Дванадцять життів

– Більше ніяких експериментів! Усе, кладемо її на реабілітацію.

– Не можна, згідно з договором залишилося чотири сеанси. Вона нізащо не погодиться! Примушувати не маємо права!

– Трясця з вами! Які сеанси?!! У неї анафілактичний шок! Опіумна залежність й алкоголізм! Її треба рятувати!

– Олеже, під мою відповідальність…

– Ні! Не сьогодні-завтра дівка дуба вріже. У її тілі вміст алкоголю перевищує літраж крові.Чисто ходячий лікеро-горілчаний завод. От так ти пильнуєш? Наркотики й бухло – це пряма дорога у світ мертвих.

– Ти роби свою роботу, а я потурбуюся про решту. Вливай у неї, що хочеш, аби до тями прийшла.

Борсук кидав убивчі погляди на Лагідного.

– Не впізнаю тебе, Артеме. Ти за кого? За вишкрібків чи нормальних?

– Я за щасливих.

– Щастя?! Це, по-твоєму, щастя?!! У вас там що, опіумна секта? Забава знову взялася за старе. Я не встигаю всіх вас рятувати!

–Знову?

– Знову...

– Трясця… Чергове загострення. Мою допомогу вона ігнорує. Мабуть, хоче наблизити свій кінець… Влаштуй мені з нею зустріч.

– Вона зараз в окремому крилі, скоріше за все, не впізнає тебе...

– Признач час, а далі я сам.

Іноді я приходила до тями й чула суперечки між двома кваліфікованими лікарями. Один вправно відстоював мою честь, інший, рятуючи життя, хотів запроторити мене в динспансер. Старенька койка рипіла піді мною, і той скрип навіював картинки з якогось фільму жахів, де розповідалося про людей різних статків і віку, що якимось чином потрапили до старенького будинку психопата, який здійснював над ними криваву розправу.

Між моментами свідомості й несвідомості я працювала, як світловий вимикач. Легка тепла рука на деякий час мене вмикала, а потім якась сила вимикала мене, і я провалювалася в нікуди. На диво, у тих коридорах світла й темряви почувалася добре. Коли все ж таки вимикач увімкнувся остаточно, відчула жагучу спрагу.

– Води…

Артем подав мені пляшку, і я жадібно присмокталася до горлечка.

– Ти знову, як вірний пес, чатуєш на мою душу при вході в пекло?

– Мені не до жартів, Яніто. Борсук заледве звідти тебе дістав.

– Що сталося?

– Це ти мені скажи! Ви із Забавою вирішили погратися в дурненьких блондиночок, які бавляться наркотою, мов діти аскорбіновим драже, зовсім не розуміючи, що можна не тільки підірвати здоров’я, а й обірвати життя!

– Не починай. Визнаю: я дещо й дійсно приховала, але яка на фіг різниця? Я все одно сиджу на дурмані.

– Таблетки. На якого дідька ти їх жереш? Ще й бухлом запиваєш! Ти взагалі уявляла, що може трапитися, коли все змішати?! Ви дві покійниці: Забава і ти. Одну стежечку топчете, одну гидоту запиваєте іншою, одним діагнозом пов’язані, в одній клініці лежите, наввипередки кмітливістю хизуєтеся.

– Усе сказав? Чемний дядя почав вживати народну лексику, – зневажливо пхикнула.

– Хай йому всячина, Яніто! Досить включати режим дурбелика. Де ви берете пігулки?

– У барі, їх дають постійним клієнтам, щоб, так би мовити, трималися на плаву. А що із Забавою?

– Вона схибнулася, розмовляє вслух із померлим сином, говорить дивні речі, посміхається до стін. У вас обох був передоз, тяжка форма інтоксикації, галюцинації й клінічна смерть.

– Ти мене врятував?

– Івановичу дякуй. Він зробив неможливе! Ти була відсутня три хвилини, Забава – майже шість.

– Я не знала, що від «каменю безсмертя» таке може статися...

