Таїна містера Кіта

Містер Вебстер Шакпі чудово підійшов би будь-якому Відділу, але пощастило з придбанням незамінного співробітника тільки Відділу магічного транспорту. Пощастило настільки, що Вебстер Шакпі так і не був зарахований до жодного конкретного сектору. Він займався справами мітел, трансгресії, летючого пороху та порталами одночасно. Зарозумілий рудий коротун Шакпі ніколи не носив капелюхів, волів френч мантії, вузькі фіолетові штани, що обтягували короткі товсті ноги, і туфлі на високих підборах. Завдяки останнім візити маленького гордеця озаглавлювалися дзвінкою тріллю дрібних кроків.

Шакпі сподобався Міністерству швидко і назавжди. Через свою природну недалекоглядність і короткозорість він брався за всі невгодні, мерзенні і неприємні справи. Брався високо піднявши голову, випинаючи груди і крокуючи поважно, наче сам міністр магії.

Скажімо. Невдалі наслідки трансгресії завжди обтяжені моторошними картинами, що зображують всілякі комбінації кінцівок і нутрощів людського організму. Ніхто зі співробітників не прагне спостерігати страшні видовища і тим більше брати участь у зборі неприємних "пазлів". Ніхто, окрім Шакпі, якого з удаваною почесністю відправляють на "особливо важливе завдання".

І ось він вирушає на місце.

Рудий коротун протоколює всі рештки чарівника, що так -сяк збереглися, холоднокровно вивчає розкидані по підлозі, стінах і стелі залишки. У повітрі його переслідує пергамент із гусячим пером записуючи все, що, позбавлений фантазії Шакпі, перераховує менторським тоном. І тільки дві речі змушували Вебстера ставати непослідовним, розгубленим і навіть сором'язливим: вигляд поламаної мітли і пані Банті Хоггарт, з якою, щоб привітатися, дивлячись при цьому в її очі, Шакпі знадобилася б драбина, щонайменше, у чотири сходинки.

Сьогодні ввечері він отримав нове доручення. Воно було записано на аркуші пергаменту в стандартній для Шакпі формі, якою він повсюдно хизувався, не усвідомлюючи справжніх мотивів для подібної образотворчості. У пергаменті значилося таке: "Містеру Вебстеру Шакпі, особисто. Глава Відділу магічного транспорту Зеофілус Олсопп.

Чверть години тому Відділ отримав конфіденційний запит. Аварія. Терміново прибути та скласти протокол ДТП. Адреса вказана нижче. Подробиці не відомі, з'ясувати на місці. Якщо запит хибний — знайти чарівника, який його подав та стягнути штраф”.

"Особисто", — із підвищеним почуттям важливості перечитував Шакпі звернення глави.

***

Банті Хоггарт увійшла до туалету, наблизилася до широкого дзеркала. Вона була вища за нього на цілу голову: доля всіх дзеркал поза її домом. Наблизилася й використала заклинання vistibus. Кілька хвилин вона змінювала одне вбрання на інше. Однак, оскільки гостролиця брюнетка Хоггарт віддавала перевагу класичним чорним мантіям і крислатим конусним капелюхам, цим зміна піддавалися, загалом, лише ґудзики. Проте у виборі ґудзиків, Банті, не було рівних. Вона з легкістю могла визначити де, ким і коли був створений той чи інший ґудзик. І тільки до них, останніми роками, чорнява відчувала хоч якісь теплі почуття. Чарівники, магли або магічні істоти не викликали в неї бурхливих емоцій. Лише іноді, коли хтось із колег міг прийти у Відділ невигладженим або, поспіхом, не встигнувши упорядкувати свою зачіску, Банті, з величезним задоволенням, їдко вказувала на це.

Закінчивши з ґудзиками, гостролиця почала підшукувати найбільш темний відтінок чорного для її густого волосся, з яким вона пройде коридором свого Відділу перед тим, як нарешті вирушить додому.

Її колега, Раймонд Мейсі бачив, що Банті увійшла до туалету і вирішив почекати її біля дверей. Поки вона була зайнята, Мейсі, встиг стерпіти на собі кілька дурних жартів від представників жіночої статі його рідної комісії зі знешкодження небезпечних істот. Але він продовжував стояти, зібравши все своє терпіння у кулак.

