Таїна містера Кіта

У великій і просторій залі суду їх було п'ятеро: Хоггарт, Шакпі, Елмерз, Фейн і містер Чіп Егансвіл, секретар міністра магії.

Кремезний голомозий чарівник, який віддавав перевагу жовтому й зеленому в одязі, запросив їх усіх, не повідомивши причини, а тому тільки, байдужа останніми роками до всього мирського, Зові була спокійна, як камінь. Вебстер покусував пухку нижню губу, Банті крутила ґудзики на її чорній сукні (сьогодні це були шестикутники), Фейн же подумки перебирав можливі, після звільнення, заняття, і кожне з них викликало в нього шлунковий розлад. Аверілл стояв стримуючи бажанням кишківника голосно оголосити буркотливу ноту протесту.

— Не потрібно турбуватися, — непереконливо слизьким голосом проспівав секретар. Цей самий голос був, наче, не його, а запозичений у худорлявого юнака, ласого до підлабузництва, — Крихітна неприємність змусила мене вас усіх тут зібрати.

"Так... — подумки потягнув Фейн, — крихітна, як гнів гіпогрифа".

— Річ у тім, — продовжував містер Егансвіл, — що ви четверо потрапили на місце сюрреальної ДТП хоча, — секретар витримав паузу, оглянувши кожного з викликаних ним чарівників, — вас туди ніхто не викликав.

— Що за нісенітниця? — роздратовано висловилася невимовниця.

— Мене, — Банті приклала долоню до грудей, але договорити вона не встигла.

— Вас, — перебив її секретар, — шановна міс Хоггарт, дійсно викликали. Ви тут просто тому, що і ви теж були там. Але ж ви троє, — товстий палець окреслив третину кола, вказуючи по черзі на Шакпі, Фейна та Елмерз, — яким чином дізналися про аварію?

— Лист! — вигукнув рудий коротун Шакпі, — Я отримав лист від мого начальника, містера Олсоппа. Він у моєму кабінеті. У шафці з листами, на самому верху стопки. Він...

Секретар жестом наказав Вебстеру замовкнути. Той підкорився.

Зові не стала чекати пропозиції відзвітувати.

— Я отримала конверт від міністра. Але, я так розумію, що виникла помилка. Що ж, це мене не дивує.

— Який грубий підхід, — з награною неприязню мовив секретар. Награність просто-таки сочилася з нього звідусіль. — Які безпідставні упередження, міс Елмерз? Ви говорите так, наче порядок у нашій установі — це пустушка. Міф. Фу. Дунь і немає його.

— Я сказала, пане секретар, те, що я сказала. Решта — ваші примітивні фантазії, — холодно відрізала невимовниця.

Від її слів у Фейна спітніли ступні, а в Шакпі мало не потекла слина з відкритого рота.

Широкі ніздрі кряжистого сіпнулися. Очі його звузилися, але дуель він вирішив не продовжувати. Усе-таки невимовники в міністерстві на особливому рахунку. Натомість голомозий подивився на Аверілла. Брюнету від погляду секретаря захотілося раптово повіситися або трансгресувати на дно океану. Не важливо, та хоч у земну мантію, аби тільки не стояти тут.

— А вас хто покликав?

— Сюди? — боязко поцікавився містер Фейн.

— Туди! — заскричав секретар і показав праворуч.

— Туди... — повторив Фейн, вивчаючи ряди лавок. — Прийшов конверт. Від вас, сер.

— Мене? — кряжистий насупився.

Фейн кивнув.

— Ось як... — секретар заклав руки за спину, став ходити перед четвіркою взад-вперед.

— Я ще потрібна? — запитала міс Елмерз, дивлячись, точно крізь нього. — У мене є важливіші справи.

Секретар стоїчно вислухав її запитання і доповнення до нього. Він зупинився, подивився на Шакпі. Коротуна погляд кряжистого просто-таки паралізував, як мавпу погляд удава.

— Скажіть, Вебстере, що ви, вчора ввечері, надиктовували самописному перу?

— Як ви...

— Ви всі під ковпаком, — промозклим голосом шепнула Зові.

