Таїна містера Кіта

Зові стояла біля величезного чорного полотна, не менше п'ятнадцяти футів заввишки. У цьому полотні мешкав міністерський архіваріус. Йому були відомі всі імена всіх магів за всі часи.

Лише сьогодні через два місяці їй вдалося отримати дозвіл на візит до нього. Однак і цього було мало. Архіваріус не з'являвся усім поспіль, і дуже любив загадки. Ходили чутки, що раніше (колись давно) на полотні зображувався сфінкс, проте хтось зафарбував його чорною магічною фарбою. З боку логіки, міркувала невимовиця, міністерству слід було знайти інший спосіб зберігання інформації, щось, на кшталт, маглівського інтернету, але, казала вона собі, хто я така щоб пропонувати очевидне.

— Alohomora, — тихо промовила Зові змахнувши чарівною паличкою.

Чорною поверхнею картини пройшла ледь видима дріж.

— Який головний колір війни? — прозвучав низький густий голос. Він ніби був усюди.

Зові, насупилась, подумала кілька секунд, відповіла:

— Якої саме?

— Не погано... — затягнув голос. — Дуже непогано, невимовниця Зові Елмерз. Питанням відповідати на питання не завжди дурний тон. Що ти хочеш від мене?

— Хто такий Лаладж Кіт? — не роздумуючи, спитала блондинка.

Вона знала, що часу мало. Дуже мало.

— Гм... — архіваріус замислився. — Такого чарівника ніколи не було і зараз немає. Таке моє слово.

— А ельф, — заторохтіла Елмерз. — Чи є такий ельф?

— Гм... — полотно тремтіло, коли голос проливався з нього. — Немає такого ельфа. Таке моє слово.

— Але ж він є! — розлютилася Зові. — Лаладж Кіт, є, хто б він не був!

Два місяці очікування та нульовий результат наприкінці. Невимовниця була розчарована і сповнена полум'яного гніву.

— Він є, — промовило полотно, — Таке моє останнє тобі слово. Прощавай, Зові Елмерз.

— Ні! — закричала невимовниця і кинулася до полотна. — Вибачте...

Невідома магія відкинула її назад, Зові впала на спину і їхала по підлозі доти, доки не опинилась за порогом широкої зали і двостулкові двері з гуркотом не зачинилися в долоні від її затертих туфель.

— Трясться, — пробубнила Елмерз, заспокоївшись і піднявшись на ноги. — Щось я погарячкувала... Чорт. Чорт.

Продовжуючи лаятися невимовниця, човгаючи, поплілася до свого кабінету.

— Навіщо нам стільки магічного, таємного, неймовірного, якщо в цьому немає сенсу? — обурювалася Зові увійшовши до себе і вмостившись у крісло.

— Гномз не погано готує, — з'явившись, зауважив ельф.

— Я не про тебе, — зітхнувши, сказала Зові.

— Сподіваюся, і не про мене, — мовила з'явившись Нагуя.

— І не про тебе, — підтвердила невимовниця.

Гномз на мить зник, потому з'явився простягнувши Зові випуск Щоденного пророка.

— Гномз думає, господарці варто прочитати про турнір.

— Я не люблю квідич, — відрізала білявка.

Але ельф стояв на своєму.

— Гномз любить квідич, — його рука все ще тримала газету, — Гномз пам'ятає, що господиня добре ставиться до Гномза.

— Шантаж? — приймаючи свіжий номер пророка запитала Зові.

Гномз кивнув не змінюючи спокійного виразу. Його відвертість у всьому нескінченно її підкуповувала. І хоча Зові дуже любила таємниці, їй зовсім не хотілося, щоб її близькі мали їх від неї.

— От би й мені... — протягнула Нагуя задумливо вдивляючись у розгорнуті друкарські аркуші.

— Гіпогрифи... Фестрали..., — бубоніла невимовниця читаючи. — З розум вони там поз'їжджали чи що?

Дочитавши Зові скомкала газету жбурнула ту вбік і змахнувши паличкою спалила у польоті.

— Містер Егансвіл, зовсім здурів — відкинувшись на спинку крісла і склавши руки на грудях прогарчала Елмерз.

— Гномз поїде на турнір? — поцікавився ельф.

— Поїде, — прикривши очі, погодилася невимовниця. — І Гномз, і Зові. Обидва вони поїдуть. Бо... Містер Кіт, швидше за все, теж туди поїде.

— Так? — здивувалася Нагуя.

Елмерз кивнула.

— Передчуття, маю, Нагуя. Перед...

Зові схопилася з крісла, схопила Гномза за маленьку худу руку, і вони обидва зхлопнулися зникнувши з кабінету.

— Тухла риба... — сама собі тужно заспівала Нагуя і, повернувшись, попрямувала у бік засніжених гір.

***

Ранок був тусклим і похмурим. Він ідеально відповідав настрою Вебстера.

Вставши з ліжка коротун зробив крок і відразу спіткнувся через табурет. Він вилаявся, побрів, човгаючи, до вікна, але штори і так були розсунуті. Незважаючи на те, що годинник показував десяту ранку ніде, зовсім ніде не було ясно. За вікном стояв густий сірий туман, у кімнаті — сутінки. Вебстер запалив торшер на худій ніжці, змусив світитись і паличку.

Шосте вересня, ось уже тринадцять років був для Шакпі похмурим, важким, жалобним днем. Тринадцять разів він прокидався, снідав у їдальні, роздивляючись стару живу фотографію в золотій рамці, потім виходив у двір, у палісадник, і довго-довго стояв згорбившись, дивлячись на кам'яний горбик оточений чорно-жовтими примулами. Їх, більше за інших, любила його сестра Аманда.

