Дванадцять життів

Наступний тиждень видався зовсім паскудним. Проблемні клієнти, проблеми з підрахунками, проблеми з увагою й концентрацією. Думки блукали у всіх тих минулих життях, я намагалася віднайти підказки, але, крім тисячі нових питань, не знаходила нічого.

Артем мав рацію: треба було брати відпустку. Я не відчула ні потягу, ні ностальгії, про яку він мене попереджав. Єдине, чого мені хотілося, - маленького справжнього жіночого щастя.

Я ледь дочекалася п’ятниці. Довгоочікуваний телефонний дзвінок, ніби рука порятунку, витягнув мене з туману набридливих думок, що роїлися в голові цілий тиждень. На тій стороні безпровідного зв’язку зірвалися два короткі слова, мов осіннє листя, що опадало з крони дерева додолу.

– О восьмій, – сухо мовила Забава.

– Буду, – відповіла я.

Викликавши таксі, виїхала до обумовленого місця зустрічі. Фонтан, вулички, лабіринти, «Лотос». Я прилягла на тапчан, Забава сіла навпроти мене. Це ніби проживати день бабака, відмінність полягала лише у видіннях.

– Забаво, я розумію, наскільки вам зараз важко, і знаю, що ви проти нашої угоди, цього експерименту, і навіть уявити не можу, що ви відчуваєте після кожної нашої зустрічі, які спогади вони у вас збурюють, але дуже вас прошу: просто прийміть це, прийміть мій вибір. Не картайте себе. Я з власної волі поставила підпис і чудово розумію, чим це для мене може обернутися, але дуже сподіваюся, що мені вдасться розібратися, у чому суть моїх нещасть, моєї недолі, і вдасться розпочати своє життя з чистої сторінки.

– Яніто, кожна наша зустріч віддаляє тебе від себе. Ти добровільно заганяєш себе в пастку, а я, як твій поводир, прокладаю тобі шлях до неї.

–Нам усе вдасться, усе буде добре.

Забава тяжко зітхнула.

– Добре... Вкладайся зручніше, розпочинаємо...

Життя № 7, Аксум, Ефіопія.

Мій батько Таві тримав лавку з глиняними й керамічними виробами, торгував хорошим вином, мав три доньки, яких любив до глибини душі. Наша мати померла при пологах, давши життя наймолодшій сестрі Естер. Моє дитинство не було безхмарним: я тяжко працювала, допомагала батькові в лавці, вела господарство, наглядала за сестрами. Оскільки була найстаршою, він навчив мене грамоті й передав усі знання, якими володів сам, навчив ремеслу, завдяки якому заробляв на життя нашої родини. Коли підійшов час віддавати мне заміж, батько ретельно приглядався до кожного з претендентів. Віддавати заміж мене за будь-кого не хотів. Мій чоловік мав стати опорою для нашої сім’ї, адже разом зі мною йому відходила й наша родинна справа. Будь-хто мені не підходив.

Час ішов, а я все сиділа в дівках, допоки на горизонті не з’явився Рет.

Статний чоловік, смаглявий, з чорним густим волоссям, у гарних шатах, на вороному коні, з кошиком прянощів. Таким він мені запам’ятався від нашої першої зустрічі. Я закохалася в нього з першого погляду, батькові він теж припав до душі. Запросивши його до нас додому на вечерю, батько оголосив своє рішення щодо нашого одруження. Я була на сьомому небі від щастя.

Наше весілля було розкішним – батько не поскупився. Гулянка тривала кілька днів. За традицією, я мала полишити батьківський дім і перейти жити у власний. Рет мав невеличку садибу, і на той час це була розкіш. Ми жили окремо від батьків, окремо від цілого світу, повністю належачи один одному.

Рет перебував на службі в імператора. Зовсім скоро його відкликали на війну, і я залишилася сама. Родина Рета мене не прийняла, вони його зреклися, як тільки він переступив поріг нашого дому. Невигідна партія – дочка звичайного торговця, їх син заслуговував на краще!

Я з нетерпінням чекала на його повернення, допомогаючи батькові з торгівлею. Із походу Рет повернувся не сам. Есме була як дві краплі води схожа на мене: такого ж зросту, статури, з таким же відтінком волосся. Вона була однією з доньок імператора. Виявилося, вона кохала Рета мало не з пелюшок і, дочекавшись зручної нагоди, звабила його й завагітніла. Незважаючи на наш шлюб, імператор змусив Рета одружитися вдруге. Опиратися волі імператора міг або небіжчик, або дурень. Приголомшлива новина вибила в нас з батьком з-під ніг грунт, але ми мусили з нею змиритися й жити далі. Імператор щедро винагородив молодят золотом, Рета підвищив по службі. Після приїзду частину грошей Рет віддав моєму батькові, а частину вклав у розбудову нашої оселі.

