Дванадцять життів

Життя № 6. Роми, табір.

Мене виховував дядько Бахтало. Не пам’ятаю ані мами, ані татуся. За розповідями жителів табору, батько приревнував матір до іншого рома, порізав їх обох і вбив себе. Мною опікувався дядько. Проживали ми в таборі, частенько подорожували, заробляючи на життя танцями, співами й ворожінням. Стара Фрайда навчила мене ворожбі на каві, Муча – дружина Бахтала – танцям. Зі співами якось не склалося, але я не журилася: і так мала безліч талантів. Дитинства в мене не було. Дочки дядька росли ледащицями, тому, попри заробітки, я виконувала майже всю хатню роботу. Найкращий мій одяг – червона блуза й квітчаста спідниця – недоноски Вери, старшої дочки Бахтала. Жилося мені гірко, любові я не знала. Мусила терпіти. Чекала, поки виросту. У дванадцять років дядько віддав мене заміж за старого вдівця Джуру. Не те щоб віддав – продав, як скотину, за мішечок золота. Джура був зі мною люб’язним. Я годилася йому в доньки, у нього їх було шестеро, усі заміжні й при статках. Ми всі разом гастролювали різними країнами з цирковими виставами. Джура обожнював фокуси, шоу, смертельні номери й танці. Я ніяк не могла призвичаїтися до нашої різниці у віці (йому п’ятий десяток!), а він діставав мені зорі з неба, плів сукно з вітру, присвячував пісні. Жили ми всі мирно й дружно. Я мала все, чого бажала, і була вдячна долі за те, що подарувала мені хоч і старого, але хорошого чоловіка.

У чотирнадцять я завагітніла. Джура носив мене на руках. Але дитина з’явилася на світ мертвою. Здавалося, горе було лише в мене. Джура всіляко втішав і розраджував мене, годив мені. Я дорікала йому за байдужість і черствість, а він цілував мені руки й запевняв, що все буде добре. Якби ж мені хтось у той час позичив мудрості, можливо, усе склалося б інакше. Але... Джура вигадував для мене номери, продовжував присвячувати пісні, захоплювався моїми танцями й малів поруч зі мною.

Через рік я знову завагітніла й знову народила мертву дитину. Одна з доньок чоловіка, Ляля, на топленому жиру зробила вилив, і виявилося, що наді мною висіло прокляття. Вона говорила дивні речі стосовно смертей чоловіків, дітей і близьких мені людей, моєї карми й мого вроку. Вона побачила, що прокляття тяглося за мною від початку народження моєї душі. Попереджала, що не матиму ані спокою, ані щастя, що моя поручниця – то біда, а рідна сестра – то лихо. Велося багато розмов і підступів проти мене. Тяжко було жити під одним дахом із доньками чоловіка. Джура помалу здавав, осідав і сивів, але за мною стояв горою. Я сварила його за байдужість до витівок його ж доньок, а він усе віджартовувся й відмахувався. Любив мене – і їх любив.

Одного разу він повіз мене до своєї давньої приятельки Ази. Гостювали ми в неї цілий місяць. Уставали вдосвіта, пили трав’яні чаї й настої, купалися в озері з мертвою водою, сиділи в окуреному курені, кохалися просто неба, танцювали навколо вогню, обмазувалися болотом, курили з дубової люльки тютюн. В останній день нашого перебування Аза підкликала мене й сказала:

– Тобі небо дало трохи часу: ти матимеш щастя, але воно не буде довгим. Твій ворог не хоче тобі пробачати, він і сам не живе, і тобі спокою та прощення давати не хоче.

Що значили ті слова, я не знала. Але через дев’ять місяців народила Джурі міцного й здорового хлопчика. Першого продовжувача роду. Міжусобні сімейні війни припинилися, і Романа плекало все сімейство. Джура вигадував нові фокуси, вражав публіку й мене фантастичними номерами, допоки не вмер прямо на сцені.

