17.10 Українські відьми

Буде тобі, враже, так, як відьма скаже!

— Не треба воно тобі, дитино. Йди геть, та серця не тримай на мене.

Ворожчина хата була достоту така, якою Мала її собі уявляла. Старезна, ще з лавами попід стінами, з почорнілими світлинами на стінах та червоним кутком, вся завішана рушниками, дбайливо прибрана та виметена. Місце їй було не у реальному житті, а десь в етнографічному музеї, але ж ворожка теж була як зі сторінок книжки про відьом та чортів — викапана. Навіть загнутий скорцюблений ніс та невидющі білі очі.

Розмова в них відпочатку не склалася. Ще коли Мала підігнала машину занадто близько до воріт та огорожі, і величезний кіт, чомусь сірий, а не чорний, як належало б, невдоволено та грізно зашипів на неї з огорожі, ще й лапою замахав, зробилося зрозуміло: розмови не буде. І дійсно, все пішло навскіс. Бабка, звісно, була на місці, командир не збрехав, але вмовити її допомогти — то простіше було застрелитися. Ні, та й годі. Мала вже і просила, і вмовляла, і обіцяла — ні, і все на цьому.

А Танцор пропав. І Дмитрик. І Звір. Багато їх було тепер — тих, що зникли, ніби ніколи і не ходили землею, рясту не топтали. З відьомською справою в їх загоні справи були кепські, дочекатися штатної відьми зі штабу було годі і мріяти, а хлопці гірше, ніж просто зникали без вісті.

Вони Малій марилися. Від цього можна було на стінку лізти: що не день, чути знайомий голос, бачити на рівному місці знайому поставу, майже вхопити, догнати, врятувати — і на власні очі побачити, як все це розпливається туманом. І не дізнатися, не допомогти… нестерпно.

Все це вона розповіла бабці, та та і бровою не двинула, так і сиділа на лаві, склавши напрацьовані руки. Ніби з дерева чи каменю вирізана, така вона була спокійна, незворушна, неуклінна.

— Жінко добра, що ж ви коїте, — нарешті, не витримала Мала. — Я ж не для розваги вас прошу, не для гульок, не заради сміху! Хлопцям нашим допомога потрібна, а ви! а я!..

— Не кричи, дитино, — вимовила стара. Потріскані запалі вуста були схожі на порепаний від сонця та жорстокого вітру камінь, весь перерізаний зморшками. — Чоловіки і без нашого діла впораються, ти в них вір. І не проси більше, не дам і гріха на себе не візьму. І так багато їх на мені, гріхів.

— Та хоч поясніть, чому! — вибухнула Мала. Вона змалечку була запальна й швидка на почуття, тому все життя й страждала від власної надмірної різкості. — Хоч натякніть!

Стара ворухнулася на лавці, подивилася на Малу прозорими очима, що давно вже не бачили нічого, окрім білого туману, яким їх затягнуло, і сказала лише:

— Рушника ото бачиш, білим по білому? З собою візьми. Собі вишивала, а тобі, бач, більше треба.

— Як то — з собою, — сторопіла Мала. Рушник, як виявилося, висів просто у неї над головою, ледь не торкаючись волосся — і як це тільки вона його не помітила досі? Але робота була неймовірна: по білому тонкому полотні ніби летів напівпрозорий сніг, перетворюючись на пишні квіти. — Та йому ж ціни нема!

— От і побачиш ціну, — ворухнувся кам’яний рот, — от і побачиш, доню. Йди. Сивий, а ну кинь оком, щоб дорогою не заблукала.

Рушник чаячим крилом тріпонув над головою, обдав Малу свіжим морозом — такий на нулі вже починав відчутно дошкуляти не лише під ранок, а й надвечір, і зрозуміло було, що ще одну зиму їм випала доля ночувати не по теплих хатах, а куди закине сувора необхідність йти уперед, визволяючи свою землю, — і ніби сам собою впав їй до рук. Так само без жодних зусиль з її боку Малу винесло за ворота. Кіт вигулькнув звідкілясь, мовчки відкрив ікласту пащеку і так само мовчки дивився, як Мала, цокочучи зубами, згортає крижаний на дотик рушник, озирається на хату. Та стояла мовчазна і з виду начебто пуста, необжита, хіба що напрочуд чиста, яким не буває покинуте житло. Кіт знову позіхнув, нахабно підняв лапу, почав вилизуватися — і тут до Малої дійшло, що Сивий — то не кличка, принаймні, не лише кличка!

