Дванадцять життів

Номер люкс радував око чистотою, вишуканістю all inclusive. Марина, висока худорлява жінка модельної зовнішності, пригостила нас ситним обідом, усе розпитуючи, чим завершилася наша справа.

–Ти ж знаєш, люба, як у туристичній країні місцеві полюбляють гроші. Мені нічого не коштувало підкупити прибиральницю номерів. За ті гроші, що я їй заплатив, вона може собі дозволити собі деякий час не працювати.

І знову клубок у горлі нагадав про себе.

Я ніколи не помічала за собою надмірної любові до грошей, але згадка про власне розорення їла мене поїдом. Відсутність особистого життя й постійна погоня за статками стали невід’ємною частиною мене, з якою було гірко змиритися. Усі накопичення пропали в одину мить. Я немов осиротіла.

–Яніто, вам напрочуд пощастило. Тут такі закони й звичаї, що туристам так легко з рук не сходить.

–Я знаю, і за це дуже вдячна вашому чоловікові.

–Церене, мені Леонід розповів, що ви займаєтеся медитаціями і навіть можете вийти в астрал, чи як то правильно говорити. Чи не могли б ви мені це показати, щоб навчити цьому, а то я далека від таких практик.

–Ну, взагалі-то цьому вчаться роками. За раз точно не вийде, хоча, як правильно медитувати, розказати й показати, звісно, можу.

–Люба, я думаю, з цим можна зачекати. У наших гостей був важкий день і не один, тому, я думаю, їм краще було б відпочити, а все інше – потім.

–Добре. Любий, я покажу гостям їхні кімнати?

–Леоне, можна скористатися вашим компом? Мій телефон потух, а треба квитки зарезервувати.

–Квитки я вам замовив на завтра, вечірній рейс. Мав прозвітуватися в суді про ваш виїзд із країни, тому не переймайся.

–Дякую.

Марина провела нас до кімнат, вручивши великі білосніжні рушники й халати.

– Ваші речі заберуть у пральню. Завтра пахнутимуть свіжістю. А поки відпочивайте. Якщо буде щось потрібно, дайте знати. Ці кімнати суміжні. Розташовуйтеся зручно.

– Дякую вам.

– О, не варто.

– Леонід просив скласти вам карту. Залиште свої дані, будь ласка.

– Давай відразу перейдемо на ти: у житті й так вистачає формальностей.

– Без проблем.

– Ось моя дата й час народження, – акуратно вивела каліграфічним почерком.

– Добре. Я трохи відпочину, а назавтра буде готово. І мені все ж треба буде комп.

– О, звичайно.

Скинувши одяг, притьмом ускочила в душ. Мені хотілося змити з себе весь бруд і запах буцегарні. Намиливши губку, заходилася дерти своє тіло.

–Тобі так не можна, – почулося з-за спини. – Шкіра надто ніжна, дай я.

Він стояв переді мною оголений і красивий, мов Апполон. Я завмерла й віддалася його вправним рукам. Тільки не сьогодні й не так! Немає настрою, життя нема.

– Інколи депресію нічим не здолати, крім цього, – він поцілував мене в шию.

–Я не…

–Мовчи й розслабся.

Срумені води збігали вниз, і з ними летіла я. Він ніжно обціловував моє тіло, пестив груди, живіт, опускався нижче, нижче... Мені забракло повітря, наче викинутій на берег рибині. Противитися далі його умілим ніжним рухам не мала сил. Я знову була під владою його чарів, його владних рук і пронизливого погляду. День і ніч злилися воєдино, розмивши відчуття часу й простору. Мій милий метре, я твоя до останньої краплини!

Наш любовний батл перемістився на ліжко. Запал набирав шалених обертів, збудження зашкалювало, мов стрілка на спідометрі, давно перейшовши червоні мітки. Церен досліджував кожен міліметр мого тіла, мов одержимий науковець, від уважності й старанності якого залежала доля експерименту. Він відкривав в мені невідому частину мене. Ці відкриття настільки вражали, що я не стримувала радості, які вони в мені викликали. О, так! Ще! О, чудово! Моє тіло тремтіло в його руках, мов пір’їна від подиху вітру. А потім – судоми… Черговий яскравий оргазм від чоловіка, якого я шукала всі ці життя. Яке прекрасне завершення любовного двобою! У голові – легкість і жодної думки, у тілі – приємна млость, у душі – фанфари. Божественна мелодія...

Ми лежали, сплівшись тілами, виснажені й щасливі.

–Нарешті… – ледь чутно вимовив він.

–Знаєш, відчуття, що в тебе за плечима школа Казанови.

На його щоках з’явилися ямочки. Дивно, ніколи не помічала такої краси.

–Це все енергії, недарма тебе я вчив.

