Таїна містера Кіта

Вебстер сидів на вузькій лавці, одягнений у чорну захисну форму. Його руде кучеряве волосся спадало на наплічники. Голову коротун схилив.

Він сидів, а шість членів його команди, команди Смерть, уважно дивилися на Шакпі.

— Він зможе впоратися з ним? — спитав крайній праворуч. На вигляд хлопцю було не більше двадцяти. — Фестрал це не…

— Замовкни. — осік його капітан. Дорослий, кремезний шатен, з довгим неслухняним волоссям і жарким поглядом, як жерло вулкана. — Ти знаєш хто це? Це Рудий Фенікс. Він вигравав матчі, коли від його мітли залишався прутик розміром із голівку сірника.

Цього не бачили, але Вебстер усміхнувся. Чи було йому приємно, що його пам'ятають? Гм. Ще б пак.

Стадіон ревів, трибуни гриміли, із зачарованого купола, окрім відображенням усього, що було під ним, хрипів якийсь хард-рок.

Летіти на фестралі виявилося не так вже й складно, Вебстера тільки трохи лякало, те, що на відміну від мітли у худого звіра був люфт у три-чотири фути, коли той піднімав і опускав крила. У майбутньому це обіцяло позначитися на точності. А точність для ловця це все.

Шакпі погладив тварину по загривку, прокричав, намагаючись бути почутим:

— Тримайся Чорнопер! Трасться, в тебе й пір'я нема. Ха! Не зволікай! Якщо ми зробимо цю гру, я обіцяю вистригти тобі блискавку. Чуєш?

Фестрал мотнув кінською головою в наморднику.

— Вітаю всіх на Новій грі! — пролунав знайомий Вебстеру голос секретаря. — А тепер, тримайтеся міцніше! Буде гаряче!

Трибуни затремтіли. Вгору, у бік магічного купола, наче блискавки вдарили близько сорока магічних струменів. Їхні джерела були по всьому периметру стадіону. Зі скрипом і тріском діаметр останнього почав рости.

— Нам потрібно більше місця, адже так? — весело кричав містер Егансвіл. — Ви згодні?!

Публіка схвально ревіла.

Не кричали тільки Аверілл Фейн, що тихо шепнув собі: "позер", і білявий містер Вейд з його компанією. Ті трималися за металеві захисні ґрати, а їхні обличчя випромінювали зневагу.

Струмені зникли, земля перестала тремтіти, а стадіон розширюватися.

— Починаємо! — прогорлав секретар, а потім пролунав свисток.

За кілька годин до цього…

***

Дрімер та Зові трансгресували до дверей секретаря міністра. Дрімер потягнув за ручку, увійшов, слідом за ним увійшла Елмерз.

Кряжистий містер Егансвіл вивчивши тривожні обличчя колег, насмішкувато запитав:

— Невже чорний лорд повернувся?

Зові і Дрімер переглянулися. Жарт вони не оцінили, в силу попередніх подій.

Дрімер без прелюдій розповів начальникові всю історію цілком. Він, правда, не змінював ті епізоди, що вигадав для Зові. Розповів їх саме у такому, придуманому їм вигляді.

Вислухавши підлеглого Егансвіл підвівся зі стільця, почав ходити по кабінету туди-сюди. Йому так легше думалося.

— Значить, — сказав секретар помовчавши. — Ви кажете, що є шанс, мовляв, зараз існує власник Бузинної палички?

Дрімер та Елмерз кивнули.

— Ельф, що п'є оборотне зілля? Який викрав міс Хогграт? Який…

— Вибачте, сер, — перебила секретаря Зові, — але користуючись маглівськими термінами: серед нас чарівник, у якого є атомна бомба. Не можна витрачати час на перелічення очевидного.

— Атомна бомба? — здивовано повторив Егансвіл. — У цьому порівнянні могла бути частка правди за тих умов, що Елайджа Булхорн не зламав би паличку три роки тому. Чи у вас є якась теорія?

Зові посапалася на стільці. Мовила:

— Моя теорія, краще залишиться зі мною.

— Тоді досить пустих балачок. — невдоволено мовив Егансвіл і вивчивши погляд Елмерз додав: — Ще щось?

— Ви скасуєте матч? — Зові вирішила йти в лобову. — Ви ж розумієте, що цей мерзотник навряд чи пропустить таку подію?

— До чого тут Кіт? — Егансвіл зупинився. Оперся мозолистою рукою на товсту стільницю. — Ні, ні, — вів далі. — Жодних скасувань. Та й самі подумайте, що він може зробити? Нехай і з уламками Бузинної палички. На матчі будуть сотні досвідчених та що там, великих чарівників. Якщо хтось забажає зірвати нам гру, ми його обернемо на попіл.

Побачивши в очах сутулої блондинки вогонь, що обіцяє тривалу суперечку, Егансвіл вказав на двері і твердо додав:

— Вільні.

