Дванадцять життів

З моменту нашої зустрічі із Забавою минув місяць. Я збрешу, якщо скажу, що не думала стосовно її пропозиції. Кожен день думала. Вертіла в руках її візитку й збиралася набрати, але робота, консультації, прорахунки забирали весь мій час і всі мої сили. А ще мені було лячно зазирати у храм своїх минулих життів, тому й відкладала.

Попиваючи каву у затишній кав’ярні на Європейській площі, чекала на чергового клієнта й вертіла візитку в руці. Клієнт добряче запізнювався, а я не мала настрою чекати його аж дві години. Набрала Віолетту.

– Привіт. Ти в офісі? Розклад перед очима маєш? Добре... Мені потрібне вікно. На коли? Ну, на завтра чи на післязавтра. Ммм, дуже щільний графік?! Віоло, чому мене то має переймати? Придумай щось. Що точніше? Точніше на який час? Ем, я тебе наберу.

Я твердо вирішила взятися за свою долю. Коли як не зараз? Час думати про власне благополуччя. Не за горами тридцятка. А в мене не те що сімейного життя, навіть коханця немає. Набравши номер із візитки, почула у слухавці привітний жіночий голос.

– Добридень, я хочу записатися на прийом до пані Забави. Ой, через місяць буде запізно. Пані казала, що чекатиме мене на цьому тижні, тобто на тому чи позатому... Моє прізвище Віденко. Так, Яніта Віденко. Завтра о пів на сьому? Так, мене влаштує. Вельми вдячна! До побачення.

Отже, Забава чекала на мій дзвінок, раз із записом проблем не виникло. Що ж, певно, я її зацікавила не менше, ніж мене її пропозиція.

Я набрала Віоллу й попередила, що завтра після шостої я буду в зоні недосяжності.

Грядуть зміни. Повний уперед, дівчинко!

Наступний день збіг, мов пісок у пісочному годиннику. Я закинула всі свої справи й помчала назустріч таємницям.

Будинок пані Адамович знайшла без зайвих зусиль. Красиву високу залізну фігурну браму відчинила літня жінка й запросила мене до будинку. Помістя свідчило, що в ньому живе господиня зі смаком і чималими статками. Садок, венеціанська плитка, розкішний газон, крутезна закарпатська гойдалка, бомбезна альтанка, місток, невеличкий ставочок. От так нині живуть гіпнотизери-хіроманти. І навіщо той Київ?

Підіймаючись на другий поверх, примітила, панування в будинку мінімалізму. Кабінет Забави вразив мене своїм дизайном. Великі, білі, в тонку смужку кулі-лампи висіли трохи вище від моєї голови. Скляна червона навісна стеля, червона підлога, помережена сірими колами, збуджували уяву. Великі вікна зі світло-сірими гардинами давали чудове освітлення, за ними виднівся красивий краєвид. На підвіконні сумував невеличкий музичний центр. По центру кімнати стояв вишневий круглий столик і три сірих крісла у формі надбитого горнятка. Велика червона спіраль впиралася в стелю, біла спіраль такого ж розміру – у підлогу. Спіралі надавали кабінетові особливого лоску. Тут не було зайвих речей, книг чи якогось іншого мотлоху. Самотня метрова драцена виблискувала своїм випещеним листям і була єдиним живим свідком того, що відбувалося в цій кімнаті.

– Чудово. Це просто неймовірно! Забаво, у вас такий космічний кабінет, це просто відпад!

– Дякую, проходь і влаштовуйся зручніше. Зараз Меланія принесе чаю. Ти не голодна? На вечерю маю чудові налисники.

– Дякую, лише чай.

– Я знала, що ти прийдеш.

– Ваша пропозиція мене вразила.

– Що ж, відразу попереджаю: у тому минулому, у яке ми з тобою будемо занурюватися, можуть відбуватися різні речі. Іноді жорстокі й жахливі, іноді незрозумілі й дивовижні. Ти будеш відчувати й бачити їх реально, вони можуть викликати хвилювання і біль. Ти впевнена, що хочеш?

– Так, упевнена.

– З тобою буде непросто.

–Що ви маєте на увазі?

