Дванадцять життів

Ніжачись у набитій піною під самий верх ванні, аналізувала той шмат часу, що вже прожила. Мій шлюб тривав цілих п’ять років. Він не був ні поганим, ні гарним. Звичайний шлюб, звичайні сварки, безгрошів’я, секс, переїзди, подорожі. Усе було, як в усіх. Крім одного: за п’ять років шлюбу в нас так і не з’явилися діти. Не те щоб ми не хотіли чи якось зважали на це – ні. Не виходило та й все.

Довгі вештання по лікарнях, пігулки, зміна клімату, тайм-аут. У результаті – повний нуль. Моє черево було порожнім, як і думки та надії на світле майбутнє.

Маю визнати: ми гідно трималися, але шлюб повільно тріщав по швах. І шви розійшлися, залишивши відкриту рану, яка кровить. Лікар може реабілітувати тіло, чому ж так байдуже до душі? Мене ніхто не захотів реабілітувати… Я зосталася сама…

Зі слів Дениса, його надія жевріла до останнього, він усе сподівався. Гм, сподівався він, а от чи вірив? І все в нього так ладиком склалося... Я запірнула у воду. Під час корпоративу вийшло… та цього разу із Люською вийшло. Денис «випадково» переспав із однією офісною мишею – і та вмить від нього залетіла. Можливо, Люська у стайню привела чуже телятко, але на радощах чоловік похапцем зібрав лахи, поцілував мене у скроню й, кинувши вслід: «Це життя, крихітко, і в тебе колись все буде добре!» – зник з мого життя, наче ніколи в ньому й не був. Який оптиміст! Яка сволота…

Я, напевне, збрешу вам, якщо скажу, що мені було байдуже. Ні, не було. Я подумувала про самогубство й різні дурниці. Два дні добряче пиячила з подругами, вешталася нічним Києвом, кляла увесь світ і ненавиділа свою долю. Цілих два дні! Потім настало жорстке похмілля. Фе. Чому людство ще й досі не винайшло спиртне, після вживання якого не було б так кепсько? Моє тіло викручувало від алкоголю, і ще два дні я провела, обіймаючи холодний бездушний унітаз. На тій ноті моє побивання за Денисом і закінчилося.

Я звільнилася з роботи, яку не любила, зібрала всі свої пожитки з уже колишнього подружнього гніздечка, змінила найману простору квартиру в спальному районі Харківського масиву на маленьку кімнатку на Подолі.

Замість розкішного двомісного ліжка в моєму розпорядженні було аж ціле койко-місце в кімнаті на трьох. Лише коли я виклала останні речі з сумки, зрозуміла, що впорола дурницю. Моє нове житло нагадувало комуналку. Загалом квартира була трикімнатною: в одній із кімнат проживала господиня із донькою і внуками, а в іншій – вірменська родина, давні друзі власниці квартири. За словами господині, вони з дня на день мали з’їхати у свою новобудову, і їхню кімнату зайняли б мої сусідки, а мені за власний простір підняли б платню. Я погодилася, але те ось-ось все відкладалося.

Умови були жахливими, якщо вони взагалі були: постійні черги до вбиральні й ванни змінювалися на черги до кухні. Моя дитяча психіка, яку й без того надламало доросле несправедливе життя, не витримувала. Я запропонувала жителям мурашника скласти графік дня, майже як у лікарні. Ідею підтримали одноголосно. Я розписала погодинно, хто коли прибирає, миє, готує, підлаштовуючись під кожну кімнату і її жителів. Черги зникли, крім однієї, де графік своєї сили не мав.

Із мешканками своєї кімнати я пересікалася рідко. Ліза й Катерина працювали вночі: одна офіціантом у ресторані, інша – медсестрою в лікарні. Я ж влаштувалася кур’єром, тому моя територія цілий день пустувала.

Після розлучення з Денисом я вподобала життя відлюдниці: мені не хотілося заводити нових друзів і знайомств, не хотілося ні з ким спілкуватися і, якщо покласти руку на серце, я стала байдужою до всіх людей на планеті Земля.

Я стояла на роздоріжжі своєї долі, не маючи найменшого поняття, як далі планувати майбутнє, про що мріяти і чого прагнути. З часом потоваришувала із вірменами, і те їхнє «з дня на день» мені не так же й дошкуляло.

