Дванадцять життів

– Алло, добрий день. Алло!!! Вас погано чути.

– Доброго здоров’я, шановний.

– Я перепрошую, мені пані Забава дала ваш номер.

– Забава померла, наскільки мені відомо. З якого приводу турбуєте?

– Пані Адамович рекомендувала Вас, як хорошого фахівця, який допоможе розібратися в одній незакінченій справі.

– Якщо ти про дівку, то дарма. Не допоможу я їй, не до мене їй треба.

– Я вас прошу, більше немає до кого...

– Далеко я, синку, живу. Ой, далеко! І телефон у мене тут погано ловить. А дівка – наркоманка, не довезеш її без дози. Та й справа там дуже заплутана.

– Хоча б спробувати можна?

– Не допоможу я їй.

– Не відмовляйте, у світлу пам’ять Забави…

– От причепа, куди тебе подіти?! Я в лісі живу, на Волині. Не знаю, чи й знайдеш. Табун кізок тримаю, удома буваю рідко. Ой, дарма ти з нею возишся, вона носить за плечима смерть, тікав би подалі.

– Не можу. Яніта – хороша людина, а щодо наркотиків, вона не сама, так вийшло.

– Так вийшло... У всіх, хто сидить на тій гидоті, так вийшло, а вони не винні.

– Пані, скажіть, як Вас величати й орієнтир вкажіть. Ми її на ноги поставимо – і відразу ж до вас.

– У будь-якому селі по дорозі запитаєш, де проживає відьма Анастасія, люди дорогу вкажуть. Нелегко тобі буде, хлопче, ой, нелегко!

– Я привезу її!!!

У телефоні почулися довгі гудки.

Артем гасав по квартирі, мов навіжений. Не міг зібратися з думками, а потрібен був план. Діставши цигарку, запалив, відкрив записника й щось швиденько занотовував. Лише опісля набрав Яніту.

– Привіт, мала. До мольфарки добився, правда, вона відьмою себе величає. Та яка вже різниця, як називати, аби допомогла! Домовився про зустріч.

– Привіт. Як добре! Артеме, забери мене звідси, я тут розпадаюся на шматки, терпіти несила біль. Рятуй!

– Яні, я не заберу тебе. Ти залишишся в лікарні, доки не мине гостра фаза залежності. Ми маємо побороти сіру гадину.

– До біса все, я не можу це терпіти! Забери мене звідси!!!

– Спокійно, я приїду, ми з тобою позаймаємося. А зараз мушу працювати: важливі клієнти.

Я так швиргонула телефон об підлогу, що він розлетівся на друзки. За ним полетів стілець, потім стіл. Трясла сумочку в пошуках пігулок, але марно. Чудово! У мене ломка, і я ненавиджу весь світ. Як жалюгідно! Пеком пече кожна жилочка, кожна судинка! Усе дратувало – хотілося опіуму й солодкого забуття. Забаво, бідна Забаво. Чому залишила мене саму? Чому пішла? Я сповзла на підлогу й голосно заридала. До кімнати забіг санітар, просканувавши кімнату п’ять на шість, підхопив мене попід руки, підвів до ліжка, викликав медсестру. Після ін’єкції вклали мене, мов дитину, спати. Не пручалася, не кричала – мене розривало зсередини, але зовні я була втіленням спокою. Одночасно я й зневажала себе, і мені було на все наплювати. Я фатальна жінка, що може бути гірше? Краще сконати від наркоти, ніж від чергового розриву серця.

Не знаю, скільки часу проспала, та збудив мене теплий дотик його руки й рингтон «Я не здамся без бою».

– Твоєю кімнатою смерч пройшовся? Яніто, ми домовлялися: не втрачай здорового глузду!

– Артемчику, мені треба одна тяга або капсулка! Допоможи, помираю.

– Ні. У тих капсулах отрута, а опіум – повільна смерть. Мені треба, щоб ти жила. Ти сильніша, ніж думаєш. Усі протиріччя й слабинки у твоїй голові, ти повинна керувати своїм тілом і думками. Я ляжу поруч, увімкну мотиваційний запис, візьму тебе за руку, і ми спробуємо встановити зв’язок з підсвідомістю. Чим скоріше ти візьмеш під контроль свої бажання й емоції, тим швидше ми доберемося до суті. Яніто, попереду вирішальна зустріч.

Який же він переконливий і світлий! А його душа – то втілення людської чистоти. Хотілося слухати його й коритися, виконувати всі накази, усі забаганки. Я зручніше вмостилася на ліжку, Артем приліг поруч, включив аудіо й підморгнув мені.

– Ти головна! Тобі й вирішувати, чого хотіти, а чого не варто.

– Тільки не лишай мене саму.

Усі наступні дні Лагідний був поруч. Зрідка від’їжджав ненадовго в справах або за свіжими речами. Напевне, його підтримка, мотивація й медитації посприяли моєму одужанню. Хоча... Я б не наважилася винести остаточний вердикт, але деякі зрушення були.

Артем тримався гідно, а я проїдала мозок йому й собі. Тоді погано розуміла, що відбувається насправді і як з тим бути. Він жертвував собою, кар’єрою, часом, сном і нервами, а я вела себе як повна відорва. Хоч і йшла на деякі поступки, та інколи вдавала, що все під контролем, що опіум мене вже не цікавить і що я відновилася. Не знаю, як йому вдавалося готуватися до поїздки, втихомирювати мене й працювати. Він відчайдушно боровся за моє життя... Який сором!.. Як я могла себе так поводити?!