Манді. Висока, гостролиця, з довгим прямим волоссям. Вона була копією їхньої бабусі за батьківською лінією. Другою і єдиною — високою і чорнявою, за чотири найближчі покоління, по обидва боки фамільного дерева Шакпі.

З раннього дитинства Веб та Манді всюди тинялися разом. Однолітки, нерозлеийвода, шибеники. Обидва не блищали великим розумом, проте відрізнялися старанністю, від чого і потрапили до Хаффлпаффа.

На третьому курсі записалися у факультетську команду по квідичу, адже любили той з пелюшок.

Манді стала капітаном, Вебстер — ловцем. Відмінними рисами їхніх мітел були видряпані на них символи блискавок. Копії шраму відомого містера Поттера; копії символу перемоги у другій магічній війні.

Їх дует, після першого виграшу в Чемпіонаті світу з квідичу, прозвали дуетом Рудого Фенікса (Вебстер, справді, мало не гинув, але знову повертався на поле) та Барсука. А кубок, приніс не дуже помітному факультету, всесвітню популярність.

Команда Шакпі тримала лідерство у турнірній таблиці й наступного чемпіонату, проте у фінал вони не вийшли.

Шостого вересня бладжер розбивив мітлу Манді, коли та знаходиться над брамою. Сестра Шакпі впала вниз, вдарилася головою об кільце і… їй не встигли допомогти. Безглуздість, випадковість... але дочка ночі Мойра доплела свою нитку.

— Ти завжди їх любила, сестричка, — говорив Вебстер, дивлячись на чорно-жовті примули, — казала, що вони наші квітки, квітки факультету, квітки наших перемог. Я постою тут, біля могилки твоєї мітли, а потім піду до тебе. Ти тепер у склепі, поруч із татом та мамою. Тобі там добре, я подбав, щоб вам усім там було добре. Я раніше не був таким дбайливим і, гадаю, це даремно. Треба було. Багато чого треба було.

Шакпі сморкнув носом, потер пальцями сльозливі очі.

— Сьогодні знову туман, — казав він далі, — Як тоді, як тринадцять років тому. Але сьогодні тепліше. Щороку трохи тепліше. Я чув це все через маглів та їхні неживі механізми. — Вебстер зітхнув. — Мені тебе дуже не вистачає, Манді. Тебе, мами та тата. Я залишився один. Але я тримаюся. У міністерстві мене хвалять, дають багато роботи. Кажуть, я йолоп, але я молодець. Бачиш, сестричка, я так і не навчився розуміти, що кажуть інші. А-а-а… — Вебстер повернув голову змірявши поглядом чарівника, що підійшов з права, — це ви містере Кіт. Вас шукають, знаєте?

Шакпі знову сморкнув носом, змахнув сльозинку з щоки. Напевно, якби це був інший день коротун, сторопів би, зам'явся, або навпаки, витворив щось дурне і зіграв би роль сміливця розмахуючи паличкою. Але то іншого дня.

— Знаю, — відповів напівлиций. — Мої співчуття, шановний містере Шакпі.

— Дякую, містере Кіт. І, якщо ви не проти, я хотів би залишитись один.

Кіт помовчав. Почав говорити так, ніби розмова тривала вже цілу вічність:

— Є речі, шановний Вебстер, які ми змінити не в змозі. Я: прикидаюся комівояжером, мандрівником, обманюю кажучи про своє минуле. Ось це… — Кіт показав свою паличку-кістку, покрутив її, помовчав. Потім продовжив. Тихо, не блазнюючи, не граючи: — Ви ж не можете повернути сестру. І все-таки, Вебстере, одну річ ви змінити можете.

— Яку, містере Кіт? — байдуже спитав Шакпі, майнувши носом.

— Себе. — сказавши це напівлиций помовчав. — Ви можете стати тим, ким ви були і бажаєте бути, тринадцять років поспіль. Я прочитав їх усі — перед Кітом та Вебстером почали кружляти сотні газетних вирізок. Їхній зміст був чудово знайомий містеру Шакпі. — І гадаю, що я зробив правильний висновок.

— Ідіть містере Кіт. Будь-ласка.

— Добре, — не роздумуючи, погодився напівлиций, — Я піду. Але пообіцяйте мені, заради Манді, що кинете своє ім'я до кубка. У цьому чемпіонаті не буде мітел, але ви, я впевнений, впораєтеся і без них.

— Команди укомплектовані, містере Кіт. Хоч мені це й байдуже, але я все ж таки трохи в курсі справ.

— А ви киньте. Киньте. Келих вогню не досконалий. Не був раніше і навряд чи Чіпу Егансвілу вдалося поділитися з ним своєю власною "досконалістю". Не знаю, може його хтось зіпсував, а може... Може йому краще знати гідні ви чи ні. Чи живий ще Рудий Фенікс Шакпі, чи він загинув убитий прискіпливим малодушним міністерським служником. Киньте, Шакпі. І ви самі про це дізнаєтесь.

Коротун підняв голову, пильно глянув у вціліле ліве око Кіта. Те було дивного зеленого кольору, що зривався у бірюзу.

— Прощавайте Вебстере, — Кіт клацнув пальцями і газетні вирізки перетворилися на пелюстки чорно-жовтих примул. — Сподіваюся, мої слова вплинуть на вас.