Дванадцять життів

Я сиділа на залізній лаві й обмірковувала ситуацію, у яку потрапили. На думку нічого не спадало, окрім того, що ті два засранці, Маду й Неру, заклали нас поліціянтам за певну винагороду чи маючи свою якусь вигоду. Як інакше нас можна було б вистежити?

–Мета вашого візиту? – покрикуючи, допитувався товстезний поліцмейстер.

–Відпочинок, – спокійно відповідала я.

–Ваш друг стверджує, що тут ви у справах.

–Він бовдур. Певне, відпочинок від справ відрізнити не може.

–Ви з мене глузуєте? – ляснув рукою по обдертому столику пампух.

–Зовсім ні, скоріше навпаки! Прошу пояснити причину нашого затримання, – й оком не кліпнувши, нахабно вимагала я.

–Незаконне проникнення до гробниці фараона й нанесення шкоди історичній пам’ятці. Цього досить?

–Вибачте, будь ласка, але далі я говоритиму лише в присутності адвоката й представника посольства.

–Може, вам королеву Єлизавету покликати?

–Я громадянка України й добре знаю свої права. Маю право на один телефонний дзвінок.

Волохаті чорні брови пиріжкоподібного поліцмейстера від подиву полізли аж на потилицю. Мушу зізнатися, я й сама випадала в осад від свого нахабства. Ні страху, ні жалю, ні розкаяння. Хай знають наших!

Колись бачила таке у якомусь поганенькому американському фільмі й чомусь закортіло продублювати. Сталева леді! Стосовно дзвінка на вимогу, то маю підкреслити, що мені й дійсно було до кого набрати. Один із колишніх клієнтів працював дипломатом. Його зв’язки зараз дуже згодилися б!

Мені кортіло дізнатися, як там Церен. От би глянути в пів ока, як він там! Моя жіноча інтуїція підказувала, що він вів себе не так самовпевнено, як я.

Через годину до мене навідався адвокат. Я коротенько оповіла йому суть справи, доплівши побрехеньку, що стосувалася нібито невинного парі, через яке ми й потрапили до халепи. Худорлявий чолов’яга Адджо, себто мій адвокат, пообіцяв у всьому розібратися. Мені дозволили подзвонити Леоніду – колишньому своєму клієнтові. Той радо сповістив, що щойно прилетів до Александрії з дружиною на вікенд, і якщо я зачекаю кілька годин, то він спробує розрулити ситуацію. Поспішати мені було нікуди, тож я погодилася.

Після допиту нас знову розвели по різних камерах, хоча це аж ніяк не завадило спілкуванню.

–Ми влипли, – констатувала я й без того відомий факт. – Що ти там їм наплів?

–А ти? – у тембрі Церена вчувалося роздратування.

–Що, що! Сказала, що ми туристи, побилися об заклад на бажання типу хто перший дістанеться до гробниці і теде, і тепе.

–А яким же мало бути бажання?

–Хто програє, стає рабом того, хто виграв. А твоя версія?

–Що ж, я б заклався з тобою на таке бажання, – загиготів. – Моя версія зовсім банальна: я сказав, що захотів справити на тебе враження й вичудив от таку дурницю.

–Виходить, наші байки різняться. Кепсько… – зітхнула я.

–Виходить, так…

–Що ж, ваша величносте, мушу сказати, що тепер ми вже точно проведемо решту днів нарізно. Впаяють нам по повній за брехню й нанесені збитки.

– Дуже оптимістичний погляд. Минеться, потримають і відпустять під заставу, звісно ж.

Ми замовкли. Мені не хотілося думати про майбутнє, тож замислилася над минулими реінкарнаціями.

Дивно… Ми зустрілися з ним втретє, тож хай би як, а з цього мало б визріти щось хороше. Наша історія мусила завершитися якщо не щасливим кінцем, то хоча б нічогенькою демоверсією.

