Гелложовтень

— Господи, будь ласка, хай вони вже нарешті вмруть!

Хрипкий страшний крик тягнувся та тягнувся знизу. Там, у квартирі номер сорок три, з самого початку війни вперто лишалися люди, яким нема було куди їхати, як і самій Машці. На всю їх п’ятиповерхівку таких, прибацаних та нещасливих, набралося чотири родини — вона, Сердюкови з третього поверху, мовчазний дідок, якого ніхто не знав, як і звати, сама Машка і ось ці, з сорок третьої. Їх було спочатку п’ятеро — подружжя, чийсь брат та двійко галасливих дітей, потім чоловіки пішли та зникли, а тепер от жінка кричала і кричала, завалена уламками бетону, і два дитячі голоси тяглися, мов нитки, що ось-ось урвуться.

Машці пощастило, може, вперше за життя. Коли вдарила ракета, вона ховалася у ванні, куди накидала усілякого дрантя, та змогла вилізти з неї, коли палаюче разюче пекло, що вирувало над головою, потиху зійшло нанівець. Від її квартири, що колись держава видала як сироті, залишилося два нерівних шматки: майже вся ванна кімната, що лишилася стіни, та куток з фотографіями Машкиної родини.

І купа, страшна купа бетонних уламків під ногами. Вони зсувалися, крекотали, стогнали, випускали з себе залишки води, що ще лишалася в розірваних трубах, дим пожежі, що точилася десь на перших поверхах, та ось цей страшний хрипкий крик людей, яким не пощастило вмерти швидко. Машка спробувала якщо не дістатися їх, то хоча б спуститися зі свого п’ятого піднебесного поверху, де завжди було так нестерпно-спекотно влітку та страх як зимно взимку, але яке там! Два, може, три кроки, і щось під ногами захрумтіло так моторошно, ще й поїхало униз, ніби лавина в горах, що Машка відсахнулася та сховалася назад у ванну, єдиний свій притулок.

Дуже шкода було фотографій. Машка бачила їх зі свого ванного кубла крізь щілину в перекошених дверях, як вони висять там, де вона їх почепила: рівненько, охайно. В дитбудинку її завжди хвалили за охайність та зосередженість, навіть не забороняли шукати родину, і вона шукала — в журналах, в книжках, на кольорових плакатах і постерах, які іноді згортками виносили на вулицю працівниці кінозалу, що стояв поруч. Вона вирізала їх, складала в стосики, розмовляла, чіпляла над ліжком, доки не зрозуміла, що краще ховати їх, бо пояснювати кожному, хто це такі — то легше вмерти. Інколи хтось з родини щезав, залишаючи простий шматок паперу з зображенням, що вже не викликало почуття радісного впізнавання, і Машка його викидала і починала шукати нового. Психолог Ганна Петрівна довго розмовляла з нею, намагалася зрозуміти, чому Маша так чинить, невже не може второпати, що то не її родина, а чужі люди? Інколи навіть люди, яких насправді нема?

Машка ж ніяк не могла, ще й не хотіла, пояснювати, що вона все це розуміє, та що її справжні родичі завжди поруч з нею, і вона шукає лише щось схоже на них, аби бачити і великими очима, а не лише маленьким оком, що відкривається вночі або на самоті і про яке ніхто не знає. Тоді б довелося розповідати деталі — про те, що її родина завжди поруч, що їх багато, що всі вони схожі між собою, як то і має бути. Великі й малі, з усміхненими обличчями, Машчині родичі всі були різні, але всі — добрі. Оце вражало найбільше: те, які вони були добрі — просто так, без прохання чи причини, одна біда: не лишалися поруч надовго. Ще малою Машка почала шукати схожі обличчя у людей, але ніяк не могла знайти. Люди поспішали, пробігали повз неї — похнюплені, роздратовані, сірі від щоденних зусиль та праці, — і в жодного так не світилося лице, ніби десь за очима, в глибині, рівним світом горить вогник свічки.

Жінка застогнала знову, закричала від болю, і Машка затисла вуха, вже знаючи, що це не допоможе. Чекати порятунку було марно, військові давно пішли з міста, а інші ще не дійшли, а тільки гатили по беззахисних будинках страшними ракетами, і годі було сподіватися, що комусь не все одно, що від будинку номер чотири по вулиці Богдана Ліщини, колишній Заводській, лишилася лише купа уламків та жінка, що так страшно кричить і все ніяк не вмирає.

— Господи, — прошепотіла Машка, — будь ласка, хай вона вже помре, не мучиться. Будь ласка.