Кіт справді був колись чорним, але посивів за довге життя з відьмою.

З села вона їхала так, що волонтерський джип аж захлинався, і все одно здавалося — занадто повільно. Від білого згортка по спині тягло зимою, ніби хтось сипав за ворот кригу. Та найбільше муляло те, що Мала ніяк не розуміла всього, що відбулося — і того, що ще продовжувало відбуватися.

Командир, вислухавши її доповідь, сплюнув та сказав лише, що і без ворожок сяк-так розберуться. Тим паче що роботи до одного місця, а після вчорашнього обстрілу двоє трьохсотих, дарма що легких — Самурай та Бригада. Обидва як поїхали, так і не повернулися, хоча вже час… от дідько!

Волонтерського джипа вони розшукали в посадці. Пустим, заведеним, без жодного сліду хлопців. Ніби тих янголи забрали на небо живцем. Пачка цигарок Бригади так і лежала на торпеді, навіть не встигла прохолонути дешева кава з кавомату, але хлопців ніде не було. Мала дивилася на ту каву, як на якийсь загадковий трунок, що міг розповісти істину, відкрити таємницю — хоч і не було на денці простого паперового горнятка гущі, що могла б підказати, де шукати зниклих. Просто на її очах останні краплини життєвого тепла зникали, таяли у морозному повітрі, як тонкі білі пір’їни, які уносить вітер — і чомусь Мала не сумнівалася, що це вже все, незворотньо. Назавжди. Знайомим морозом обпекло душу, в грудях запекло і замлоїло, і щось стрімке та неочікуване тріпотливо рвонулося з неї, як, буває, з грудей рветься пісня.

Біла птиця розкинула вишиті крила, зависла перед Малою, і крізь тонке мереживо квітів та напівпрозорі китиці білих калин різкими, майже грубими мазками намалювалися двоє.

— Бригада! — крикнула Мала відчайдушно. — Самурай!

Вони її не чули, але птиця тріпотіла крилами та кричала хрипким, чомусь знайомим голосом. Потім страшний холод відступив, хтось з темряви схопив Малу за плечи, притис до ліжка, яке взялося взагалі незрозуміло звідки, та голосом командира сказав:

— Та не бийся так, дитино, полеж хоч трохи.

Тільки тоді Мала очуняла достатньо, щоб второпати, що лежить у бліндажі, на власній койці, і ліхтар світить під стелею, як світив завжди, а командир нахилився над нею та вмовляє не битися. Але найдивніше було не це, а те, що поруч з ним двома стривоженими обличчями світили їх пропалі!

— Са…мурай… — тільки і видихнула вона. — Як?! Ти де був? Що трапилося?

— Оце офігенні питання! — втрутився Бригада, що стояв з іншого боку від командира. — Нас вже начштабу ледь з гамном не з’їв, де ви були, недоліки, ви що, дезертири? А може, вас вже взагалі руські перевербували, у нас бійці просто так не зникають і з нівідкіля не з’являються, тьху!

Мала сіла, тримаючись за голову. Відчула звичне вже тріпотіння за пазухою і миттю згадала все.

— Рушник, — сказала вона. — Рушник відьомський, з заговором шитий. Він вас побачив.

— Та до дупи карі очі! — зненацька вибухнув командир, що зазвичай не матюкався. — То не рушник, то ти їх побачила! І повернула! А от як — це питання. І чому після цього ледь коні не двинула — теж. Ми вже думали тебе до шпиталю везти, але джип той, корч дурний…

— Тричі глох, — втрутився Самурай. — Вже матюки скінчилися. Аж потім дійшло, що то не просто так, а не треба тебе було нікуди везти. Ну оце ж воно і тойво.

— Де ви були? — просто спитала Мала. Голова в неї йшла обертом. — Де всі інші? Дмитрик, Звір, Танцор?

— Пішли, — тихо сказав Бригада. — Ми їм гукали, та де там. Догори пішли і все, не дістанеш. Ми вже стрибали, хапали… воно як вода, туманом все пішло, самі ледь схаменулися. І якби не ти, Мала…

— Я нічого не робила. Ну… не пам’ятаю, щоб робила, — виправилася вона, бачачи їхні очі. — Що взагалі сталося?