— Мій любий, Мейсі, — з неприхованим огидом, дивлячись на колегу зверху вниз, промовила Банті покинувши вбиральню. — Ти знешкодив усіх мозківців і намагаєшся впоратися із згаслим інтелектом?

— Що?

— Якого піксі, ти чатуєш біля жіночої вбиральні? Чи можу я поцікавитися?

— Е-е-е, — нічого не придумавши, протягнув Раймонд.

Він мріяв провалитися крізь землю. Зізнатись, Банті, зовні зрозуміло, подобалася йому. Вона, зовні, всім подобалася у Відділі, не дивлячись на досить кумедне прізвисько, що закріпилося за нею у Міністерстві. Але варто було гостролицій відкрити рота, як тої ж миті хотілося застосувати непробачне закляття і сховати кудись подалі її двометровий труп. Втім, і про цей захід теж багато жартували. Де ж сховати таку, Банті? Вона ніде не поміститися.

— Тебе чекаю, — зібравшись відповів він. — Зайди до голови комісії.

Банті примружилася, а її рівні тонкі брови перетворилися на ідеальну римську п'ять. Вона чудово знала, що голова її недолюблював і сам би ніколи не зважився поблажити до візиту.

— Гаразд. Можеш іти, Мейсі.

Його прізвище вона виділила з такою кількістю токсичної субстанції в голосі, що Раймонд почув щось на кшталт: "цуценя", "шакал" чи "упир". Варіації можливі.

Від голови комісії Хоггарт отримала розпорядження: їй слід було вирушити на місце загадкової аварії, де, за словами голови, представнику їхнього Відділу буде на що подивитися.

***

З дитинства, непримітна сутула блондинка Зові Елмерз, що виросла в сім'ї бідних чистокровних магів, любила розгадувати загадки. Принагідно, з важливим виглядом вона розповідала батькам та іншим своїм родичам: чим вони нещодавно займалися і де були. Одних це дивувало, а інших...

"Твоє чадо, Моріс, чарівний декласований елемент", — сказав її матері дядько Джеб, який приїхав, лише одного разу, в їхній будинок на святвечір. Він зробив цей висновок дивлячись на неслухняне, вічно засалене волосся, брудне обличчя, праве плече вище лівого на цілий палець, і ношений, не за розміром, одяг, наче друшляк усіяний дірками. Зові не знала значення довгих слів, але про всяк випадок вкусила маминого брата за щоку. Більше дядько Джеб не приїжджав.

Вперше, Елмерз, опинилася у Міністерстві у справі про бібліотечні крадіжки. У ролі злочинниці. Коли ж її батьків поставили перед вибором: або книги повертаються на полиці, або їхню вартість слід сплатити, плюс, звичайно, штраф, вони зробили зрозумілий вибір. Тоді маленька Зові розлютилася і не володіючи ніякими практичними навичками трансгресувала з Міністерства додому. Менш як за годину вона знову опинилась у Міністерстві, але тепер — під охороною. Виник страшений галас. Зові хотіли ізолювати, але з'явився професор Гоґартсу і вмовив співробітників віддати дівчинку під свою опіку і обіцяв не допускати подібних витівок, з її боку, у майбутньому.

Через сім років Зові закінчила школу магії і особисто зажадала стажуватися у Відділі таїн. Елмерз пройшла стажування на відмінно і тепер займалася проблемами зв'язку між світами в Кімнаті смерті. Більше про це розповісти неможливо: Відділ таїн не афішує своєї діяльності. Самі розумієте.

Сьогодні, Зові працювала як завжди. Та на кінець робочого дня, коли вона акуратно укладала сувої у свій старий потертий портфель, сталося дивне.

Не можна описати її подив, коли вона отримала особистий запит від міністра на виїзд "у поля". Зові ще жодного разу, у службових справах, не покидала стін рідного відділу і не могла собі навіть уявити, чому анонімний виклик може вимагати втручання Відділу таїн. То була загадка. А загадки, Зові, любила з дитинства. Звісно, ​​вона не барилась.