Перед тим, як продовжити свою сповідь, звертаюся до вас, мої судді, читачі, критики. Ніколи – чуєте! – ніколи не сідайте на наркоту! Якщо вже таке сталося, боріться до кінця, боріться – і обов’язково переможете. Це зло несе наругу над людською суттю, і яким би воно золотом не виблискувало, як би не спокушало і яку б насолоду не обіцяло – це все ілюзія, утопічний міф. Вийти з гри непросто, ба, більше: інколи здається, що неможливо. Ця бісівщина довго теліпатиме твоїм тілом, викручуватиме кожен суглоб, розриватиме кожен нерв, вибухкуватиме молотами в мозку й знищуватиме твоє єство й душу. Перетворить тебе на шмат лайна, якщо не будеш протистояти…

Довгі сірі дні котилися волохатими хмарами, нудні чорні ночі затягували в тужливу безкінечність. Моя душа помалу зцілювалася, а тіло, тіло стало зовсім чужим, скрюченим, сухим, безсилим і виснаженим. Я постійно поглинала якісь пілюлі, крапельниці стали продовженням моїх рук, а постійні ломки – найлютішим і найзатятішим ворогом. Війна з опіумом нагадувала війну богів з напівбогами, де сили були нібито й рівні, але результат обнулявся при кожній атаці й захистові.

Нарешті настав день нашої подорожі. Я залишала свою нору з надією, що більше до неї ніколи не повернуся. Вирушали на голому ентузіазмі й вірі в краще майбуття. Артем змарнів, осунувся від недоспаних ночей і хвилювання, а я весь час прокручувала в голові минулі життя, обмірковувала своє теперішнє життя, постійно палила й попивала колу.

– Адреси, як я розумію, ти не маєш...

– Стару відьму знає все Закарпаття, знайдемо.

– Ти не боїшся, що все піде не так? Я ж наркоманка...

– Ти невільниця обставин, а я довіряю тобі й нашій співпраці. Якщо ти все зіпсуєш, я кину психологію й психотерапію. Який з мене лікар, якщо помиляюся у своїх пацієнтах?

– Їсти хочеться, давай десь зупинимося.

Лагідний з’їхав на узбіччя, припаркувавшись біля якось придорожнього генделика. Замовили дві кави, дві порції супу, шашлик і салат. Розмова не клеїлася: я думала про дозу, Артем – про дорогу. Висока кремезна офіціантка із зачіскою а-ля вісімдесяті принесла наше замовлення через двадцять хвилин. Її руки були обтатуйовані жуйковими фантами, які встигли потріскатись, а довжелезні рожеві нігті схоже були наклеєні на хороший, але дешевий суперклей. Дівка вилупила на нас риб’ячі очі, нагнулася вперед і тихо пропукала своїм великим ротом:

– Сто грамів? Лише з-під стійки, – махнула гривою в бік дебелої барменші. – Люся наллє.

– Дякую, нам по двісті соку, апельсинового...

– Нє мєсниє што лі? О’ке, зара принесу.

Нахабною ходою баришня понесла свій зад до Люсі.

– Ну, і колиба.

– Готують смачно, – підкреслив Артем, – та персоналу ліпше було б на фермі свиней обслуговувати.

Ми засміялися. Кремезна офіціантка принесла соку й гмикнула:

– З вас тридцять гривень.

Артем мовчки подав гроші, я ж готова була відправити кобилу в нокаут.

– Дякую, решти не треба.

– Точно нє мєсні, – закинула гриву назад і подибала до барної стійки.

Ми наминали смачнющий шашлик, коли наше мовчання нагло перервав мєсний авторітєт. Худий чоловік добряче напідпитку, у спортивному костюмі «адідас» і в туфелах зі збитими передками попросив у мене цигарку. Я мовчки дістала дві й поклала на стіл.

– А ви нєпрівєтниє. Ста грамами угостітє?

– А тобі, батя, бачу нахабства не позичати, – психонула я.

– Слиш, друг, ти сваю тьолу разгаварівать научі, а то хаміт людям.

Артем не стримався й виволік борзого з генделика на вулицю. До мене дійшло, що це просто так не закінчиться. Я швиденько скидала м’ясо в тарілку, накрила її іншою, всунула те все в сумку й побігла рятувати Лагідного. Три «маріка» намагалися начистити йому пику й обібрати до нитки. Я завела авто, підрізала борзого, забрала Артема й натисла на газулі.

– А ти молодець, не розгубилася.

– Шашика хочеш? – усміхнулася й дістала тарілки із сумки.

– Ну, ти даєш! Звісно, хочу, я надгриз лише шматок!

Ми їхали, їли, сміялися. Під вечір Артем змінив мене за кермом, а я перебазувалася назад, де й заснула.

Мене розбудило вранішнє сонце. Поруч спав Артем, скрутившись калачиком. Напевно, не втримався й заснув. Я обережно полізла по пляшку, щоб не розбурхати соню.

– Доброго ранку, – жваво усміхнувся.

– Привіт. Де ми?

– У Рівненській області десь. Я трохи втомився.

– Не пояснюй, я проспала пів дороги.

– По каві й пончику?

– Чого б і ні?!

Ми заїхали на заправку, наповнили бак, попили кави з солодкими тістечками й продовжили подорож.

– Артеме, хочу подякувати тобі за все.

– Ми що, прощаємося?

– Ні, просто я багато чого не розумію. Не буду лукавити, кепсько мені.

– Що ж, тоді і я не брехатиму.

