Таїна містера Кіта

Рудоволосий містер Дрімер біг не пам'ятаючи себе. Він біг, а за ним гнався, криво ступаючи, величезний чорний кіт.

"Aguamenti!" — прокричав Деклан, метаючи заклинання за спину.

Великий за його мірками, проте не особливо — за мірками кота, струмінь води бризнув у мишолова. Чорний хижак став дибки, виставив хвіст трубою. Дрімер зупинився, вигукнув: "Не подобається?!"

Кіт зашипів, притулився до землі, завиляв задом. Дрімер пам'ятав, що його кіт Іржа завжди так робив перед кидком. Він пам'ятав це, і те йому не подобалося.

Кіт стрибнув.

"Vaddivasi!" — прокричав Дрімер.

Стілець підкорився чарам.

Кривий табурет збив пухнастого в польоті, відкинувши того до забитого вікна.

Кіт упав, але миттю схопився і кинувся у бік Деклана.

"Ще?! — кинув Дрімер і змахнувши паличкою вигукнув — Incarcerous!"

Тонкі мотузки почали обплітати тіло кота. Його голова закрутилася, щелепи заклацали. Мишолов зривав із себе зайве, вириваючи попутно клаптики вовни. Дрімер зрозумів, що це ненадовго.

"Sopporo!" — вигукнув довготелесий.

Кіт позіхнув. Він більше не намагався воювати з мотузками (вони, до речі, більше й не лізли). Кудлатий потягнувся, потоптав лапами підлогу, обернувся кілька разів, винюхуючи місце під собою і згорнувшись калачиком заснув.

Деклан нахилився, віддихався. Це будо слід зробити. Категорично, слід. Не щодня він стільки часу бігає, стільки думає, стільки чаклує. Чорт забирай, — бореться за власне життя. Не кожен...

— Гей! — почув він до болю знайомий, сповнений приємної йому отрути голос. — Ви всі здохли, чи що? При-ви-ди? Гей!

— Я тут Банті! — як міг голосно відповів на її голос Дрімер, але зрозумів, що зараз його баритон більше нагадує високий-високий сопрано. Навряд чи у чоловічка зростом у два дюйми може бути глибокий грудний голос.

"Engorgio", — вказавши на себе паличкою промовив Деклан. Він тримав її доти, доки його зріст, плюс-мінус, не став, як раніше.

— Банті! Ти мене чуєш?

— Деклане?.. Я тут! — долинуло звідкись зверху.

Дрімер збіг сходами на другий поверх, відкрив спальню і знову опинився у вітальні, але тепер, там не було кота, а на кривому стільці сиділа зв'язана, заревана Банті Хоггарт.

Делкан розв'язав її, і вона... Він, якщо чесно не чекав, що Банті накинеться на нього, проте вона зробила саме так, поцілувала. А потім вихопила паличку направила її у бік дверей і люто вигукнула:

— Ці двері, чортів боггарт. Rediculus!

Стіни затремтіли, заскреготіли мостини. Не минуло й двох секунд, як підлога під ними зникла і Банті разом з Дрімером полетіли вниз. Полетіли, точно на… містера Кіта, що тримав за горло здригаючогось Гномза. Тримав і вибачався за те.

***

Снітч метався по полю крихітним золотавим колібрі. Він різко повертав убік, проносився за метр від Вебстера і Чорнопера. Але Шакпі не здавався. Рудий Фенікс не знає, що таке поразка. Він вмирає, і воскресає знову із паруючої жменьки золи.

Шакпі потягнув поводи на себе, Чернопер полетів вгору. І тільки коли до купола залишалося не більше десяти футів Вебстер відпустив їх, і повернувшись вирушив у вільне падіння. Він летів швидко, його широкі щоки тріпалися зустрічаючи густе повітря. Снітч летів здавалося мимо, здавалося, він мав пролетіти в метрі від коротуна, але...

Магічні крила спалахнули, Шакпі схопив рукою золотого крилана і пасував того у бік балкону. Він мітив просто у містера Егансвіла, і це теж йому вдалося. Секретар виставив руку, спіймав м'яч і, піднявши його над головою, енергійно вигукнув: Смерть — перемогла! Рудий Фенікс впіймав снітч!

Купол перетворився на екран, який показав у повторі, як крилатий Вебстер ловить маленького шустрика і пасує того секретареві. Ці кадр повторювалися знову і знову.

Чорнопер спіймав Шакпі хвостом у футі над землею, закинув насідника у сідло і полетів минаючи трибуни та захоплених уболівальників. Шакпі кричав, усміхався і плакав. Цього не було видно. На великій швидкості його сльози зривалися не залишаючи навіть слідів. Вебстер летів у сідлі, він знімав з себе захист і швиряв його частини у бік трибун. Він щоразу випускав магічні крила і кричав відчуваючи, як саме життя, а не його сліди на піску запалюють його ожившу руду душу.