***

У Міністерстві магії багато бюрократичної тяганини і всіляких різних див, які самі представники Міністерства, воліли б називати маглівськими. Однак, життя сповнене сюрпризів.

Аверілл Фейн, нещонедавно прибув на місце події і займався рутинними речами: зрощував кістки трьох потерпілих маглів і тої ж миті підчищав їм пам'ять. Як раптом, у Мерілебон, на перехрестя Уїмпол-стріт і Нью-Кавендіш стріт трансгресувала трійця його соратників. Вони наближалися до місця аварії Нічного Лицаря з властивими їм від природи різними темпами ходьби. І якщо ненависну йому своєю зарозумілістю Банті Хоггарт з Комісії знешкодження небезпечних істот і рудого простолю Вебстера Шакпі з Відділу магічного транспорту Аверілл міг очікувати, то він ніяк не наважувався припустити появу такої загадкової, і практично міфічної персони, з Відділу таїн, як пані Елмерз.

"Паршиве вбрання", — зазначив про себе містер Фейн швидко вивчивши стару коричневу мантію Зові. А потім, побудувавши вигляд людини, якій поява колег схожа на ранковий туман у Лондоні, взявся за останнього потерпілого.

— Доброї ночі, містере Фейн, — долинуло до нього зліва з-за спини.

— На взаєм, — відповів Аверілл, не обертаючись.

Він впізнав нудотний і сповнений несхвалення голос чорнявої Банті. Останній, буквально розбризкував крапельки кислоти, пропалюючи його шовкову мантію. Банті Хоггарт була настільки високою, худою та гостролицею, що в усьому Міністерстві її, за очима, називали Грецьким Німбусом: уособленням довгого черешка з чорним віником на горі, з якого стирчить ніс.

— Привіт, колего.

Новий, але добре знайомий писклявий голос коротуна Шакпі долинув до нього праворуч. Через маленький зріст рудоволосого Вебстера Аверіллу, здалося, що той вітає його нахилившись і промовляючи слова біля самого вуха.

— Привіт, привіт. Яким вітром? — без цікавості спитав Фейн.

— Коли я дізнався, — почав тараторити Шакпі, — що тут таке і всі сюди, то я вирішив — теж. Сам міністр. Відомо ж. Мені ж завжди час, коли всім час. А куди всі туди і я. А тут…

— Любий Вебстере, ти як завжди красномовний, — зневажливо почала Банті, коли Аверілл нарешті закінчив і повернувся до них сховавши за пояс чарівну паличку. — Навіть не знаю, мій маленький, чому тебе так хвалять у твоєму відомстві.

Від цих слів Вебстер забарвився. Він, той хто завжди точно і ємно висловлював свої думки, моторошно губився в присутності жінки-велетня.

— Ой, гаразд, — продовжувала Банті. — Аверілл, любий, може ти нам таки розповіси: це знову помилка і ми тут даремно з’явилися? Чи для такого неоднорідного збіговиська є справедливі причини?

— Вони є, — долинув з-за спини Банті та Вебстера холодний голос Зові Елмерз.

Обидва повернулися і простежили за рукою невимовниці.

Метрів за десять, попереду погнутого бампера триповерхового фіолетового автобуса, на асфальті лежало бездиханне тіло. Тіло в чорній рваній накидці з капюшоном. Від автобуса до нього тягнувся бурий маслянистий слід. По центру ж цього сліду, між потерпілим і транспортом, лежала стара, суха рука, поцяткована струпами і вибоїнами.

— Невже це… — приголомшена побаченим протягнула Банті.

— Так, так, — зітхаючи, підтвердив її побоювання Аверілл. — Це тіло дементора.

— Але хіба так взагалі?.. Хоч іноді?.. — немов боячись бути почутим прошепотів Шакпі. — Я, мабуть, що так ніколи, адже так? І навіть якщо раптом, то все одно не того… ну, не траплялося?