Ми з Ретом дуже довго освоювалися, звикали один до одного, з Есме ж, навпаки, я знайшла спільну мову значно швидше. Згодом завагітніла і я.

Не встиг Рет узяти на руки свого первістка, як був терміново відкликаний на службу. Нашої доньки побачити він так і не встиг: героїчно загинув у бою. Після смерті нашого чоловіка імператор забрав Есме з сином до палацу. Ми з донечкою залишилися вдвох. Заміж я більше так і не вийшла. Серце мого батька не витримало лихої звістки про смерть свого єдиного улюбленого спадкоємця. Після тяжкої втрати двох близьких мені людей, я з головою занурилася в роботу, забравши своїх сестер жити у величезний будинок, який Рет побудував для нас двох...

Я прокинулася від скаженого холоду. Восьма ранку. Знову проспала цілу ніч! Сервіс у «Лотосі» нікудишній: можна було б і пледиком вкрити постійного клієнта! Біля виходу зробила Айзіку колюче зауваження. Він почав виправдовуватися й пообіцяв наступного разу виправитися. Сідаючи в таксі, пригадала своє видіння й відчула його гіркий присмак у роті. Захотілося забутися, розчинитися в повітрі, зникнути. У мене починалася ностальгія за опіумом. Згадала слова Артема й лише тепер зрозуміла їх...

Я їхала до Лагідного. Уже відчувала його прискіпливий погляд і подумки відповідала на питання, які мені зовсім не подобалися. Викручуватися немає сенсу. Він зчитував мене, мов поліграф. Що ж, якщо вже сіла в човен, на берег немає сенсу повертатися.

– Доброго ранку, ви прямо з корябля на бал?

– Не доброго. Як уже вийшло, містере Холмсе.

– О, у вас з’являється яскраво виражена нервозність, міс Ватсон. Що ж, реакція пішла, відсьогодні я ваш особистий куратор телефону довіри. Телефонуватиму щодня й контролюватиму ваш психічний стан.

– До біса формальності! На минулій зустрічі ви мені тикали, отже, викання наразі не актуальне. Ведете себе, як блазень!

Артем налив мені п’ятдесят грамів коньяку. Я мовчки випила й притихла.

– Я лише констатував факт. У тебе зачіска розкуйовджена і на шиї відбитки куртки. Я відповідальний за твоє життя, Яніто, тому іноді мушу давати тобі прочуханки. За якими снами ти туди ходиш? Поділися зі мною, розкажи.

На душі – нестерпний гніт. Повернувшись думками у своє сьоме життя, знову відчула, як лезо клинка простромило мою плоть. Я відсахнулася.

– Це важливо, Яніто, відкрий мені завісу й нарешті запроси до свого кінозалу.

– Ні, не можу, якось потім, це особисте, – відчула, як тоненькими цівками текли сльози. – Мені треба додому. Підхопилася, щоб чкурнути з кімнати. Дотик теплої руки зупинив на порозі. Лагідний пригорнув мене до себе й поцілував у скроню.

– Візьми відпустку. Я дзвонитиму щодня. Якщо треба, то поїду в той триклятий «Лотос» і сидітиму поруч, поки ти куритимеш ту гидоту. Знаю: те, що ти робиш, є дуже важливим для тебе. Не знаю чому, але це відразу відчув – для мене ж важливе життя мого клієнта! Я втратив друга, який був затятим опійником. Це справа принципу.

Лагідний накинув на мене куртку й поплівся слідком до Борсука, як вірний пес. Я вся тремтіла. Не могла зібрати думки докупи. Артем мовчки перебирав ногами, час від часу поглядаючи на мене. Він мене жалів. Коли ми підійшли до кабінету Борсука, вручив мене, мов бандероль.

– Передаю її тобі, – потис руку, вітаючись. – Запускай антидот.

– Добре. Після обстеження скину тобі результати.

Лагідний примружив очі, поправив комірець сорочки й потис руку колезі. Той щось відповів латиною.

Після крапельниць і пігулок попрямувала на роботу. Який біс тоді мною керував, не маю й гадки! Чогось не хотілося додому, а дарма. Артемку, Артемку, твоїми устами глаголила істина. Чого ж я не слухаю? Було відчуття, ніби Олег Іванович замість антидоту влив у мене літру енергетика. Я зайшла у свій кабінет – усюди світло, тепло, чисто. Віолка – молодчага. За квітами доглядає, за рахунками платить, бізнес тримає на плаву. Старається. Незчулася, як шугонула в прірву. Холодну, вологу, темну.

– Яніто, Яні, Яні, – на щоках холодні ляпаси. – Прокинься, отямся, ну ж бо, давай.

Підлога. Всього-на-всього підлога. Мене вимкнуло. Паскудство! Не могла втямити, чого мене ляскає по обличчю моя помічниця. Повіки немов закам’яніли, але я помалу звелася навкарачки. Мене знудило. Віола хутко підставила кошик, а далі все, мов у тумані.