Я дивилася на Артема, на його втомлене обличчя, тремтячі руки, налиті журбою очі. Хотілося його обійняти. Він виглядав, як розгублене, прибите, бездомне кошеня.

– Я більше не буду.

– Брехати, бухати, курити чи закидатися пігулками?

– Діяти без твого відома. Я підсіла, визнаю. Дякую, що не послав мене під три ... не віддав мене їм... не дав згаснути... Але мені треба закінчити експеримент.

– Це нереально! Ми втратили гіпнотизера. Я розмовляв з нею, поки ти спала. Вона чує мене, ніби розуміє, але плете якісь дурниці.

– Я повинна довести справу до... хоч би до якогось результату.

– Наберися трохи сил, я подумаю, як це зробити.

Минуло два дні. Мене постійно прокапували, відгодовували бульйонами й відпоювала чаями. Я була готова продовжувати власний бій за щастя, але сталося непередбачуване. Забава злягла й зовсім не йшла на контакт. Вона сховалася у своєму світі, мов равлик, і не бажала вилазити з мушлі. Я напросилася на зустріч, яка стала початком кінця, і кінцем ще одного початку. Але про це згодом.

На відвідини йшла разом з Артемом. Він хвилювався більше, ніж я, переймався щодо того, як пройде зустріч, попереджав, що можу розчаруватися й нічого не з’ясувати, а може, й узагалі мені не вдасться поговорити з гіпнотизеркою. Я була налаштувана рішуче: у будь-якому випадку повинна привести поводиря в інші світи до тями. Без неї мені каюк. Без неї знову проживатиму день бабака безкінечно.

Лагідний виглядав як нова копійка. Коли він устигав прасувати одяг, переодягатися, їсти, спати, працювати й носитися зі мною? Супермен та й годі! Такі тільки в кіно або ж в казках.

Ми зайшли до кімнати, яка значно відрізнялася від моєї свіженьким косметичним ремонтом, новеньким склопакетом, охайним килимком.

– Чому мене тримають у дурці, а її в царській палаті? – запитала пошепки.

– Тому що на всіх чепурненьких кімнаток не вистачає. Ти проходиш лікування в державній частині закладу, а вона – у приватній.

– Я теж хочу в приватну.

– За умовами угоди ти потрапиш сюди пізніше.

– А що, усі квитки вже заброньовано?

Лагідний усміхнувся. Я перевела погляд на гіпнотизерку. Мушу сказати, опіум її добряче підкосив. І хто б міг подумати? Сильна, вольова, енергійна жінка марніла на очах. Можливо, моя фантазія втручалася й спотворювала її, хто знає... Але мій інтуїтивний черв’ячок точив «камінці безсмертя». Чому? Навіщо їх давали залежним? Поки я пленталася поміж роздумами, Лагідний намагався налагодити контакт із пацієнткою.

– Аааа, прийшли? Діти снів і розпачу. Одна душу загубила, інший – своє наповнення. Ви обоє сліпі, – наблизилася вона до нас і ткнула в мене пальцем, – бо безграмотно придурюєтеся, наче нічого не розумієте. Ти і ти, а воно ж ясно й без того.

– Забаво, що вони з тобою зробили? Ти вживаєш їх?

– Яяяя??? – протягла букву, мов нитку. – Вони мені допомогли розширити світогляд. Він був ось такий вузенький, – показала двома пальцями, – а тепер широким став. Десь на отак.

– Я ж казав: вона не при собі...

Я лише здвигнула плечима. Адамович схопила мене за руку й підвела до вікна. Її голос звучав тихо й упевнено, так, наче вона боялася, що нас підслухають.

– Він думає, що в мене не всі вдома. Дарма, дарма. Навіть зайві там є. Я знаю, чого ти прийшла. Даремно все це. Шукатимеш ще довго й не там, а може, і там. Я проведу сеанс, але за однієї умови: наперед камінець жени. Нудно тут, до Івасика хочу. Він третю ніч приходить і кличе, кличе. Треба йти.

