Гелложовтень

То була дуже гарна лялька — майже ціла, з золотавим довгим волоссям та старанно зробленими синіми очима. Багата сукня трохи припала пилом, але це було не дивно: лялька сиділа при дорозі, ніби чекала, доки хтось по неї прийде.

Аллуся теж чекала. Може, тому так і захотіла ту ляльку. Взагалі, хотілося їй багато чого, особливо пити. Останній раз вона пила вчора, коли натрапила на глибоку баюру просто у лісі, та ледь не втопилася в ній, намагаючись зачерпнути. Ще дуже хотілося їсти та зігрітися, але повертатися туди, де лишилися мама і бабуся, було дуже страшно, а виходити з лісу до людей, які десь же ж мали бути — ще страшніш. Вони гриміли, стріляли, їздили страшнючими машинами, що могли знову зробити те, що сталося з їхньою колонною, і до них Аллуся не хотіла ні за що у світі.

Але лялька була як із прошлого життя, що скінчилося тиждень тому. Мов і не було ні стрілянини, ні переляканих очей матері, ні близького страшного гупання чогось, що дорослі називали незрозумілим “артилерія” та “бомбьожка”, ні страшного скрегота, з яким їх машина з’їхала з дороги. Мама не навалювалася на неї всім тілом, боляче затискаючи між сидінь, з чорних дірок в її грудях не бігло гаряче, в бабусі з колін не стирчали білі кістки, вона сама, Аллуся, не тинялася декілька діб чортзна де, голодна та замерзла, і навколо неї не крутився страшний чорний вихор, про який тато, коли ще був, кричав комусь в телефон — “війна! війна!”

Лялька була як щастя, як спасіння, як знак того, що зараз все стане добре, і Аллуся простягла руку до яскравої, прибитої пилом сукні.

— Стій, — ледь чутно сказав хтось. Голос був схожий на татов, якби тато нікого не боявся. В наступну мить велика тінь впала на ляльку, і Аллуся, що вже майже торкнулася спокуси, помітила те, чого не бачила досі — тонку нитку, що тяглася від ляльки кудись у кущі. Щось в цій нитці було погане, хоч вона і виглядала цілком звичайно, і в пустому животі Аллусі зробилося ще пустіше, як на гойдалці, коли злетіла занадто високо і злякалася. — Молодець, розумниця. Тепер не біжи, чуєш? Зроби крок назад. Обережно.

Вона послухалася, бо була чемною дівчинкою неповних шести років, а не розбишакою. Крок, ще один, і велике тіло, пропахнуте димом та металом, опинилося просто у неї за спиною. Це було так лячно, що Аллуся ледь не закричала і не кинулася бігти світ за очі, не дивлячись ні на що і не думаючи нічого.

— Я свій, донечко, — тихо сказав голос за спиною. Чому він її не хапає, як Сірий Вовк Червону шапочку, вона не могла зрозуміти, адже була так близько і беззахисна. Але чомусь він її не хапав — може, боявся, що вона дремене уперед та зачепить ту дурну нитку? — Свій. Ти з Бучі їхала, дитино?

Вона тільки кивнула. З мамою вони вчили напам’ять віршики, як кого звати, і адресу будинку, де жили, але зараз все повилітало з голови. Страх витер все, як гумкою в зошиті, і Аллуся змогла тільки вичавити з себе:

— Мені страшно, дядьку. Хочу до мами.

— Бачив я твою маму, — тихо відповів він та з-за спини простяг їй уламок шоколадки в затертій фользі. — Бери, дитино, їж. Як звати?

— Аллуся, — сказала вона і заплакала.

Весь час, поки він ніс її з того страшного лісу, від кукли, що ледь не стала її вбивцею — і про це Аллуся дізналася вже зовсім згодом, коли очуняла, змогла усвідомити хоча б частину того, що відбулося і вивчила нове страшне слово “розтяжка”, — вона ревла, мажучи соплями почорнілий від кіптяви однострій. Військовий тримав її обережно, міцно, інколи дозволяв собі видихнути щось напівзадушене, як тато, коли запинався за щось або роняв із рук, а Аллуся була поруч… і на патчі в нього на грудях стояли літери, які Аллуся все намагалася і ніяк не могла прочитати. Там було багато “А”, ще “В”, а в кінці — “О”. Вона знала всі ці літери, бо збиралася восени до школи.

В санаторії, куди її згодом привезли, їм розповідали казки про відьом, козаків, Котигорошка і ще раз про козаків, а ще — про перелесника. Мовляв, літають такі страшні змії, схожі на зірку, що падає з неба, і роблять лихо людям. А найстрашніше — розкидають повсюди подарунки зі смертю всередині. Хто таку прикрасу або іграшку підніме, до того вночі прийде перелесник, розвалить всю хату, дітей покраде, а хазяїна вб’є, та й полетить інших спокушати.

— Тому, дітки, не треба ніколи нічого підіймати з землі, особливо там, де йшли бої, — розповідала гарна молода вчителька. Вона подобалася Аллусі найбільше, бо була добра. — Та й ходити там треба обережно. Старі люди розповідали, що перелесника можна відлякати, якщо читати молитву, але насправді перелесників не їснує, це лише казки… так, Аллуся, ти щось хочеш нам сказати?

— Вони бувають, — твердо сказала Аллуся. — Я бачила одного. Тільки вони бувають погані, а бувають добрі. А про подарунки правда. Там під лялькою граната може буть. Пані Оксано, а як його знайти, перелесника? Ну, того, що мене врятував?

Ще за півроку до військового шпиталю, що стояв у великому місті, зайшла ціла юрба дітей, що бешкетували та кричали, як всі нормальні діти. Вела їх гарна молода вчителька, і за її руку трималася одна з дівчат, що дивилася навсібіч великими від очікування очами.

Біля самої брами вся ця балакуча процесія змушена була на хвильку зупинитися, бо на КПП перевіряли документи. Якийсь військовий, що палив біля воріт, побачив дітей і спробував відійти геть, ховаючи цигарку. Йшов він дуже повільно, шкутильгаючи на обидві ноги, і виглядав як людина, що тільки-но важко перехворіла. Аллуся вже майже перестала на нього дивитися, бо була навчена, що то неввічливо — витріщатися на людей, особливо на тих, хто чимось не такий, як інші… і зненацька висмикнула руку, крикнула:

— Перелеснику! Перелесник Авраменко!

І кинулася до бійця так, як могла б бігти до своєї смерті там, у лісі, якби тільки він її не спинив. Якби не врятував. Літери, які вона, голодна й перелякана, дивом запам’ятала в той страшний день, склалися нарешті в прізвище — і запах, запах від нього був майже такий, як тоді. Метал, дим — і ліки.

Інколи перелесники, бува, теж потребують трошки полікуватися в шпиталі.