Таїна містера Кіта

— Дрімере, на кілька слів.

Промовивши це його колега, білявий містер Вейд, схопив довготелесого під руку і потягнув за собою. Вони пройшли десять кроків, і опинилися за однією з квадратних колон міністерського коридору.

— Досить, — Дрімер висмикнув руку. — Що ще, Вейде? Я ж, здається, казав тобі, що не збираюся брати участь у жодних фронтах та інших антиміністерських рухах. Я теж не в захваті від діяльності нашого шефа, але йти проти – вважаю самогубством.

— Я не про це, — похмуро пробубнів колега. — Твій Грецький Німбус зник одразу ж після вашої зустрічі.

— Що означає зник? — не зрозумів Дрімер.

— А цей термін має інше значення? — єхидничав Вейд. — Зникла, твоя Банті. Була її паличка у вирі стеження, а потім раз — Вейд клацнув пальцями, — і зникла.

Дрімер помовчав.

— Ти стежиш за нами?

Питання Дрімера Вейда не збентежило. Той показово скривився:

— Робити мені нічого.

Дрімер не повірив йому, але вирішив не заглиблюватись. Яка різниця, подумав, їхній відділ на те й потрібен, щоб стежити.

— Вирій збоїть, у місцях великої магічної активності. — процитував довготелесий секретаря, — На змагання притягли старий кубок. Я думаю, у ньому, вся річ.

— Як знаєш, — пирхнув Вейд, — Я йому, як другу, вирішив допомогти. А він носом крутить.

— Якому ще другові? — Дрімер насупився. — Я не приймаю участі у ваших таємних змовах, не п'ю з тобою пиво після роботи... Я навіть не знаю: чи є в тебе хтось, чи ні. Не вигадуй Вейд. Яка ще дружба?

Білявий зміряв Дрімера поглядом. Дивився зло.

— Пішов ти, Деклане, — сказав нарешті. — З тобою ніхто не спілкується, і тепер я розумію чому. Бувай.

І Вейд швидко пішов геть.

Дрімер проводжав його поглядом і думав, що може бути той правий. Вічне невдоволення, постійна критика на адресу оточуючих — не найвірніший спосіб заводити дружбу. І все ж…

Банті й справді не було. Дрімер ще раз переглянув через вир на його столі територію нового стадіону і нічого. Чотирнадцять учасників, сорок чарівників, спрямованих на ремонт та троє місцевих учнів: підглядають, — резюмував Дрімер.

"Якби мої слова були вірні, — подумав довготелесий, — зник би ще хоч хтось".

— Чорт, — вилаявся він уголос і набравши повні груди — так менше нудило від частої трансгресії — зхлопнувся, розкидавши пергаменти і газети зі свого столу.

***

Шакпі стояв заворожено дивлячись на дерев'яний келих, з якого замість тендітних клубів білої пари виривалися язики синього полум'я. Доглядай келиху, чарівник ще меншого зросту, ніж сам Вебстер, трохи похропуючи дрімав. Він влігся на приставлених разом двох розкладних стільцях. Прибуття Вебстера, галасливе взагалі-то, ніяк його не бентежило.

Шакпі витяг паличку, змахнув їй у напрямку доглядача.

Стільці розійшлися в сторони, чарівник упав на дерев'яну підлогу.

Впав. Схопився. Вихопив паличку. Тієї ж миті втратив її.

— Обережніше, колега, — холодно сказав йому Шакпі ховаючи свою власну паличку у футляр.

Потім Вебстер пішов у напрямку вибитої ним зброї, підняв, підійшов до коротуна, простягнув.

— Я, Вебстер Шакпі, із Відділу магічного транспорту.

Коротун зміряв Шакпі сонним, трохи переляканим поглядом, вихопивши паличку, невдоволено пирхнув:

— Тутешній транспорт не у вашій юрисдикції. Що вам? — спитав, не відповівши на привітання і не назвавшись. Ну, воно й зрозуміло.