– А як же ми без...

– Три камінці тобі, два мені, а далі – все піде ладком. Але ж ні-ні комусь, зрозуміла?

– Та хіба ж можна?

– Нам усе можна, ми й так напівживі.

Я підійшла до Артема й оповіла все, що почула. Змовчала лише щодо пігулок.

Вийшовши з кімнати, підійшли до автівки, у якій чомусь валялися мої лахи. Може, Віола підігнала... Хіба б набрав сам стільки? Він дістав мені сумочку, і я одним помахом руки витягла звідти пігулки. По дорозі до палати, тихцем витягла дві капсулки зі згортка й затисла їх між пальцями. Коли увійшли, непомітно вклала їх у кишеню гіпнотизерки.

– Дайте мені аркуш і олівець, – відсторонено й наче не до нас мовила Забава.

Артем висмикнув із куртки кулькову ручку, я дістала із сумки записника. Жінка старанно виводила літери.

– На, згодиться тобі скоро. Це моя приятелька, вона чи то шаманка, чи мольфарка, чи віщунка. Ай, не знаю. Вона допоможе.

– Допоможе з чим?

– Потім зрозумієш. Не загуби. А тепер пий свої ліки й лягай ось на це ліжко.

– Не пий, – вихопив пілюлі Артем.

– Так треба, усе обійдеться...

– Я викликаю санітара.

– Сьогодні її не чіпатимуть. Я на черзі, – втрутилася Забава.

– Дурдом якийсь, – обурився Артем.

Не встигала я прилягти, як мене вирубило.

Життя № 4.

Я опинилася в горах, що потопали в зелені. Повітря було наповнене лісовими пахощами, очі губилися в безкраїх лісах, високі зелені трави пестили руки, теплий вітерець цілував чоло. Я вдома! Ось який ти, мій доме, моя батьківщино. Я вдома... Палко припала вустами до землі. Вона відізвалась до мене. Саме матір-земля дала мені життя, вона наповнила мене енергією, подарувала свободу... Я почула її голос десь аж у шлунку. Він торкався моїх легень, лоскотав їх. Хрещена мамо, як же я за тобою заскучила!

Дитинство яскравими спалахами пробігало перед очима. Ось тато й мама в полотняних сорочках збирають трави. Он ми всі купаємося в озері. Ось мама з татом виносять мені сестричку. Он бабця сварить маму через мене. Я живу в бабці, бо вона відьма.

Наш рід мешкає в тому лісі відтоді, як моя пращурка оселилася в ньому. Усі жінки нашого роду на чомусь зналися: бабця провіщала погоду й варила різне помічне зілля, мати лікувала людей руками, я ж бачила їх наскрізь, мов рентген. Ми могли бачити чиєсь майбутнє, та свого не бачили. До нас часто зверталися за допомогою, але й не раз намагалися вбити.

Кожна жінка мого роду успадковувала свій дар через праліс. Він випробовував майбутню відьму на міць, проводячи перший і останній екзамен у її житті. Далеко не кожній вдавалося його скласти! Ті, хто зміг, отримували шалену силу. Праліс не любив суперників, та й взагалі недолюблював людей. От ми – то інша справа. Хоча інколи теж потрапляли під його гарячу руку. Можливо, через ту нелюбов усі жінки нашого роду ставали вдовами. Мій тато радше став винятком із правил, адже помер аж у шістдесят вісім років, переживши матір на пів року. Бабця казала, що він був відьмаком, сином пралісу, тому й дожив до старості. Я ж бо знала, що мій тато вірно служив пралісу всі свої роки, тому той беріг усіх нас на знак подяки.

У тринадцять років мені довелося відчути всю суворість екзамену, який підготував мені праліс. Це було цілком природно й неминуче. Прабабця у свій час склала його в дев’ять років, моя мати – у п’ятнадцять, її мати – у двадцять.

