Таїна містера Кіта

"Цього року, — читав Вебстер у "Щоденному пророку", — Британський матч із квідичу буде найвидовищнішим і найнебезпечнішим з усіх. Секретар міністра магії, шановний містер Чіп Егансвіл, оголосив новий тип гри, вона називається "Життя проти Смерті". Для цього матчу, поблизу школи чаклунства і чарівництва Хогвартс, буде обладнано спеціальний стадіон. У матчі братимуть участь дві команди. Команда Життя осідлає гіпогрифів, спеціально навчених лісничими Британії, друга команда, команда Смерть — осідлає фестралів, так само навчених і підготовлених. Очевидно, що учасники другої команди — це чарівники, чия доля зіштовхнула їх із життєвими труднощами. Містер Егансвіл стверджує, що безпрецедентний матч уособлюватиме Новий, теперішній час, де жорстоке протиборство має місце, лише в заданих для цього умовах. Більше немає воєн, немає відкритих конфліктів між світлими і темними чарівниками. Однак, кров у жилах магів кипить, як і колись, і їм потрібне місце, де вони можуть проявити свої навички й таланти. Зробити це без шкоди оточуючим".

Вебстер відклав газету вбік, помовчав, водячи пальцями-сосисками по зморшкуватому лобі, і зронив:

— Божевілля. Що він собі уявив, цей... цей...

Вебстер знав, як обізвати містера Егансвіла, але він боявся зробити це вголос. Раптом що, адже останнім часом ніхто не міг з упевненістю сказати, що не тільки заклинання відстежує новий відділ секретаря. Можливо, він відстежує і висловлювання міністерських службовців. “Усе може бути, — думав Шакпі. — Тепер усе може бути”.

***

Містер Фейн, покінчивши з читанням пророка, взяв маленьку кавову чашку і голосно-голосно сьорбаючи потягнув налитий в неї чай з молоком. Йому подобалося так робити вдома, одному, непомітно для інших порушувати правила пристойності.

З прочитаного він зробив два висновки: на турнір його, безумовно, направлять, про всяк випадок, і друге — містер Егансвіл надмірно заповзятливий. Аверілл не розумів, такого затятого прагнення напхати заголовки газет своїм ім'ям. То він робить конкурси, то створює нові відділи, то цей клятий матч.

"Що йому так кортить? — думав Фейн. — Ти секретар, у тебе є робота, гроші, становище. У тебе явно є і влада, і кошти, і гарний будинок. Є жінки, шанувальники і заздрісники. Навіщо? Навіщо, після виграного матчу гнатися за снітчем? Куди підуть ці сто п'ятдесят очок?"

Аверілл поставив чашку на газету, закрив нею жваво жестикулюючого секретаря, і повернув голову до високого вікна. Він подивився на похмуре небо. Воно завжди нагадувало Фейну стару ганчірку для підлоги, яку викручував невидимий титан і з якої, як наслідок, ллється на землю брудна, засіяна чорними пилинками вода. Образ усталений, але не сьогодні. Сьогодні...

"Що йому так кортить? — знову подумав Фейн. — Адже мають бути причини. Ну, ось я. Я, уявімо, секретар, або не дай піксі міністр. Усе працює, усі працюють. Літачки літають, порох вибухає, гобліни жадібні, все, як завжди. А може... Може він напівкровний. Ну, точно! Напевно, це маглівська кров. Це вона кипить у секретарі й змушує його займатися такими вульгарними речами, як модернізація і прогрес. Усім цим моторошним, і дуже маглівським".

Фейн підняв чашку. Забруднений секретар продовжував розмахувати руками, тільки тепер вологими й брудними. Він розбризкував краплі на слухачів, що стояли перед ним, і абсолютно точно був схожий на титана дощу. Йому, однак, не вистачало ганчірки.

"Цей усіх відмиє, — сказав вголос містер Фейн і додав: — Цей точно".