За кілька добрих п’ять годин з’явився Леонід.

–Радий бачити тебе, Яніто!

–Навзаєм. Шкода, що за таких обставин.

–Я намагатимуся витягнути тебе звідси якомога швидше, але за однієї умови: хочу почути правду без прикрас.

–Для тебе я – відкрита книга.

–Отже, – по-діловому склав руки Леонід.

–Намагатимуся лаконічно. Ти знаєш, чим я заробляю собі на життя. Димломат кивнув.

– Те, чим займалася останнім часом, не менш дивне, аніж моя безпосередня робота.

–Не згущуй фарби, у минулому ти добряче мені допомогла. І я такий не один.

–Леоніде, якщо чесно, то це все через те, що особисте життя ніяк не клеїлося. Я залізла в минуле. Власне, саме там і віднайшла бомбу сповільненої дії. Я працювала з власними реінкарнаціями…

–Ти мене не здивувала. І?

–І те, через що я опинилася в цій незручній ситуації, є кінцева станція мого, так би мовити, «проєкту». Тобто, я віднайшла гніздо зла, яке мені труїло всі мої життя, включно з теперішнім. Я провела обряд, який буцімто повинен покласти край усім негараздам. Натомість – вляпалась у чергову неприємність.

–Гм, – усміхнувся Леонід. – Обряд ти провела у гробниці, як я розумію?

–Саме так.

–Чудово! Просто чудово, Яніто. Якщо я викладу це поліції, тебе запроторять у божевільню. Мусимо вигадати щось більш приземлене.

– Взагалі-то, я сказала своєму адвокатові, що ми з Цереном типу заклалися на бажання. Через те й полізли в ту гробницю.

– Я в курсі. Невчасно вас почало засипати, – констатував Леонід. – Є свідки, які бачили вас на місці злочину. Вони стверджують, що все те ви вчинили навмисно.

– Це охоронці Ель-Курру?

– Скоріше хочуть поживитися з цієї історії.

– Випадково не два брати-близнюки?

– Вони.

– От гади! Та коли ж їм злипнеться?!

– Ти їх знаєш?

– Вони самі нас туди завезли.

– Певно, заробляють на таких, як ти.

– Напевно, так і є…

– Що з вашими свідченнями? Вони хоч збігаються?

– У тому й вся річ, що не зовсім.

– Тобто, не зовсім? Із цього моменту детальніше, будь ласка.

– Зі слів Церена я зрозуміла, що він всю провину взяв на себе. Типу хотів справити на мене враження, бла-бла-бла… І взагалі, увесь задум із тією гробницею був його.

– Що ж, не все так трагічно. Твій товариш повівся, як справжній джентельмен. Перекинуся слівцем із адвокатом і спробую зам’яти цю справу. Надалі ніяких показів без моєї згоди не давати. Зрозуміла?

– Слухаюся й корюся.

– І от що, ми мусимо покарати тих нахаб. Потрібні свідки, які бачили, як ви сідали в їхнє авто.

– А тут заковика: мотель, де ми проживали, належить третьому братові.

– Що ж, гадаю, у тому мотелі знайдуться невдоволені працівники, які підтвердять усе, що нам потрібно.

– Леоніде, я на мілині… Зателефонуй Віолі, нехай переведе гроші на твою картку.

– Не хвилюйся, усе залагоджу.

Минуло ще кілька годин. Леонід мов у воду канув. Моє хвилювання лилося через край.

Церен сидів, мов побитий кіт. Мабуть, я виглядала не краще. Ми – в’язні власних рішень. Що ж, якщо таким має бути the end, я прийму його.

Нарешті з’явився Леонід. Він дістав папери з красивої шкіряної папки й розклав їх по порядку.

–Затра відбудеться слухання по вашій справі. Думаю, минеться штрафом.

–А без слухання обійтися ніяк не можна?

