Дванадцять життів

Життя № 9. Франція, Париж.

З графом де Бюмолем я познайомилася на прийомі в маркізи Антруа. Кохання з першого погляду, мов удар кульовою блискавкою. Бах – і все.

Я була юною і наївною. І ця свята наївність зіграла зі мною злий жарт. Те, що нас не вбиває, завжди, як правило, гартує: трагічна любовна пригода перетворюється на гіркий життєвий досвід. Там, де видніється кінець однієї історії, обов’язково з’являється початок наступної.

Нас із матір’ю запрошували на всі світські заходи, адже вона була вдовою, а я незайманою юнкою. Париж завжди відзначався пишними бенкетами й балами. На них можна було втратити голову від кохання й алкоголю, втратити честь і гідність від необдуманих дій і слів, набути слави, популярності або ганьби. На одному із таких балів я втратила себе.

Жоффруа де Бюмоль прославився завдяки своїй вдачі, поемам, складним римам і легкому блюзнірству. Його любили всі придворні дами й ненавиділа вся знать чоловічої статі. У нього закохалася і я. Жоффруа мав гарну статуру, середній зріст, красиві сірі очі й елегантно-жіночні руки. Його кучеряве русяве волосся спадало на мужні плечі, а темно-синій пурпуен, розшитий золотом, вказував на тонкий смак власника. Таким я запам’ятала його на все життя, таким він поставав переді мною в спогадах.

Я кидала короткі сором’язливі погляди в його бік і ловила на собі його довгі й пильні. Жоффруа нагадував мені орла, який з висоти пташиного польоту видивлявся свою жертву, стрімко її атакував, не залишаючи ніякого вибору крім того, що вимагав повного підкорення.

Того вечора моя мати була не в гуморі: увесь час мене діймала, навчала манерам, чихвостила за мою нескромність, за те, що я не те кажу, не так стою, забагато їм, замало п’ю, вульгарно вишкіряюся й незграбно танцюю. Її цькування довели мене до істерики. Я мовчки вийшла на подвір’я й присіла біля фонтану. Мені випала гарна нагода виплакатися й пожаліти себе. Я сьорбала носом і бовтала рукою у воді.

– Я можу запропонувати нічному янголу свою хустинку? – звернувся до мене чоловічий голос.

– Дякую, але не варто, – не наважилася озирнутися. – То все бризки фонтану... – замовкла, побачивши накрохмалений шмат батисту з вишитою орлиною головою. Щось підказувало, що то була хустинка Бюмоля. Він підняв моє обличчя догори й ніжно, по-батьківськи, витер сльози.

Я зніяковіла й посміхнулася.

– Так набагато краще, – подав хустинку й присів поруч. – Дозвольте представитися, – хутко звівся на ноги, – граф Жоффруа де Бюмоль, – чемно вклонився і знову сів. – А як вас звати, мій янголе?

– Луїза де Рує, – мовила сором’язливо.

– Миле дитя, ти надихнула мене на поезію:

Уста твої вкриті божестенним пилком,

Твій стан – убивча суміш крові з молоком,

Я б пестив твої пасма й цілував чоло,

О, янголе, від тебе втратив розум я давно...

– Графе, ви змушуєте мене червоніти!

– Я б не посмів, пробачте мій нестримний порив душі.

На подвір’ї з’явилася мати. За нею бігла ціла свита обуреної знаті.

– Ось ти де, донечко. Я кожен закуток обшукала. Чому пішла тихцем, чому нічого не сказала?

– Мені забракло повітря, запаморочилося в голові. Граф де Бюмоль надав люб’язно свою хустинку, аби я освіжила нею лице.

– Тобі вже ліпше? Можемо повертатися на бал?

– Так, ліпше, ходімо.

Ми ввійшли в зал, і мати знову взялася лаяти мене за мій нерозсудливий вчинок. Цього разу я пропускала її бубоніння повз вуха й намагалася віднайти поглядом Жоффруа в натовпі. Здавалося, він розчинився в повітрі. Мене охопила нудьга і сум. Я була налаштована залишити веселощі посеред самого розпалу.

– Дозвольте запросити вас на танець, – солодко протягнув з-поза спини Бюмоль.

На радощах я мало не кинулася йому на шию.

– Іди, доню, потанцюй, – дозволила мати.

– Жоффруа, ви врятували мене від нудьги!

– Та невже? Я думав, що врятував вас від сварливої матері.

– Невже ви помітили її ваду?

– Я спостерігав за вами цілий вечір.