Після похорону я залишила табір. Не змогла жити з тими зрадливими людьми: вони любили Джуру, і в його смерті звинувачували мене. Рідня покійного чоловіка боялася мене, бо вважала, що я носила у своїй пелені смерть. Нам із Романом дали трохи грошей, візок і кобилу й випровадили геть.

Ми подорожували вдвох, зустрічаючи на своєму шляху різних людей, змінюючи міста й місця проживання, допоки я не зустріла Шуко.

Це відбулося під час нашого з Романом виступу. На площі одного невеличкого міста. Хотіли заробити трохи грошей і на деякий час осісти. Син, як і його покійний батько, мав гарну вдачу, фантазію й чарівну зовнішність. Він любив хизуватися своїми талантами, а я любила його, ба більше: тішилася ним і його талантами, як власними. Зібравши трохи грошей, ми склали декорації й вирушили за місто. Шуко перепинив нас по дорозі, запропонувавши переночувати в його таверні, і попросив розважити гостей. Того вечора я зрозуміла, що таке кохання з першого погляду. Шуко, на відміну від Джури, був молодим, дужим, кмітливим і гарним, двічі розлученим. Мав двох доньок від жінки, з якою двічі брав шлюб, але через жінчину надмірну любов до чоловічої плоті, знову розлучився.

Того ж вечора він зізнався мені в коханні. Того ж вечора наші долі зійшлися на одній стежині. Наші долі поєдналися. Я стала власницею таверни. Роман отримав батька.

Згодом я народила ще одиного хлопчика – Гожо. Ми жили в мирі й злагоді. Жили гарно, але недовго. Заздрісники спалили нашу таверну.

Найбільша вада людини – то її заздрість. Вона не має меж, вона з’їдає людину зсередини й штовхає на найтяжчі злочини...

Коли я отямилася, перше, об що спіткнувся мій погляд, був Атрем. Чудово! Просто чудово. Тепер у мене галюни. Я знову заплющила очі. О, надто реальний галюн.

– Ти прокинулася, – поглянуло моє видіння на годинник, позіхнуло в кулак і зіперлося на праве бильце крісла.

Нічого не розуміючи, устала з лежака, ущипнула Артема за плече.

– Ей, легше!

– Ти реальний, – сіла на лежак.

– Бачу, тобі геть кепсько. Знаєш, де ти зараз?

Я кивнула головою.

– А як мене звати, пам’ятаєш?

– Артеме, якого дідька ти тут робиш? Я думала у мене дах поїхав! Це ж треба: припхався аж сюди! Учора на твоєму місці сиділа Забава. Ох, і перепудив ти мене.

– Забава попросила мене приглянути за тобою. Сказала, що з тобою щось не так. От я і приїхав. Близько п’ятої ранку ти почала битися в конвульсіях і дуже кричати якоюсь дивною мовою. Я зателефонував Адамович, приклав слухавку тобі до вуха, вона щось там говорила – і ти заспокоїлася.

– Котра година?

– О пів на сьому.

– Тож психологічний тест проходитиму тут?

– Ти все одно проігноруєш мої запитання. Зараз по каві, до Борсука, а потім я відвезу тебе додому.

– У тебе інших справ немає? Возишся зі мною, як із маленькою. Сама знайду дорогу.

– Як хочеш, – психонув, накинув пальто й, згорбившись, подався до виходу.

Я побігла навздогін. От умію ж перегнути палицю!

– Ей, зачекай, не швидши.

Артем не обертався.

– Ну, не ображайся, – зупинила його. – Просто мені ніяково, що ти цілу ніч просидів тут зі мною.

Атрем тупцював на місці.

– Я замерз.

– Кава в силі?

Лагідний кивнув. Я накинула куртку, й ми вийшли з бару.

– Де в таку рань можна випити кави?

– У мене в офісі. Поїхали? – запропонувала я.

– Поїхали.

Поки я наливала каву, Лагідний вивчав мій робочий кабінет.

– Немов потрапив в інший вимір… Не вистачає лише Нефертіті й Ехнатона.