Шакпі знову повернувся обличчям до келиха. Язики синього полум'я здіймалися над чашею на цілий фут, деренчали, гіпнотизували.

— Що потрібно зробити, щоби взяти участь у турнірі?

Він зумів. Вебстер репетирував цю фразу вже дві години. Він повторював її не вірячи в те, що все-таки зможе її вимовити. Але... Кіт мав рацію. Не можна, назавжди, закопати голову в пісок. Фенікс згоряє і відразу воскресає у вогні. Тринадцять років минуло. Шакпі, й справді, настав час воскреснути.

— Вам нічого. — невдоволено кинув коротун. Він підняв стільці, знову об'єднав ті у ліжко. — Учасників давно обрано.

— Що потрібно зробити? — розбиваючи слова на склади, роздратовано повторив Вебстер.

Доглядай ліг, скрутився калачиком. Заплющив очі, полежав трохи із закритими, потім відкрив, виявив Вебстера, знову пирхнув.

— Ви, серйозно, хочете спробувати?

Шакпі кивнув.

— Келих боляче карає зухвальців.

— Переживу.

— Я попередив, — коротун сморкнув (ох, вже ця осінь), почав пояснювати: — Напишіть ім'я на шматочку пергаменту, підійдіть, киньте той у вогонь. Потім чекайте, коли вас відкине в ту стіну.

Доглядай показав рукою за себе. Вебстер подивився у вказаному напрямку.

У пофарбованій у синій фанерній стіні зяяв кривий отвір.

— Я намагався, — промимрив доглядач і прицмокнувши вдав, що заснув.

Містер Шакпі витяг пергамент, написав на ньому своє ім'я, підійшов до келиху. Йому довелося підвестися навшпиньки, щоб дотягнутися до його обіду. Синій вогонь торкнувся його руки, викликав приємний лоскіт. Ні, він не був гарячим. Він швидше здавався плюшевим.

Одне око доглядача розплющилося. Коротань уважно спостерігав за тим, що відбувається, лагідно смакуючи у фантазії майбутню розв'язку. Однак, нічого, нічого не сталося.

Вебстер і сам постояв жмурячи очі і чекаючи удару, але коли того не трапилося він лише кинув на останок, перед трансгресією:

— Так тому й бути.

***

— Тут міс Хоггарт? Де вона? — спитала Зові, розбудивши доглядача, що спав на приставлених разом розкладних стільцях.

— Ге? — не зрозумів той протираючи очі.

— Банті Хоггарт, де вона? — повторила невимовниця.

Коротань сів, звісивши ноги, його обличчя намагалося згадати, як вимальовувати зрозумілі іншим емоції.

— Швидше! — гнівно прошипіла Зові. З цією справою її, зазвичай, заховані глибоко-далі почуття, тепер лізли назовні до місця, і не до місця.

— Хоггарт... — мукав коротань. — Така висока, з довгим...

— Так! — гаркнула Зові.

— Не знаю. Була десь на стадіоні. А ви вже знаєте?

— Що?

— У нас новий учасник команди Смерті. Восьмий. Як вам? Знову ця хреновина, — коротань тицьнув у бік келиха, — Жадає крові. А я ж казав, що ідея безглузда. Давайте ще маховики часу… Гей, міс! Гей!

Але крива блондинка вже досить далеко відійшла від нього.

Зові знову вийшла на трибуни. Вона дістала паличку, змахнула подумки кажучи: homenum revelio. Але паличка, як і оточення, мовчали. Тоді Зові, що зневірилася, вигукнула: akcio Хоггарт! Але знову на неї чекав провал. Втім, Банті лише на словах була об'єктом предметного, не живого світу. Якби вона насправді була Грецьким Німбусом заклинання, за ідеєю, справило б позитивний ефект.

— Гномз! — голосно покликала невимовиця.