***

Початок жовтня.

Із дзеркала на неї дивилася струнка красива чарівниця. Незнайомка, до якої Зові важко було звинкути. Особливо тому, що тепер її колеги присоромлено пропонували незнайомці поміч, запрошували на вечерю, в гості, за будь-якого приводу воліли дізнатися як у неї справи, чим вона займається, та як почуває себе після подій у Хогсміді.

Зові кілька хвилин постояла дивлячись на красуню у дзеркалі, приклала паличку до губ, ті стали червонішими. То була порада Банті. Їдка, отруйна, але щира. Чого ще чекати від Хоггарт?

Подумав про це Зові корокто посміхнулася, красуня у дзеркалі поврторила за нею. Зові на мить розгубилася, але мовив собі, що треба вже звикнути до цього, лишила вбиральню.

Перед її кабінетом стояли двоє аврорів, а в голові у Зові досі крутилася фраза секретаря: тільки вам, — так він сказав.

"Тільки мені", — тихо повторила Зові і увійшла до свого кабінету.

Кіт сидів у кріслі, де зазвичай любив умоститися Гномз. Його семипалі руки лежали на столі, закуті в магічні кайдани. Чорний хвилястий чубчик спадав на понівечену частину обличчя і так, чарівник, навіть здавався привабливим, але Зові чудово пам'ятала, що вона відчувала в його блакитному промені, і ці почуття було важко поєднати.

— Ви й раніше були гарні, пані Елмерз, — мовляв Кіт, спостерігаючи, як невимовниця зачиняє двері, як іде, і як сідає у своє крісло, — можливо я й помилився виправляючі досконалі речі.

Зові голосно випустила носом повітря, її щоки забарвилися. Дуже недоречно, подумала невимовниця. Дуже.

— Хто ви? — запитала Елмерз, не зовсім вдало ігноруючи тоном своєрідний комплімент Кіта.

— Ельф, — коротко відповів напівлиций.

— Я вірю своїм очам, містере Кіт. А вони кажуть мені, що ви людина.

— Вашим чарівним очам, міс Елмерз, я волів би не суперечити. Однак, мушу повторити: я ельф.

Невимовиця мовчала, Кіт продовжив:

— Просто виявляється, що ельфи мають таємниці, які вони самі про себе не знають. Я ось не знав, що якщо робити не властиві ельфам вчинки, злі вчинки, жахливі вчинки, та ще й з власної волі, то можна стати дуже схожим на людину.

Тепер помовчали вони обоє.

— Гаразд, — озирнувшись, кинув Кіт. — Я й справді винний вам.

Мене дійсно звати Лаладж. І я справді ельф, міс Елмерз. Кілька століть тому, мій колишній господар, Клетіс Кіт, який мав дві улюблені сестри, втратив одну внаслідок дуелі. Проти неї вийшов дуже сильний чарівник і пані Кіт програла. Тоді господар вирішив, що створить паличку, яка не дасть чарівнику програти. І він створив Бузинну паличку. Він зробив серцевину для неї з волосся фестралу, адже після смерті сестри він уже міг бачити цих прекрасних істот. Однак, так уже вийшло, що до нашого будинку прийшов маг на прізвище Певерелл. Антіох Певерелл. Так, так. Бачу і вам відомий цей… Та хоча хто про нього не знає. Гаразд. Хазяїн, не послухав мене, і почав хвалитися перед Певереллом своїм творінням, а вночі цей біс обікрав нас.

Я знаю, що потім на нього чекала не добра доля, проте, недобра доля чекала і нас з господарем. Коли Клетіс дізнався про крадіжку, звинуватив у всьому мене. Він сказав, що той, хто не зупинив злодія, сам не кращий за злодія і за це він отримає кару гідну злодіїв. Господар відрубав мені руку. Цю руку, — Кіт показав Зові двопалу кисть у магічних кайданах. — Я ж, — він продовжував, — довго мучився з поривом помститися господареві.

І ось одного разу, — я зберігав її — я використав кістку своєї руки, як паличку і почав мучити господаря. Я мучив його, пані Елмерз, кілька років використовуючи закляття humano cruciatus rem. Закляття cruciatus, але у ельфійському виконанні. У сотню разів сильніше та страшніше за ваше.

Колись, коли ельфи були нарівні з людьми, один злий ельфійський маг за допомогою нього створив дементорів. Принаймні, так каже наша історія. І гадаю вірно, бо я, зробив із Клетіса щось подібне. Втім, цілком собі дементора. Навряд я лишив йому хоч частку душі.

Поки ж я днями та ночами піддав господаря мукам, я сам змінювався. Я став вищим, у мене знову виросла рука, хоча й пальці виросли не всі. І обличчя, в моєму новому вигляді, стало не повним. Воно ніби шрам, весь час нагадувало мені, що я більше не можу бачити життя, а лише його сліди на піску.