– Про що?

– Учора я підсипав у колу снодійного, а потім забув і сам хильнув.

– Ну, ти й жук!

– Не ображаєшся?

– Ні, а більше немає?

– Ні. Я думав, ми доїдемо, поки ти спатимеш. Ти мусиш справитися зі своїм потягом. Скоро будемо на місці.

З кожною годиною ставало все тяжче. Кидало то в жар, то в холод, ломило тіло, викручувало кожен суглоб. Я пила заспокійливе й обезболювальне, але це мало допомагало. Намагалася спати, читати, слухати радіо, та не відпускало. Я мусила боротися із залежністю, тому покірно зціплювала зуби. Єдине, що відволікало, – мальовничі краєвиди. Мушу зізнатися: полюбила їх, хоч раніше тут ніколи не бувала. У кожному селищі час від часу ми бачили фігури Ісуса й Божої Матері. Чомусь подумалося, що релігія, духовність тут були не пустим звуком, а вагомою частиною життя.

Лагідний зупинявся по дорозі, розпитуючи місцевих, і вже пообіді ми прибули на місце. Почувалася я геть кепсько. Боляче було навіть моргати. Артем запер мене в автівці й вирушив на пошуки господині. Не знаю, скільки часу минуло відтоді, як він пішов, але, коли я оговталася, на землю спадав вечір. Мене нудило, трусило й морозило, голова йшла обертом. Хотілося пити й забуття. Здавалося, так тривало цілу вічність. Я скрутилася бубликом, обхопила руками голову й вирубилася. Що було далі, пам’ятаю погано й уривчасто. Ось Лагідний несе мене до хати. Жінка читає молитви, обкурює якимось зіллям. Я щось п’ю. Провалля... Встаю від того, що мене нудить. Знову лежу. Біля мене якісь істоти, дивляться, тикають пальцями, регочуть… Я сиджу навпроти Забави… вона гірко плаче… я намагаюся завести з нею розмову… її ридання пульсує у моїх скронях – і втрачаю свідомість. Ось Артем навис наді мною, щось говорить, але я не чую. Провалля... Дивні епізодичні сни… дивна свідомість… Не знаю, скільки часу перебувала в такому стані, та, коли оклигала, надворі стояв білий день.

Невеличкого зросту жінка у довгій коричневій спідниці, білій вишиванці, з великою квітчастою хустиною на голові, обмотаною довкола неї кілька разів, дивилася на мене, мов на НЛО. Вона подала мені якесь трав’яне пійло й знову почала читати молитви.

– Пий, скоро не болітиме.

– Артеме?

Лагідний сів поруч, узяв мене за руку й кивнув на знак згоди. Я виконувала всі вказівки відьми, і врешті-решт за кілька днів почувалася значно краще.

– Коли ми перейдемо до цілі нашого приїзду?

– Не швидши, дитинко. Ще не готова: твоє тіло слабке, а душа хвора.

– Бабо Настю, душа моя як осиковий лист, що боїться змарнувати ще одне життя.

– Нічого, дитинко, не буває даремним. Не вигадуй: щастя пліч-о-пліч із горем ходить. Таке життя.

– Я ношу у своїй пелені карму, ніяк не можу її позбутися.

– Я дам тобі одну пораду, все ж таки прожила трохи, як-не-як: живи й насолоджуйся життям настільки, наскільки це можливо. Пам’ятай: у скрутну хвилину вищі сили потурбуються про тебе, всесвіт підставить плече й не дасть упасти.

– Ви не розумієте, усе дуже складно, у мене що не життя – то день бабака. Усе повторюється знову й знову.

– А звідки тобі знати, що то не наркотичні марення?

– Знаю і відчуваю. Я не вірю в такі збіги й випадковості. Надто багато їх відбулося в цьому житті!

– Я зварю тобі завтра узвару й спробую відправити в інший вимір. Це буде всього раз. Ти побачиш видіння і муситимеш їх запам’ятати. Цей ритуал дуже небезпечний, повторення не буде, пауз теж, тому вглядайся пильніше й мотай на вус.

– Зрозуміла. Дякую , що погодилися допомогти.

– Заради пам’яті Забави і тільки. Маю гріх на душі: так і не змогла їй допомогти, хоча й знала, що не все там гладенько. Вона лиш раз навідалася за стільки років, побула трохи й назад у свій Київ поїхала. А сама ледве жива, як сина поховала, ніби й себе разом з ним...

Минула ніч, за нею день. Анастасія не поспішала з ритуалом. То на погоду звертала, то на повню. Під кінець третього дня приготувала зілля й дала мені випити.

– Ти на мене скоса не дивися, дівко, ритуал небезпечний, для нього треба підбирати і день, і годину. Запам’ятовуй усе, що бачитимеш, повторення не буде.

Я випила настій, вмостилася на лавах, які слугували ліжком, максимально сконцентрувалася – і мене враз вирубило.

Перед очима пробігало сотні слайдів. Річка. Вода. Дівоче тіло в сорочці, обличчя роздивитися так і не вдалося. Гарне довге русяве волосся, пишні груди, стрункі ноги судомно б’ють по воді, шукаючи порятунку у свої останні хвилини життя. Дівчина кличе на допомогу, але рятувати її нікому. Заклякло дивлюся, як вона потопає, і нічого не можу змінити. Утопилася...

