Таїна містера Кіта

— Куди ми йдемо? — питала Зові, яка не надто часто бувала в Хогсміді.

Вони пройшли "Солодке королівство" і тепер, йшли безлюдною вулицею на північ.

— Ми йдемо до Верещачої хатини, — пояснив Дрімер. — Там збоїть найчастіше, хоча... До неї рідко хтось ходить. Місцеві стали бояться її ще більше, після вибуху у дві тисячі чотирнадцятому.

— Вибуху?

— Так, — Деклан кивнув, піднімаючи комір свого піджака та ховаючись від ріжучого, холодного вітру. — Дивна історія. Начебто всі чули вибух, навіть спалах бачили, а хатина стоїть, наче нічого й не було.

— Дивно...

— Саме так. Як я зрозумів: якщо знаєш щось дивне — чекай на Кіта. Ось тільки... Зові, — він вперше звернувся до неї на «ти», — у Кіта частина Бузинної палички. Можливо, працююча частина, дивлячись на те, з якою легкістю він всіх нас перемагав. Ти знаєш, як ми впораємося з ним, якщо зустрінемо цього разу?

Невимовниця мовчала. Зате відповів Гномз. Він раптово з'явився, втім, як завжди.

— Бузинну паличку, чув Гномз, — мовив ельф, — не можна перемогти в дуелі. Але якщо нас буде троє проти одного, це ж не дуель. Гномз правий?

— Щось ти зачастив, — сморкаючи носом, кинула невимовниця.

— Гномз не хоче нову господиню. Гномз звик до, івакак Зові.

Блондинка посміхнулася. Відповіла, на його попередню фразу:

— Може, ти й правий, Гномзе. Троє на одного – це не дуель.

Двоповерхова, витягнута вгору будівля із забитими вікнами мала дійсно похмурий та лякаючий вигляд. Навколо неї, колись, цвів садок, але тепер всі дерева в ньому були сухими та неживими.

Вони йшли, а вогкий вітер дув просто звідусіль.

Дрімер, Гномз і Елмерз піднялися скрипучими сходами на вузьку терасу. Вхідні двері прогнили, фарба на них лущилася, місцями її не було зовсім.

— Ви за мною, — сказав довготелесий, узявшись за круглу ручку.

— Гномз думає, що чарівник, який назвав себе йолопом, виправляється.

— Краще я, — заперечила Зові.

— Я просто піду першим — парирував Дрімер, — Невже це так принципово для тебе?

Зові щось почала казати, але довготелесий вже, потягнув двері на себе. Та піддалася, хоча він був переконаний, що гнила ручка, залишиться у нього в руці.

За дверима було чути шум хвиль, крики чайок і свист вітру. Трійця пройшла кілька кроків по старій передпокої, як раптом вхідні двері з гуркотом зачинилися. У передпокій опустився морок. А коли Дрімер запалив свою паличку, він уже був у ній один. Ні Зові, ні Гномза за ним не було. Деклан кілька разів, тихо, покликав їх, проте відповіді не отримав. Тоді він виставив паличку перед собою, готовий будь-якої миті застосувати атакуюче заклинання, і став повільно просуватися в глиб будинку.

Деклан йшов увесь час обертаючись і кожного разу бачив, що в яку б пустельну кімнату, з облупленою штукатуркою, він би не зайшов наступні двері завжди вели до вітальні. Не вірячи своїм очам Дрімер став по центру спальної, на другому поверсі і зрозумів, що в дверях він бачить сходи, які ведуть... в неї ж. У цю саму спальню. Дрімер пройшов одні й ті самі кімнати два десятки разів і дійшов висновку, що в будинку тепер немає тільки однієї кімнати: витягнутого передпокою в кінці якого вихід. Чито, вхід.

Довготелесий направив паличку в забите вікно з якого сочилося солоне повітря і долинали крики чайок і зробивши останньою коло за годинниковою стрілкою голосно вигукнув: bombardo maxima!

Моторошної сили хвиля вдарила довготелесого в груди, відкинула на кілька кроків назад. Дрімер зіткнувся зі стіною, впав на підлогу. Його обличчя та одяг були забруднені трісками, побілкою та піском. Деклан підвівся, витер обличчя і озирнувся. Мало того, що вікно залишалося абсолютно таким самим, як і раніше воно стало в рази більше. Все побільшало. І кривий стільчик біля стіни, і порізані кимось картини. А сходи... Дрімер не був упевнений, що навіть підстрибнувши він зможе дотягтися до першої.

— Якого піксі?.. — мовив Деклан обтрушуючись. Наступної миті він був змушений сховатися за ніжку табурету.

Зі спальної кімнати, що на другому поверсі вийшов, гидко нявкаючи, ніби канюча корм, чорний, пошарпаний життям кіт. У нього не було одного ока та одного вуха. І тепер, у зв'язку з тим, що довготелесий ледве досягав двох дюймів, кіт становив не жартівливу загрозу.

Дрімер згадав як Іржа грався із ляльковою мишею, згадав і затримав подих.

***

Шакпі був на коні. І в прямому, і в переносному значенні. Хоча він й значився ловцем, йому все ж таки кортіло помацати Чорнопера: маневреність, швидкість, здатність дати відсіч. Останнє особливо.

