Таїна містера Кіта

О восьмій годині вечора будинок Шакпі був оточений журналістами. Дах, паркан та вікна обліпили сотні сов. Він пам'ятав історію містера Поттера, коли того, в дитинстві, через димар, закидали листами з Хогвортсу і, чесно кажучи, відчував щось подібне. Його ім'я, кинуте в кубок, мало ефект вибухнувшої бомби. І як тільки сонний доглядач доповів, ніби зовсім випадково, розпоряднику матчу незрозумілий епізод, новина ця, за мить, облетіла весь Лондон, у наступну Британію, а потім поповзла по всьому світу, як вихор, що підхоплює все нові й нові подробиці. Здебільшого, зрозуміло, вигадані.

Будинок Шакпі, першою, "атакувала" всюдисуща журналістка і "мати всіх Лондонських пліток" місіс Дабтонг. Вебстер пам'ятав її, ще в ті часи, коли вона була міс, не носила золота, і не одягалася за постадекватною модою.

Товстунка напросилася до Вебстера, і він вирішив, що нехай буде вона, але більше ніхто. Дабтонг напише, мабуть, семитомник, який розповість про те, як він страждав, а потім наважився і навіть сама магія не могла перешкодити його вчинку.

Загалом, судячи з питань та озвучених висновків із них, Вебстер вирішив, що Дабтонг щось таке вже й запланувала. З неї станеться.

Спровадивши журналістку, Вебстер, повернувся до їдальні і до кінця вечора сидів у кріслі, розглядаючи світлину із живим зображенням їх із сестрою команди. Поки він тим займався був, щонайменше, разів п'ятдесят сфотографований апаратами просунутими у кватирку.

Листи, що пощастило, не сипалися димарем. Проте, вранці, він не без зусиль відкрив через них вхідні двері.

***

Їм залишилося відвідати лише двох: лісничого Хегріда та завгоспа Філча. Зові і Дрімер дізналися, що ті чаюють у хатині першого.

— То чому ельф? — спитав Деклан, ідучи за сутулою невимовницею Зові.

— Три слова, — коротко відповіла та.

Дрімер не зрозумів. Уточнив:

— Що три слова?

Зові зупинилася, повернулася.

— Це не моя таємниця, містере Дрімер. Сподіваюся, ви розумієте?

— За останній рік, міс Елмерз, я навчився тримати рота на замку.

— І брехати, — пирснула Зові.

Дрімер промовчав.

Вона мала рацію, в якомусь сенсі. Виникнення його відділу, як і його робота, за своєю суттю, ґрунтувалися на загальній брехні. Або напівправді, хоча вона, як відомо, гірша за всяку брехню.

Невимовниця відвернулась, знову покрокувала вперед. Відповідала:

— Ельфи використовують для своїх заклинань три слова і завжди закінчують словом "Rem". Вони не говорять про це чарівникам. Напевно, я, а тепер і ви, перші за все існування наших стосунків, хто дізнався їх таємницю.

— Оце так, — сказав Дрімер і додав: — Я думав, що вони просто клацають пальцями.

— Я теж так вважала. Усі так думають, містере Дрімер.

— Ха, — посміхнувся рудий.

— Що?

— Ну, тепер у Відділу таїн є не лише єдиний співробітник, а й одна справжня таємниця.

Дрімер не збирався її ображати, проте... для слів не потрібно філософського каменю, що ті перетворювалися з брязкоту повітря в гостро заточений клинок.

Міс Елмерз обернулася, стомлено подивилася на рудого.

— Не ви перший, не ви останній, містере Дрімер. Чого й слід було чекати.

Сказавши це вона показово обернулася і прискоривши темп рушила вперед.

Делакну стало ніяково, що він пробазікав таку нісенітницю. Він не повинен був опускатися до міністерських знущань, наслідувати безглузду думку більшості. Однак, ці думки дуже липка зараза. Їх важко позбутися. Адже він роками чув образливі висловлювання у бік вічно брудної, кривої дикунки, поверненої на вигадках. І, як і слід було чекати в ньому й самому, вони міцно врослися, пустили коріння, викинули гнилі плоди.

"Ні, щоб у вигрібну яму, — думав Деклан, — я ношу їх із собою в кишенях і роздаю перехожим. Розумник, Дрімер. Молодець, який!"

— Міс Елмерз, — наздогнавши її почав Деклан, — Вибачте, що я повівся як... бовдур.

— Як бовдур, — повторив за ним Гномз, що раптом з'явився. Ельф йшов праворуч, перебираючи короткими голими ніжками.

— Доброго вечора, — привітався Дрімер.

Гномз протяжно кивнув головою.

Невимовниця йшла не обертаючись.

— Міс Елмерз! Ай, ти дідько, — спіткнувшись, вилаявся довготелесий. — Міс Елмерз!

Зові зупинилася.

— Облиште, Дрімер, — сказала вона дивлячись на вхідні двері хатини. — Мені насправді байдуже, що ви там про мене думаєте.

Сказавши це вона піднялася сходами і голосно постукала у великі дубові двері.