***

— Я правильно зрозуміла, що він назвав себе великим чарівником? — спитала Зові, коли вони з Дрімером вийшли з кабінету.

— Він і є великий чарівник, міс Елмерз. — невесело відповів довготелесий. — Його заклинання стеження — це щось. Із цим важко сперечатися. Чіп Егансвіл — Дамблдор нашого часу.

— Або Гріндевальд, — пробубнила під ніс Зові.

— Що? Вибачте, я не почув.

— Нічого.

Повисла мовчанка.

Обидва розуміли, що мета у них одна, і що вони самі. Матч не скасують, видимої допомоги не буде. Принаймні зараз.

— Я пропоную вирушити до Хогсміду, — сказав Дрімер після короткої паузи. — Пошукаємо Банті там.

— Чому Хогсмід? — Зові нахмурилася.

— У цьому місці заклинання шефа... Егансвіла найчастіше збоїло. До того ж, я шанувальник дій, а не очікування.

Промовивши це Дрімер сам собі не повірив.

Він – і дія? Але ж чорт забирай, він врятував Банті, і намагається врятувати її знову. Мабуть це щось…

Але закінчити думку йому не судилося. Зові схопила його за руку — ох і чіпкі були в неї пальці — і вони обоє схлопнулися. Знову. Швидко, блискавично, раптово.

***

— Місіс, ви там?

Серед шуму хвиль і крику чайок, донісся до Банті шепелявий чоловічий голос. Він долітав зі сторони вхідних дверей, разом зі звуком кроків.

— Птф, — Банті нарешті виплюнула мотузку. Та немов би стала не такою тугою. — Ідіот! Сюди! — закричала гостролиця.

— Місіс? — знову прилетів голос.

— Я міс! — волаючи поправила його Банті.

— Ви значить незаміжня? — запитав шепелявий.

Звук кроків став дивним, немов той тупцював на місці.

— Яка різниця?! — в люті гарчала Банті. — Іди сюди, швидше! Я зв'язана!

— Швидше не можу, — відгукнувся чоловік, — Нога болить.

— Мені плювати на твою ногу! — обурювалася Банті. — Мене викрали!

— Хто? — буденно поцікавився незнайомець.

— Яка різниця?!

— Як це? А раптом це темний чарівник і він мене вб'є. Га?

— Це не темний чарівник, — збрехала трохи заспокоївшись Банті. — Швидше!

Кроки притихли.

Банті насупилася, напружилася. Вона не могла зрозуміти тільки одне: як можна бути таким ідіотом?

— Сер? — вигукнула дівчина. — Сер?! Вибачте, що обзивала вас! Сер?! Я зв'язана. Мені боляче.

— Дуже? — не голосно запитав незнайомець. Здавалося, він стояв біля самих дверей, але входити від чогось не хотів.

Банті загорілася. Усе її нутро палахкотіло, немов лісова пожежа. Вона пообіцяла собі, що вб'є цього дурня, щойно він розв'яже її. Що катуватиме його, як триклятих піксі, що... І знову лють змінила безпорадність. По щоках Банті полилися сльози.

— Сер, молю вас...

— А що ви можете мені натомість запропонувати?

"А-а-а-а!", — подумки завила Банті. Вона знову пообіцяла собі, точно пообіцяла, що щойно вона стане вільною, цьому недоумку не минути лиха. Ох, і попаде йому...

— Що ти хочеш? — простоганал жінка.

— Ну... не знаю... Скажімо... ваше волосся.

— Що?!

— Або одяг.

— Навіщо? — не розуміла Хоггарт.

— На пам'ять, — прошепотів чоловік. — А що? Ви хіба проти? Ну, тоді я...

— Добре! Добре! Тільки звільни мене!

— Е-е-е-е не... А, раптом, я вас звільню, а ви не дотримаєте слова. А, місіс?

— Я міс!!!

Банті відчувала, що ще кілька хвилин такої розмови, і вона збожеволіє.

— Ви не нервуйте, — помовчавши мовив незнайомець. — Не нервуйте. Це ви у скрутному становищі, а не я. Я можу піти, а ви ні. Тож нічого на мене кричати. Я й сам можу...

— Іди.

— Що?

— Іди, я сказала! — прокричала незнайомцеві Банті. — Геть!

Судячи з усього, незнайомець підкорився, оскільки одразу ж до гостролицеї донісся дробовий стукіт кроків.

Через хвилину навколо були лише шум хвиль і крик чайок. Часом, звучав скрип самого будинку. Низький, сумний, тихий.

— Місіс! — тепер голос пролунав звідкись із двору. Інший голос, проте теж назвав її "місіс".

— У вас все гаразд?

Банті озирнулася, але вона нікого не бачила, і тільки тепер зрозуміла, що і її теж ніхто бачити не міг. Й... не може.

— Місіс? Чи ви міс? Гей, ви там?