З того моменту світ перевернувся в моїх очах. Я закохалася в Бюмоля по вуха. Ми стали коханцями й таємно зустрічалися у моїй стайні. Для нього ж я була черговим експериментом. Жоффруа виявися ідеалістом, який постійно прагнув нового в коханні, писав відверту любовну лірику й новелістику, використовуючи для цього наші стосунки. Він був пристрасним і завзятим коханцем. Я мліла від його орлиних поглядів, палких поцілунків і гарячих обіймів, була готова заради нього на все – і він цим уміло користувався. Бюмоль проводив на мені різні еротичні експерименти, після яких змушував мене детально описувати відчуття. Він запалився цією ідеєю й горів у її полум’ї. Я не насмілювалася його загасити. Не могла, бо не хотіла... Після того, як любовних новел назбиралося на два томи, Жоффруа зник з мого життя назавжди. Через рік я бачила його у супроводі вагітної мадмуазель на балу графині Монпасьє. Відтоді зрозуміла, як кохати через ненависть. Роботи Бюмоля були вилучені з друку й спалені на центральній площі. Розповсюджувачів тієї писанини карали через повішання, а тим, хто насмілювався читати її, випікали очі. Я була вдячна Жоффруа за те, що він зберіг нашу таємницю й не спаплюжив моє добре ім’я.

Через деякий час мене було запрошено до королівського двору. Я стала однією з фрейлін королеви: вишукані сукні, дорогі прикраси й повне утримання. Я могла забезпечити собі гідну старість і знаходилася під заступництвом її величності – матері Франції. Мене навчили любовним фокусам і використовували як агента задля здобуття цінної інформації для моєї королеви. Його величність король виявляв прихильність до мене, так що зовсім скоро я вже була фавориткою.

Досить часто згадувався мені Бюмоль, адже він був своєрідним стартом у моє доросле життя (знання, які я отримала під час його еротичних експерементів, стали цінним скарбом у моїй професії). Я вербувала важливих агентів, і так було доти, доки не закохалася вдруге. На жаль, агенти теж можуть помилятися. Антуан де Бурбон був вагомою ланкою в тому ланцюзі, який сплітала королева. Він нагадував Бюмоля, навіть прізвище починалося з літери «Б». Така ж упевнена хода, гордовита постава, орлиний погляд. Ми тонули одне в одному, тонули... Заради мене Антуан відмовився від посягань на корону, став католиком. Королева запропонувала йому звання генерал-поручик королівського війська, і він охоче пристав на її пропозицію. Я народила Антуанові сина, і ми були безмежно щасливими аж сім років! Антуан трагічно помер у мене на руках під час гугенотської облоги Руана. Нестихаючі пристрасті з боку короля (він любив мене дійняти до живого!), смерть коханого чоловіка й апатія до всього спонукали мене назавжди залишити французький двір і прийняти постриг. У жіночому монастирі я спокутувала свої гріхи до кінця своїх днів.

Коли я розплющила очі, Забава нервово курила. Знову! Знову курила й мовчала. Мене дратувало її мовчання, а ще більше те, що вона зараз скаже: «Я стомилася, уже пізно, до вівторка».

– Отже, нічого неясно, – саркастично кинула в бік гіпнотизерки.

Адамович загасила недопалок, склала руки перед собою так, немов давала інтерв’ю. Її очі дивилися крізь мене, а голос лунав рівно й безпристрасно.

– Я думаю, що твоя карма через конфлікт за чоловіка. Напевно, він належав тобі й іншій жінці, але тебе кохав щиро, по-справжньому. Можливо, суперниця застосувала якийсь ритуал або ж у гніві прокляла вас чи мала величезне бажання, щоб при реінкарнації твоїй душі не було спокою й життя ні з цим чоловіком, ні з будь-яким іншим, тобто, чоловіками в цілому. Яніто, мені прикро казати це, але ми припиняємо сеанси. Це все, чим я могла тобі допомогти.

– О ні, але Забаво, чому? Чому саме зараз? Ми дісталися так близько!

– Я не Бог. Цей сеанс дався мені надзвичайно важко. Твоя підсвідомість не хоче йти на контакт, або ж їй важко відновити історію, яку було прожито кілька століть тому. Чим глибше ми спускаємося в надра твоєї суті, тим складніше проводити сеанс. Твій мозок блокує. Це нормально, адже основна функція мозку – захист власника в об’єктивній реальності. Йому треба, щоб ти жила тут і зараз, а ти змушуєш його переживати прожите ще раз.

– І що? Усе? Кінець? Крапка?