— Містер Фейн, він справді мертвий? — стоячи за кілька кроків від нього, серед безлюдної вулиці (магли поспішно покинули місце аварії), крижаним голосом запитала Зові. Помаранчеве світло ліхтаря падало на її засмальцьоване світле волосся, народжуючи криву тінь, а срібні райдужки очей невимовниці випромінювали холод, що нічим не поступався самим дементорам.

Тепер усі четверо стояли шеренгою за фіолетовим автобусом і не могли відвести погляд від чорного тіла. Раптом і сам Аверілл Фейн усвідомив усю дивність ситуації. Тобто, мертвий дементор одразу здався йому справою дивною, але мабуть важкий тиждень і сотні дурних, і безглуздих викликів настільки сильно забили його голову, що їм не відразу вдалося її покинути, аби він зміг вичленувати подію, мабуть, всесвітнього масштабу.

— Мертвий, — обережно підтвердив Аверілл.

— Збитий автобусом? — уточнила Зові.

Тепер Аверілл не був такий впевнений у тому, що слід йому відповідати. Він взагалі не був ні в чому впевнений. Єдине, що, здавалося, йому зрозумілим, то це чому — коли він приїхав — Стенлі Шанпайк бубнячи собі під носа: "Це катастрофа. Ка-та-стро-фа…" — зник усередині Нічного Лицаря і зачинив за собою двері.

"Це катастрофа, — подумав про себе містер Фейн. — Я дурень і простоля. А ще здивувався, чому тут Відділ таїн. Я не повинен був здивуватися навіть якби на це перехрестя перенесли б будівлю Міністерства магії. От ідіот. Дурепа. Простофіля..."

— Містер Фейн, — звернула на себе увагу Зові Елмерз. — Ви мені відповісте?

— Я не знаю, — видавив Аверілл судомно стискаючи в руках манжети його темно-зеленої шовкової мантії. Бліде обличчя Фейна тепер було просто мертвим. — Треба розпитати Шанпайка та Ерні Пренга.

Нашвидкуруч зліплена ідея була нехай не прекрасною, зате логічною. І все ж…

— А ви їх не допитували? — сухо поцікавилася невимовниця. Не можна сказати, що в її рівному голосі з'явилося щось нове, проте він безперечно здригнувся на секунду. — Вам навіть не було цікаво?

Голови Банті і Шакпі проробляли півкола переводячи погляд від холодного погляду пані Елмерз до приречених і розбитих очей Аверілла Фейна.

— Мені… — невпевнено потягнув брюнет і відшукавши все, що в ньому залишилося від хороброго джентльмена, яким він звик себе рахувати, сказав: — Давайте не витрачатимемо часу і все дізнаємося в самого містера Шанпайка.

— Звичайно, звичайно, — на порятунок Аверіллу підхопив Шакпі. — Нам терміново треба, адже так, пані Елмерз?

Жінка у старій мантії байдуже кивнула й пішла першою.

— Вас звільнять, — шепнула Банті, схиливши голову до містера Фейна і їдко додала: — Як прикро, правда?

Аверілл, що прямував за пані Елмерз, і Шакпі, який насінів праворуч від неї, не без труднощів зміряв поглядом високу міс Хоггарт і вирішив, що не буде нічого протиправного випробувати на ній одне з непробачних заклять, коли вся ця історія нарешті закінчиться. А якщо вона не закінчиться ніколи — тим більше. Що йому тепер втрачати? Дурню, бовдуру, божевільному...

Наблизившись до дверей Нічного Лицаря Зові акуратно постукала, але нічого не відбулося. Тоді вона сказала змахнувши сріблястою чарівною паличкою: alohomora, — і першою піднялася по сходах на перший поверх фіолетового автобуса.

Всередині було не дуже тихо. Один літній джентльмен на вузькому ліжку голосно хропів, а Шанпайк, який сидів на сусідньому, продовжував бубнити собі під ніс: "Це катастрофа".

— Містер Шанпайк, — тихо промовила Зові ім'я кондуктора.

Той підняв голову і злякано подивився на неї. Не менший переляк пережив, і містер Фейн, щоправда, його страх викликав сам голос пані Елмерз, який, як тепер йому здавалося, переслідуватиме його в нічних кошмарах.

— Містере Шанпайк, — повторила представник Відділу таїн, — розкажіть нам: що сталося?