–Я тебе трішки протестувала ще під час нашої минулої зустрічі. Виявляється, ти погано піддаєшся гіпнозу.

–Ви всіх малознайомих людей тестуєте?

–Ні, лише тих, хто мені подобається.

Із акуратним підносом до кімнати зайшла Меланія. Вона поставила на стіл невеличкий заварник і два горнятка.

–Дякую, як треба буде, я тебе покличу.

–Цей чай мені постачає одна моя хороша знайома прямісінько з Карпат. Ти пий, дуже смачно. Це один з атрибутів терапії.

Забава підійшла до музичного центру й натисла play. Ніжна мелодія тоненькою цівочкою закружлял кабінетом. Вона бадьорила й розслабляла водночас. За кілька хвилин уся кімната наповнилася дивовижними звуками природи. Музика вітру, дощу, води, спів пташок і голос самотньої сопілки. Саме так сприймало моє вухо мелодійну гаму. Можливо, то було щось інше, але мені хотілося чути саме це.

–Ти повинна розслабитися, Яніто. Я повільно введу тебе в транс, і ми трохи помандруємо. Щоб не випустити із виду якісь важливі деталі, все фіксуватиметься на диктофон. Запис прослухаєш після сеансу вдома. Що найбільше тебе цікавить, що ми маємо шукати?

– Я хочу дізнатися, чи мала я сім’ю, дітей, чи була я щасливою? У своїй нумерологічній карті виявила кармічні уроки, вони дивні, я не розумію, як маю їх відпрацювати. Хочу віднайти точку відліку, з чого все почалося. Хочу зрозуміти, що там трапилося, у моєму минулому.

– Я зрозуміла.

– Забаво, є ще дещо.

– Уважно слухаю, Яніто.

– Усі мої стосунки з чоловіками завжди закінчувалися однаково: з’являлася інша жінка, і вона завжди була вагітною. Тяжкий рок долі. Мене залишали через зраду або стосунки на стороні. Точніше – через плід тих стосунків.

– Можливо, ти перебільшуєш?

– Аж п’ять разів? Як говорить одна приказка: перший раз –випадковість, другий – збіг, третій – закономірність…

– Цікаво… Розкажи детальніше.

– У школі я зустрічалася з хлопцем. Стосунки тривали близько року. Він хотів інтиму, але я не була готова. На зло мені він загуляв із дівчиною з паралельного класу. Ми розсварилися й розійшлися. У них там не клеїлося тоді. Вона постійно його діймала дзвінками й допитами, безпідставними ревнощами. Вадим, так звали того хлопця, кинув її і знову почав бігати за мною. Я здалася. Він був першим моїм коханням: палким, пристрасним, чарівним… Перше кохання не забувається. Якогось дня йому зателефонувала та дівчина і повідомила, що вагітна. Термін був надто великим, та і які можуть бути аборти в п’ятнадцять років! Вадимові було двадцять три. Він розумів, що пускати кінці у воду не варто. Розумів, що раз стрибнув у гречку, то і розгрібати мусить сам. Врешті-решт вони одружилися. А далі я вступила до універу.

Другим був Ігор. За ним сохли всі студентки, кожна мріяла зцапати його собі, і це було так смішно, ніби шоу «Холостяк»: усі плачуть, люблять, бігають. Ігор був красенем, та мене він зовсім не цікавив. Нас навантажували на повну, я буквально жила в бібліотеці. До того ж від серця ніяк не відходив Вадим: у соцмережах постійно з’являлися фото його щасливого подружнього життя. Мені боліло. Якось, коли поверталася з бібліотеки до кімнати, на мене налетів хлопець. То був той самий красунчик. Він довго вибачався, переймався, чи я не дуже забилася, провів мене до кімнати. І почалося… Цукерки, квіти, серенади під вікнами і все таке. Його закохувала моя байдужість, а я боялася тої взаємності, боялася відкритися й покохати. Ігор не здавався. Тоді мені здавалося, що я потрапила в якесь кіно. Звичайна непомітна першокурсниця зустрічалася з найбажанішим четвертокурсником універу. Дівчата заздрили мені й потайки ненавиділи. Кожна хотіла опинитися на моєму місці. Якось після успішної сесії я поїхала до батьків. Ігор мав хвости й залишився в гуртожитку. Певно, усе сталося тоді. Через місяць Мар’яна, дівчина з мого потоку, нахабно розмахувала тестом із двома смужками перед самісіньким його носом, розказуючи всі подробиці їхньої близькості…

Третя спроба – Валентин. Той узагалі відзначився! Паралельно зустрічався зі мною і ще з однією дівчиною, але у своєму селі. Дівчина, певно, про це дізналася й підготувала йому сюрприз. Думаю, не слід повторюватися. Після цього я не мала стосунків три роки.