– Для них тут місця обмаль, – подала філіжанку.

– Люблю Стародавній Єгипет. Крута в тебе тут атмосфера, дещо містична, як і саме заняття, яке ти обрала.

– Дякую, сама щоразу захоплююся своїм офісом. Слухай, тебе дружина не ревнує до роботи?

Атрем дещо знітився. Потер чуба, покрутив філіжанку.

– Я розлучений. Дружина втекла до іншого. Сказала, що я надто ідеальний для неї.

– Вибач...

– Та нічого.

– Хіба погано бути матеріалізованим ідеалом? От мрієш, мрієш, бац – і він тут, на тарілці, лежить такий з бантом на дупі й все таке й каже: «Скуштуй мене, люби мене, цінуй, я весь твій до кінчиків пальців»???

– Ха-ха, не знаю, дивне порівняння. Люди завше хочуть чогось недосяжного, а коли отримують його, ведуть себе, як справжнісінькі бовдури.

– Треба збиратися: Борсук не любить запізнень.

Після кількагодинного вливання вітамінів, блокаторів, каталізаторів, промиваторів, комплексного інструктажу, здачі крові, мазків, слини я залишила кабінет нарколога повністю виснажена. Добре, що поруч був Артем. Аби не його підтримка й почуття гумору, певне, зірвалася б і знову поперлася в Лотос.

– Зайдеш? – мовила я, виходячи з авто.

– Ти вирішила влаштувати мені екскурсію? Спочатку офіс, тепер будинок?

– Ну, просто з увічливості. Ти дванадцять годин зі мною возишся, маю якось компенсувати тобі за турботи. Хіба якщо в тебе клієнти сьогодні...

– Я переніс на завтра, сьогодні якось не налаштований лагодити надламані душі.

– Такі, як моя...?

– Ти цікавий випадок...То... ми йдемо?

Лагідний бавився з Мішель, я приготувала яєчню з беконом і грецький салат.

– У мене є чудовий коньяк. Будеш?

– Хіба кілька крапель.

Ми їли, сміялися, пили, розмовляли. Пляшка спорожніла. Я витрусила з холодильника рештки їжі, дістала ще одну фляжку. Пили й не п’яніли. Час летів, а ми не могли наговоритися.

– У тебе затишна квартира, мила тваринко, – погладив Мішель за вухом. – Яніто, офіс у тебе бомбезний, сама розумна, вродлива. Чому опіум?

– Ти думаєш, я розбещена життям? Усе маю, чого ще треба? – запалила я цигарку й вийшла на балкон.

Артем і собі запалив.

– Ти ж наче не палила.

– Ага, а тепер палю. Я все оцим заробила сама, – постукала себе по голові. – Оцим, а не тим, що між ногами.

– Я так і не думав.

– Я була одружена п’ять років. Денис не був моїм ідеалом. Але ми гарно жили, винаймали квартиру, обоє при хорошій роботі. Він зрадив мені, і та, з якою він того, залетіла. Ми роздучилися, я кинула роботу, влаштувалася кур’єром, винаймала кімнату разом із двома дівчатами. Нас взагалі там жило десять душ. От там і познайомилася зі своїми добродіями. Наіра була відомою нумерологинею у Вірменії. Вона мене й навчила цьому ремеслу, допомогла з офісом і клієнтами. Сина свого сватала за мене. Але з ним, як і з Денисом, не склалося: мене випередили. Та й ну його... не дуже й хотілося. Усі чоловіки йдуть від мене до інших жінок, бо ті від них вагітніють. А ті, що лишаються зі мною, помирають... – видихнула сизу хмарку диму, хильнула коньяку й знову затягнулася.

– А що, уже хтось помер?

– Так, безліч разів у моїх минулих життях. Ці сни, як ти їх називаєш, не сняться мені, ці сни відбувалися зі мною кілька століть, і всі вони безутішні. Я знедолена, і щастя мені немає. Прокляття тягнеться за мною від народження моєї душі. Я маю знайти точку відліку й зупинити це.