Відчинив їх напіввелетень. Він подивився на трійцю, по черзі: Зові, Дрімер, Гномз, — сказав "ой", і додав низьким голосом:

— Хто ви такі?

Трійця представилася. Гномз просто назвався Гномз.

Хегрід зізнався, що він не один і запросив гостей всередину, незграбно розмахуючи великими руками.

У круглому приміщенні, скрізь усіяному незліченною кількістю маленьких звірячих хутринок, пір'ям та іншими трофеями пахло, наче в кондитерській лавці. На ліжку біля вікна спав величезний пес, за круглим столом біля каміну сидів сивий довгоносий чоловік огидної зовнішності і такого ж характеру, судячи з його недовірливого погляду.

Елмерз і Дрімер сіли за стіл, Гномз ліг на ліжко поруч зі сплячим собакою, і почав гладити того за великим обвислим вухом. Пес на це ніяк не реагував. Якби великі груди не піднімалися і, так само повільно, не опускалися, то можна було б сміливо припустити, що тварина давно померла.

— Чай будете? — Запитав господар.

— Дякую, ні, — відповіла за себе і за Дрімера Зові. — Ми ненадовго, джентльмени. Нас цікавить лише одне питання: чи зустрічали ви в школі, та й взагалі, худорлявого брюнета, з хвилястим волоссям, у якого немає правої брови, ока під нею, і вуха. А на руці, знову ж таки правій, у нього тільки два пальці: середній і безіменний. Він називає себе Лаладж Кіт.

Напіввелетень вп'явся товстими пальцями в бороду, а поглядом у стелю, промовив "гм..."

Довгоносий завгосп скривився. Здавалося, він зараз плюне на підлогу або ще чогось такого мерзенного зробить.

— Ви його знаєте? — бачачи цю реакцію, запитала Зові.

— Бачив, пані невимовниця. Двічі, — скрипучим голосом відповів Філч, — Вчора і двадцять два роки тому. Якби не побачив учора, то, можливо, й не згадав би, що бачив його й раніше.

— Де? — стримуючи бажання "витрусити" із завгоспу всю правду запитала Зові.

Дрімер теж зосереджено стежив за Філчем. Але він немав стільки ж емоцій.

— Там же, де й навесні дев'яносто восьмого.

Після того, як хлоп Поттер, переміг темного лорда, я займався прибиранням. Одноокий з'явився ввечері, біля вхідних дверей. Він розпитував про битву, а особливо його цікавила паличка Поттера.

— Паличка? — спитав Хегрід. — Навіщо йому паличка Гаррі?

— Не рідна, а ту яку він забрав у темного лорда. Навіщо? Не знаю, — рипів Філч. — Так чи інакше, я сказав одноокому, що Поттер збирався покласти паличку лорда до могили Дамблдора.

— Так, усе так, — погодився напіввелетень і нарешті сів у своє величезне крісло. — Гаррі розповідав мені, що після битви з самі-знаєте-ким Бузинна паличка потрапила до нього. Тільки от, окрім рук Гаррі вона ні в чиїх інших не запрацює.

— Чому? — спитала Зові.

— Гем… Гаррі не казав, — сором'язливо відповів Хегрід.

— Я знаю, чому, — вклинився Філч. — Поттер її власник. Іншому вона не підкориться. До того ж її хтось зламав, коли намагався викрасти. Роки три тому. У пророку читав. Тож тепер це просто прутики з різьбою.

— Але навіщо йому чужа паличка? — спитав Дрімер, не адресуючи запитання комусь конкретному. — Який в ній сенс? Ще й в поламаній.

— Який сенс у чужій, я не знаю, — пробасив напіввелетень, — а от про друге…

І лісничий поклав на стіл маленьку, не за розміром йому, рожеву парасольку.

— Парасолька? — не зрозуміла Зові.

— Парасолька, — підтвердив Хегрід. — А всередині половина моєї палички. Її зламали, коли вигнали мене з Хогвортсу. Але й половиною можна багато начарувати.

— Філч,— звернулася Зові до завгоспу,— Що вчора робив напівліций у школі?

— Він сказав, — відповів завгосп, — Що приїхав подякувати мені. Сказав і дав це.

Філч порився в кишені, вийняв руку і поклав на стіл маленький золотистий кулон.

— Символ Реліквій смерті, — прошепотів Хегрід.

— Він самий, — підтвердив Дрімер, — Тільки...

Довготелесий узяв кулон двома пальцями і глянув крізь порожнє кільце всередині трикутника на Зові.

— Тут немає Бузинної палички, — холодно констатувала невимовниця.

У кімнаті повисла тривожна тиша. Всі окрім Хегріда розуміли, що означав цей кулон. Хегрід розумів — трапилося щось дуже, дуже погане.

— Нічого не кажіть містеру Поттеру, — піднявшись мовила Елмерз.

— Але… — набурмосився напіввелетень.

— Ми відвідаємо того, хто вище за нього, — констатувала невимовниця і схопив Дрімера схлопнулась разом із ним.