Того дня бабця відіслала мене до лісу по деякі трави для зілля. Їх потрібно було збирати в певний час і в певному місці. Десь глибоко в душі ворушився неспокій: відчувала, що от-от має щось статися. Довго довелося шукати ту галявину, мабуть, зо пів дня блукала нетрями. Коли врешті все необхідне було зібране, зрозуміла, що заблукала. Припала до хрещеної мами-землі й попросила вивести мене з хащів. Хрещена мовчала, мабуть, уперше за всі ці роки вона не відреагувала на моє прохання.

Небо супило брови й збирало хмари. Почав падати дощ. Я притулилася до першого-ліпшого дерева, але воно не стало мені прихистком. Чомусь тоді здалося, що я змокла навіть зсередини. Кусюча блискавка гасала над кронами, мов змія, а гуркотливий грім бахкав у самісіньку душу. Я згадала материну настанову не тулитися до дерева в лісі, коли блискає, бо може вбити, і почала шукати хоч якийсь прихисток. Бродила мокрою квашею в пошуках пристанища голодна, втомлена, мокра й сердита на весь світ. Важкі краплі дощу падали мені на лице й заважали дивитися. Раптом відчула, як наді мною щось тріснуло – і блискавка пронизало моє тіло від маківки до п’ят. Я вмерла.

Умерла й потрапила до прозоро-блакитного озера. Плавала під самісіньким дном, збирала мушлі й гралася з рибками, аж доки не наштовхнулася на парубків. П’ятеро красивих хлопців у військовій формі побачили мене й обмінялися між собою жестами. Один із них підізвав до себе, але я хмикнула й попливла геть. Він кинувся наздоганяти, схопив мене за руку й потягнув на поверхню. Вимовивши: «Тобі ще не час», – виштовхнув із води, а сам знову запірнув.

Коли я оговталася, то зрозуміла, що мій час ще не настав, що якимось дивом втрапила в печеру й проспала в ній бозна-скільки часу. Переглянувши всі свої тринадцять років, твердо зрозуміла: іспит складено на відмінно.

Додому я потрапила аж під ранок. Мама й бабця сказали, що мене не було понад добу. Відпоювали травами, приглядалися до мене, а потім бабця зауважила, що вже час, і забрала мене до себе. Після іспиту праліс відзначив мене родимою плямою на лівій лопатці. Така собі позначка місіонера (якби ж тоді знала, через що доведеться мені пройти...).

Ми з бабцею жили окремо від батьків. Вона вчила мене всім тонкощам відьомського ремесла. Якось, коли збирали лісові ягоди й гриби, потрапили в лісову пожежу. Певно, від спеки загорілася трава, а потім і весь ліс. Якби не бабця, мабуть, я не вижила б. Опіки були скрізь: на спині, руках, ногах, шиї. Лише обличчя лишилося незайманим. Бабця казала, що хрещена потурбувалася про мою красу. Від мазей і настоянок рани затяглися, залишивши на згадку кілька грубих рубців. Особливо не переймалася, адже мене вчили: краса душі – найкраща краса у світі.

Минали роки, я подорослішала. Допомагала людям, ходила в ліс збирати помічне зілля, лікувала. І в мене з’явився друг – Мифодь – хлопець, якого я відволодала від гарячки. Бабця сварила, казала, що ще не час для товариства, а я не слухала й при нагоді втікала з ним до лісу. Ось там він і поцілував мене. А потім... потім пішов дощ. Ми ховалися під деревами, сміялися, цілувалися, поки не розпухли губи.

Коли я повернулася додому, мокра й щаслива, то відчула всю силу гніву відьми. Бабця при мені зробила дві ляльки-мотанки й спалила їх у печі, примовляючи, щоб так згоріла й наша любов. Відтоді Мифодя я більше не бачила. Натомість зненавиділа бабцю й повернулася до матері.

