Таїна містера Кіта

На перехресті заграла музика. Банті не пам'ятала назву композиції, але вона була переконана, що це Джьо Хісайші. Втім, часу на те, щоб гарно покопирсатися у пам'яті напівлиций незнайомець їй не давав. Наслідуючи диригента симфонічного оркестру, діючи в такт виниклої музики, чарівник, катувавший Дрімера, відбивав її атаки дивною паличкою. Остання була більше схожа на променеву або ліктьову кістку підлітка.

Одягнений незнайомець був у зелену з червоним картату сорочку, чорний жилет, застібнутий на три різні ґудзики: круглі, трикутні та прямі, — джинси, і зелені черевики з червоними шнуривками. Його кучеряве темне волосся спадало на плечі і було густіше з правого боку.

Дрімер лежав на землі, за кілька кроків від нападника. Він скрутився калачиком, здригався, і на нього, вирішила Банті, можна не розраховувати.

"Як завжди", — подумала про себе гостролиця. Хоч і зазначила, тієї ж миті, що дивитися на нього їй трохи боляче.

"Bulla os rem!" — швидко прокричав напівлиций.

Банті відмахнулася від червоної хмаринки, проте один тонкий струмок пари все ж таки прослизнув у неї.

Стало солодко, наче рот наповнився рожевим варенням. Потім кисло, не мов шлунковий сік вийшов назовні. Язик Банті зробив коло по ротовій порожнині. Він, раз у раз натикався на дивні, незнайомі предмети. Маленькі, як ікринки мойви. Вони були всюди і вони… збільшувались.

"Reduc...", — спробувала вигукнути гостролиця, але не змогла. Худа ниточка червоної блискавки вилетіла з її палички укусивши незнайомця в плече не сильніше бджоли.

Ікринки виросли, перетворилися на шліфовані предмети розміром з півдюйма. Щоки Банті роздулися, вона відкрила рота і на асфальт посипалися забруднені слинною ґудзики.

— Ви знаєте, — процідив кучерявий брюнет, — що ви філобутоніст, міс Хоггарт? Ні? Дивно. Повірте, нав'язливі ідеї, або ж, сучасно кажучи, хобі — можуть бути дуже і дуже небезпечними.

Гостролиця хотіла пирснути йому щось у відповідь, проте вона мимоволі зробила ковток, і квадратна пластикова фурнітура застрягла у її горлі.

Банті випустила паличку, зігнулася, живіт спазматично засмикався, на худій довгій шиї затремтіли, здувшись, зелені змійки вен. Незважаючи на це з її рота продовжували сипатися ґудзики, а ненависна тепер мелодія не припиняла грати проливаючись, наче з усіх боків.

Напівлиций вирівнявся, став по струнці. Він змахнув кісткою-паличкою, змалювавши на диригентський манер один такт у чотири чверті, а наступної миті в нього врізався Нічний Лицар, відкинувши чарівника у вікно першого поверху будинку номер 57А.

Містер Кіт летів вигукуючи: "Юху-у-у..." — тим самим чітко натякаючи, що він не дементор.

Ерні Пренг вискочив з транспорту, підбіг до Банті, і що було сил ударив її рукою по спині подумки прочитавши побутове закляття для таких випадків. Квадратний шматочок пластику вилетів з рота, дівчина закашлялася.

Дрімер, все ще смикався, але вже прийшов до тями і повільно шкутильгав у бік Ерні і Банті. Наблизившись, він обійняв довготелесу, під стать йому, міс Хоггарт, хрипаючи запитав:

— Ти як?

Банті подивилася на нього, очі її сльозились. Вона поки що не могла говорити, а тому тільки кивнула, кажучи, ніби: жива.

— Хто це був? — запитав Стенлі, що вибіг назовні.

— Не знаю, — кинув Ерні, поправивши окуляри з величезними лінзами, — Але за родичів я можу й убити.

— Не думаю, що він помер, — пролунав слабкий голос Дрімера. — Він... щось інше.

— Щось? — не зрозумів Стенлі.

Дрімер коротко кивнув. Являючи собою частину світу магії йому самому не дуже подобалося це формулювання. Втім, може, саме його світу воно підходило краще за інші.

— Тобі допомогти? — спитав він зігнуту вдвічі Банті.

