Син мавки Ч.2

Настав час розібратися зі своїми намірами. На мене погано вплинув малий перевертень, а тепер ще і його сімейка. Я знову ховався, споглядаючи чуже життя, бо не мав сили повернутися до Графині з пустими руками. Спершу спостерігати за старим і дітьми було смертельно нудно. Я все рідше і рідше наближався до їхньої хати. Зовсім не тому, що злякався противної сірої кози, хоч вона щоразу й перегризала мотузку, аби буцнути мене. Я мріяв розпороти тій тварині горло, але обережність мене зупиняла. Здавалося, що старий і не мольфар зовсім — травник, можливо. Косити траву, годувати худобу, зрідка навідуватись до слабих — от і всі його заняття. Але я сумнівався, що він зажив собі доброї слави бувши дурнем. Ні, його козу я шматувати не збирався, поки що.

Я скрізь чув дух малого покруча, ходив його стежками, але він покинув свій дім. Як давно я не міг визначити, а випитувати не наважувався. І закляття пошуку теж не діяло, можливо, він навчився захищатися.

Казали, що до старого вернулась дочка, яку вважали мертвою. Її боялись, як поганого знаку і раділи, коли вона знов пішла. Але куди вони з братом вирушили ніхто не знав. А чутки, які переказували викликали в мене лише недовіру. Мовляв, вона має повінчатись, щоб її знов не забрав нечистий. А пішла далеко, бо тут всі знають про її не певну долю. Та й про що ще можуть балакати баби на ярмарку? Це був єдиний раз, коли я вийшов із лісу й прикинувся торговцем. Товаром мені служила купа непотребу, що я назбирав у печері, яку всі оминали. Прекрасне місце, щоб ночувати й тягати туди здобич. В повітрі відчувалась давня магія і шерсть на загривку ставала дибки. А головне ніхто там не тинявся.

Я знаходив вигоду у всьому — витесані фігурки з кісток, що вкривали долівку печери, які я назвав сильними амулетами, навіть привернули кількох покупців. Моє скалічене тіло і чужоземний говір викликали страх і цікавість, надавали товарам загадковості. Але від старого я сховався, чкурнув в кущі, попросивши приглянути за товаром. Він лиш кинув оком на мої речі і пішов далі, а от малий, який його супроводжував розглядав єдиний камінь, що справді мав силу. Не знаю, що мене потягло, але я таки перекинувся з ним парою слів: похвалив за гарний вибір, признався, що то камінь з місця сили. Його очі загорілися і ми домовились про зустріч на яку він мав принести гроші. Я думав, що саме цей випадок розвіє мою нудьгу і накличе проблеми для учнів мольфара. Що може бути краще за байстрюка, який ще не пізнав силу, але хоче довести власну вагомість.

Але не так сталось, як гадалось, випадковість принесла більше користі ніж продуманий підступ. Я загубив прикрасу з Перелесником, бо так знудився жити твариною, що розмовляв з єдиним знайомим духом. Щоб сказала пані? Я втратив її першу спробу прив'язати душу до неживого предмета. Ну, якщо бути точним, то не зовсім душу, а так підкидька, що мав замінити чиюсь дитину. Графиня намагалась його навчити, але він був істотою іншого штибу. Хлопака мав фізичну красу і вогненну натуру. Чи заздрив я? Можливо… На мене вона ніколи не дивилась як на чоловіка, а я служив беззаперечно. Руки стиснули колоду так, що трухле дерево посипалось, я усміхнувся своїй дурості чи то спогадам. Як довго Графиня визначала, що в ньому немає нічого від людини, що його вона не врятує, що вся пристрасть і запальність характеру не від почуттів до неї? Просто така його природа: знаходити ключі до серця, не відчуваючи близькості, пити силу людини, щоб існувати. Її силу він випити не міг, а тому страждав і злився. Так одного разу з коханця, він став прикрасою в її шкатулці. Вона зробила з нього зброю — коли потрібно було знешкодити конкурентку так, щоб ніхто не зрозумів, я підкидав Перелесника.

Тепер він послужить мені, я бачив, хто підібрав сережку і вирішив зачекати. Зрештою бідоласі теж потрібно харчуватися. І зорі змилосердились наді мною — рятувати дівку покликали старого. Я спостерігав. Бачив, як Марічка заспокоювала жертву Перелесника. Як запросила її додому. Цікаво, щоб сказав той Олекса, якби його дім згорів? Але мольфар таки показав силу і прогнав духа та не знищив. Звичайно, він не хотів наражати дітей на небезпеку. Він поважав їх, навіть, коли вони коїли дурниці. Не вигнав їх, не вигнав Олексу, хоч той і не був йому рідним. Мольфар нагадував, мою пані, але був м'якотілий і схильний прив'язуватись до учнів.

Я вмостився зручніше, бо від холодної землі мої кості нили. Тепер я знову стежив, засів у хащах поблизу перехрестя. Якщо я хоч щось зрозумів про старого, то він змусить дівчину провести обряд відмови, бо навмисне рвати її зв'язок з Перелесником буде небезпечно для життя. Я лише трохи пригляну за ними…