З Денисом ми познайомилися на роботі. П’ять років подружнього життя – і знову те саме.

П’ятим став вірменин. Я мала дружні стосунки з його сім’єю, вони хотіли одружити нас, а я боялася, боялася знову стати зайвою, знову стати зрадженою. Коли все ж таки зрозуміла, що він мені небайдужий… Остання звістка про вагітність мене доконала…

– Нічого собі. Дійсно, дивно. Ну, що ж, спробуємо дізнатися, відколи цей шлейф неприємностей тягнеться за тобою.

– Я тільки за.

Зручніше вмостилася в кріслі й заплющила очі. Райська мелодія примушувала мозок і тіло релаксувати. Забава налаштовувала мою енергетику на сеанс. Вона сіла навпроти, узяла мене за руку й монотонним голосом вела:

– Тебе хилить у сон, противитися цьому бажанню ти не можеш. Тобі дуже хочеться спати. Сон оповиває твоє тіло й розум. Ти мов у тумані. Цей туман – то твоє минуле. Не опирайся йому. Розслабся і впусти його у свою підсвідомість.

Забава провела рукою перед очима зверху донизу – і я відчула, як мої повіки стали важкими.

–Ти вже спиш.

Я не помітила, як і дійсно заснула. Навіть не так: мене просто вирубило. Голос Забави продовжував вести мене нетрями моїх минулих життів.

– Яніто, ти знаходишся у невеличкій кімнаті. Там жевріє свічка, стоїть невеличке плетене крісло й столи. Так, дубовий столик. У кімнаті затишно й тепло, пахне смачною здобою і трав’яним чаєм. На лаві спить руда кицька. Ти підходиш до столу й бачиш перед собою величезну товсту книгу з грубою палітуркою. Ця книга – історія твоєї душі. Зазирни в неї. Що ти бачиш?

– Бачу зміст.

– Чудово. Скільки розділів у книзі?

– Дванадцять.

– Добре. Мене цікавить останній. Він дописаний?

– Ні, розділ є, але порожній.

– І це добре, значить, ми його спробуємо заповнити. Я звертаюся до твоєї прадуші. Божественна сутносте, ти повертаєшся у свою попередню реінкарнацію. Ти ембріон, ти немовля, ти особистість. Підкажи мені, як до тебе звертатися?

– Мене звати Федеріка.

– Гарне ім’я. Федеріко, зорієнтуй, де ми є.

– Удома, в Падуї.

– Це Італія?

– Сі, сеньйоро.

– Хто твої батьки? Опиши їх. Чим вони займаються?

– Маму звати Паоліна, тата – Лусіо Джентіле. Мама – дуже красива жінка: висока, худенька, з довгим темним волоссям. Тато – звичайний італієць середнього зросту, інспектор поліції, а мама – перукарка.

– Чудово, Федеріко, я б хотіла дізнатися про всі твої любовні пригоди. Поділися зі мною цією частиною твого життя.

– З Агостіно ми були знайомі змалку. Наші родини товаришували. Після школи я підробляла в маминій перукарні й паралельно закінчувала курси секретаря-друкарки. Агостіно займався родинним бізнесом – їхня сім’я мала симпатичне кафе на околиці міста. Ми любили одне одного й планували побратися. Планували, але не одружилися. Від нього завагітніла Карлотта, його помічниця. Наші заручини були скасовані. Після тієї жахливої звістки я ще довго не могла оговтатися й не мала серйозних стосунків з чоловіками.

– Федеріко, розкажи про наступні стосунки.