Старий Багіш, голова сімейства, увесь час намагався засватати мене за свого сина Вахака, якому було всього-на-всього двадцять років (у той час, як мені пішов двадцять шостий). Під’юджував мене і все підводив до того, що синові треба мудра жінка, адже в спадок отримає чималий шмат бізнесу, який саме розростався. Розповідав, що за місяць-другий завершиться будівництво їхнього просторого котеджу і тоді вони назавжди переїдуть у Виноградар. Окрім сина, Багіш мав дві старші доньки, які виховували двох внуків, Заруї і Саро. Їхні чоловіки мали торгові точки на Петрівці, а сам Багіш із дружиною опікувалися квітковою лавкою на Подолі. Вахак учився на факультеті інформаційних технологій та управління в Київському університеті імені Бориса Грінченка. Хлопець мав власне ІТ-кафе зі смачною кавою й пончиками, супершвидкісним WI-FI і купою різного сучасного технологічного мотлоху, у якому я зовсім нічого не тямила. Дівки обвивали його, як хміль дерево, а він (як мені здавалося) любив ІТ- новинки й мережу більше за живу плоть.

Кажуть, все, що трапляється у нашому житті, не є випадковістю. Так сталося і зі мною.

Я полюбила кур’єрську роботу попри всі її мінуси. Полюбила більше, ніж теплий зручний кабінет, соцпакет, яким користувався кожен офісний працівник, ніж вихідні і святкові дні, навіть більше, ніж каву-брейк і свіжі плітки. Я обходила й об’їздила Київ уздовж і впоперек. Цілими днями гасала з пакунками й листами з однієї частини міста в іншу, мов навіжена. Робота зморювала мене, як хороший коханець, і це мені подобалося найбільше. Ніколи було впадати в істерики й паніку, а тим більше оплакувати своє розлучення. Завдяки своїй комунікабельності й товариськості я надбала масу корисних зв’язків і отримала купу пропозицій щодо вакантних посад, але обирала свободу. Я не наважувалася знову запроторити себе в склопакетну коробку з графіком від дев’ятої до шостої, виконувати чіткі розпорядження керівника і його заступників, гнути спину задля високого рейтингу й бонусів. Це все було не для мене. Я закохалася в Київ і в його динамічне життя. Він звільнив мене від залежності й складних стосунків із чоловіками, від старомодних уставів і поглядів на життя, від недоречних рамок і нав’язливих шаблонів. Я належала сама собі – і це було класно!

Вечори проводила в теплому колі вірменської родини за філіжанкою чаю, смакуючи чергову порцію історій з особистого щоденника Багіша. Під час оповідок Багіш частенько вихваляв свого сина, схиляючи мене до весілля і законного членства в їхній родині. Заруї і Саро збивали діда з бродіння у мріях своїми дитячими витівками, а Вахак кидав на мене жадні погляди й тихенько клацав у своєму ноуті, вишкіряючи білі зуби. Якими ж теплими були наші посиденьки, відверті розмови, смаколики й чай…

Інколи я ловлю себе на думці: що ж все-таки мене стримувало? Чому я не погодилася стати дружиною Вахака?

Вони трималися купи, гарно ставилися один до одного, у їхній родині панувала повага й любов. Напевно, не дозріла або думала, що так триватиме вічно: мене свататимуть, а я ухилятимусь чи все відкладатиму на потім.

Коли зрозуміла, що кохаю Вахака, було надто пізно…

Тепер я часто ставлю собі питання: а що якби…? Якби все зрослося, якби ми одружилися. Чи мали б тоді наші стосунки щасливий фінал, чи, можливо, знову б перетворилися на черговий гіркий досвід?

Літо пролітало непомітно. З кожним днем воно ставало схожим на мале вередливе дитя, яке весь час плакало, впісювалося й влаштовувало істерики. Київ вимок до нитки, увесь час зітхав вологістю, дихав туманом і сирістю. Моє кохання до нього помалу згасало. Невже такий ти в осінь?

Я почала замислюватися про теплий офіс і соцпакет, але від пропозицій, які раніше сипался на мене, не лишилося й сліду. Після чергового маршруту, сьорбаючи носом і човгаючи кросівками, мокра як хлющ, я брела додому. На порозі мене зустріла дружина Багіша – Наіра.

– Вохджуйн, сірюн джан!*

– Ага, і вам вохджуйн, Наіро.

– Інч ка чка?**

– Ах, – відмахнулася, – хіба не видно? – стала хутко знімати мокре взуття й одяг.

Вохджуйн сірюн джан (вірм.) – привіт, красива

** Інч ка чка? (вірм.) – як справи?

***Кололак (вірм) - круглі фрикадельки в бульйоні

– Бачу, дитя моє. Хутко біжи в душ, а я поки що приготую тобі гарячого чаю.