Далі, ніби перемотуючи плівку, бачу окремі кадри. Маєток. Трапеза. Закоханий господар не зводить очей з молодої дружини. За столом доньки вередують, дражнять одна одну, каверзують щодо їжі. Господиня мило, але трохи відсторонено усміхається…

Зажурений вельможа. Вершник із лихою звісткою. Дама в розпачі: вони розорені. Щоб уникнути ганьби, вирішують видати заміж своїх доньок. Не за будь-кого, а за знатних лицарів, які матимуть честь позмагатися за їхні серця й руку на великому турнірі. Юні дівчата не в змозі протистояти батьківській волі, бо це єдина можливість зберегти сімейну честь і почесний титул. Крім того, лише заміжжя врятує родину від голодної смерті. Збіднілий барон витрачає останні гроші на підготовку до турніру, а мати береться за виховання: дає жіночі настанови щодо подружнього життя, шлюбних обов’язків, наголошує на дотриманні гарних манер у товаристві й удома, ділиться маленькими жіночими хитрощами. Турнір за кілька днів. Сестри хвилюються. Ночами потайки діляться мріями про майбутнє, розгулюючи у своїх фантазіях коридорами розкішного життя, мліючи в обіймах прекрасних принців… Ніч напередодні турніру. Сестри присягають на крові, що ніколи не залишать одна одну: чи то в горі, чи то в радості.

Турнір. Герольд оголошує публіці учасників турніру, нагадує правила та повідомляє про нагороду, яка чекатиме на переможців. Лицарі заохочені. Вони наввипередки хизуються своїми талантами й уміннями. Додатковий приз додає неабиякого запалу. Супротивники один за одним зустрічаються у двобої. Сестри із захопленням спостерігають за лицарями, потайки виділяючи фаворитів. Небагатьом вдається втриматися на коні, уціліти й вистояти!

Лицарський турнір триває два дні. На одну із сестер накидає оком лицар-переможець і після чергового вдалого двобою в нагороду від неї отримує поцілунок. Молодий нахабний лицар припав до душі обом сестрам. Ситуація загострюється. Наступні бої вирішать долю сестер. Під вечір герольд підбиває підсумки, збирає голоси й оголошує переможців. Багатий літній сеньйор і молодий нахабний лицар отримують свої суперпризи. Попри виграні гроші їх чекає особлива нагорода – прекрасні юні діви. Таке рідко зустрінеш на турнірах (як правило, батьки таким чином видають заміж доньок, яким не пощастило із вродою чи характером), та в жодному випадку від них не відмовляються. Дівчат чекає різна доля: одні стають коханками, інші – служницями. Але в будь-якому випадку вони є власністю свого господаря.

Мене обирає молодий енергійний лицар древнього знатного роду. Сестрі доля підготувала підстаркуватого, розбещеного коханками й багатством сеньйора. Роз’їжджаємося у свої маєтки, врятувавши фамільний герб і честь родини.

Я і моя сестра стаємо повноправними власницями земель, маєтків, красивих суконь і дворової челяді. Постійні бали, турніри, натовпи залицяльників і заздрісників. Згодом, майже в один час, народжуємо спадкоємців. А далі все йде, мов за сценарієм хорошої дорогої драми: як з’ясувалося, мій чоловік – колекціонер жіночих сердець, а сестрин – божевільний скнара й пияк. Часті візити сестри непомітно переросли в бурхливий роман з моїм чоловіком і мою глибоку депресію.

Залишивши господу, беру з собою сина і їду до батьків. Вони розгублені від привезених мною звісток, обурені й налякані поведінкою сестри. Мати намагається давати мудрі жіночі поради, та все марно. Моє серце розбите, а горю немає меж. Я спустошена, змарніла, знівечена. Моє повернення змінило наші життя раз і назавжди.

Наш сусід, старий поважний сеньйор, запропонував мені руку й серце. Мій чоловік, довідавшись про це, викликав його на дуель, де й загинув. Сестра переховувалася від гніву зрадженого чоловіка, але, мабуть, долю не обдуриш: її знайшли втопленою у водах глибокого озера на межі їхніх володінь. Я, зраджена збідніла вдова з малим сином на руках, після довгих роздумів погоджуюся оселитися в розкішному сусідському маєтку. Ми проживемо насичене подіями й пригодами життя без палкої любові, але в глибокій повазі й прихильності. Я помру від невідомої отрути на руках у чоловіка, який так і не став офіційним.

Аж ось ніби знову хтось натиснув пульт – і я серед виру страшних подій: невеличке поселення затопили хвилі монголо-татарського війська. Чоловіки, старі й малі гинули від гострих стріл і ножів, молодих гарних дівчат ловили арканами й зганяли докупи. Ревла худоба, палали хати, скрізь нишпорили монголи, шукаючи поживи. Не гребували ні одягом, ні домашнім начинням, ні грошима, ні прикрасами. Якимось дивом вдалося мені вислизнути з пекла й дістатися лісу. Бачила, як загинула моя сім’я, а село галасливі татари зрівняли з землею. Мене охопив розпач і ненависть. Пекуча, глибока, величезна. Я плакала від болю й безсилля, продиралася вглиб лісу, не розбираючи дороги й не помічаючи нічого довколо. Прагнула помсти, а ще більше – смерті.

Молодий монгол помітив мене в хащах і, пришпоривши коня, кинувся навздогін. Почувши погоню, я схопила першу-ліпшу ломаку й вперіщила нею вершника. Моя зброя розлетілася на друзки, а ворог, розреготавшись, зістрибнув з вороного, зв’язав мене, накинув на голову мішок і кудись повіз.