Стенлі потер обличчя долонями. Воно, як правило, безтурботне і веселе, було обліплене ознаками тривоги.

— Це катастрофа, — знову повторив він. — Ми…

— Тільки ти Стен, я не причетний, — пролунав хрипкий голос старого Пренга. — Моя справа крутити бублика. Привіт, Банті.

Гостролиця коротко кивнула.

— Гаразд тобі, — кинув Стенлі і поправив себе: — Я. Так це я. Тобто мені почулося, що тут хтось вронив паличку. Якийсь чарівник. Я, як завжди, вирішив, що ми повинні виручити його в біді. Нічний Лицар покликаний рятувати чарівників. Це наша головна…

— Він покликаний… — випалив Шакпі, намагаючись відшукати ті самі потрібні слова, які він не раз чув від колег. — Він ... взагалі, як у маглів! Так не те щоб, але так не можна. Це ні в які вікна! Тьху, ворота. Давно треба заборонити цей… цей…

— Ми зрозуміли тебе, любий, — процідила Банті. — Не треба так сильно напружуватися. Навіть при тутешньому поганому освітленні я бачу, як твоє обличчя стає точнісінько кольору твого волосся.

— Мені так… — Вебстер миттю повернувся до пані Хоггарт і підбираючи рукою руді кучері з його очей тепло забелькотів: — Мені так добре, правда? Красиво? Так, Банті?

— Ти чудовий, любий, — з огидою кинула росла брюнетка і гордовито повернула голову вбік.

— Продовжуйте, містере Шанпайк, — холодно попросила Зові, не звертаючи уваги на колег.

Аверілл був їй вдячний. Йому хотілося, якнайшвидше, покінчити з цією справою. Дізнатися історію Стенлі і миттю закритися у своєму будинку; опинитися в ліжку, під ковдрою, і сховатися від усього сущого в цьому несправедливому світі.

"Не можна так багато працювати, — скворчали думки в його казанку, — Не можна. Потрібен відпочинок. Потрібно гарно відпочити ..."

— Коротше, — вів далі Стенлі, — ми поїхали. Їхали, їхали, як раптом – удар.

— Так-так, — вклинився Ерні. — Удар. Щоб мені все життя слухати крики мандрагори. Я ніколи, ні в кого, не врізаюсь. Я можу прослизнути між смуг римської двійки старого Біг Бена. Але тут... Він сам кинувся під колеса. Я убік, а він туди ж. Я в іншу — він, раз, і вже по бамперу розпластався. Я по гальмах, а він... Самі бачили. Клякса.

— Тобто, — тепер на неприступному обличчі Зові Елмерз проступило непідробний подив, — ви його збили?

— Збили, — киваючи, підтвердив Стенлі Шанпайк.

— Збили дементора насмерть? — уточнила Зові чи то стверджуючи, чи запитуючи. — Збили автобусом? Без магії, без іншого чарівного втручання?

— Я перепрошую, — нарешті повернувшись суворо промовив Ерні, дивлячись на неї через лінзи своїх величезних окулярів. — Нічний Лицар, щоб там не говорив шановний містер Шакпі, витвір зовсім не маглівський. Автобус наш – чарівний. Чарівний, як слід. Я й сам не знав, що ми можемо давити дементорів, але тепер знаю. А вам, пані з таємного відділу, краще поцікавитись: хто вас усіх сюди покликав. Я цього не робив. Стен теж. Тоді хто?

— Так, — підтвердив Стен.

Повисла мовчанка. І хоча присутні чекали на тривалу паузу пані Елмерз перервала її досить швидко.

— Містер Фейн, скажіть, — вона повернула голову і як би Аверіллу не хотілося уникнути її погляду, він все-таки мужньо прийняв його. — Вас також викликали на прохання іноземного чарівника?

— Так, — не дуже твердо погодився Фейн.

— Мене теж, — підтвердила Банті. — Начебто.

— І нас... ой, тобто мене, — збентежений своєю помилкою Шакпі опустив очі до низу.