Молитися її теж навчили в дитбудинку. Коли директорка вибивала для Машки окрему квартиру — нехай в хрущобі на самих висілках, нехай стареньку та без ремонту, але ж окрему! — товстопика вихователька, яку Машка не любила за надлишкову істеричність, відізвала її в бік та тицьнула в руки квадратик жорсткого паперу.

— Молісь, дєтка, — трагічно та урочисто заявила вона, — Божія Мать дасть тєбє путь.

Машці страх як не сподобалася та картинка. Це було навіть дивно, вона все життя ладна була життя віддати за ще один портрет кого завгодно, хто міг скидатися на її справжню родину, але ця надто пишна і яскрава світлина, замазана зверху блискучим лаком, дивилася на Машку без найменшого співчуття. Так, вона посміхалася червоним ротом, та це була жорстока, фальшива посмішка, в якій не відчувалося ні краплі доброти. Машка сховала ту страшну картину за великим фікусом у приймальні директорки і з тих пір стала обходити кляте місце стороною, ніби боялася, що хтось нападе з вологої напівтьми.

Але молитися вивчилась, тим паче це було нескладно.

— Ти очі заплющ, — навчала її старенька нянечка, що опікувалася найменшими вихованцями, а Машку чомусь пам’ятала і не забувала, хоча та вже давно була у випускному класі. — І кажи, що саме на язик йде, а господь почує, він почує. Тебе так вже точно, дитино, у тебе до нього дорога пряма…

Але зараз ніхто не чув, жінка все кричала — і як тільки у втомленому огрядному тілі, ще й побитому війною та придавленому уламками, могло лишатися стільки сили? — а от діти її вже замовкли. Може, й на краще?

Погано було, що не стало води. В трубах її вже не було, так тільки, якісь залишки, але Машка ходила до колонки, доки та ще була, і набрала аж чотири бутлі. Черга стояла страшна, але її пропустили, бо всі знали — оце йде Машка-сирота, Машка-з-присвистом, її гріх зобижати, навіть якщо живеш на самих висілках міста, де часом всяке трапляється. Одна з жінок навіть дала їй крихітний пакетик печива, і це наразі залишилося єдиною Машчиною їжею, бо вся інша скінчилася. Але їсти вона не хотіла, а от пити… від смороду та жирного диму, що сочився знизу, страх як хотілося пити, ще й в горлі драло, як при ангіні. Машка б і поплакала від всього цього, але шкода було води.

Вона лежала майже неба, вкрита дрантям та плитою перекриття, що так вдало нахилилася та врятувала її маленьку ванну кімнату, дивилася в обличчя своєї справжньої родини, відчувала їх поруч — шурхіт, тихе дихання, ледь чутний м’який сміх, ніжні торкання пір’я та лоскотливе тепло живих істот, що не показуються на очі лише тому, що хочуть погратися з тобою, а не замислили щось лихе, — і чула цей крик ніби всім тілом. Він ятрив, дратував, від нього було боляче всій шкірі та під шкірою, нема куди було сховатися, і це доводило Машку до оскаженіння.

Коли під самий випуск директорка все ж таки вибила їй квартиру та пенсію по інвалідності, в дитбудинку влаштували невеличке свято. Машка, хоча і вчилася в корекційному, за особливою програмою, була разом з усіма, їй навіть видали нову сукню, трошки задовгу, але таку синю, що аж очам було радісно. Весь час, поки ошатно вдягнені вчителі розповідали їм про майбутнє життя, Машка відчувала такий самий лоскіт під шкірою, тільки той був радісний, а цей — страшний. Вона затикала вуха, намагалася не чути, не бути тут, відволіктися на що завгодно, але це не виходило, хоч плач. В голову ліз усілякий неприємний непотріб: як колись подружка вкрала в Машки дешеве кільце з синім камінчиком, вигране в парку розваг; як проходила медичну комісію у п’ятому, здається, класі, і гарна лікарка в круглих золотих окулярах з жалістю та якоюсь, як здалося Машці, огидою вперше сказала вголос те паршиве слово, що його потім Машка чула не раз — “олігофренія”; як колись вона поночі поверталася додому з крамниці, купивши хліба та молока, і трійця якихось зальотних хлопців достібалася до неї, добряче налякавши і ледь не порвавши сукню, а найголовніше — Машка згадувала маму. Її вона не бачила жодного разу у житті, тільки фотографію — маленький квадратик з обличчям, що бозна-як потрапив у особисту справу і зник потім так само загадково, як і з’явився. Кожного разу, коли мама снилася їй або будь-яким чином нагадувала про себе, траплялося лихо, Машка це знала — і просто зараз, дивлячись на іконостас своєї родини, впізнавала в кожному з облич те саме, ніколи не бачене, втрачене!