–У липні 1919 я зустріла Антоніо. Усе відбулося так швидко! Кохання з першого погляду, пристрасть, поцілунок, ресторан. Того вечора ми пили вино в «Аль Фарро». Антоніо не відводив від мене палкого погляду. Високий, статний, у красивому смокінгу, з модною зачіскою. Він курив сигару й буквально поїдав мене очима. Ми весь вечір пили вино, сміялися, танцювали. Я ніби знала його цілісіньке життя. Ми гуляли до ранку. А потім він відвіз мене додому й зник. Зник так раптово з життя, як і з’явився в ньому. Я дуже сумувала за ним, але він не давав про себе знати. Любовна фантастика…

У вересні того ж року тато пішов зі служби через проблеми зі здоров’ям і відкрив власне бюро розслідувань. Займався зрадами, дрібними фінансовими махінаціями, траплялися й цікаві епізоди. До нього зверталося чимало людей, але справу завжди обирав він. Я допомагала йому з бухгалтерією й архівом. Як казав тато, робота пилом не крита, зате гарні чайові.

Того дня я готувала черговий звіт. Задзвоніив телефон. Спочатку я не впізнала його голос. Не знаю, звідки дізнався номер, але я рада була його чути. Антоніо прагнув зустрічі. Його голос звучав так впевнено й жагуче. Він називав мене «своєю крихіткою», казав, що дуже скучив і хоче побачитися. Я зраділа його дзвінку, світилася, мов дурна, від щастя. Ми домовилися зустрітися о сьомій у тому ж ресторані.

Одягнувши довгу сукню кольору коралу, намастила червоним губи, причепурилася й викликала таксі.

Антоніо пив віскі, слухав ненав’язливий джаз і чекав на мене за нашим столиком. Неймовірно красивий чоловік... Як же мені з ним пощастило.

Ми теревенили весь вечір, перейшли на вино, танцювали й реготали, мов діти. Відвідувачі ресторану здивовано позирали на нас і крутили пальцем біля скроні, та нам було байдуже. Вечір завершився прогулянкою містом. Ми бродили по Прато-делла-Валле, цілувалися, співали й обіймалися. Молоді, закохані й п’яні. Потім поїхали до готелю. Там кохалися до світанку.

Антоніо вразив своєю вмілістю, обізнаністю, настирливістю й безсоромністю. Ми запускали наші човни у гавань, але плавали далеко за її межами, підкоряючи буревії, цунамі, тайфуни й усілякі можливі природні стихії. Він став моїм поводирем, який водив незвіданими стежками й напрямками, знайомив з культурою сексу і його безмежжям. Словом, райська насолода межувала з фантастикою, вражала, знесилювала, наповнювала й спустошувала мене одночасно. Про таких, як він, знімають кіно, пишуть романи й мріють усі без винятку. Суперчоловік, сексуальний бог і вигадник.

Додому повернулася о шостій і мала що слухати від батьків, але мені було начхати на їхнє кавчання, претензії й обурення. Хотілося спати.

Того ж вечора голос у слухавці знову пестив моє вухо «маленькою крихіткою», дражнив і запевняв, що вже скучив. Я розтікалася медом, і лиш татів погляд не давав мені розпливтися по підлозі. Антоніо повідомив, що з’явилися термінові невідкладні справи. Просив набратися терпіння, розуміння й трішки зачекати.

І я чекала. Чекала й назмотувала клубки думок. Яку ж гру вів цей чоловік? Яка роль у ній відведена мені?

Чергова зустріч відбулася в ботанічному саду. Того дня Антоніо виглядав по-особливому святково. Він дістав маленьку вишневу велюрову коробочку з кишені свого красивого чорного смокінга й запропонував мені стати його дружиною. Я остовпіла. Антоніо весь час смикав себе за рукав і дурновато посміхався. Він базікав мені про якесь вінчання в базиліці Санта-Джустіни, про сивочолого священника і свідків, про те, що замовив роллс- ройс і столики в ресторані. Вінчання мало відбутися о восьмій вечора, за умови, що я не спасую. І я не спасувала…

Я не знала, як повідомити батьків про це рішення, як їм усе пояснити, коли й сама толком нічого не розуміла. Часу було обмаль. А ще ж слід підібрати сукню, взуття, зробити зачіску. Швидке й необдумане одруження – стовідсоткова ознака юності. Зі звісткою для своїх домашніх я вирішила зачекати.