— І цей іноземець викликав нас чотирьох, — вголос почала міркувати Зові. — Одного з Відділу магічних пригод та катастроф, іншого…

— Я б віддала перевагу зверненю "іншу", — зустрівши блукаючий погляд колеги в'їдливо помітила Банті.

— Вас, міс Хоггарт, — задумливо поправила себе пані Елмерз, — з комісії знешкодження небезпечних істот. Вас, пане Вебстере, з Відділу магічного транспорту і мене. Чи є у когось ідеї? Хоч якісь. Бо я, наприклад, не відчуваю слідів його зверення.

Знову повисла мовчанка. Тепер вона була зовсім не короткою. Усі присутні про щось думали. І як це властиво маглам, так і чарівникам: кожен думав про своє.

Ерні хотів нарешті вирушити в дорогу. Його, як і Стена, не цікавили такі складні, і дивлячись на бездихане тіло дементора — взагалі-то вирішені питання. Шакпі оглядав сам автобус, сподіваючись знайти в ньому те, до чого завтра вранці він неодмінно зможе причепитися, аби нарешті назавжди припинити діяльність цієї жахливої ​​маглівської штуковини. Банті Хоггарт непомітно для всіх тричі змінила ґудзики на її мантії і залишила той варіант, який, на її погляд, найбільш підходив до такого безглуздого випадку. Круглі. Круглі завжди здавались їй найбезглуздішими. Містер Аверілл Фейн думав лише про те, як він непомітно застосовує obliviate до всіх присутніх і купивши вершкове пиво трансгресує додому.

І тільки Зові Елмерз справді намагалася зрозуміти: що тут відбувається?

***

— Милій кривій паночці, — шепнув на вухо Дрімера містер Кіт, — витоки магії, яка ж вона гарна! Ви так не вважаєте. Ні? Ну, добре. Так ось, милій кривій паночці, ніяк не може спасти на думку, що все вже сталося. Останній поцілунок дементора був адресований бамперу триповерхового Нічного Лицаря. Фієрія, так? А ви казали, що не бажаєте йти зі мною. Ох, містере Дрімер…

Містер Дрімер і містер Кіт сиділи на сходах будинку номер 57А, кроків за двадцять від чарівного автобуса. Напівлиций брюнет приховав їхню присутність дивним заклинанням: disilluminatio humanos rem. Воно не надто нагадувало звичайні дизилюмінаційні чари, оскільки створювало ледь помітну сферу в три кубічні метри. Все що знаходилося всередині неї — небезпідставно припускав Дрімер — було невидиме і нечутне для навколишнього світу.

— Чудові панове, чи не так? — риторично поцікавився Кіт і відразу ж додав задумливо: — Варто познайомитися з ними ближче...

Дрімер не зрозумів, до чого це було сказано, а тому просто знизав плечима.

Першим залишив місце події той, хто і прибув сюди першим: брюнет, років сорока з гаком, у темно-зеленій шовковій мантії. Містера Фейна Деклан особисто не знав, так може бачив раз другий. За ним пішов рудий коротун, персона свого часу відома кожній сові, після трансгресувала сутула невимовниця.

Банті Хоггарт, її єдину з четвірки Дрімер знав особисто, все ще залишалася в автобусі. Вона сиділа на ліжку і щось бурхливо обговорювала з містером Пренгом. Охала, ахала, сміялася і примовляла "так-так-так". Дрімер пам'ятав, що Ерні був її далекою ріднею по батьківській лінії. Пам'ятав це, і ще багато чого іншого, як виявилося.

Риси гостролицеї брюнетки, її грудний голос, одяг (дивно, думав довготелесий, ґудзики круглі, але Банті ніколи круглі не любила), довге рівне волосся, — все це змусило пам'ять містера Дрімера атакувати його плескаючими ляпасами коротких епізодів з минулого. Вона геть-чисто переплутувала їх, перемішувала і схрещувала перетворюючи на екзотичний калейдоскоп.

Ось він і Банті сидять у опері. Банті позіхає, Дрімер гладить її холодну руку. Банті не відразу, але відводить руку вбік, шипить на нього, а потім раптово цілує. Його щоки горять від двоїстого збудження. А далі ... опера проходить мимо, Дрімер сидить ув'язнений у спробах розібратися в її ставленні до нього. Він вже дома, а за вікном весна.