Не дивлячись не те, що розпорядник подбав, щоб у хижаків були намордники, пазурі пострижені, а на лапи одягнені спеціальні рукавички — дух суперництва передавався і їм. Гіпогрифи лягали на льоту, фестрали атакували крім лап ще й хвостами.

Вебстер, під шквалом оплесків, свисту та вигуків; феєрверків і грому барабанів, — летів до воріт, тримаючи під рукою квоффла. Чернопер же тягнув обвив хвостом за ногу загонича команди Життя. За ними слідом, не відстаючи, мчав бладжер, пущений другим загоничем ворожої команди.

Досягши потрібної позначки, Вебстер став на сідло ногами, і міцно замахнувшись, кинув м'яч у ліве кільце. У момент кидка за його спиною, розкрившись, спалахнули помаранчево-червоні магічні крила.

Воротар Життя не встиг. Стадіон вибухнув бурею вигуків. То були другі десять очок.

"Фе-нікс! Фе-нікс!" — дзвеніло у вухах у Вебстера. Чорнопер зайшов у поворот, коротун знову став на сідло, а коли фестрал повернувся на бік, вертикально, Шакпі з'їхав вниз по крилу, вхопився за його кінець руками і двома ногами вибив загонщика зіштовхнувши того з бладжером, що їх переслідував.

Вболівальники від нетривіального видовища вчинили справжній землетрус.

Впевнившись, що із гравцем супротивником все добре, ну, принаймні, він цілий, Вебстер задоволено посміхнувся. Він не міг не вчинити чогось подібного. Як казав йому його перший тренер: гра без видовищ — даремно витрачений час.

Чернопер вирівнявся, позаду Вебстера знову спалахнули крила. Не випадково, адже він помітив снітч. Схопившись за поводи Шакпі різко смикнув лівою рукою на себе.

20-40. Вони програвали. Але це, поки що, думав Вебстер. Фенікс вмирає, проте він відразу воскресає у вогні. Вмирає, виконавчий педант та міністерський служака, а на сцену знову виходить чемпіон. Тринадцять років по тому. Тринадцять років, чорт забирай.

"Фе-нікс!" — кричав натовп. І Шакпі був готовий відгукнутися на його поклик.

Як же він за цим сумував.

***

— Дрімер?! — вигукнула Зові у непроглядну темряву. — Гномз? — додала, але й зараз не було ніякого відгуку.

Невимовниця зробила три обережні кроки вперед, уперлася у двері. Намацавши ручку, вона повернула ту, відчинила і переступивши поріг вигукнула: expilliarmus!

Кіт ухилився, виставив уперед свою паличку-кістку. З неї вистрілила блакитна плазма і на центрі кімнати вона зіткнулася з жовтою, випущеною Зові.

— Тут жив перевертень, — кричав Кіт, перекрикуючи тріск і хрип променів, що зіткнулися, — інший "перевертень" тут загинув. Немає місця краще, міс Елмерз, щоб з'ясувати справжню природу речей. Ви згодні?

Зові не могла відповісти, втім, і не збиралася. Вона цілком була сконцентрована на утриманні променя, який поки що витримував натиск напівлицего. Проте, їй було важко позбутися думки — не лякатися її, хоч трохи — що в Кіта уламок Бузинної палички, і що можливо, ось він її кінець.

Напад сумніву дав променю Кіта один додатковий метр.

— Боріться, міс Елмерз! Не здавайтесь. — весело кричав напівлиций. — Справжня зброя — це ви, а не ваша паличка. Справжня магія – усередині вас, а не зовні. Ну ж бо... Ну ж бо... Так, добре! Ви знову зрівняли рахунок. А чи зможете його примножити? На свою користь?

— Життя для вас пустушка, містере Кіт?! — прогарчала невимовниця.

Криве плече боліло, голова гуділа від напруження. Здавалося, у жовтому промені вся її енергія, вся сила, вся душа, цілком.

— Звичайно ж ні. Однак, у чарівника, міс Елмерз все має бути чудово: і паличка, — промінь Кіта різко додав метр, вени на шиї Зові здулися. Вона затримала подих, — і, — Кіт схопив за горло Гнозма, що з'явився, ліворуч, й підхопив того над землею, — оточення, і — блакитний промінь розвіяв її, жовтий, ніби останній і раніше не чинив супротиву, і поглинув Зові без залишку, — зовнішність. Інакше це не чарівник, міс Елмерз, а жменька...

Вона не розібрала чого саме.

Не було ще в житті невимовниці болю, здатного зрівнятися з тим, що вона відчувала, будучи поглиненою блакитним променем Кіта. Здавалося, кожна її кістка ламалася на маленькі гострі уламки. Уламки, що оберталися в безперервному вихру, впиваючись у м'язи, зсередини, розрізаючи жили, розсікаючи шкіру мільйонами крихітних порізів. Зуби лізли назад у щелепи, плуталися у своїх нервах, перетворювали ясна на варення. Зові хотіла кричати, але язик міцно втиснувся в горло не даючи їй ні вдихнути, ні видихнути.

Невимовниця не знала, не розуміла, скільки це тривало. Вона була готова померти. Вона хотіла цього. Мріяла потрапити у порожнечу замість всепоглинаючого королівства болю. Однак, катування припинилося. Його кінець озаглавив гучний крик, а після був глухий вибух. Кого-чого, Зові не розібрала.

Дівчина впала на встелену короткою травою вологу землю, хрюкнула і жадібно увібрала легенями вогке осіннє повітря.