— Не треба, — прошипіла гостролиця і вирівнялася.

Однією рукою вона трималася за горло, інша, з виставленою напоготові паличкою, була спрямована у бік розбитого вікна будинку номер 57А.

Через десять секунд четверо чарівників, включаючи рудого Деклана Дрімера стояли шеренгою виставивши палички перед собою і чекаючи випаду у відповідь з боку незнайомця.

— То хто він такий? — не вгавав Стенлі.

— Він назвав себе... — почав Дрімер, але договорити він не встиг.

"Petrificus totalus rem!"

Дрімер, Банті, Стенлі й Ерні Пренг дружно здригнулися, вирівнялися, наче в їхні тіла по вбивали кілки і почали падати: хтось уперед, хтось назад. Вони падали ніби чотири кеглі, збиті сильним протягом.

Напівлиций вилетів із вікна, ноги йому замінював червоний оксамитовий дим. Опинившись за крок від чарівників, що лежали на землі, містер Кіт матеріалізував ноги. Його зелені черевики з червоними шнуривками опинилася в дюймі від чорного волосся Банті. Він стояв точно на її гострому капелюсі.

— Шанувальники не могли витримати чарівності їхнього кумира і були вбиті наповал! — вигукнув кучерявий брюнет і сам собі заплескав у долоні. Припинивши блазнювати, Кіт нахилився до Банті, наблизився ротом до її лівого вуха і тихо прошепотів:

— А тепер займемося десертом. У всякій трапезі десерт — кульмінація, спалах, оргазм. Чи не так, міс філобутоніст? Трясться, яке, все-таки, незручне, хоч і виправдано довге слово. Згодні?

Банті все чула, але вона лиш зуміла поворухнути крайньою фалангою вказівного пальця правої руки. Це було більше, на що вона зараз була здатна.

Містер Кіт це помітив. Усміхнувся.

— Чудово! — вигукнув він підвівшись. — Це так мило, міс Німбус, міс Греція, що ви намагаєтеся боротися. Але, нажаль, не результативно. Повірте, особливо тепер. Human Imperio rem!

У темній голові Банті зникли всі думки. Випарувался, як солодощі на ранок після Хеловіну. До її очей приклеївся лише один вираз: позбавлене всякої глибини недоумство. Дівчина встала, і дотримуючись вказівки уцілілого ока Кіта, пішла у бік будинку номер 57А.

Містер Дрімер чув наказ відданий Банті. Він не мав права допустити його виконання. Проте тіло не слухалося.

Почуття було таке, ніби розум підвісили в дюймі над землею, повністю очистивши його від тлінної оболонки. Дивись, але не чіпай, якось так.

— О, містере Дрімер, — нахилившись до довготелесого, і дивлячись у його завмерлі очі звернувся Кіт. — Ще один нічний лицар? Давайте, боріться. Там, — Кіт вказав у бік Банті, яка вже встигла залізти в темне приміщення через вибите вікно, — пані в біді. Принцеса схована у тіло жаби. Її може врятувати лише поцілунок, містере Дрімер. Тільки...

Рука Кіта, що тримала паличку-кістку, різко пішла убік. Вона швидко відбила зелений промінь, що летів у полулицего.

— Справи, містере Дрімер, вибачте, — процідив Кіт і зник з його поля зору.

Один за одним полилися різнобарвні спалахи, наче на Уїмпол-стріт взривали феєрверки. Дрімер чув і звичайні заклинання, їх говорила якась жінка, він чув і трислівні веселі вигуки Кіта латиною.

"Finite incantatem. Finite incantatem", — подумки вторив Дрімер скасовуюче заклинання, проте воно не діяло.

Спалахи тривали. Дрімер не знав, хто ця хтось, проте вона, явно, була дуже сильним чарівником. А ще тим, хто не боїться використати непробачні закляття.

"Finite incantatem. Finite incantatem...", — продовжував повторювати рудий, як раптом він побачив темний силует Банті на даху. Дівчина ступила на край, розставила руки убік.

"Finite incantatem. Finite incantatem... Finite incantatem... Rem!"

Дрімер скочив у той момент, коли Банті летіла до землі. Не кажучи нічого він трансгресував, спіймав тіло дівчини, що бездушно прямувало вниз, немов манекен, рвонув сірою хмарою вправо і вибивши вікно третього поверху ввалився в просторе приміщення.