Артем курив і мовчав. Підступно підкрадалася пані ніч, виблискуючи своїми розкішними шатами, манячи дбайливо нафарбованими вустами, пружними персами, шовковисто-чорним волоссям. Вона випромінювала страшенну втому й розчарування. А він розважав її життєвими історіями, кокетув з нею, загравав, курив одну на двох цигарку, пригощав вишуканими напоями, відбивався в її очах. І ... вона здалася. Лягла йому на плече й заснула. Вона всього-на-всього жінка...

Ми сиділи до пізньої ночі на кухні, курили, обіймалися, говорили. Галалейкали про все, окрім майбутнього, жартували й журилися, ділилися думками, роздумували. Опівночі я викликала Артемові таксі. Він пішов, поцілувавши мене в скроню, зігрівши наостанок своїм теплим поглядом. Тримав дистанцію. Не знаю... Мені це подобалося: власний лікар, вільні вуха й ніким не закоцана хустинка, власне надійне плече... Він опікувався моєю надломленою душею, турбувався про зранене серце, так... Ех...

Ранкове похмілля гепало в скронях, усе кепкувало й тицяло пальцем в одну точку, роблячи ранок нестерпним. Остання пляшка вина таки була зайвою. Добре, що ми не додали туди пива, бо було б геть кепсько.

Я зазирнула в мобілку – п’ять пропущених: Віола, два невідомі, Забава й Марта. Що ж, почнемо день із гарних новин.

– Привіт, Мартусю, як ся маєш?

– Привіт, Яні, – щебетала. – Ти не повіриш: виходжу заміж. Аби не твій прогноз, бути мені у феміністичному збіговиську. Я така щаслива! Хотіла подякувати тобі за все. Там цей, пів бару відіслала тобі кур’єром. Мені він ні до чого, а випивка першокласна. Ігор хоче з тобою познайомитися. Може, якось до нас завітаєш?

– Ось бачиш, а ти вередувала. Я поки що не можу, беру участь в одному експерименті, а от на весілля залюбки. З датою визначилися?

– Еееем, думала тебе запитати щодо дати. Можеш Ігоря продивитися?

– Добре, скинеш його дані на імейл. Марто, я дуже рада за вас обох. Ти варта цього! Мушу бігти: справ купа і все таке... Па-па.

– Окі, зустрічай посильного!!!

Дивна штука життя: іноді достатньо однієї підказки, вказівного знака, щоб звернути на правильний шлях і доїхати до своєї Щастландії, а інколи й усіх життів недостатньо, щоб не те, щоб звернути, а хоч би натрапити на той знак...

Після розмови із Забавою визначилися з часом наступного сеансу. Урешті набрала Віолу. Помічниця репетувала в трубку, що з самого ранку на офіс забіг якийсь скажений клієнт, облив себе бензином і погрожував підпалити, якщо я не погоджуся з ним зустрітися. Та йому до Лагідного треба – псих! Я пообіцяла скоро бути. Мені самій допомога треба – таке похмілля. Набрала Артема.

– Привіт! Тобі мінералки підвезти? Чи ти якось сам? – пожартувала.

– Аспірину, а краще кулю. Голова за мить вибухне.

– Може, коньячку?

– Ні!!! Я через тебе роботу проспав, ще трохи – і від мене повтікають усі клієнти.

– Артеме, мені потрібна твоя допомога. У мене в офісі один мужик підпалити себе нахваляється. Я заїду, чи як?

– Хіба що на таксі.

– Питань немає...

За годину ми з Лагідним заспокоювали збудженого кавказця, похмелялися «Квасовою» й збирали один одного докупи. Віола відрами колотила нам каву, підсовувала пігулки від похмілля й головного болю. Я нашвидкуруч проглянула дані Жамшида, прояснила йому деякі речі, зробила прогноз на майбутнє, запевнила, що все ще попереду і йому ні в якому разі не треба форсувати події. Кавказець вивалив пару сотень баксів на стіл, поцілував Артема, потис мені руку й розчинився в повітрі.