***

За останні два місяці Банті просто-таки зненавиділа свою роботу. Комісію зі знешкодження магічних істот вона обрала, адже тут, зазвичай, рідко щось траплялося. Це тобі не відділ правопорядку, який змушений щохвилини боротися з небажанням чарівників та їхніх недолугих нащадків дотримуватися цих самих порядків. Тут неприємностей варто було чекати тільки в повний місяць, і то не завжди, а також, навесні, здебільшого на початку квітня, коли у драконів та інших магічних істот починався шлюбний період. Але майбутній турнір Життя і Смерті, прозваний Банті "холобійським хизунством", вимагав постійної присутності комісії, оскільки і гіпогрифи, і фестрали належали до категорії ХХХ і ХХХХХ, що робило їх не найнебезпечнішими, проте, вельми небезпечними магічними істотами.

Пригод за період тренувань було близько шести. Однак, днів, проведених Банті на вулиці, в сиру, мерзенну погоду, налічувалося в десять разів більше. Це робило міс Хоггарт у мільйон, у трильярд разів уїдливішою, злішою і стервознішою.

— Що?! — проричала вона, відчувши на плечі чиюсь руку. Повертатися Банті не стала, вона була вище цього. Хоча нахабній руці, а особливо її власникові, слід було бути обачнішим.

— Привіт, — привітався довготелесий Дрімер, зрівнявшись із нею.

— А, це ти... — протягнула Банті сякнувши гострим носом.

Вони не бачилися з того самого дня, як він її врятував. І тепер їм обом було ніяково. Їй, тому що недотепа і тюхтій Дрімер, не такий уже й недотепа і тюхтій. А йому... Навряд чи Дрімеру вистачило б усіх наявних у нього пальців, щоб назвати причини.

— Чого приїхав?

Дрімер окинув поглядом стадіон, ґрати перед глядацькими трибунами, магічний купол нагорі. Він вже встиг усе це оглянути, але тепер потрібно було з чогось починати. Тож довготелесий показово закрутив головою, мандруючи байдужим поглядом на всі боки.

— Тобі тут не подобається?

Банті усміхнулася, знову сякнувши носом.

— М'яко кажучи. Я мрію спопелити це місце.

— Охоче вірю, — погодився довготелесий. — До речі, саме це, почасти, і стало причиною мого візиту до тебе.

Банті повернула голову, запитально подивилася на нього. Обличчя її було блідим, втомленим і злим. Довге чорне волосся, зазвичай рівне і чисте, було засмальцьованим, його пасма крутилися, ніби орда болотних п'явок. Ґудзики... Ґудзики сьогодні набули форми наконечника стріли. Найвойовничішої й найрішучішої, якби не оливковий колір. Казна що.

— Я подумав, — пояснював Дрімер, — що краще я приїду до тебе, а не хтось із наших. Банті, ти використала заклинання cruciatus, непробачне, як ти знаєш, заклинання цілих сім разів, за останній місяць.

— Стежиш за мною? — байдуже пирснула гостролиця.

— За всіма, Банті. Ми за всіма стежимо. Я тобі це казав. Розповів, секретні відомості, щоб уберегти тебе. Це стеження не тимчасове, як казав Егансвіл на початку, воно на постійній основі, і стосується не тільких непробачних заклять. Воно стосується абсолютно всіх заклинань. Я розказав тобі це, щоб ти не наробила дурниць. А ти?

— Що я? — обурилася брюнетка. — Що? Це я, а не ти, Деклан, стирчу тут вдень і вночі, роздивляючись бісів стадіон. Це в мої кістки проникла вогкість і холод, ніби я мостинка стародавнього замку. Це я не користуюся косметичними чарами, адже за десять хвилин від них нічого не залишиться. Єдина моя розвага — катувати проклятих піксі, що водяться в місцевому лісі. І ні ти, ні міністерський підлабузник, ні сам міністр магії, щоб він розірвався від діареї, мені цього не заборонять.

— Боже, Банті, — на обличчі рудого виник приголомшений кричущою безглуздістю вираз, — ти що дитина? Маленька дівчинка, якій не купили сову?

— Так! — рявкнула Банті. — Я дівчинка, якій не купили сову. А ти, Дрімер, бовдур, якому не купили мізків. Забирайся геть! Поки я тебе не почала катувати.