Стосунки в нас не складалися, і до цього доклала руку моя молодша сестра. Вона не хотіла ділити зі мною батьківську любов і почала налаштовувати нас із матір’ю одну проти одної. Нічого не лишалося, як попросити батька зробити мені землянку. Не могла миритися з тією малою капосницею й до бабці повертатися не хотіла.

За кілька днів землянка була готова, і я розпочала в ній хазяйнувати. Одного дня до мене навідалася бабця й попередила, що скоро прийде той, хто мав прийти, і що краще було б мені повернутися жити до неї. Я навідріз відмовилася. Мені подобалася моя хатинка. Батько змайстрував мені ложе, притягнув купу шкур, збив столика й стільця, приніс із дому ганчір’я й посуд. Я мала все, і ніхто мене не зачіпав. Різнотрав’я сушила під навісиком, їсти готувала надворі на невеличкій плиті, воду набирала з джерела. Що потрібно ще для щастя? Люди до мене зверталися рідко, тому насолоджувалася самотністю і спокоєм. Одного дня, набираючи воду, я зустрілася з Ним. Парубок сидів біля джерела й пильно вдивлявся у воду.

– Агов, чоловіче, з вами все добре? – запитала.

Він знизав плечима, не відриваючи очей від води. Я підійшла ближче. Він схопив мене за руку, а далі... Далі – спалах. Я побачила його зсередини. Там сиділо щось жахливе і їло його, висмоктуючи всі сили. Життя залишало це тіло. Коли Він пустив мою руку, побачила його жовте лице й запалі щоки. За день-два відійде. Я повинна була йому допомогти!

У землянку ми повернулися разом. Приготувала труту-зілля для того чудовиська, що пожирало його зсередини, відпоювала травами, помаленьку повертала до життя. І він одужав, набрався сил.

Даремно я не прогнала його після того, даремно не послухала бабцю й не пішла жити до неї! Та сталося, як сталося. Ян (так його кликала, бо не признавався, як його звати) залишився жити зі мною. Щодня з моїм батьком ходив до лісу, заготовляв дерево для нашого будинку. Я лікувала людей, збирала трави, варила зілля. Бабця навідувалася щодня й щоразу мене застерігала. Але я все ще ніяк не могла пробачити їй Мифодя, була глухою до її слів.

За два місяці ми в’їхали в дерев’яну хатинку. Я завагітніла, і Ян пильнував мене як зіницю ока, сварячи за непосидючість і всюдисущість. Я жартома відмахувалася.

Після народження Валер’яна Яна мов підмінили чи зурочили: мене став уникати, майже не ночував удома, частенько забирав малого й десь із ним бродив. Одного дня він пішов і не повернувся. Я оббігла весь ліс – ні Валер’яна, ні Яна ніде не було. І ніякісінького сліду! Не пам’ятаю, як опинилася в бабці, напівмертва-напівжива, але те, що почула від неї, просто вбило мене. Ян виявився Сереном. За його зловісні витівки рада лісу покарала його хворобою й позбавила підтримки. Ян мав чорну душу й порожнє серце. Він нападав на людей блудом і водив їх доти, доки ті не помирали від виснаження. Сотні юних дівчат згоріли в його обіймах, сотні молодих хлопців поклали свої кістки, шукаючи коханих. Я виходила бузувіра, ще й народила йому нащадка! Ян був правнуком пралісу. А та мітка на моєму плечі притягнула його до мене.

Після того лиха моя бабця занедужала і нам з матір’ю не вдалося її відволодати. Вона померла в мене на руках, а я лишилася сиротою. Батько навідувався рідко, з матір’ю й сестрою майже не спілкувалися. Отак і жила: лікувала людей, збирала трави, варила зілля, скніючи на самоті. Здавалося, чоловіків відводила від мене якась надприродна сила. Я служила пралісові вірою й правдою – натомість він забрав у мене найцінніше й не давав жити далі.

Одного дня на моєму порозі з’явився ставний парубок. То був Валер’ян. Він повернувся до мене, бо більше не міг терпіти батькові витівки.