Оговталася я в юрті. Стара жінка простягла чистий одяг, підвела до миски з водою, допомогла обмитися. Моє тіло нагадувало пошарпану шматину: брудне, пожмакане, з неприємним запахом. Жінка натерла забої маззю, дати поїсти й уклала спати. Спала я довго, як сказали потім, аж дві доби.

Коли отямилася й набралася сил, почала складати план втечі. Я ненавиділа цих людей, горювала за родиною й домівкою, але втекти мені так і не вдалося. Надто добре пильнували. Згодом зрозуміла, що стала наложницею нойона Очирбата. Заможного й шанованого. А жінка, яка доглядала за мною, була не хто інша, як його мати. Очирбат мав чималі володіння, мав дві дружини, трійко дітей і вірного слугу Церена. Доки господар збирав трофеї й рубав голови на війні, Церен славно керував його угіддями. Жінки тут були для праці, розваг чоловіка й продовження роду. Хіба такі, як Очирбат, уміють кохати? Війна й багатства – усе, що гріє серце такого чоловіка.

Церен навчив мене розуміти мого ворога. Щодня по кілька годин ми займалися вивченням мови: письмом і літературою. Згодом він почав відкривати мені тонкощі духовного життя – знання про богів їхнього світу. Монголи, на відміну від мого племені, вірили не лише в безсмертя душі, а й у її перевтілення. Вони проходили низку обрядів, які нібито мали забезпечити вдале переродження душі в іншому тілі. Деякі з них пам’ятали свої минулі життя. Мене захопили їхні вірування. Ми зблизилися з Цереном. А жінки Очирбата дещо побоювалися мене й недолюблювали: на відміну від них, я мало працювала й більше часу приділяла навчанню. Мабуть, через це вони всіляко намагалися мені дошкулити. Та моя мудрість і прихильність Церена зводила жіночі підступи й інтриги нанівець.

Я чекала на Очирбата. Мій план помсти був ідеальним. Мабуть, Церен умів читати думки, адже весь час повторював, що помста – то дурниця, велика справа – прощення, і я маю прийняти свою долю такою, як вона є, пробачити всі образи й змиритися. Повернувшись, Очирбат був вельми вражений моїми здібностями до навчання: я розуміла сказане, могла говорити короткими реченнями, навчилася писати й розумілася на їхній релігії.

Після вечері служниці підготували мене до зустрічі з господарем: викупали, натерли все тіло пахучими оліями, розчесали моє розкішне довге волосся й одягли в оксамит і золото, а потім відвели до юрти Очирбата. Він спрагло накинувся на мене й, не давши отямитися, згвалтував. Я вичікувала всю ніч, поки він утомиться й засне, а під ранок стояла над його головою з мечем, збираючись відібрати його нікчемне життя. Очирбат вправно вивернувся від удару, вибив із моїх рук меч, вдарив мене навідліг і згвалтував удруге. У ліжку, як і в житті, він вів себе, як варвар: завжди брав, що хотів і як хотів. Його силі й дикості протистояти я не могла. Лишалося прийняти все, як є, і змиритися.

Після гарячих ночей я, мов побита собака, ішла до старої Чимег лікувати своє тіло. Зі знівеченою душею було складніше: як не намагався її зцілити Церен, але...

Очирбат покохав мене всією душею: обдаровував золотом, прикрасами, хутром і дорогими тканинами – мені ж полюбити його було несила. Зовсім скоро я стала третьою дружиною й подарувала нелюбові доньку.

Очирбат усе рідше відлучався на воєнні походи, увесь вільний час присвячував мені й дітям. Змінилося й моє ставлення до нього. Як зауважував Церен, зароджувалися перші ніжні пагінці кохання. Але під час придушення повстання Очирбата було підступно вбито. Усій сім’ї загрожувала небезпека: на мене й мою доню полювали заколотники. Церен, відчувши підступ, вивіз мене з донькою в Тибет, урятувавши нас від вірної смерті.

Молитви, піст, медитації – Церен відкрив мені зовсім інший світ, у якому я могла все: силою думки рухати предмети, переміщатися в просторі, спати й не спати, не думати, не хотіти, не мріяти. Вдосконаливши й загартувавши свій дух, ми відкрили школу для тих, хто прагнув віднайти себе й навчитися володіти своїм тілом.

Коли земний шлях мого наставника підходив до завершення, Церен узяв мене за руку й прошепотів: «Шукай мене в Хангаї. Я молитимуся за твою душу».

Поховавши Церена, я поховала разом із ним часточку своєї душі.

Видавши доню за одного зі своїх учнів, залишилася сама-самісінька, хоч і продовжувалася ділитися знаннями з учнями до самого кінця.

Наступний кадр – жовті піски пустелі. Червоне розпечене сонце шкварило так, що ні дихати, ні пересуватися було неможливо. Чому я тут? Куди йду? У голові – пустка й мерехтіння картинок і слайдів, які швидко перелистувалися, мов нецікава книга. Я відчувала: я там, де маю бути, варто підняти завісу – і знайду відповіді на всі запитання. Моє тіло відмовлялося чути мозок, і я безсило впала на пісок. Отямилася під вечір. Над головою у самому небі немов хто густо натикав зірок-блискіток, а наді мною витьохкувало холодне, бліде, округле серце. Жахлива спрага доводила до божевілля. «Піанхі»...

Я була останнім коханням мого повелителя. Він називав мене подарунком Амона. Великий фараон, цар Кушитського народу, наймудріший і найвеличніший правитель, схиляв голову перед жінкою, ім’я якої навмисне стерли зі скрижалей історії, а на саму наклали прокляття такої сили, що затруїли їй карму на багато століть вперед.