Коли я отямилася, наді мною нависало три писки: Лагідний, Віола й Борсук. Welcome to the hell, baby!

– Нарешті, – протягнув Іванович. – Тобі після мене додому треба було їхати, а ти в безсмертну вирішила погратися. Отримала?

– Угу, дякую.

– Лікарю, що з нею? Вона житиме? – перелякано кліпала очиськами помічниця.

– Житиме, як не помре. Їй додому треба: поспати, поїсти, подумати. Усе, мені пора, і так графік зірвали. Придивіться за нею.

Додому мене віз Артем. Його турбота розливалася приємною хвилею в тілі.

– Мабуть, Віола здійняла гвалт, якщо ви пригналися.

– Мабуть... Як ти почуваєшся?

– Не знаю, а що зі мною?

– Не знаю. Олег сказав, що в тебе слабкий імунітет, знесилення, невроз і безсоння.

– Ага, за аналізами визначив.

– Яніто, у тебе синці під очима, це видно неозброєним оком.

– Усе тобі видно,  роздратувалася.

– Я хочу допомогти. Нарешті ти перейшла на «ти».

– Я не просила. До біса формальності.

Артем припаркувався біля мого під’їзду. Я зав’язала волосся у вузол, демонстративно заглянула в дзеркальце й вийшла з авто.

– На каву не запрошую, сам чув: мені потрібен спокій.

– Наберу ввечері. А ти дзвони в разі чого.

– Угу, дякую...

Сама не розумію, чому так нагрубила своєму рятівнику. Побічний ефект, або в мене дійсно почався невроз.

На порозі мене, як завжди, зустрічала Мішель. Я скинула лахи прямо в коридорі й попленталася до ванної. Гарячий душ – це саме те, що треба після повернення з минулого. Загорнувшись у довгий білий рушник, відкоркувала пляшку вина й сіла біля вікна. Мішель терлася в ногах. Мій маленький антистрес. Я поверталася до своїх видінь, прокручувала їх у голові, намагалася скласти пазли, а пляшка тим часом геть спорожніла. Хотілося спати – і я провалилася. Десь дзвонив телефон. Де? Кому і що від мене треба? Клятий рингтон! От точно зміню на класику! У скронях гепало. Фу... Перед очима майнуло видиво моєї смерті. Знову відчула хрускіт плоті. Жахіття, то було жахіття. Ні, сон... Ні, не сон, то – моє життя. Життя з присмаком лайна й крові. Ну, з цим ми ще розберемося! Телефон не змовкав. Я жива, я тут, у двадцять першому столітті. Алілуя! Мені щастило. Помалу намацала мобілку. Викликав Артем. В очах – нічний жах.

– Котра година?

– Десята ранку. Я відучора не можу додзвонитися. Ти як?

– Сплю. Зачекай, сьогодні – то вже вчора? Я знову проспала день?

– Певно, так і є. Голова болить?

– Не знаю, болить… А ти що – стежиш за мною?

– Я просто хороший лікар. Мінералки завезти чи якось сама?

– Якось сама... Дякую за турботу, мені треба отямитися.

Я відключилася. Галюцинації. Я бачила їх. Бюмоль, Даршит, Тушар, Бурбон, Рет, Тетсуї, Сетор. Поплентала під душ. Треба в офіс. Це просто нестерпно! Забава попереджала. Важко пам’ятати все, а ще важче нести в серці любов і біль століть. Межі розмилися, стерлися. Я знаю, як усе повернути. Не можна так, але треба. «Не можна!!!» – волав внутрішній голос. «Так треба,» – заткнуло йому пельку нестерпне бажання. Я викликала таксі й погналася в «Лотос».

На ранок мене відпустило. Опіумні медитації таки лише на користь. Я вийшла з бару, купила цигарок (я почала ще й палити!) і поїхала в офіс. Була впевнена, що все під контролем. Дурепа. Яка ж я дурепа!

З головою поринула в роботу, підганяючи недороблені справи. Мене ніби пробило. Не спала дві ночі, вираховувала й складала нумерологічні карти. За два дні Атрем двічі набрав мене. Розмови тривали недовго й були надто сухими. Він намагався бути ввічливим, а я, я вела себе просто паскудно: увесь час чогось на нього гиркала. Терпи, мій психо-психо. Надходила п’ятниця. Я пообіцяла собі, що дочекаюся її і не зірвуся. Я дотримала свого слова.

При черговій зустрічі із Забавою ми вирішили не відкладати сеанси на шість тижнів, а прогнати їх за три. Чудова новина! Тепер не треба брехати. Певно, уже доклали кляті власники про мій попередній візит. Та й хрін із ним! Буватиму частіше.