Син мавки Ч.2

Коли ми повернулись в оселю мольфара я відчувала себе як крадійка. Ні, швидше, як зрадниця. 

Здавалося, стіни тиснуть, засуджуючи мою майбутню поведінку. Коли посуд, прямісінько на моїх очах, почав пересуватися до краю столу, я ледь не дременула до дядька Миколи каятися у нескоєних гріхах.

Але за мить показались ріжки й знайома сірувата шерсть, а мої думки стрибнули від нечистого, що прийшов по мене до звичайної кози. І це таки була наша коза — Хмаринка, що якимось чином пробралась в дім і вже тягла вишиту скатертину додолу, але уздрівши мене притьмом вибігла на двір. Я поправила глечики, які дивом вціліли, перевірила полотно чи не замастила та скажена тварина. І вирішила, що кращого часу аби нишпорити в речах мольфара не буде. Бо далі я просто не наважусь.  Ми з Петром домовилися спробувати ритуал, як молодик прибуде. Отже, ще є кілька днів у запасі. Я взялася знайти детальніший опис необхідних дій, ніж той, що Петрик вибрав з легенди розказаної біля вогнища.  Без сумніву старий розумник приховав найважливіші деталі, бо вважав такі дії небезпечними, якщо не лихим. Поки все виглядало вилами по воді писано. Та якщо я хоч на крихту знаю свого брата, краще працювати з ним, аніж відмовляти. Ще можна спробувати затягти пошуки необхідного і пропустити цей молодий місяць, а там може я й придумаю як достукатись до його розуму. З одного боку у нас може нічого не вдатись і в це мені вірилось більше, але ніколи не можна відкидати варіант, що щось піде не так.

Я майже підстрибнула і ледь не впустила глечик в якому стояли свіжі квіти, поки Хмаруся не добралася. Дядько Микола влетів  у відчинені двері як вихор і схвильовано затарабанив:

— Ваша Хмаринка понищила чи не всі капустяні головки у сусіда.

— Але ж я її прив'язую, — вирішила оборонятись одразу, бо на нашу козу жалітись можна лише власникам. Я її добре пильную, здається.

— Так вона той шнур перегризла, бодай би їй добре було. Я мусив її поспіхом зачинити в хаті, бо пан Чирній готовий був живцем шкуру спустити з тварини.

Само просилося сказати, що то не моя ідея завести нам з Петриком козу. І що вся користь від її молока стирається за постійними збитками від витівок, але мене обірвали на півслові.

— Треба її краще пильнувати, поки прив'язувати за домом. Але то не головне… Я чого вас шукав? Ви з братом готуйтесь, — мовив він із задоволеним виразом. Мені похололи ноги. Як дядько вже знає? Невже все провидів наперед. Але мольфар далі вів своє: — Бачу як вам тут нудно, то я  беру вас на справу. 

—  А я ж мала переписати записи, ті де чорнила вицвіли. Все руки не доходили, я пам'ятаю, що ви просили.

— Ай, як вже стільки пролежали, то ще полежать. Навіть не знаю чи є там щось важливе, я був молодий і боявся, що розгублю знання. Чи ти добре мене почула, підемо загадку розгадувати, мару ловити, на діло?

— Я почула, просто не віриться, боюся злякати везіння.

— А де, до речі, Петро? 

— Та він ще чистить коріння від землі, — бовкнула я, а сама старалась не думати, що він ховає ті камені здобуті у торговця, наче мольфар читає мої думки. А що як читає?

— То хай скоріше вертається, підете зі мною на огляд. Дивний випадок — молода дівчина, а спостерігається занепад сил. Вся змарніла за один тиждень і жодних явних ознак болячки. То що допоможете?