Коли йому в ноги впав Гермополь – та що там Гермополь! Сам цар Немарат з дружинами й дочками! – я непорушно стояла. Певно, своєю волелюбністю й непокорою я й здобула сина Ра.

Наша історія бере початок з тих часів, які в історії називають стародавніми.

Коли великий Піанхі завойовував північ, я, мов квітка лотоса, чекала свого світанку. Слава про його велич і перемоги бігла далеко попереду нього. Багато хто його ненавидів, багато хто боявся, були й ті, що захоплювалися ним, як великим полководцем. Я була далека від усього цього, присвячуючи увесь свій час прекрасному й захопливому, тому не приймала жодної зі сторін.

Великий завойовник підійшов до стін нашого міста. Гермополь стогнав, жителі очікували найжахливішого… Облога. Капітуляція… Піанхі проявив милість до народу. Він заволодів майном Немарата, а самого царя виставив на посміховисько.

Піанхі любив усе прекрасне. Найбільше захоплення викликали в нього чистокровні скакуни. Немарат віддавав перевагу жіночій плоті й вину, тому його царство була жахливо занедбане. Піанхі зневажав Немарата за плотолюбство й недбале ставлення до арабських коней-чистокровок, чим завоював мою прихильність і повагу. Цар лютував від тих претензій, та мусив скоритися й терпіти.

Саме коли фараон лютував, оглядаючи стайні, я опинилася поруч. Наші погляди зітнулися, перш ніж я шанобливо схилила голову. Я не мала права висловлювати свою думку в присутності царя всіх царів, але й змовчати не могла – дух моїх волелюбних предків сам вкладав у мої вуста зухвалі слова. Фараон був вражений! Красою, молодістю, зухвалістю і водночас ніжністю. Піанхі запропонував прогулятися верхи. Відмова цареві – смерть підданого. Я воліла жити. Гарно жити! Розділивши з царем трапезу, зрозуміла, що Піанхі – розумний чоловік і далекоглядний правитель. Людина, як казав мій батько, з глибоким змістом і якісним наповненням. Його делікатність і галантність вражали. Мені припала до душі його компанія. Невже закохалася?.. Я слухала його, а він розповідав… Кілька днів поспіль правитель постійно перебував зі мною.

За кілька днів Піанхі планував продовжити свій похід. Його чекав Мемфіс, а моя душа прагнула кохання – не війни. Ми зустрілися в храмі Птаха і з того часу більше не розлучалися.

Піанхі вже мав три дружини й спадкоємців. У нього був розкішний гарем, переповнений вродливими наложницями на будь-який, навіть найвибагливіший смак. Дружин цар царів не обділяв увагою й теплом. Мене ж вони не просто не прийняли, а зненавиділи.

Піанхі став володарем Верхнього й Нижнього Єгипту й на деякий час відклав походи. Його захопило будівництво. Прагнення залишити після себе слід в історії спонукало до зведення храму великій богині Мут, а в Нубії зводився храм Амону. Ні вдень, ні вночі не припинялися будівельні й оздоблювальні роботи: стіни прикрашалися зображеннями величних походів правителя. Здавалося, Піанхі помалу занурювався в розмірене мирне життя. Ми належали один одному, а нам – цілий світ.

Про нас не пліткували хіба що собаки. Його дружини хотіли мене позбутися, а мені, щасливій і закоханій, було байдуже до їхніх планів і задумів. Я мала бути б обачнішою, адже під сердцем у мене вже було нове життя. Та кохання, захопивши мене у вир пристрасті, зробило глухою й сліпою до інших. Це призвело до фатальних наслідків: дружини Піанхі об’єдналися й за допомогою жриць провели жахливий обряд, випадковим свідком якого стала моя служниця. Вона все мені розповіла. Жінки царя звернулися до Осіріса, щоб він забрав душу моєї дитини до іншого світу, прикликали Сета, щоб знищити наше кохання. Завершальним етапом обряду стало запечатування: у майбутніх життях наші душі не могтимуть бути разом, навіть якщо й зустрінуться, а рід буде обірвано, навіть якщо на світ і з’явиться нащадок. Жінки принесли щедрі жертви богам, скропивши їх власною кров’ю.

Довідавшись про все, не знала, як бути далі. Я мусила боротися за свою любов і життя дитини. Фараон скаженів, та виправити нічого не міг. Він наказав мені повернутися до Гермополя – і це стало початком кінця.

Удома я народила здорового гарного хлопчика. З дня на день мав приїхати Піанхі, щоб узяти на руки своє дитя, зігріти цілунком й обіймами мене, але... Обряд зробив свою чорну справу: царя зрадили й підступно вбили, мене розшукували. Гірка доля чекала мене з сином! Мій батько, дбаючи про наш порятунок, прилаштував моє дитя в іншу сім’ю, оголосивши про його раптову смерть. Мені допомогти він не встиг. Дізнавшись про вбивство коханого, втративши своє дитя, я обезуміла – так душа моя прагнула помсти!

Мабуть, тієї ночі я забрела занадто далеко від дому, у якому мене переховував батько. Геть знесилену й розгублену, мене підібрав Махмед і відвіз до себе. Його сім’я дбала про мене, аж поки не одужала. Зовні я була молодою, здоровою, але моя змучена душа – виснажена й ледь жевріла. Я залишила гостинну оселю своїх рятівників (мабуть, краще було б, аби Махмед мене не знаходив!) і попрямувала до місця спочинку любові всього мого життя. Здійснити свій задум мені не судилося: змучене болем і розпачем серце на півдорозі зупинилося, віднайшовши нарешті спокій.

