вечеря! Чи як його там… ужі-і-і-ін! — паскудним голосом оголосив він. За загородкою, що була вкопана в землю поза лагерем, аж за рівненьким рядком біотуалетів, тут-таки піднявся страшний ґвалт. Всі лізли один одному на голову, дралися, випиналися один на одного, волали нелюдськими, вимагаючи їжі та не соромлячись бити один одного на кривавому шляху до корита. Кожного разу в маленьких очах Віталя читав ненависть до всього живого, окрім себе, та впевненість, що одного разу їжі не вистачить, що її завжди не вистачає, і тому треба бити, дряпатись, ставити підніжки та лізти до вечері першим. Їдло цим істотам приносили тричі на день, і це нічого не міняло: кожного разу ледь не кожен, отримавши своє, залишався абсолютно впевнений в тому, що його обійшли та образили, тож наступного разу вів себе ще більш по-звірячому.

Ні, звірей Віталя ображав дарма. Він мав справу з ними ще коли був юннатом та потім, на біосферній станції, і жоден звір так себе не вів. Ані свійський, ані дикий. Віталя затримав подих, аби не нахапатися дурної гидоти, та вивернув казан у корито — довге, оцинковане, міцне. Виття та матюки одразу стихли: полонені мотнулися по здобич. Видно було, як вони стирчать ледь не по пояс у кориті, задравши дупи в страшних зачовганих штанях догори, та нетерпляче совають ногами, відштовхуючи один одного. Рохкання та чавкання були такі, що Віталя, хоч і був вже звичний, відійшов на пару кроків. Псувати костюма не годилося, годувати полонених йому судилося ще не раз… і все ж таки так хотілося передати цей неприємний обов’язок комусь іншому!

— Тьху, мерзота, — тихо сказав Віталя. Видно було, як по той бік огорожі західні спостерігачі з відеокамерою фільмують все, що відбувається. — І як таку гидоту жеруть…

Командир знову виник за його спиною, ніби з землі виріс. Може, й виріс — йому, характернику та лісовику, це було як два пальці. Поплескав Віталю по плечу і скомандував:

— Йди відпочивай. Та зніми костюма, хай повисить, вивітриться. Йди, кажу, я придивлюся.

“Може, із завданням і не дуже пощастило, — думав Віталя, відходячи геть та відчуваючи дивну суміш вдячності, вини та полегшення. — Отрутовар, тьху, капость! Ще й цих годувати, дивитися, аби не охляли, бо ж конвенція, комісія, діп консьорн ебаут потеншиал крюел хендлінг і все таке інше. Але командир що треба, дай йому бог. З таким і отрута не страшна, і москалі…”

За його спиною командир, дивлячись на веремію спин, потилиць, дуп та кінцівок, заляпаних чорним варевом, посміхався і думав:

“Оце з отрутоваром пощастило, не в кожному підрозділі такий. Хоча й недолік, але ж яку гидоту варить, це ж капець. Бути йому головним отрутником полку щонайменше, тільки підросте нехай. Ех, Віталя, Віталя…”

А полонені свинопси не думали нічого. Вони жерли та були щасливі, наскільки взагалі могли відчувати це складне та високе почуття, і це сумнівне щастя старанно фільмувала західна агенція з захисту прав полонених та осіб з альтернативними харчовими потребами. У західному прогресивному світі вже давно припинили шейміти, переслідувати та обмежувати в правах поціновувачів незвичного раціону.

А от прихильників “руського міру” — тільки почали.