–Ви іноземці, та й ситуація, сама знаєш, можна роздути міжнародний скандал. Я тут ще переговорю з деякими людьми, спробуємо все владнати. Потрібні твої підписи.

–Віола скинула гроші?

–Хороша новина – так.

–А погана?

–Вона повідомила про твоє банкрутство.

–Ну, що ж, заробимо ще. Буде над чим працювати вдома.

Леонід зібрав папери й додав:

–Усе буде добре, обіцяю.

–Дякую тобі.

Я давно не вела ніяких підрахунків. Подорож влетіла мені в кругленьку суму. Ще цей штраф за двох…

Усі мої заробітки були витрачені на наркотики й минуле. Навіть не знаю, чи вартувало воно таких жертв. Я постійно знаходилася в пошуках істини. Істина гірка, коли ти – повний банкрут.

Слухання відбулося швидко: гроші зробили своє. Леонід підкупив прибиральницю з мотелю, і та дала свідчення: «Бачила, як підмовляли; чула, як обговорювали суму за послугу; сама виносила речі до авто».

Що ж, були й хороші новини: тисячу доларів мені все ж таки відшкодуть за шахрайство.

Добре, хоч на квитки вистачить.

Суд призначив штраф у розмірі п’ятнадцяти тисяч доларів на двох і виніс заборону на в’їзд до Ель-Курру. Братів покарали за шахрайство позбавленням волі на два роки…

Ми поверталися до звичного життя з низкою пригод за плечима й порожніми кишенями.

Леонід запропонував зупинися в нього. Відмови не приймалися, тож ми ніжилися в шикарному червоному бентлі.

–Дякую тобі, Леоне, – ковтаючи сльози, вимовила я.

–Не варто, Яніто. Ти знаєш: я б допоміг у будь-якому випадку. Тим паче, тут гра на інтерес: тих покидьків мусив хтось колись покарати. Я хочу тебе попросити скласти карту моїй дружині. Вона саме в пошуках себе, ніяк не клеїться з бізнесом…

–Без проблем, тим паче, я твоя боржниця.

–Ніяких боргів! Ми квити. Це просто прохання.

Я милувалася краєвидами, ніжилася під сонячними променями, а сама ніяк не могла проштовхнути клубок, що застряг у горлі.

Знову все спочатку: я вільна й бідна… Леонід намагався розважати нас свіжими новинами, різними цікавинками, але мені хотілося ревіти й мовчати. Ще більше хотілося забитися в маленьку темну нірку й ніколи з неї не вилазити. Привіт, моя люба депресіє, я знову твоя бранка. Церен відчув мій кепський настрій. Він пригорнув мене до себе й поцілував. Від того хотілося вити вовком. Ніколи до цього він не дозволяв собі проявляти слабкості й такої ніжності щодо мене. Перебираючи мої тендітні пальці у своїх грубих руках, сумно всміхався.

– Не сумуй, моя королево, час плинний, як і гроші. Найважливіше в пошуках істини – не згубити себе. Свою заставу я тобі поверну навіть з відсотками.

Мій милий метре, навіть якби ти продав своє обійстя в тій глушині, ти б не вторгував за нього й кількох тисяч! До того ж, я сама тебе вплутала в цю історію: через мої амбіції й нестриманість ми мало не загриміли за грати. Ти підтримав мене, коли Артем зібрав речі й просто зник. Ти був поряд, терпів мої вибрики й насмішки. Ти багато чому мене навчив. Хіба це не плата? Сумно лиш те, що на моєму рахунку величезний нуль, моя помічниця відкрила свою справу, а я знову стою на роздоріжжі. Лихі думки нависали хмарами, липли, мов мухи. Він усе розумів без слів.

Нарешті ми знайшли одне одного. Але чому так гірко? Невже ось такий він – мій щасливий кінець?

Життя – це не фільм, і в кінці пригоди принцеса не вийде заміж за прекрасного принца.