– Яніто, я безсила. Ми б могли продовжувати далі, але нічого не вийде. Ти нічого не побачиш. Ми змарнуємо час, енергію й гроші.

– Тобто, ви пропонуєте мені змиритися з кармою? Забаво, я є причиною смерті чоловіка, який призначений мені самою долею. Як казала стара циганка, усе через мене. Тобто, або відразу йти в монастир і залишити всі сподівання, або ж спробувати все виправити. Якщо є бодай мізерний шанс, я повинна його використати.

– Яніто, це вб’є тебе, я... я не можу допустити...це безглузда смерть... Я не можу нічим допомогти.

Я підійшла до Адамович, схилилася над нею і зазирнула у сині неспокійні очі.

– Навіть якщо я помру, то знатиму, що це було не марно.

– Не проси. Я так сина втратила. Більше не випробовуватиму долю.

– Але ж ваш син живе в столиці!

–Найстарший помер три роки тому. Іван був першокласним гіпнотизером. Я пишалася ним. Він завжди використовув несподівані фішки у своїй роботі, бо прагнув розширити свідомість людини настільки, щоб можна було черпати енергію з комосу, використовуючи її, щоб такі хвороби, як: рак, СНІД, сифіліс – лікувалися як грип чи застуда. На що він сподівався?! Гіпнотизер-мрійник. Усесвіт ніколи не дозволить простим смертним лізти поперед батька в пекло. На все є свої причини: на хвороби, катастрофи, катаклізми. Усе йде своєю чергою, своїм приписом. Іван намагався боротися з повітряними вітряками. Він помер у стані ейфорії, швидко й безболісно, але безглуздо.

– Не кажіть так. Він робив велике діло. Через що він помер?

– Він... Він курив опіум... Потім підсів на нього, і..., – Забава швидко піхопила скупу сльозу, не давши впасти їй на пілогу.

– Іван бачив минулі життя?

– Так, він мав видіння, які записував на диктофон, а потім переповідав мені. Іван самостійно мандрував минулим, самостійно проходив сеанси і цим себе погубив. Хотів віднайти підказки чи рецепти, які врятують людство, а натомість втратив контроль і перестав орієнтуватися в часі й просторі.

– Він знайшов бодай щось?

– Мені нічого не відомо. Усі його речі в кімнаті на другому поверсі. Я не змогла доторкнутися бодай до чогось після похорону.

– Забаво, мені хотілося б спробувати.

– Ні. Це тебе погубить.

– Я прошу Вас, допоможіть! У пам’ять про свого сина...

– Ні...

– Тоді я спробую самотужки.

– Не шантажуй мене. Ти не знаєш, чого просиш, – вигукнула. –Упертюх! Ти така, як і він. Я попереджала його про наслідки, – замовкла й просканувала мене поглядом.

- Чи варте життя без любові?

- Ти молода, усе попереду. Не треба вкорочувати собі віку.

-Забаво, молю, допоможіть мені,  я впала на коліна й заридала. Адамович підбігла до мене, сіла навпочіпки, по-материнськи обійняла й прошепотіла:

-Ну, не плач, не плач, - гладила мене по волоссю, - я спробую тобі допомогти. Я налаштовуватиму твій мозок так, що ти втраплятимеш тільки в минуле, ти бачитимеш видіння і зможеш їх запам’ятовувати. Я не спеціаліст із куріння опіуму, але знаю одне місце, де тебе цьому навчать. Лише одна умова.

-Яка? - шморгала я носом.

-Після кожного сеансу ти будеш оглядатися в Олега – мого товариша-нарколога й Артема -товариша Івана, психолога. Так ми зможемо контролювати твій психологічний стан і за потреби вчасно витягнемо тебе з петлі залежності. Ти безвідмовно виконуватимеш усі їхні приписи й дотримуватимешся вказівок. У разі зриву тебе покладуть у приватну наркоклініку на лікування.

– Але...

– Після першої спроби в людини виникає залежність, змінюються уподобання, смаки й погляди на життя. Ти не належатимеш собі, кожна подорож в минуле залишатиме відбиток у сьогоденні. Ти заплутаєшся в часі, епохах, це складні речі для психіки.

– Добре, я погоджуюся на ваші умови.

Забава посміхнулася.

-Ось їхні візитівки. Я сьогодні ж про все домовлюся, а ти завтра проїдь і познайомся з ними, -Адамович простягла мені дві візитки: одну з координатами нарколога Борсука Олега Івановича, іншу – психолога Лагідного Артема Михайловича.