— Ти птицею прилетіла, білим птахом. Як почала кричати, мене так взагалі клюнула, — сказав Бригада і показав червону цятку на руці. — І ми схаменулися, і вже тут, а ти на землі лежиш непритомна. Ну і…

— Мені треба до баби, — рішуче сказала Мала, скочила з ліжка і ледь не впала, заточившись. Самурай з командиром підхопили її з обох боків, і командир матюкнувся ще раз, поставивши неочікуваний рекорд.

— Здуріла? На ногах не стоїш, а туди ж! Яка тобі ще баба, ти радій, що цих двох недоліків встигла повернути та давай оклигуй. Це наказ.

Мала мовчки дивилася на нього і знову відчувала той страшний мороз, що крилами тріпотів у неї в пазусі. Здалося на мить — в серці клює гострий дзьоб, кричить той морозний птах з вишитими крилами-рукавами, ще трохи — і зірветься, вилетить на волю.

— Завтра, — похмуро здався командир, — чуєш? Очуняй хоч трохи.

Назавтра Мала вже знову стояла біля хати, пустої і тихої, як макова голівка. Гукати не було сенсу, це відчувалося одразу, і замість кричати чи там стукати вона пішла довкола огорожі, доки не зустріла знайому істоту. Кіт сидів та лизав собі лапу, чомусь трошки обпалену, ніби гасив нею свічки. Вигляд в нього був зовсім не такий бундючний, як у першу їх зустріч.

— А де ж твоя відьма? — тихо спитала Мала, присідаючи до нього. Кіт тільки роззявив пащу та мовчки її закрив, ніби відповів мовою, яку вона не могла почути та зрозуміти. Але Мала і так вже бачила, що на подвір’ї щось трапилося — може, два чи три дні тому, а може, як раз тоді, коли вона витягала своїх з потойбіччя подарованим рушником. По дворі неначе хтось багато ходив та їздив, частина даху була навіщось знята, і всі вікна в хаті завішені чорним. Це стало вже останньою краплиною: вона зрозуміла. — Ох ти ж! Померла?

Кіт мовчки дивився на неї.

— А я рушника привезла, — прошепотіла Мала. — Повернути хазяйці твоїй. А тепер, виходить…

Спалахнуло в голові давно вже читане: як старша відьма передає молодшій силу, а сама потім довго не живе — доживає віку, і не може вмерти спокійно, бо душа її тут прип’’ята, то аж треба хату розібрати, щоб могла вилетіти у вирій. Туди, напевно, де зараз Дмитрик. І Танцор. І інші. А вона, Мала, отут, і рушник, що завжди морозив тіло, тепер ніби вгамувався, заспокоївся, та чи й є він, той рушник? Мала сунула руку за піксель, до тіла, але там не було нічого зайвого, тільки знайоме прохолодне тріпотіння відізвалося десь з-під серця. То он воно як. Он від чого відьма так її попереджала, он навіщо віддала рушника, над яким посліпла сама, який вишивала білим по білому, доки очі не затягло більмами — щоб птиця, в яку стільки вклала сил, віднесла її до вирію, допомогла…

А віддала — Малій. Бо для справи.

— Пробачте мені, тітонько, — прошепотіла Мала. Їй було соромно, як ніколи в житті. Відьма віддала їй найцінніше та сіла чекати — і не дочекалася, бо вся була просякнута ворожбою і без неї вже не вміла дихати…

Але вона, Мала, була молода і здорова. І тепер ця відьомська сила буяла, гуляла, бентежилась в ній.

Кіт сам підійшов до неї і нявкнув. Мала витерла очі — помарилось на мить, що майнув шитий рукав-крило, втер лагідно обличчя, ніби попестив, — і підхопила його на руки.

— Йдемо, Сивий, — запросила вона. — Буде в підрозділі тепер і відьма, і кіт її, побратим…

Сивий стрибнув їй на руки, кинув зеленим оком на спустілу хату та коротко нявкнув, ніби казав: почекай. От скінчиться війна, прийде до тебе нова хазяйка, та й я повернуся мишей ловити, адже йду ненадовго.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.