Під купою бетону, залізяччя та мотлоху, яка колись була домом, щось проїхало, і Машка зачаїлася. Машина — то завжди була небезпека. Якщо з журналістами — то смертельна. Машка і жила досі лише тому, що всім своїм недолугим життям була навчена затихати, якщо щось недобре траплялося поруч, та перечікувати лихо. Машина проїхала, зупинилась, покотилася назад. Чутно було, як гарчить її мотор, і як, перекриваючи його гуркіт, кричить жінка з сорок третьої. Машка замружилася, налякана до нестями, і в цю саму мить світло, нестерпне яскраве світло вдарило в страшну купу уламків, висвічуючи і залишки її жалюгідного сховку та надруковані очі світлин на протилежній стіні.

— Агов! — закричали знизу. Машка не чула, боялася чути, за її спиною шурхотіло біле пір’я, над головою бігала пляма білого світла. Довкола сполоханими курками пурхала стривожена велика родина, що її Машка збирала все своє життя, відчайдушно затуляла Машку крилами, намагаючись зберегти. — Агов! Є хто живий?!

“Мовчи! Мовчи! Помітять!”

Машка ніяк не могла второпати, чи це кричать їй, чи це вона кричить до сусідки. Але та, як навмисно, зайшлася таким страшним криком, що знизу почули. Мотор замовк, почулися кроки, біганина, лязкіт чогось важкого, крики — “підіймай! обережно! та обережно, Вовчику!” — і в проваллі, що колись було стіною її крихітного санвузла, зашаруділо, посипалося…

І з’явився янгол. Справжній, геть не схожий на тих, яких Машка собі вигадувала та уявляла. Був він в пікселі, небритий, з неймовірно втомленим, почорнілим обличчям.

Але очі були — ті самі. І бачили її, Машку, під її смішним дрантям, з останнім печивком та зовсім без води, і були ті очі — добрі. Боєць обережно видряпався на драбину і простяг Машці руку.

На мить їй здалося — крило.

— Сусідка, — сказала Машка хрипко. — Кричить. Чуєте?

— Чую, — відповів їй янгол. — Йди сюди, дівчино, тільки обережно.

Під ними, скрегочучи, розходилися на сторони уламки бетону, як морські хвилі, що своєю покорою звільняють від рабства цілий нарід.

— Йду, — слухняно сказала Машка і зробила крок від ванни. — Тільки ти мене не залишай.

Шурхіт та гомін крил довкола неї злилися в одне суцільне “не залиш-ш-шу, не залишу!”

На чарівні свої світлини, що дивилися їй в спину, Машка навіть не озирнулася. Вона дивилася, як втомлені, змучені, чорні від пилу та диму янголи розбирають завал, витягають жінку та її дітей, як бігає по двору мовчазний дідок, якого ніхто не знав, як і звати, і тільки бачила і бачила ті самі, єдині у світі очі, які все життя ввижалися їй уві сні.

— Не уходи, янголе, — повторила вона і зробила ще крок. Янгол спритно пристібнув до неї якусь штуку — може, страховочне крило, аби не впала. — Врятуй.

— Тримайся міцніше, — скомандував він. Незграбна Машчина молитва його не вразила і не здивувала — певно, був вже звичний. — І я не янгол. Я з ДСНС.

— Це все одно, — вирішила Машка і ступила ногою на драбину.

Вниз вони обидва йшли, ніби вся невидима Машчина рідня несла їх обох на прозорих руках, що ніколи не знали крові чи бруду. Швидка вже стояла поруч, яскрава, як новорічна іграшка на ялинці в дитбудинку, важкі ноші з пораненою жінкою обережно ставили в її сяючі надра.

— Ото я дурний, — схаменувся янгол з ДСНС. — А документи! Може, щось лишилось! Піднятися, пошукати? Хтось ще з родини живий?

Машка покачала головою. Вона знала, що їй ніколи не бути з цим янголом, що він з’явився на хвильку і скоро піде, як колись пішла від неї мати, і знала, що це все геть неважливо, адже просто зараз він тут, і можна скільки завгодно дивитися йому в очі. Впізнавати їх.

— Ти просто будь, — сказала вона, — чуєш? Просто будь, і все. Будь ласка. Можеш інколи заїзжати. Я вмію хліб пекти. І затримка в мене легкого ступеню.

Янгол подивився на неї та кивнув.

— Мене Петром звать, — сказав він. — Псевдо — Малий. Як хтось причепиться, скажи йому, що ти не одна, сестро.

Машка посміхнулась і кивнула.