Я знову бовкнула у воду, й моє тіло несла стрімка течія. Перед очима мерехтіли сотні кадрів із попередніх життів. Усіх тих життів, котрі я пережила в наркотичному сп’янінні. Антоніо, Даршит, Тушар, Бюмоль, Бурбон, Сетору, Тетсуя, Рет, Джура, Шуко, Ян, Пилип, Очирбат… Кожна окрема історія пов’язана нитками минулого. Їх можна було б прожити інакше, можна було б переписати сумний фінал. Накладене прокляття завжди ходило пліч-о-пліч зі щастям, любов із ненавистю, життя зі смертю. Я мусила вже покласти тому край!

Із «нірвани» я виходила вкрай тяжко. Моя душа залишилася на першому рівні й не хотіла повертатися назад. Відьма читала закляття, обкурювала моє тіло, омивала трав’яними настоями й святою водою. Я прагла навіки залишитися у тій не пройденій мною пустелі, але затята стара віднайшла мою заблукану душу й змусила повертатися в ненависний мені світ.

– Хех, а вона знайшла, що шукала, – набивши люльку, вийшла на подвір’я баба Настя.

– Звідки знаєте? – простягнув тонку жіночу цигарку ворожці.

– Дякую, у мене своє. Вона зависла, не хотіла повертатися. Так буває, коли душа знаходить спокій, місце, де їй добре.

– Отже, увесь обряд міг трагічно обірватися?

– Міг. І обірвався б, якби не її янгол-охоронець. Дівка пропаща: свій хрест увесь вік волочить, і її душа ніяк не знайде спокою. Хтось їй допомагає… – кивнула головою в небо.

– Кожен несе свій хрест, така воля Божа.

Відьма примружила око, випустила з рота криве сіре кільце й мовила:

– Нарешті Він сплів ваші стежки. Давно пора, давно пора…

Нічого не розуміючи, Артем покірно поплентався за мольфаркою до хижки.

Я нишком розглядала стелю й укотре перемотувала «сновидіння».

– Прокинулася…

– Що бачила? – сів поруч Артем.

Бабця підсунула якусь смердючу суміш.

– Пий, щоб у голові все вклалося.

Я почала переповідати побачене цим двом. Один із них, як виявилося, слухав дуже уважно, з цікавістю, а інший дещо відсторонено блукав у своїх думках. Я намагалася не випустити жодної деталі. Пам’ять, як відомо, з часом затирає певні моменти – мені ж не хотілося втратити жоден. У кінці намагалася підсумувати.

– Сильний ритуал провели жриці. Магія космосу й потойбіччя. Ніхто не візьметься за нього. Шкода, нічим і я не допоможу.

– Невже я стільки всього пережила, щоб почути цей старшний вердикт?

– Можливо, нам треба поїхати до гробниці фараона й попросити допомоги в нього?

– Ні, не годиться. Їй треба знайти свого наставника, чоловіка, що молиться за її душу. Монаха.

– І де ж його знайти? – гмикнула я.

– От цього я вже не знаю. Залишишся тут на кілька днів, може, що й пригадається. Хоч і почуваєшся зараз краще, але ломки можуть про себе нагадати. Треба вивести з організму залишки наркотичної отрути.

Я не сперечалася.

Наші дні пролітали рутинно-буденно: зранку вставали, йшли до лісу випасати чималий табун кіз, по обіді приганяли їх і готували їсти: після обіду – на пасовище. Увесь час я проводила на свіжому повітрі, ласувала закарпатською випічкою і духмяним чаєм, допомогала збирати трави, ягоди й гриби.

Одного дня бабця попросила Арема вивезти її на закупи до міста. Мене з собою не взяли, залишили на господарстві. От тут і пригадався Очирбат з Цереном: «Шукай мене в Хангаї. Там я молитимусь за твою душу»…

Невже той монах, про якого мені казала мольфарка дійсно існує? Невже Церен усе знав? Але чому відразу не допоміг? Можливо, нам була потрібна ця реінкарнація. Йому, наприклад, для вдосконалення й набуття досвіду, мені – щоб розібратися зі своєю кармою. Стільки води збігло… Невже він досі чекає на мене в Хангайських горах? Мушу це перевірити! Навіть якщо нікого не зустріну, обов’язково скористаюся шансом.

Коли повернулися Анастасія й Артем, я вже мала план. Зловила себе на думці, що за весь час перебування в мольфарки-відьми жодного разу не згадала про опіум, не страждала від нестерпних ломок, мала гарний апетит і сон. Диво… У реальному житті так не буває. Усе-таки є якісь вищі знання й уміння, які успадковують обрані люди, щоб допомогати іншим. Побільше б таких от знахарок – і наркодиспансери опустіли б.

Пригадалися всі мої витівки й несамовите життя в постійному дурмані. Забаво, Забаво, ти погубила себе на самому піку життя. Чому не приїхала до Анастасії? Чому здалася в опіумний полон? Якби ж можна було повертати час… Віолка… Як вона зараз там без мене? Може, знайшла якусь іншу роботу? Давно не телефонувала їй, не цікавилася справами. Певно, свій бізнес я вже втратила: узяла відпустку на два тижні, а скільки пробайдикувала – місяць? Хоча ні, навіть у коматозі я приймала по кілька замовлень. Як виберусь із гір, обов’язково Віолку наберу. Марто, Боже милостивий! Весілля! Я мала бути дружкою! Невже і цю подію прогавила?!