Інший епізод. Він приносить їй каву, але Банті пирхає і не хоче пити. Говорить, що вона любить дві порції молока, а він знову приніс одну. Як Деклан не намагається, але згадати скільки й справді любить Банті він не може.

Слідом за цим вони приїжджають до будинку його батьків (тоді ще живих). Мати і Банті страшно лаються і перша вимагає, щоб ця… він не пам'ятав, як точно мати обізвала її – щоб вона більше не наважувалася ступати на поріг її будинку. Банті жбурляє приготований мамою пиріг у стіну і ставить ультиматум: або він іде з нею, або між ними все скінчено. Дрімер вибирає її. Батько кричить, що він більше не має сина.

Мати після тих подій він бачив лише раз, коли вона безмовно лежала у центрі довгого дубового ящика, в оточенні нечисленних родичів. Йому дуже хотілося все переграти або хоча б вибачитися. Написати їй якось і просто запитати, як її справи, як орхідеї…

Серце довготелесого пронизав тупий біль, дихання стало жорсткішим. Дрімер перевів погляд з Банті на дементора, і щоб відволіктися, запитав:

— Я міг би це зробити і раніше, але зроблю зараз: як? — Кіт перевів погляд на Дрімера, той продовжував, — Дементора вбити не можна, факт. У нього немає душі, а тому…

— Не можна, — побічно погодився з ним Кіт, перебивши, й не давши можливості висловитися. — Якщо тільки ти сам його не створив, правда? Гаразд, жартую. Справа в тому, що чарівниця, яка створила їх у години страшного розпачу, інструкцій з використання придумати не спромоглася. Однак, мій "особливий" погляд на речі допоміг мені створити точну копію.

— Створити?

— Ви знаєте, що буде, якщо мучити людину закляттям Human Cruciatus rem упродовж, скажімо, сотні років, щодня, не даючи їй померти?

— Ні, — по спині Дрімера пробігла самотня мурашка. Лише одне з трьох слів було йому знайоме. І його було достатньо, щоб зрозуміти, про що говорить Кіт.

— Ось, а я знаю, вона втрачає душу. Результат… Результат перед вами, — Кіт показав тонким худим пальцем на чорну тінь, що лежала на асфальті. — Правда, довелося додати цю дурну накидку... Ой, містере Дрімер. Мені, зізнатися, стало дуже шкода, що я витратив на вас цей чудовий експонат. Адже ви досі не вірите в мій особливий погляд на речі.

— Ви хотіли сказати "жахливий" чи, можливо, "безсердечний"?

— Що ви? Хотів би, сказав би. До того ж, ви глибоко помиляєтеся серце у мене що треба. Ось...

І кучерявий брюнет з тріском витягнув клекотне серце зі своїх грудей. Кров бризнула на підлогу.

Від страшного видовища Дрімер здригнувся. Він закрив рота руками, затримав подих, передчуваючи й інші реакції організму, але благо господар миттю повернув орган на місце. Довготелесий різко видихнув. У вухах гриміло, у роті було кисло.

— Ха-ха-ха, — засміявся Кіт. — Я сама кмітливість, правда містер Дрімер?

Довготелесий кивнув, але швидше машинально. Невидима стіна байдужості, одного разу збудована Дрімером між навколишньою дійсністю і ним самим валилася на очах. Ніхто, зовсім ніхто, ні серед живих, ні серед мертвих (привидів, мається на увазі) не міг, до того, зробити в ній навіть дірку. Кіту, по суті, це теж, поки не вдавалося, але він і не намагався її продірявити, напівліций брюнет влаштовував їй справжній землетрус змушуючи кожен камінчик натужно хрумтіти і тріщати.

Дрімер зняв капелюха, з короткими бортами, улюбленного, здається, (носив частіше за інших) витер піт з лоба.

— Я ніколи не вважав себе слабким духом, — сказав він уголос, — але вам, здається, вдалося те, що іншим не вдавалося.