Нашими свідками стали друзі Антоніо – Віко й Густаво – й дві жіночки похилого віку, служительки церкви, які саме порядкували в базиліці. Святкували вінчання в ресторані «Венеція».

Після пристрасної ночі Антоніо знову поїхав у справах, а я шкодувала про своє необдумане швидко прийняте рішення й ніяк не могла наважитися розповісти про нього своїм батькам.

Минали дні. Антоніо то зникав, то з’являвся. Наші стосунки були шквалом бурхливих емоцій. То був нескінченний медовий місяць до того дня, як до нашого бюро надійшло орієнтування на банду Лакі Лучано. У справі фігурували відомі особи, однією з яких виявився і мій чоловік.

Антоніо зателефонував напередодні приїзду й попросив узяти кілька вихідних. Я добре підготувалася, налаштувавшись на серйозну розмову.

Він чекав на мене біля бюро, як завжди, галантний і нереально красивий. Як така людина, як він, могла світити своїм писком, коли його розшукував мало не кожен поліцейський пес?!

Ми їхали в Сорренто. Вікенд обіцяв бути незабутнім. Усю дорогу Антоніо забавляв мої вуха всілякими оповідками, тримав мене за колінце й милував око своєю білозубою усмішкою. У нього було все просто: можна було з’являтися й зникати, верзти всілякі сороміцькі небилиці про кохання. А як бути мені? Я стискала копії орієнтувань, чекала моменту, щоб закинути йому пред’яву й отримати у відповідь щось на кшталт: «Таке життя, крихітко! Але ж ти мене любиш?..». І я замислилася. Що я любила в ньому насправді? Його оптимізм і бездоганний смак чи його можливості? Яка частинка його суті вабила мене найбільше? Та, яка вела себе нахабно й безцеремонно, чи та, яка влаштовувала мені сюрпризи й задовольняла всі забаганки?

Ми зупинилися в п’ятизірковому готелі, у найкращому номері з видом на море. Поки Антоніо замовляв обід, я смажилася на невеличкій терасі й труїла свої легені цигаркою.

– Щось трапилося, крихітко? – запитав мене чоловік.

Я мовчки підійшла до сумки, витягла копії справи, загасила цигарку й подала папери чоловікові. Він сів за столик, закурив і заходився вивчати власну справу.

– Вина хочеш? – подав мені фужер.

– Я хочу пояснень, – запалила чергову сигарету.

– Пояснень вона хоче. Ти думаєш, гроші з неба падають? Посиденьки в найдорожчих кафе, цяцьки й одяг мені дають за так? Авто останньої моделі, мабуть, тато подарував?

– Антоніо, це не виправдовує тебе й тим паче ваші справи з Лакі Лучано. Мій чоловік – гангстер. Не сьогодні так завтра тебе завалять або загребуть у буцегарню!!! Ти мені мізки запудрив, під вінець заволік, а я ні сном ні духом не відаю, що ти за людина!!!

– Можна подумати, якби я тобі все розповів, ти б за мене вийшла заміж...

– Не вийшла б, ніколи не вийшла б. Мій батько все життя ловив таких, як ти! А я, я накличу сором на його голову.

Антоніо сьорбав вино й гасав номером, мов навіжений.

– От бачиш, бачиш!!! Через це я тобі нічого й не сказав!

– Я так не хочу. У нас нічого не вийде…

–Крихітко, – упав на коліна, – але ж я тебе кохаю! Невже має значення, хто я і чим заробляю на життя?

–Антоніо, у родині немає місця брехні й недомовленостям.

–Але ж ти любиш мене…

– Як жити під одним дахом з людиною, що пов’язана з криміналом? У нас ніколи не буде нормальної сім’ї. Що я батькам скажу? Знайомтеся: це мій чоловік, він бандит і він у розшуку.