Стало не по собі. Опіум вирвав мене із життя, викинувши на узбіччя. Це як довголітня кома: усі твої рідні й близькі одружуються, народжують дітей, подорожують, купують нове авто, власне житло, а в тебе, по суті, усе як було, так і є. Дякуючи Богу, моєму янголу-охоронцю, Артему й бабці Насті, не згнила в безпросвітному ілюзорному світі.

Вечоріло… Артем із мольфаркою допомогли мені загнати кіз до повітки. Повечерявши, Анастасія заходилася вихвалятися обновками.

– У мене теж є новина, – загадково всміхнулася я.

– Яка?! – в один голос вигукнули мої рятівники.

– Я пригадала момент із передостаннього життя. Здається, знаю, де шукати того монаха, якщо він там досі є.

– Якщо він лишив по собі пам’ятку, значить є, – перебила мене ворожка.

– Хангайські гори. Монголія. Не знаю, як його розшукаю, та спробувати треба.

– Ноги самі тебе поведуть. Щойно ступиш на гірський хребет, усе пригадаєш. Тепер не смію тебе тримати. Хоч завтра вирушайте в дорогу. Чим могла – допомогла.

Я підійшла до бабці, обійняла її, поцілувала, на очі наверталися сльози: за час перебування в Карпатах ми зріднилися.

– Не знаю, як віддячити вам, моя спасителько.

– Ніяк. Я зробила те, що мусила зробити. Ніщо не приносить таку насолоду, як добрі діла.

– Я в місті зробив замовлення. Як щодо нового хлівця для ваших кізок? Відмови не приймаються, за все заплачено.

Мольфарка сплеснула руками.

– Та ми ж з ними весь час у мандрах, а тепер доведеться осісти.

–Колись треба-таки укорінятися. До того ж, людям простіше вас буде знайти.

–З цими людьми один лиш клопіт!

Коли на землю впали сутінки, ми вирушили до Києва. Артем мав нагальні справи, я ж хотіла перевірити, як просувалися мої. Дорога додому – шлях успіху й перемоги. Насамперед перемоги над собою й своїми демонами. Я відродилася, ожила, скинула зношену шкірку. Відчувала, що моє майбутнє було в моїх руках і цього разу я самотужки писатиму чергову історію: ніяка карма, тим паче прокляття, не зіпсує мені життя. Емоції переповнювали мене настільки, що не змовкала ні на хвилину: ділилася з Артемом своїми планами, думками, спостереженнями. Він увічливо кивав головою, але був десь далеко від мене.

– Я хочу віддати гроші, які ти вклав у нову повітку баби Насті. Про яку суму йде мова?

– Я замовив її для себе. Ніякого стосунку до тебе вона не має.

– Тобто?

– Мені захотілося це зробити, я й зробив. Це як пожертвування на церкву – тільки бабці Анастасії.

– Щодо подорожі не переймайся: до Монголії поїду сама. Ти й так забагато для мене зробив, не знаю, як і віддячити.

– Яніто, у мене і дійсно купа справ: клієнти чекають, пацієнти потребують допомоги. Але не хочу відпускати тебе саму: це не тур по Європі, це гори, тайга, Монголія! Я упорядкую деякі справи – і ми продовжимо нашу подорож. Тобі теж слід подумати про свій бізнес, щоб не втратити гарний заробіток і попит.

Я не могла не погодитися з Лагідним. По дорозі зателефонувала Віолі. Та настільки була рада мене чути, що відчиталася за кожен робочий день і перерахувала всі замовлення. Не знаю, як їй вдалося втримати мій бізнес на плаву, та була рада чути, що моїх послуг усе ще потребують.

Після повернення наші з Артемом дороги розійшлися. Ми поринули в роботу з головою, забувши про все на світі. Я працювала двадцять чотири години на добу, підганяла всі хвости, приймала клієнтів без обіду й вечері. Він лиш зрідка мені телефонував, сухо розповідав про справи й знову зникав на тиждень. Віола взяла відпустку, а я перейшла в онлайн. Самотужки вести справи було важче: забувала про зустрічі й замовлення, випадала з графіка, губилася в часі. Нагадувала собі корабель, що потрапив у шторм і збився з курсу.

Підігнавши всю роботу, найближчим часом збиралася летіти до Улан-Батору, звідти на маршрутному таксі – до Хангаю. Я прикупила необхідні ліки, їжу, речі, замовила квиток. Роботу планувала не переривати – онлайн же.

Увечері мені зателефонував Артем. Через годину ми пили вино й смакували пармезаном і фруктами.

– Отже, вирішила летіти?

– Так.

– А зателефонувати й попередити важко?

– Не хотіла відволікати.

– Яніто, ми домовлялися!

– Ти геть змарнів, схуд, такий заклопотаний! І все через мене! Вибився з графіка, працюєш у дві зміни…

– Це не виправдовує тебе, і не має жодного стосунку до справи. Ти себе давно в дзеркало бачила?

– Ой, ну досить.

– Добре. Отже, ця подорож піде нам обом лише користь.

–Звідки ти взагалі дізнався, що я планую летіти?

–Віола подзвонила, я її просив…

–Ясно. Думаю, що квитків ніц, тому, сеньйоре, оревуар!

–У нас місця поруч, бонджорно, сеньйоріто.

–Отже, летимо?

–Так.