– Дякую, – усміхнулася.

Турбота вірменки в одну мить розвіяла злість, яка кипіла й булькала в душі протягом дня, мов казан із відьомським зіллям. Як добре, коли про тебе піклуються! Давно не насолоджувалася цим відчуттям.

Удома нікого не було. Яка радість! Я побігла до ванної кімнати змивати весь бруд і втому сьогоднішнього дня. Закутавшись у м’який махровий халат із вухами на капюшоні, подибала на кухню. Біля горнятка з м’ятним чаєм випахкував у тарілці кололак.

– Ммм, яка смакота! – не втримавшись, аж скрикнула я.

– Сідай, люба, пригощайся.

– А де всі? – тарабанячи ложкою по мисці, поцікавилася.

– Ах, Багіш вивіз невісток з малими за місто дивитися будинок, а зяті працюють. Їж, дитинко, не відволікайся.

Я наминала кололак так, що аж за вухами лящало.

– Наіро, ніяк не можу втриматися. Можна спитати?

– Питай.

– Вибачте за мою нескромність, ви ж небідні люди, могли б орендувати квартиру в досить пристойному районі. Не збагну ніяк, чому всі тіснитеся в тій вітальні?

– Ми й орендували, допоки нас не виставили посеред білого дня з речами на вулицю. Власниця безцеремонно й швидко продала квартиру, давши нам всього кілька годин на збори. Такі реалії Києва. Шукати щось інше не було часу, дітей же на вулиці не залишиш. Галина – моя давня товаришка – запропонувала пожити в неї. Ми, не роздумуючи, погодилися. А тут знову випробовування долі: будівельники вирішили підняти ціну за свою роботу. Багіш не витримав, розрахувався з ними й відмовився від їхніх послуг. Ціни космічні, а роботи зроблено мізер. Допоки знайшли толкову бригаду, допоки відновили будівництво, не одна моя нервова клітина загинула смертю хоробрих. А тут ще Вахак зі своїм кафе. Я була проти, але Багіш підтримав ідею сина. Усі в нього мають бути при ділі. Ось і гуртують тут нас постійні випробовування долі. Як не одне, то інше. За кілька тижнів ми переїдемо до Виноградару. Яніто, – мовила збуджено, – Багіш не жартував: Вахак – гарна партія для тебе. Ти не дивись, що менший, він розвинений не на свій вік. Ми гарно його виховали, з ним тобі нудно не буде.

Від тих слів у мене відібрало мову. Отакої! Мені заціпило, та так, що несила було дібрати хоч якусь пару слів на своє виправдання.

– Наіро, – спромоглася видушити, – ви мені як мати, ваша сім’я – еталон родинних стосунків. Не кривитиму душею: Вахак – дуже гарний і чуйний хлопець, але мої рани ще не загоїлися. Мало часу минуло з моменту розірвання шлюбу. Хочу побути сама, розібратися зі своїми почуттями, все, так би мовити, розставити по полицях.

Я зітхнула з полешенням: таки вдалося викласти свої хвилювання у досить делікатній формі. Сум промайнув обличчям Наіри: жінку бентежила доля сина. Переймалася вона і моєю долею не менш.

– Я зрозуміла тебе. Ти мене послухай, Яніто, послухай уважно і не перебивай. Ти розумна дівчина з непростим життєвим досвідом за плечима. Його треба залишити там, у минулому, і рухатися далі. Та так же не можна! Ти вбиваєш ноги й час за копійки. А потім що? Як ти думаєш жити далі? На які такі заощадження? Потрібно все кардинально змінювати.

– Ви, як ніколи, маєте рацію. Я не шкодую свого часу: ця робота була мені просто необхідною. Вона стала своєрідним порятунком від розпачу й образи, від зради й депресії, даючи багато часу на роздуми...

– Яніто, прийшов час – і ти мусиш рухатися далі, але в іншому напрямку.

– Я розумію. Та поки я думала, від цікавих пропозицій не лишилося й сліду.

– От саме про це я й хотіла з тобою поговорити. Досить думати стандартно! Маю для тебе цікаву пропозицію.

– Ви хочете мені запропонувати роботу?