–Не перебільшуй. Я фігурую лише в одній справі – нелегальне бухло. До того ж, не ключова фігура й не велика риба для фараонів. Я скоро зав’яжу з цим, і ми з тобою заживемо, як усі: ти народиш мені купу чудових малюків, заведемо собаку. Не кисни, крихітко.

– Усе в тебе так просто, Антоніо. Це утопія.

– У мене все під контролем.

– Під контролем кажеш? Ти заручник своєї справи! Невже тобі подобається таке життя? Ми проводимо час, як відлюдники! Ти постійно зникаєш, я вже не знаю, що казати батькам. Це ти під контролем, я навіть сказала б, під ковпаком!

– Ти думаєш мені це невідомо? Чи, по-твоєму, таємне вінчання – це межа моїх мрій? Від Лучано не можна просто взяти й піти. Там не звільняють із виплатою компенсації. Федеріко, живим мене не відпустять. Я в справі, розумієш?

Антоніо нервував, палив і зазирав у маленький чорно-білий телевізор, мов намагався віднайти в ньому відповіді на всі питання.

– А що як ми сфальсифікуємо твою смерть?

– Ти жартуєш?

– Милий, я серйозно, але буду змушена все розказати батькові.

–І він охоче кине мене за грати…

–Не кине, якщо дізнається, що скоро в нього з’явиться онук.

–У нас буде дитина?

–Усе залежить від твого старання.

Мій план спрацював. Антоніо і його подільників взяли з контрабандою в порту. При спробі втечі мій чоловік був «убитий» на місці.

Наше нове життя почалося з чистої сторінки, паспортів з чужими іменами й містечка під назвою Севілья.

Мій тато незлюбив Антоніо, але маленьке життя, яке в мені зародилося, згладжувало гострі кути. А через дев’ять місяців у нас із Антоніо народився син Паоло. Ми були найщасливішою парою у всьому світі! Антоніо працював у власній майстерні ремонту взуття.

Наше щастя обірвалося весною 1921. Антоніо застрелели у власній автівці під нашим будинком. А на похороні до мене підійшла стара циганка й сказала, що це я винна в смерті Антоніо, що він помер через мою карму, він знайшов мене – і через те помер. Я не звернула уваги на слова напівбожевільної, бо ніколи не довіряла циганам.

Після похорону Віко вивіз нас із Севільї до Сан-Маріно й прилаштував у своєї бабці. Віко єдиний, хто лишився на волі після тієї облави. Він виконав останню волю Антоніо: уберіг мене й нашого сина. Щоб не привертати зайвої уваги й питань, я вийшла заміж за друга мого чоловіка. Через два роки у нас народилася маленька Луіза. Я не змогла зберегти вірність своєму коханому, бо мусила коритися обставинам: опиратись на мужнє чоловіче плече, яке зовсім не любила…

Коли Забава вивела мене з-під дії гіпнозу, я плакала. Хоч нічого не пам’ятала з нашого сеансу, та сльози самі навертались на очі, і я не могла їх стримати.

– На сьогодні все, запис на твоєму телефоні, удома прослухаєш.

З інтонації Забави зрозуміла, що справи мої більш ніж кепські. Паскудство… Треба, мабуть, прихопити червоного ігристого десь по дорозі.

– Як прослухаєш, набери мене, хочу почути твою думку, – голос гіпнотизерки проскрипів, як старе загицане ліжко.

– Гадаю, там нічого хорошого немає, – кивнула на телефон.

– Усе дуже цікаво й надто заплутано. Треба копати глибше.

В очах Забави стояла така печаль, що мені аж в горлі задерло. З’явився полиновий присмак у роті, а слина враз стала в’язкою і її важко було ковтати.

Я сіла у свій мінік, узявши курс на дім. По дорозі купила трохи їжі й вина. Годинник показував одинадцяту. На порозі мене зустрічала Мішель.

–Яка ж ти голодна, – пригощала її котячими смаколиками. – Я тут сяду біля тебе, якщо ти не проти, і теж підкріплюся. Відкоркувала пляшку червоного вина, нарізала сиру, намастила паштетом булку й почала ласувати нехитрою вечерею. Мішель терлася об мене, лащилася, муркотіла, дякувала по-котячому.