Банті показово тупнула ногою, бруд з-під підошви зачавкав, гостролиця різким рухом склала довгі руки на худих грудях.

Лив дощ, стукав по карнизах. Його краплі просочувалися крізь магічний купол, утворювали на газоні ігрового поля калюжі. Команда Життя тренувалася на дальньому кінці поля, команда Смерть — на ближньому. Гравці в захисному спорядженні літали на чорних крилатих, кістлявих конях, і тільки тепер Дрімер зрозумів, що смерть дементора безповоротно змінила його життя. Лаладж Кіт, його змінив, якщо бути абсолютно точним.

— Вибач, Банті, — вибачився Дрімер, хоча й не вважав, що він хоч у чомусь не правий. — Я тебе попередив. І прошу, поки що прошу, припини виливати свій гнів на інших. Мені завжди подобалося, що ти чесна і хоробра. Хоробріша і чесніша за мене, це точно. І мені буде дуже прикро, якщо близьку мені чарівницю запроторять до Азкабану за таку безглуздість. Бувай, Банті. І до зустрічі. Я дуже сподіваюся, що їй передують інші, приємні обставини.

— Угу, — промурмотіла гостролиця, сякаючи носом. Вона від чогось плакала. Сама не знаючи, чому. І їй, у мільйон разів сильніше, ніж колись, хотілося спіймати клятого піксі, накласти на нього закляття і слухати, як той пронизливо пищить, брикаючись, звиваючись і тріпочучи крильцями. Дивитися, як йому погано, набагато гірше, ніж їй, і... ні, не радіти, але знати, що у світі є справедливість…

— А не тільки її сліди на піску, — донісся до Банті знайомий до тремтіння голос. — Ви ж про це подумали, міс Хоггарт. Я правий?

***

— Без образ, — шепнув їй на вухо напівлиций Лаладж Кіт. — Ви думаєте, що ви заручниця, але насправді — ви важіль у дуже примітивному механізмі. Не турбуйтеся, міс Хоггарт. Все буде добре. Я вірю в це. Ось і ви не гризіть мотузку, а вірте. Це набагато приємніше і дієвіше.

Банті гнівно проричала, спробувала вирватися, але в неї нічого не виходило. Гнів швидко змінила безпорадність. Та страшна і всепроникна, що вже два місяці її перебування на стадіоні душила бідну Банті зсередини.

Міс Хоггарт не знала куди трансгресував їх Кіт, але це явно був будинок, старий і занедбаний. З продірявленим дахом і такою ж підлогою. З потрісканими меблями, від яких смерділо старовиною і старечим гірким потом. Картин, у просторій кімнаті, наче печері, що продувається тисячами протягів, було близько дюжини. Кожне полотно, по центру, косою лінією розсікав поріз. Напевно, раніше, вони були живими, але не тепер. Тепер вони були слідами чиєїсь забутої варварської люті.

Зі стелі капало, капали й сльози, скочуючись по щоках Банті. Їй було до осатаніння прикро, що вона ось уже вдруге за день плаче, але гостролиця нічого не могла із цим вдіяти. Її емоції були їй не підвладні.

Від чогось, зовсім не ясного чогось, їй захотілося, щоб її знову врятував Дрімер, але тепер не кидав, а забрав із собою. У свою теплу квартиру зі зручним диваном і гарячим чаєм. Щоб зробив це негайно, просто зараз і ні хвилиною пізніше, інакше вона... вона...

Банті захрипіла сильніше, ніж до тих пір.

— Дивовижна порода, ці жінки, — стоячи за її спиною міркував Кіт. — Зла, безпринципна і водночас приваблива, як спалах блискавки. Добре, міс Хоггарт, я покваплю ваших лицарів. Усе-таки не годиться дамі чекати занадто довго. Вона й померти може, адже так? Гаразд, це я так шуткую. Виправлюся. Ме сінхоріте, міс Греція.

Кіт засміявся, але його сміх миттю схлопнувся і Банті залишилася сама.

Свистів вітер, гриміли хвилі вдалині, стукали краплі об підлогу. Колюча мотузка, нібито дедалі сильніше здавлювала худі груди.

Банті чекала, їй нічого не залишалося.