– Я запропоную тобі більше! Це буде своєрідний дарунок від нашої сім’ї. Можливо, колись ти надумаєш і все-таки станеш її частиною. Цьому вмінню навчила мене моя мати, а мою матір – її мати. В Діліжані наша сім’я була дуже відомою й заможною. Нинішній бізнес не приносить стільки доходів, як той, яким я займалася вдома. Хочу навчити тебе всьому, що знаю і вмію. Ніякої магії і містики, лише цифри й формули. Я навчу тебе нумерології. Ти зможеш не лише обраховувати життя людини і її суть, ти зможеш відшукувати зниклі речі, складати прогнози. Ми зробимо тобі таку рекламу, що матимеш клієнтів не тільки в Україні, а й у Вірменії, Грузії, Росії й Білорусі. Я продзвоню своїм і повідомлю, що з’явилася послідовниця Наіри, прекрасна, талановита, молода Яніта.

Ми зареготали. Моя інтуїція підказувала, що я маю спробувати себе в цій сфері.

– Я не знала, що ви займаєтеся нумерологією.

– Займалася колись. Давала найточніші прогнози, віднаходила зниклі речі, спрямовувала людей по життєвому шляху й відкривала їхнє істинне призначення. Так сталося, що я допомогла не тим людям, і моя родина змушена була тікати з міста, а згодом і з країни. Чоловік узяв з мене слово, що я ніколи не займатимуся нумерологією, і заборонив свої знання передавати нашим донькам. Казав, що моя діяльність накликала на нашу сім’ю біду. Мені жаль поховати свої вміння з кінцями, тому, якщо ти не проти, я б хотіла передати їх тобі.

Пропозиція Наіри мене приголомшила. Раніше я б не наважилася на власний бізнес, навіть не знаю, чи змогла б коли-небудь про це думати взагалі. У її словах чувся таємничий підтекст, який вселяв упевненість і віру в те, що немає меж і кордонів, у те, що людина може бути особливою. На це я й спокусилася.

Треба вміти приймати дарунки долі. Наіра вручила мені щасливий квиток у майбутнє, який згодом занапастив мене.

Я заходилася гризти нумерологічну науку. Скажу відверто: було надзвичайно цікаво. Наіра викладала мені так вправно, що я закохалася в числа, формули, обрахунки й самого Піфагора. Вона вчила мене відчувати кожне число. Наприклад, один – значить лідерство, сміливість й амбіційність. Люди, народжені під цим числом, дуже винахідливі й мають неабияку силу волі; вони природжені дослідники, так що невідомість їх не лякає. Інша справа двійки: вони гарні дипломати, люблять працювати в парі, готові йти на компроміс й, на відміну від одиниць, уважні до деталей і дрібниць, чутливі до змін.

Характеристики запам’ятовувалися легко. Мені відкривався інший світ – таємничий, широкомасштабний, різносторонній. Увесь тиждень я присвятила числовій науці. Мій куратор була задоволена результатами. Іспит я склала на відмінно і саме тоді зрозуміла, що кожна подія й людина мали своє місце і час на вимірній лінійці долі. Нарешті зуміла пробачити своїх батьків, які ніколи не цікавилися ні мною, ні моїми досягненнями, а були дані мені, як випробування долі; Дениса, що зламався й кинув мене (закінчення одного етапу життя й початок наступного); колишніх друзів, які з часом розвіялися, мов ранковий туман (черговий життєвий досвід). Усі ці люди дали мені безцінні, хоч і гіркі уроки, без яких, виявляється, я б не стала собою.

Що було далі, хочете знати ви? А далі все, як у кіно. Наіра з Вахаком зробили мені мегарекламу. Клієнти ринули, мов бджолиний рій, дізнавшись, що я спадкоємиця нумерологічної королеви. Я звільнилася з роботи й зайнялася прорахунками. Зураб – чоловік старшої доньки – підшукав мені непоганий офіс на Подолі. За тиждень я розпочала прийом. Послуги обраховувалися у валютному еквіваленті. Справи пішли вгору.

Я засиджувалася в офісі допізна: замовлень мала вдосталь. Іноді навіть залишалася там ночувати. У моїй приймальні з’явився невеличкий диван а-ля «Єгипет-стайл».

Одного вечора, не дочекавшись мене вдома, вірменська сім’я, точніше її частина, завітала до офісу.

– Кошик з овочами, сиром і м’ясною нарізкою. Ммм. Ми щось святкуємо? – здивувалася я.

– Ми приїхали попрощатися. Сьогодні з’їхали, – з іронією відповіла Наіра.

– Але коли? Коли ви встигли?Я ж…

На порозі з’явився Вахак з ящиком шампанського.

– Тебе два дні не було вдома, – сухо відповів.