Нашвидкуруч прийнявши душ, прихопила пляшку недопитого вина й загорнулася в довгий білий рушник, що пах лавандою, умостившись у своє улюблене крісло, натисла play. Залунав незнайомий мені голос. Немов то говорила не я, а інша людина. Я попивала вино й слухала, слухала й пила. Коли закінчилося вино, дістала із бару джин. Гидота рідкісна, але слухати свою сповідь без пляшки я не могла. І подумати таке: я – італійка! Федеріка Джентіле... Антоніо… Яким же ти був?... Якби хоч одним оком на тебе глянути, хоч крізь шпаринку. А це що? Стоп, стоп. Я відмотала назад і прослухала знову: «А на похороні до мене підійшла стара циганка й сказала, що це я винна в смерті Антоніо, що він помер через мою карму, він знайшов мене і через те помер». Що б це могло значити? Як таке може бути взагалі?! Хмара думок облягла мою п’яну голову, влаштувавши справжню бурю. До чого там я? Антоніо кинув свого ватажка, хтось вислідкував його і вбив. Його б убили рано чи пізно, хоча б через те, що він був членом мафії, із якої так феєрично зник, влаштувавши цирк із власною смертю. Як же хочеться спати. Усе, більше не можу.

О десятій мене розбудив довгий дзвінок. Що за нахаба добивається до мене з самісінького ранку? Віоло, о ні!

– У тебе три карти на сьогодні, три замовлення, клієнти чекають. Ти як?

Я почувалася, як в тому анекдоті. Ранок. Похмілля. Дівчина дивиться на своє відображення в люстерко й запитує: «А ти хто?»

Я була розбита вщент: ніколи не змішуйте гидотний джин і вино вищого сорту! Не виконати замовлення я не могла, все ж таки це мій хліб, але, як працювати в такому стані, не мала жодного уявлення.

– Віоло, кицю, мені так зле. Перепроси клієнтів. Скажи, що я раптово прихворіла. Усе зроблю, тільки пізніше. Скину на пошту результати.

– Чую по голосу, що дуже раптово, – захихотіла.

–Так вийшло. То що?

– Добре, щось вигадаю, але з тебе чайові. Клієнти хотіли тету, певно, якісь нагальні питання з’явилися. Можливо, умовлю на післяобід. Ти там випий чогось міцнішого й приходь до тями. Перенести точно не вдасться, вони із Білорусії приїхали.

– Я зрозуміла. О’кей.

Продерла очі й набрала Забаву.

– Доброго дня.

– Привіт. У мене саме клієнт, тому викладай дуже швидко або набери ввечері.

– Я на п’ять хвилин, до вечора не дотерплю. Забаво, що ви думаєте стосовно слів циганки?

– Гадаю, нам пощастило. Її слова – орієнтир. Ми маємо знайти зерня, яке посіяло наслідки.

– Зерня – це мій гріх?

– Це може бути що завгодно: якась незавершена справа, чиясь образа, невиконана обіцянка. Яніто, я не знаю. З упевненістю можу сказати, що карма тягнеться не з дитинства, це спрощує пошуки.

– Коли наступний прийом?

– Давай на вівторок о тій самій годині!

– Але це аж через тиждень...

– Будемо зустрічатися раз на тиждень. Гіпноз – це таки стрес для людини, у якомусь сенсі він небезпечний для психіки.

– Через це ви не лишаєте мені інформацію в пам’яті, просто запис – і все...

– Якщо ти все пам’ятатимеш, розмиються межі реальності. Стільки інформації, спогадів, горя на одну голову. Ніхто цього не витримає...

– Добре, – зітхнула з жалем я, – тоді до вівторка.

Я випила кави з коньяком, вплигнула у свої улюблені діряві джинси й сірий пуловер і гайнула на роботу.

Осінь не гріла своєю умішкою. Все більше проливала сльози й сірила невдоволеністю. Із нею за компанію ридала моя душа. Тепер я врешті зрозуміла, чому мій організм бастує в осінньо-зимовий період і я впадаю в тривалу депресію. Він рветься на батьківщину, а я запихаю його медом, відпоюю чаєм і переконую, що зима коротка.

В Італії суворих зим не буває…