— Так? — висловлюючи явно не щире захоплення дзвінко вимовив Кіт. — Правда? Це мені лестить. Хоча, трюк із серцем лише ілюзія він багатьом припадає до душі, чи не так? Гаразд, містере Дрімер, я гадаю, ви готові перейти до основних страв.

Дрімер насупився.

— Ви говорили, — продовжив Кіт, — що вам знайома міс Хоггарт.

— Так, ми якось були близькі…

Дрімер не пригадував, щоб розповідав Кіту про це. Думав – так, але вголос не говорив. Безперечно. Маячня якась.

— Чудово. Я пропоную вам повернути цю прекрасну жінку.

— Ні. — відрізав Дрімер.

— Чому?

— Вона мені не потрібна. Ніхто, містере Кіт. Я не маю ні друзів, ні ворогів. Не маю дружини, коханки чи навіть собаки. Кіт, кіт істота аб'юзивна, його я не рахую. Не треба усмішок, це факт. Зрозумійте, містере Кіт, колись, давно, все це було у мене, і воно... Не мій профіль.

— Якось це сумно, згодні? — Надмірно емоційно промовив напівлиций, — Ви розбили мені серце. Волієте, я продемонструю?

— Ні, ні, ні, — Деклан завзято замахав перед собою руками. — Другого разу не треба.

— Ха, — Кіт їдко посміхнувся, — Не буде жодного "другого разу". Не буває жодних "повторів". Я про Банті, якщо ви не зрозуміли.

Життя, містер Дрімер, штука, що рухається. Ви можете думати, що все про неї знаєте, але насправді воно вже вислизнуло від вас. Ви йдете його слідами. Завжди, безперервно, кожну мить. Вам знайомі його сліди? Так, нехай. Я в це повірю. Але не треба стверджувати, що ви знаєте життя особисто. Ні, містере Дрімер, його ніхто не знає. Хіба тільки я, але це наша маленька таємниця, яку... Я міг би вам відкрити, якщо ви відкинете убік ваш скептицизм.

— Навіщо? — холодно кинув довготелесий. — Банті Хоггарт?

— Тієї її форми, — пояснював напівлиций, — того її змісту, що поверне вам колишній вогонь. Він все ще є у вашому волоссі, але його немає у вашому серці. Сумно, але факт.

Кіт помовчав.

— Так, її, Банті, і не тільки, — продовжив, — якщо ви дозволите мені трохи направити вас. Розворушити, показати, скажімо так, виворіт дійсності. Що скажете?

— Дякую, містере Кіт, але ні. Я…

Не було грому та блискавки. Не було жодних передумов, однак Лаладж Кіт вихопив свою паличку і голосно прогарчав: Human Cruciatus Rem!

Дрімер не встиг контратакувати, він взагалі не очікував нападу. Довготелесий упав на асфальт, скрутився і застогнав. Він корчився так, ніби всередині в нього було лігво змій. Голодних, злих, невгамовних.

— Ще подякуєте мені, містере Дрімер, — незвично спокійним голосом казав Кіт, — Їй богу, містер Дрімер. Illuminatio humanos rem. Human Cruciatus Rem!

Сфера зникла. Біль, що припинився на мить, повернувся.

Говорити "дякую" довготелесому Дрімеру не хотілося. Він взагалі мало що розумів крім болю: сильного, стійкого, повсюдного. Йому здавалося, ніби кожен нерв його тіла оголили і почали різати тонким лезом. Немов усе його нутро перетворилося на смердючий гнилий зуб, а Кіт... Кіт був байдужим стоматологом, колупаючим і свердлілим його без анестезії.

— Це життя, містере Дрімер, — звідкись здалеку прилетів до довготелесого збуджений голос. Як швидко він змінював інтонації… — Життя, а не його сліди на піску. А зараз...

— Expelliarmus!

Помах чарівної палички, свист, вибух. І знову теж саме:

— Expelliarmus!

Заклинання, що обеззброює, вигукнула ніхто інша, як Банті Хоггарт. Вона зробила це двічі, проте паличка, що більше нагадувала кістку, так нікуди і не поділася з рук напілицего.

— Міс Банті!? — вигукнув Кіт. — Бажаєте дуель? Прекрасно. Захищайтесь!