Того дня я згадала, яке ж те щастя на смак. Тішилася сином, милувалася його вродою, заслуховувалася його мовою. Він тягнувся до травництва, і я залюбки навчала його тому ремеслу. Після появи сина в моєму житті з’явився ще один чоловік. Син ніби зняв прокляття.

Пилип був удівцем, наглядав за лісом. Зустрілися ми випадково, хоча він запевняв, що бачив мене не раз. Щасливою я була недовго: хатина згоріла (чи то сама зайнялася, чи то хто допоміг), Пилип із сином загинули, а я тяжко занедужала. Попри старання сестри й підтримку матері-землі я здалася. Моє серце не витримало чергової втрати й зупинилося.

…Я лежала в палаті під крапельницями й крадькома поглядала на Артема.

Він був сам не свій, а я боялася спитати, що трапилося цього разу.

– Яніто, треба закруглятися, – гарикнув Артем.

– Чому? Ще три – і все.

– Яніто, ти ходиш по лезу бритви... Забава померла...

– Як померла?

– Ти дала їй ті пігулки. Яніто, їх не можна вживати: там отрута. Борсук знову витягнув тебе з того світу, але так не триватиме вічно.

Я розплакалася. Єдина людина, яка могла пролити світло на мої нещастя, померла... Як бути далі? Лягти в стаціонар і забути про все? Прожити ще одне безцільне, повне втрат і розпачу життя? А може, ковтнути кілька пігулок – і привіт вічність? Доки я роздумувала, Артем викреслював щось у своєму записнику.

– Що тим пишеш?

– Я хочу, щоб ти розказала мені про свій сон. Гм, тобто, минуле життя.

– Ще чого...

– Я впевний: саме в них містяться підказки. Я віднайшов дещо спільне.

– І що ж то?

– Спочатку ти.

От психолог. Ви тільки погляньте: ми вам – ви нам! Ну, добре. Якщо так, доведеться розповідати. Коли я завершила свою оповідь, Лагідний щось дописав і підвів грубу риску.

– Я готовий.

– Слухаю уважно, лікарю, ваш вердикт.

– У твоїх снах, тобто життях, є дещо спільне: по-перше, як ти зазначала, майже всі чоловіки ( а тут увага!), перші твої чоловіки залишали тебе і йшли до інших через одну, відому нам причину. Далі цікавіше. Ті, з ким ти все ж таки поєднувала свою долю й народжувала їм спадкоємця, згодом помирали. Найцікавіше те, що, коли ти народила чоловікові дівчинку, доля складалася інакше. Двічі тобі посилалися підказки через циганок. Якщо все детально проаналізувати, можна зробити наступний висновок: коли тебе знаходить твій кармічний чоловік і ти народжуєш йому сина, обов’язково стається лихо. Я гадаю, на тобі лежить якесь прокляття або надто сильна образа жінки, що призводить до трагедії. Можливо, треба знайти її й вимолити прощення або ж зняти наслане чи пороблене. Розумієш, про що я?

– Не дуже...

– Уся фішка в чоловікові і його нащадкові. Між ними є причино-наслідковий зв’язок. Нам треба віднайти екстрасенса чи відповідного спеціаліста, щоб попрацював із твоєю родовою програмою. Вона, по-моєму, працює в режимі самознищення.

Я дістала з кишені халата папірець, на якому в нашу останню зустріч Забава записала номер телефону.

– Ось, дивись, Забава написала мені перед сеансом. Казала, що ця людина мені допоможе.

– Тобі треба деякий час побути в лікарні, щоб прокапатися й прийти в норму. Не вживай тих пігулок – вони небезпечні. А я тим часом спробую зв’язатися з цією людиною, дізнатися, де вона знаходиться. Завтра навідаюсь до тебе, і тримай телефон при собі.

–Артеме, відвези Мішель до Віоли: з мене кепська хазяйка.