Він поцілував мене з такою ніжністю й пристрастю, що я мало не зомліла.

–Вечоріє… Скільки це ми вже в ліжку?

Церен вглядався в моє обличчя, бавлячись пасмом волосся.

–Це лиш малесенька дещиця для душ, які шукали одна одну стільки життів…

–Ми мало не потрапили за грати в цих пошуках.

–Ти втратила все, що мала, натомість отримавши…

–Тебе?

–Ясність, спокій, знання й мене, – посміхнувся.

У його словах вчувалась іронія.

–Надто дорога плата… До того ж, я можу втратити ще й доброго друга, якщо не зроблю карту його дружині.

–Та дівка – хвойда, її майбутнє видно й без твоєї карти.

–Тссс. Взагалі-то ми щойно кохалися в їхньому номері, який нам люб’язно надали. І взагалі, що ти таке верзеш?

–Леонід – хороша людина, а от коханка його використовує.

–Коханка? Він казав, що це його дружина.

–Чому ж тоді вони без обручок? Його дружина вірно чекає на нього вдома, а цю він узяв із собою, використовуючи зручну нагоду. Вона вікрито фліртувала зі мною, викликаючи в Леоніда нестримні ревнощі. Б’юся об заклад – вона постійно так робить: тримає його в тонусі. Не роби карту: хорошого там нічого не буде. Вона нічого не вміє, крім як тримати чоловіків за одне місце.

Ого, оце так кульмінація! Церен віщав, мов великий Нострадамус. Я й не помітила, що Леонід не носив обручки. Хоча на момент нашого знайомства вона в нього точно була. Він навіть про дружину мені розповідав, але, як її звали, згадати я не могла.

Що ж, усе одно мусила виконати прохання нашого рятівника, яким би дивним воно не здавалося. Йому потрібна була ця карта для власних цілей. У моїх руках – майбутнє трьох людей. Мабуть, уперше я вирішила діяти всупереч нумерологічним тонкощам і законам. Попри всі мої сподівання, «корекція» зашифрованого послання пані Марини мені припала до душі. Вона виявилася тим екземпляром, що не має особливого таланту ні до чого: як омела, яка перекидалася з дерева на дерево в пошуках ліпшої поживи. Недарма Леон попросив переглянути її особисті дані. Певно, якийсь черв’ячок сумнівів таки його підгризав. Уроджена лінь, бездарність до будь-яких знань і наук, непостійність, безвідповідальність, непосидючість і ще купа всього складали початок переліку якостей, які грали явно не на користь пихатої особи. Дещо на додачу й від мене: прагнення легких грошей і вишуканого життя без будь-якої відповідальності ставило жирну крапку на їхньому спільному майбутньому. Усе це я розставила професійно й послідовно між хорошими рисами і якостями. Підготовлена мною пастка мала спрацювати на користь дружини Леоніда. У душі я поважала жінку, яку навіть ні разу не бачила. Інтуїція підказувала, що, на відміну від Марини, вона була еталоном сімейного життя. На жаль, правило любові до поганих хлопчиків і дівчаток спрацьовує як щодо жінок, так і щодо чоловіків.

На годиннику стрілки давно перейшли за північ – друга година ночі. Отакої! Це ж скільки мені лишилося на сон? Розмірено посапуючи, Церен спав і, судячи з усього, спав добре, і заснув давно. Я примостилася поруч, обійнявши себе його волохатими теплими руками. Мій любий фараоне, моя убогість убила нашу з тобою любов…

Уранці мене розбудив гіркуватий запах кави й невимушена усмішка Леоніда.

–Уже обід, соню. Не питатиму, як спалося: бачу, що дуже добре.

–Я пізно лягла. Де Церен?

–Навчає Марину премудростям медитації.

–Тебе це турбує?

–Поки ти спала, я переглянув її карту…

–Я хотіла, щоб ти це зробив після нашого від’їзду, – зробила ковток і скривилася. – Без цукру? А печиво є?

–Розколоти. Кава без печива. Одягайся, на терасі чекає смачний обід.

–Я зовсім не проти перекусу.

–Яніто, – не міг дібрати слів Леонід. – Марина не та, за кого себе видає?

–Леоне, ти ж знаєш: це не мої вигадки, з такими даними вона прийшла у цей світ.

–Мені так прикро… – він сів поруч мене й мало не заплакав. – Я так її кохаю!

Я по-сестринськи обійняла його.

–У кохання завжди заплющені очі…

–Той чоловік, з яким ти приїхала, Яніто, – хороша людина. Хоча спочатку він мені зовсім не сподобався. Тримайся його.

–Я знаю, Леоне, я знаю.

Після обіду ми повернулися до кімнати зібрати свої речі. Як і обіцяла Марина, наш одяг випрали й випрасували. Я уникала розмов із Цереном, роблячи вигляд, що дуже заклопотана. Він підійшов до мене й узяв за руку.