Я нарешті отямилася. Поглянула на календар. Авжеж, сьогодні п’ятниця, а в мене середа. Оце запрацювалася!

Над нами нависла густа, давка, сіра недомовленість. Я щось прогавила, але поки не могла збагнути, що ж саме?

Ми їли канапки й фрукти, патякали про те-се, чаркувалися. Я ділилася успіхами й здобутками, дякувала Наірі за надану можливість, Багіш веселив анекдотами. Лишень Вахак вів себе надто тихо. Залипав у телефоні, постійно листувався, нервував. Щось тріснуло, надбилося, зламалося… Я це відчула. Відчула, що ми прощаємося назавжди і бачимося востаннє. Не буде більше теплих посиденьок, чаювань і цікавих розмов. Його в моєму житті теж не буде. Шкода…

Я підключила метод "Шерлока", але потерпіла фіаско. Ні гарні лаковані туфлі на високих підборах, ні ідеально вкладена зачіска мені не допомогли прояснити ситуацію. Лишалося загадкове листування, але бачити крізь простір і час я не вміла.

Я поглянула на годинник – по першій ночі. Ми прибрали зі столу, і я вже готова була зустріти й суботу у своєму кабінеті, але Багіш суворо наказав Вахаку відвезти мене додому. Пропозиція не терпіла заперечень. З’явився шанс пролити світло на таємниче листування.

Я загорнулася у свій улюблений шарф-пледик й розглядала нічні вулиці, що мерехтіли за вікном. Київ фліртував зі мною, нашіптував на вухо всілякі дурниці, пестив подихом, жартував. Який же ти красень уночі!

Мій погляд ковзнув по Вахаку. Він був десь далеко, не в авто й не зі мною.

– Гарно посиділи…

– Ага.

– Мені вас не вистачатиме.

– Ти звикнеш, люди мають здатність до всього швидко звикати, – ніби запевняв сам себе.

–Я вдячна тобі за підтримку й допомогу.

–Пусте.

–Я сумуватиму за нашими посиденьками й щирими розмовами. Я немов осиротіла…

– Яніто, я маю тобі щось сказати.

Мені здалося чи сльози на очах?

– Я – суцільна увага.

– Я одружуюсь, Яніто.

Мені забракло повітря. Тверда грудка забила трахею, я не могла навіть писнути.

– Щооооооо???!!! Це жарт? – ковтала повітря, та воно немов раптово випарувалося, немов його хтось все видихав. Мені не залишили кисню. Мабуть, я вмираю…

–Вона сказала, що вагітна від мене, я спав із нею всього двічі. Яніто, чому ти не погодилась на пропозицію мого батька, ти ж знала, що я тебе кохаю?!...

Амнезія. Провалля. Темрява. Пустка. Можливо, саме таким і є пекло. Безпросвітно-ядучим, порожнім, гидким, холодним і слизьким?

Далі я не чула вже нічого. Все – мов у тумані. Це що, жарт якийсь? Змова? Чому я? За що?

– Зупини авто, – крикнула.

–Тут не можна ставати.

–Зупини, а то я вискочу! – відчинила дверцята.

Вахак натис на гальма і з’їхав на обочину. Я вилетіла з автівки й щодуху побігла. Хотілося вити, кричати, забігти на край світу, прокинутися й зрозуміти, що це лиш кошмар. Я бігла й ревіла. Мене зупинила його рука.

Мене нудило від шампанського й тієї болючої новини. Я присіла й виллялася нутром прямо на дорогу. Мій не мій Вахак стояв поруч. Який сором! Я знепритомніла. Він ляскав мене по щоках, обіймав, нашіптував слова втіхи. Який сором… Бігли сльози, не було сил пручатись й видати хоч якийсь звук. Я перебувала в режимі «off», провалившись у прірву розпачу.

– Яніто, – витягнув із провалля роздумів, – я не планував, так склалося, і ми маємо нести відповідальність за свої діяння, – продовжував виправдовуватися.

– Вахаку, – перервала шкрябучий монолог, – просто помовч.

Вахак провів мене до квартири, не зронивши жодного слова. Як дісталися до квартири, згодом пригадати я так і не змогла. Довіз, довів, а як іще? Це кінець. Провальний, гіркий, пекучий і болючий. Паскудний кінець…

– Можеж іти, далі сама.

– Яніто, мені б хотілося, щоб усе склалося інакше…

– Облиш, просто йди...

У мені говорили пекуча образа й гіркий досвід минулого. Якби ж я вміла повертати час!