– Гарна робота, – скрутився в кріслі Артем.

– Якби не ти, певно, мій офіс зник би з лиця землі.

– Проглянь мене!

– Ні. Не зараз. Хіба не бачиш, я хвора!

– Будь ласка, я ж тебе послухав, а міг би зараз ніжитися в ліжечку...

– Добре, але відомості не будуть стовідсотковими.

– Мене влаштує й дев’яносто.

Я чаклувала над цифрами. Вимальовувалася доволі цікава картина.

– Що ж, ось ці нулі, бачиш, – то кризові періоди у твоєму житті. Їх три. Це періоди, коли ти ніби перероджуєшся. Життєвий шлях – вісім. Вісімка – число бізнесу, число прибутку. Дата народження – одиниця – лідерство. Ти повинен проявляти наполегливість і твердість чи то в бізнесі, чи в особистому житті; іти прямим курсом, не зважаючи ні на що. Ось ці цифри вказують на необхідність зміни обстановки. Повернула папірець до напруженого обличчя Артема. А тепер увага! Прогноз на майбутнє стверджує, що змін тобі не оминути. Зовсім скоро ти потрапиш у вир подій і зрозумієш, до чого вони тебе ведуть. І от що, зверни увагу на фінансову сторону свого життя. Є велика можливість подвоїти свої статки!

– Поживемо-побачимо, нострадамусе! Усе, мушу їхати, справи. Веди себе чемно, надумаєш чкурнути до «Лотосу», зателефонуй мені.

Ми розпрощалися. Віола всіляко намагалася мене розрадити. Я почувала себе так, ніби по мені всю ніч гарбузи качали. Прихопивши кілька замовлень, чкурнула додому.

Не встигла зачинити за собою двері, як пролунав дзвінок. Хто там іще?

– Доброго дня, вам тут відправлення. Три коробки. Куди поставити?

От, трясця! Зовсім забула, це ж від Марти. Куди-куди?

– Отут і ставте, – вказала тремтячим пальцем.

– Розпишіться, будь ласка.

Я намагалася вивести бісерним почерком своє призвіще й підпис. Холера б взяла те похмілля! Хлопчак років двадцяти мило всміхався на всі тридцять два, увесь час позираючи на моє відправлення. Я відкрила коробку, дістала одну пляшку й вручила її кур’єру, немов Оскара.

– Тримай, це тобі за доставку.

Подякувавши, хлопак з підскоком побіг до ліфта.

Я відкоркувала іскристе червоне вино, запалила цигарку, узяла записник і заходилася розкладати все по полицях. Двічі мене застерігала циганка щодо прокляття – жодного разу я не знайшла ніяких зачіпок, хоча... Мені майже вдалося надурити долю, але... Далі все, мов під ксерокс. Хотілося опіуму.

Я усвідомлювала всю гидотність свого буття, і від того хотілося блювати. Мішель протестувала своїм гучним «няв» проти паління у квартирі, тому мусила перебазуватися. Кілька годин підрахунків виснажили мене, і я незчулася, як заснула над нумерологічними мапами. Мені наснився дивний сон: немов стою я в печері, а переді мною з’являється фенікс. Розмахуючи своїми вогняними крильми, промовляє: «Усі відповіді заховані під пісками». І враз спалахує, залишивши після себе лишень жменьку попелу. Я розгублено розлядаю печеру і не бачу ні входу, ні виходу, а лише каміння й тьмяне світло. Охоплена жахом, прокидаюся.

На годиннику десять по п’ятій. Загортаюся в халат і виходжу на балкон. Запалюю цигарку й спросоння спостерігаю за Києвом. Ще спить. Тихо й спокійно, навіть не ворухнеться. Він, як той фенікс, щоразу завмирає перед сходом сонця, а потім перероджується в новий день. Мабуть, і ти, Артемку, спиш. Як шкода, що не поруч...