Дрімер лежав на спині, Банті була зверху. Волосся розпатлане, на щоці садна. Навколо було розкидано скло, уламки білої віконної рами; перед його обличчям, забираючись у ніс і відкритий рот, кружляв пил кольору теракоту.

Ліхтарі ще горіли. Вони згасають лише на світанку.

Дрімер прокашлявся, вибрався з-під Банті, підійшов до дірки і, спершись на підвіконня, глянув на вулицю. "Феєрверки" припинилися. Ерні та Стен сиділи на асфальті, притулившись спинами до триповерхового автобуса. Перед ними стояла крива світловолоса дівчина в дірявій, старій мантії, і про щось їх розпитувала. Ерні та Стен хитали головами.

Напівлицего ніде не було.

Сам не розуміючи чому, Дрімер підняв голову, глянув на зірки. Нерідко, в Лондоні, їх не видно: надто багато світла сочиться з нього. Проте, сьогодні, містер Дрімер, бачив зірки. Причому всі вони були розташовані зовсім не так, як зазвичай. Зірки нагадували людські сліди. Наче здоровезний велетень пройшовся чорним небесним пляжем.

— Це життя, — промовив Дрімер, обернувшись і подивившись на Банті, що сиділа на підлозі, чиї забруднені руки впиралися в засмічений тепер килим — а не його сліди на піску.

— Що? — не зрозуміла дівчина.

Дрімер підійшов до неї, сів поруч, глянув у сірі очі.

— Я можу тебе обійняти? — спитав довготелесий.

Банті мовчки кивнула.

Її розпатлане волосся лізло йому в очі, її маленькі гострі груди впиралися в його ребра. Дрімер не знав, що робити далі, він не був упевнений, що Кіт зник назавжди. Але зараз йому хотілося, як можна довше пробути в цьому моменті. Тяжко дихаючи, трохи здригаючись, і відчуваючи запах дурманного іланг-ілангу, такого не властивого стервозній та їдкій Банті. Також невластивого, як і круглі ґудзики.

Вони повернули кімнаті звичний вигляд. Вони стерли пам'ять усім в окрузі. Міністерські забрали тіло дементора, допитали учасників зіткнення. Вони не ставили запитань лише сутулій кривій білявці у дірявій мантії. Дрімер здогадався, що це вона незабаром розпитуватиме свідків. І його. Звісно ж його теж. Хоче, він того чи ні.

— До зустрічі, Банті, — сказав Дрімер гостролицій, коли та заходила до автобуса.

— Угу, — промимрила Банті, так і не подякувавши йому за порятунок, але й не закидаючи шпильками, наче мішень для гри в дартс, як це зазвичай бувало раніше. Засмутився він чи зрадів? Містер Дрімер не зрозумів. Він просто зробив те, що колись давно зробити не зміг. Колись давно, він втік від Смертожерів дозволивши схопити її. Тоді це стало кінцем їхніх стосунків. Тепер... він не знав, що буде далі. Може це початок, думав він, може цей божевільний Кіт і справді творить не такі вже й погані справи?

— Я хочу знати все, — без прелюдій холодно просипіла невимовниця, назвавшись Зові Елмерз. — Все, містере Дрімер. Кожна деталь, кожне його слово.

— Добре, — Дрімер кивнув і, мабуть, від участливості, що звалилася на нього, запитав: — Ви розповісте мені, як зуміли його перемогти?

Зові відвернулась, подивилася на небо.

— Ви бачите це, містере Дрімер?

— Так, — відповів довгов'язий, вивчаючи сузір'я у вигляді слідів.

— Дивна магія, навіть для мене, — чи собі, чи йому сказала Зові. — Ні, містере Дрімер. Я його не перемогла. Він трансгресував, у той момент, коли найвірогідніше міг перетворити мене на жменьку попелу. І я хочу знати, чому. Чому я не могла його обеззброїти? Чому він міг убити нас усіх, але вибрав лише міс Банті? Я хочу знати все, містере Дрімер. Абсолютно все.

— Допоможу чим зможу, — погодився рудий.

— Добре. — Зові опустила голову, витягла паличку і через секунду перехрестя Вімпол-стріт і Нью-Кавендіш-стріт стало таким, як і раніше: маглівським, затишним і безлюдним.