Гелложовтень

31.10 ССОняшники

https://t.me/zhahno/650

Їсти вони хотіли завжди. Розтрощений ларьок, курка, що трапилася під руку та не встигла втекти, якась ще здобич, яку можна було взяти з місцевих — все підходило і все було значно смачнішим за пайок. Що вже казати про закатані в скляні банки щі “Вітамінниє”, від яких половина взводу дристала ледь не тиждень. Хохлів за це зненавиділи ще більше: сукі такі, вміють же ж смачно їсти! Жили б як усі, не видовбувалися — може, і не було б ніякої війни, тобто СВО. І не треба б було всьому сто четвертому десантно-штурмовому полку сімдесят шостої десантно-штурмової дивізії, до якої був приписаний Васьок, товктися у багні, бздіти кожного різкого звуку, годувати злих українських комарів та жерти все, що тільки вдасться дістати. З кожним днем діставати ставало все важче, тож коли Васьок випадково натрапив на соняхи, то зрадів неймовірно.

— Сємачкі! — заволав він хрипким шепотом. Кричати вголос тут було небезпечно — смерть могла прилетіти з будь-якого боку. Це, зрозуміло, були не хохли, куди їм, а ті самі чорні підораси з самого НАТО, про яких розповідали, як про чортів — з ненавистю, жахом та повагою. — Сємачкі! Как у мамкі!

Мати його і справді інколи смажила соняшникове насіння, яке бабка крала в колгоспі, а коли того не стало — тягала бозна-звідки. Дрібне, зі сміттям, воно було завжди пересмажене, але малий Васьок запам’ятав його запах як запах щасливого дитинства, і не раз бачив уві сні цю ідилію: як мати, в домашньому зашорканому халаті, сидить, розставивши товсті коліна, і лускає сємачкі з кишені просто на підлогу.

Мати його вже давно спилася та вмерла, бабка теж, ніби проорувала невістці путь. Сємачкі скінчилися. А тут, у клятих хохлів, вони були — ще й які! Колеровані! Васьок скрутив голову найближчому соняху, вичистив повну долоню здобичі, сунув до рота, прожував і плюнув.

— Пожаріть нада. Скавародку у мєстной какой баби адолжіть…

Якийсь незрозумілий шурхіт помарився йому ззаду, і Васьок швидко озирнувся, але нікого там, позаду, не було. Стояли собі соняхи, в їх листі плутався вечірній вітер, на захід сонця догорала червона заграва.

— Тьху! Прівідітся жє!

Він скрутив голови ще декільком соняхам. Ті голови були важкі, вологі і такі здоровезні, що не лізли до кишень. Матюкаючись собі під носа, Васьок поліз довкола, шукати хоч щось, бурмочучи:

— Пакет би… кульок хоть какой… гдє ж ти, сука, ну?

Щось біле тріпнулося у темряві перед ним, і Васьок простяг руку, вже майже бачачи той пакет з написом “АТБ”, що якимсь дивом зачепився тут і чекав на нього, хороброго та винахідливого Васька, який от зараз напиздить собі сємачек, такий молодець…

Щось дуже холодне та дуже міцне, ніби сталеве, зімкнулося на його руці і так смикнуло уперед, що всі нахапані соняхові голови полетіли в жирну та важку українську землю. Сам він теж впав просто долі, пикою проїхався по підмерзлій вже землі, наївся її розчахнутим від крику ротом, вперся головою в тверді, як камінь, стовбури соняхів, ще встиг здивуватися, чого вони такі гарячі, ніби живі — і тут біль схопив його, змусив захлинутися криком. Васьок орав і орав, дивлячись на те, що тільки що було його рукою, а тепер — струменем крові з білими уламками кісток, а соняхи все шаруділи над ним, погрозливо та голосно стучали жорстким, як сталевим, листям.

І клацали іклами. Зубами, яких у квітів — вони ж квіти, правда?! — не могло і не мало бути. Але ж були.

Другу руку йому відкусили майже одразу ж. Якийсь маленький соняшок, мов песик, вхопив Васька проміж ніг та так в’ївся крізь смердючі штані, що і кричати вже було неможливо через нестерпний біль, що відібрав подих і майже відняв свідомість. Останнє, що побачив у своєму житті гордий рядовий сто четвертого десантно-штурмовому полку сімдесят шостої десантно-штурмової дивізії ЗС РФ, була здоровезна голова двометрового соняха, що розкрив над ним чорну пащеку з білими іклами сім’ян та хижо посміхався, надвигаючись просто Васькові на лице.

Потім все скінчилося. Тільки соняхи ще довго пережовували здобич, допивали корінням кров, що просочилася у мерзлу землю, та сито вдоволено перемовлялися, постукуючи листям між собою. Молодий соняшок принишк біля могутнього таткова стовбура та ніби дрімав, спустивши голову…

І в променях червоного сонця блиснула останім попередженням табличка на краю поля.

“ССОняшники. Розробка українських лабораторій”, — було зазначено на ній. І череп з кістками.

Кістки добре йшли на перегній, даючи рослинкам дефіцитний кальцій.