— Що? — повторив секретар скривившись. Слова Зові він прокоментував побіжно й неголосно. Сказав: — Як грубо, Елмерз. Ковпак. Чи не краще сказати "батьківська рука"?

Зові усміхнулася.

Містер Шакпі зам'явся. Банті, що стояла ліворуч від нього, не давала йому спокою не менше, ніж питання кряжистого.

Вебстер зітхнув, відповів:

— Літав на мітлі... і... і... впав на міст. Там був... якийсь чарівник. Він мене... тримав. Я не розібрав його обличчя... але... думаю, що воно було дивним. Йому... чогось не вистачало. А потім мітла... — Вебстер втягнув голову, закусив пухку нижню губу. — І я трансгресував додому. Ось. Усе.

— Ну, містере Шакпі, — секретар спробував спорудити на обличчі співчутливий вираз, — я теж люблю інколи політати над містами маглів. І мені, щоправда, шкода вашу Прить-ХХ. У вас же ця модель була?

Вебстер кивнув. Він стримувався, щоб не заридати, як дівчисько. Перед його очима не зникав вигляд горбатої могилки, де він зарив свою щетинисту половину.

— Я обіцяю, — дружньо, запевнив секретар, — що від імені міністерства вам подарують таку ж саму, звертаючи увагу на ваше спортивне минуле. І не тільки, чого приховувати. Ви прекрасний службовець, самовідданий і уважний. До речі, а як назвав себе цей чарівник із дивним обличчям?

Голос секретара знову набув аспідового відтінку.

Шакпі хитнув головою, до жесту додав:

— Він не назвався.

— Шкода, — секретар знову почав ходити взад-вперед, — Дуже шкода...

Зупинився. Потому глибоко зітхнувши, подивився на настінний годинник, сказав втомлено:

— Добре. Ви, поки що, всі вільні.

***

У кривому тілі замухришки таїлася величезна сила. Зові притиснула Вебстера до стіни, простежила, щоб у коридорі біля входу в зал суду нікого не було, і прошипіла:

— У чарівника була відсутня права половина обличчя?

Шакпі широко розплющив очі, демонструючи нерозуміння.

— Не прикидайся Вебстере. Ти розумієш, про що я.

— Я... не бачив, — мимрив Шакпі. — Правда.

— Що він тобі говорив?

Шакпі ковтнув слину. Голосно. Відповів:

— Він згадував Дувр. Я був там минулої зими. Один вільний ельф, на ім'я Берні, викрав мітли місцевої поважної родини чарівників. Рівз, їхнє прізвище Рівз. Я зловив його і... О, Боже.

— Що?

— Я пригадав, міс Елмерз. Згадав.

— Що ти згадав? Говори!

Шакпі відчув, як у животі потепліло. Так завжди траплялося, коли він відчував, що діє правильно.

— Один напівлиций чарівник, який назвався містером Кітом, переконав мене не приводити Берні в міністерство. Він пообіцяв, що сам по нього подбає, і що якщо Рівзи подадуть скаргу, то він, особисто, дасть мені сто галеонів. Мені, пані Елмерз, було, чесно кажучи, байдуже, що там обіцяв цей Кіт, але я бачив, що Берні кається. Що... Ну... Він просто хотів політати. Як чарівники. Я… я його розумію. Ось. Зазвичай, я не такий. Повірте. Але тут... Коротше, ніхто не скаржився.

— Кіт більше нічого не говорив? — холодно поцікавилася невимовниця.

Шакпі похитав головою.

Чіпкі тонкі пальці відпустили його плече. Відлуння їхньої хватки Вебстер усе ще відчував.

— Навіщо вам цей Кіт?

— Він напав на Банті, напав на Дрімера з відділу спостереження, він якось причетний до вбитого дементора, — відповідала Зові, хоча Шакпі здавалося, що сутула просто розмірковує вголос, — І до ельфів. До них, безумовно. Добре. Боюся, нам нічого не лишається, як тільки чекати його наступного кроку. І тоді...

Вона вже йшла в напрямку ліфта і її останніх слів Шакпі не розчув.

— Я теж чекатиму, — сказав коротун. Просто так. Просто тому, що напрошувалася його репліка.