Одного дня, я вирішив, що доброму ельфу, яким я колись був слід повернутися. Але виявилося, що процес той незворотній. Принаймні, покаяння потребує чогось більшого. Чогось зовсім не тривіального.

Я почав мандрувати, почав робити багато добрих справ, але кожного разу я відчував, що жодна з них не здатна нівелювати накоїної мною біди. Жодна.

Ось така історія, міс Елмерз. Сумна, жорстока, але іншої, на жаль, немає. Якщо, звичайно, вам цікава правда, а не мої вигадки.

— Навіщо ви це все робили? — вирішивши осмислити сказане Кітом після запитала невимовниця, — ДТП, виклик? Навіщо мучили Дрімера? Навіщо наражали Банті на небезпеку? Навіщо вам паличка? Навіщо ви… Змінили мене? Навіщо Кіт? Добрі справи? Та і як то все у вас вийшло?

Кіт мовчав.

— А будинок-боггарт.. Те ж ваших рук діло? ─ продовжувала Зові, ─ Теж добра справа? Ви знаєте, що сказав мені Дрімер? Він сказав, що якщо боггарт може прикинутися цілим будинком, якщо страх жителів Хогсміду міг напувати його роками, то що якщо навколишній світ, світ повний страхів...

— О-о-о, — затягнув напівлиций перебивши її, — Ні-ні-ні, пані Елмерз, так ви далеко зайдете.

— Так, — погодилась Зові. — Добре, ви праві. І все ж, Кіт, навіщо?

Напівлиций гмикнув.

— Кохання робить нас дуже дивними, — відповів він уважно дивлячись на неї. — Гадаєте, ні?

Щось у її погляді не подобалося їй самій. Щось, що змушувало дивитися на Кіта із цікавістю.

— Слухайте, пані Елмерз, — мовив він невимушено, наче були вони старими друзями, — вип'єте зі мною каву? Сьогодні о восьмій.

Очі невимовниці округлилися.

— Що?

— Кава, о восьмій. — Кіт був на диво серйозним. — Звичайна кава о восьмій. Як у звичайних нормальних чарівників. Тим, кому є про що поспілкуватися, кому є що згадати. Кому є за що вибачитися, і хто може розповісти одне одному кілька незначих таємниць, на кшаталт, тої, де вони приховали залишки Бузинної палички, та як так вийшло, що вони втікли з-під охорони. Скажіть так, Зові, що ви втрачаєте?

Зові мала швидко заперечити, але не встигла. Чи не хотіла. Піксі його розбери.

— Ваша відмова розіб'є мені серце. — не награно мовив напівлиций, — Волієте, я продеменструю?

***

Чайник був гарячим, з його носика струїлась біла пара.

Містер Аверілл Фейн зробив собі чаю з молоком, сів біля вікна, почав читати "Щоденний пророк".

"Увага розшук!" — таким був заголовок на головній сторінці. — "Особливо небезпечні втікачі! Бувша невимовниця Зові Елмерз і темний напівлиций чарівник Лаладж Кіт були помічені у передмісті Портішхеду. За словами очевидця чарівники зачарували його магічну паличку дивним закляттям, вплив якого поки що достаменно невідомий. Секретар Чіп Егансвіл стверджує, що у такий спосіб темні маги позбавляють паличок можливості створювати захисні закляття. Секретар особисто продемонстрував нездатність заклятої палички захищатися. Навіщо злодії це роблять буде з'ясовуватися. Головне: якщо ви їх помітите, не намагайтеся схопити втікачів власноруч. Негайно повідомляйте про їх місцезнаходження Міністерству".

Аверілл Фейн, згорнув газету, поклав її на стіл.

Потому він взяв отриманого з ранку листа і пробіг його очима вдруге.

"Любий Аверілл Фейн, — значилося там. — Я сподіваюся, що ви долучитесь до містера Вейда у його супротиві, чи можливо, хоча б спробуєте випити чаю без молока. Минулої ночі, поки ви спали, ми із Зові зняли з вашої палички закляття стеження, яке нав'язав їй поганець Егансвіл. Ви вільні. Це все що треба будь-кому аби жити життя, а не йти по його слідах. Я вірю, що одного дня не ви будете гортати пророка читаючи про мене, а я буду гортати його читаючи про вас. Ваш друг, Л. Кіт".

Закінчивши читати Містер Фейн випив чаю, зо хвилину роздивлявся сірий пейзаж за вікном, потому склав листа у конверт. Він покликав свою сову Фіону і мовив до неї: у Міністерство. Сова покірно прийняла папірець у дзьоба і випорхнула у кватирку.

Був четвер, закінчувалась осінь.