Проте, ельфа кликати було не потрібно. Він вже стояв праворуч від неї.

— Гномз слухає господиня.

Зові глибоко вдихнула, повільно випустила повітря. Заспокоїлася.

— Пошукай, будь ласка, міс Хоггарт. Розпорядник послав мене до доглядача келиха, а той йолоп ні чорта не знає. Дрихне без задніх ніг.

Гномз кивнув, клацнув пальцями, зник.

— Міс Елмерз, — долинув до Зові ззаду знайомий голос. Довготелесий спускався до неї вузьким проходом між лавами — Доброго дня. Ви, раптом, не зустрічали Банті?

Невимовниця зміряла рудого містера Дрімера недовірливим примруженим поглядом, запитала:

— А навіщо вона вам?

Дрімер помовчав, зважуючи: казати Елмерз правду чи ні, — відповів:

— Вона мені потрібна з питань мого відомства.

Напівправда найкращий варіант, прикинув довготелесий. Найкращий, бо найгірший. Парадоксально, але якось так.

Зові гмикнула.

— Знову брешете, містере Дрімер?

— Що означає знову? — розіграв здивування довготелесий колега. Він майже не нервував, проте деякий дискомфорт невимовниця-таки йому доставляла.

З'явився Гномз. Він подивився на Дрімера, потім на Зові, спитав:

— Гномзу можна доповісти?

Зові прикинула швидко подумки ситуацію, вирішила, що вони обоє, і вона і Дрімер, тут з однієї причини.

— Кажи.

Гномз кивнув, схрестивши худі пальці рук перед собою.

— Її ніде немає.

— Кого? — втрутився Дрімер. — Банті?

— Так, — задумливо промовила Елмерз. — Банті.

— Чорт.

— Що таке, містере Дрімер? Вам є що мені розповісти?

Деклан почухав потилицю. Він окинув поглядом дощовий краєвид, поміркувавши мовив:

— Ви ж знаєте, чим займається мій відділ.

Зові кивнула.

— В цілому, — промовила вголос.

— Ми маємо змогу стежити за всіма зачарованими нами паличками. Так от її палички ніде немає. Я бачився з Банті сьогодні вранці, он там, — Дрімер показав на балкон, що виступає над трибунами, і який в майбутньому призначався для важливих гостей матчу. — Ми поговорили, а коли я повернувся до міністерства, мій колега повідомив, що Банті зникла.

— Це не нормально, адже так?

Довготелесий кивнув.

— Я думаю, містере Дрімере, ми знову маємо справу з містером Кітом.

— Що? Ви щось довідалися про нього?

Зові вчепилася поглядом за схвильований погляд довготелесого. Вона знову зважувала: скільки саме унцій правди можна відсипати цьому брехуну.

— Дізналася. Вважаю, що він ельф.

— Ельф? — очі Деклана полізли на лоба.

— Ельф, — повторила Елмерз. — Який п'є оборотне зілля. Неважливо.

— Що значить, неважливо?

— Містере Дрімер, — холодно промовила Зові. — Я вважаю, що якщо ми знайдемо Кіта, то, швидше за все, знайдемо і міс Хоггарт. Я збираюся до Хогвортсу. Розпитати місцевих, може хтось що бачив. Може, хтось пам'ятає напівлицего чарівника. Адже має Кіт десь брати інгредієнти для свого зілля. Бо в усіх інших місцях, а я була в усіх, він своєю скаліченою пикою не світив.

Дрімер стояв насупившись. Було очевидно, що він не вірить невимовниці. Або, принаймні, вважає її слова суцільною єрессю.

Зові додала ігноруючи цей факт:

— Ви зі мною?

Деклан пом'явся, але врешті-решт ствердно кивнув.

— Чудово, — підсумувала Зові, взяла його за руку і обидва міністерські одразу зхлопнулися залишивши по собі легкий відгомін глухого відлуння розмови.