–Яніто, нам треба поговорити.

–Церене, не треба…

–Я перебронював квитка до Монголії: у Київ з тобою полетіти ніяк не можу. Летімо зі мною.

–Церене, я вдячна тобі за все, але в Хангаї не зможу жити. Не думай, що це через гроші чи через тебе. Просто не зможу і все. Я звикла крутитися й заробляти. Звикла до іншого життя. А там знуджуся й помру.

Він мовчки вийшов із кімнати, нічого не додавши.

Минуло три місяці.

Повернувшись у Київ, я зрозуміла, що моя палка закоханість у це місто згасла. Напевно, між нами був звичайний курортний роман, який стих, як полум’я, після швидкого загоряння. Київ тішився в обіймах іншої молодої наївної мрійниці... Від нього віяло незнайомим мені парфумом із нотками клена, ванілі, цигарок і… дешевого шампанського…

Поки я повільно склеювала шматки нереалізованого особистого життя, потреба в нумерологічних консультаціях і пророцтвах зникла. Безліч неживих електронних баз за пів сотні могли надати розмиту характеристику будь-чиєї долі. Зі згаслою любов’ю до Києва зник і мій фарт у справі, яка годувала мене весь цей час, вселяла в мене впевненість у моїй потрібності.

Те, що я пережила за кілька місяців, здавалося мені витвором моєї уяви, яка не мала нічого спільного з реальністю, чи дешевеньким документальним фільмом про наркоманку зі здібностями до віщування.

Я віднайшла себе в дизайні, паралельно займаючись фотографією. Повністю віддалася творчому процесові, намагаючись забути гіркоту минулого. Більше не хотілося шукати причини невдач, ганятися за примарами, шукати щастя, чекати дива. Чудеса існуть, особливо, якщо ти в них віриш. Я ж зневірилася…

Після Мартиного весілля я зовсім скисла. Жінка, яку я обожнювала, ставила собі за приклад, зникла, перетворившись із запальної бездумної панянки на зразкову домогосподарку. Я дуже сумувала за колишньою Мартою. А вона постійно торочила мені, що маю наслідувати її приклад, змінити свої погляди, поїхати до монаха, але я не слухала й відмахувалася, як від набридливої мухи. Це було просто неможливим!

Час не стоїть на місці, і з ним змінюється все довкола. Змінилася і я. Загрубіла й зачерствіла, згасла…

…Кажуть, один день може змінити все життя. Дійсно, може.

Того дня я діставала квитанції на оплату комунальних послуг з поштової скриньки й натрапила на пухкенький лист із Монголії. Тремтячими руками повільно відкрила конверт, а далі – земля пішла з-під ніг, забракло повітря, і я вхопилася за поручень, аби не скотитися сходами від несподіванки. На невеличкому пожовклому листку, вирваному поспіхом із нотатника, короткий запис лікарським почерком: «Я буду в залі очікування» – і квиток до Улан- Батора.

Я не відразу впізнала Церена. Високий чорнявий чоловік із букетом польових квітів у руці мережив кроками залу, увесь час посмикуючи себе за рукав і поглядаючи на годинник. У мене серце вилітало з грудей – він мав приголомшливий вигляд!

 Слухай, ти тут, мабуть, чималий кілометраж намотав, – втішено прощебетала я.

Він мовчки вручив мені букет і обійняв.

Церен помітно хвилювався, побоюючись, що не прилечу, а я взяла та й прилетіла!

– Кепкуєш… Я дуже радий тебе бачити.

– А я тебе. Бомбезний костюм! Дякую, що не одягнув свою піжаму.

– Яніто, ти ж знаєш, що то традиційний одяг…

– Знаю, тому дуже вдячна, що цього разу ти вирішив знехтувати традиціями.

Церен закотив очі, узяв мій багаж і попрямував до авто.

– Гарна тачка. Із прокату? – я впурхнула на переднє сидіння.

– Придбав недавно.

Я голосно присвиснула.

– Гарно живемо…

– Я відкрив школу духовних практик і медитацій «Чорний лотос».

– Нічого собі новина! Вам прибиральниці не потрібні, пане директоре?

– На жаль, ця вакансія вже зайнята, а от заступник директора наразі дуже потрібен.

Я пригорнулася до Церена, поклавши голову на його мужнє плече. Довгоочікуваний спокій…

P.S.

Ми проживаємо сотні життів, та не своїх. Тонемо в рутині буденності, забувши про мрії й щастя, з легкістю відпускаємо все те, що дороге й цінне нашій душі, замилюємо їй очі дешевими підробками й усіляким непотребом.

Життя - морфій, колись ми всі прокинемось...

©Бюсі