Я невпевнено кивнула, не вірячи власним духам. Хоча сподівалася, що нас візьмуть ловити відьму, але то напевно ближче до казок. В реальності розгадувати загадки — це повільне крокування за зернятами правди, які мають привести до порваного мішка. Не виглядає, що це буде щось цікаве, знову болячка. Нас і так раніше берегли, що дозволяли лиш спостерігати за правильним нанесенням мазі на тріснуту п'яту старої Гречихи. Може таки батько Олекси щось підозрює, але звідки? Я ж сама лиш сьогодні довідалась. Варто скинути з обличчя цю настороженість, я щиро усміхнулась і сказала тоншим голосом ніж потрібно:

— Так звичайно, люблю загадки.

— Оце правильний настрій, годі сумувати. Ми й без Аси та Олекси знайдемо собі пригоди, — відповів мольфар.

А, то он де собака зарита, мабуть, він теж сумує більше ніж показує. А я так зосередилася на власній особі — геть інших не помічаю. 

***

Петро не встиг ні подивуватись, ні стривожитись. На справу, так би мовити, ми вирушили того ж дня чи то пак вечора. Зібрались в гості до вечері, щоб візит виглядав як відвідини, а не огляд. Колись пані Оксана і дядько Микола разом молодикували, а потім як вже завели власні сім'ї, то в них навіть первістки в один рік народилися. Правда дочка, яка занедужала була лиш на рік старша від мене. Як то кажуть, пізній плід. А її батько рік тому, як покинув цей світ і все впало на руки пані Оксани. 

Запах тушкованої капусти з солониною вже заполонили сіни, атмосфера нагадувала б святкову, якби в кутку біля печі не тулилась дівчина з руками-гілячками й сіруватою шкірою. А все ж погляд у неї був швидше мрійливий ніж втомлений. Я старалась застосувати свій дар, але зараз простір заполонили аромати  їжі. І яка мені користь з чуття, яке лиш до брата виходить використати?

Ми привітались і поки не сіли за стіл пані Оксана встигла шепнути мольфару, що давала доньці  зміцнюючий настій як він і казав, але вже два дні Ліда отак сидить і нічого не хоче, лише спати.

Її покликали до столу — вона відмовилась, сказала, що вишиватиме, а сама й не ворухнулась.

Я згадала нашу з Петриком розмову, поки він наминав крученики з грибами, тому запитала:

— А це не може бути туга за батьком?

— Ні, що ви, — вдова так поспішила з відповіддю, що аж зніяковіла і тому пояснила, — я теж про це думала. Ліда любила його, але в них не було якогось особливого зв'язку чи то через різницю у віці, чи через суворість характеру Павла. Горе притихло, чому б йому повернутись зараз?

— Я вже запитував та чи ви впевнені, що ніхто не запав у її серденько, може образив? — додав своє мольфар.

— Ох, я вже дівочок, з якими вона ходить на вечорниці вишивати, розпитувала. Всі як одна кажуть, що Ліда сміється з них, як вони за хлопцями бісики пускають. Мовляв, ще буде час біля печі стояти й дітей глядіти. Скажу, що то таки схоже на мою дитину більше ніж марні зітхання за парубком. Але ми ж знаємо, що сказати можна багато, але що має бути твоє, то хоч би ся в піч замастила, то не омине. Точно можу лиш одне сказати, як занедужала, то весь час хоче спати, а спить неспокійно. То стогне, то викручує нею як від гарячки.

Мабуть, всі наші згадали про Олексу, а він все ж не змарнів, як не зважати на темні кола під очима.

Далі дядько Микола пояснив для нас, а може нагадав собі:

— Святим зіллям обкурили, яйцем викатали? Ви перетрусили всі подушки, перевірили кути та шпари біля порога?

— Все як ви казали і ніяких в'язок на біду не знайшла: ні волосся, ні мотанок з голками, ні шнурків з могили. Спаси й сохрони! Та ми люди тихі — нікому нічого.

— Я вас розумію, а все ж примівка мала б допомогти, якби то було зле око, то той підкидьок би спалахнув. 

Петрик шепнув, що не відчуває аби заблудла душа витала поблизу, а я знову спам'яталась, що він від мене то вміння ховав. А може він таки собі надумав і то страхи йому привиддя намалювали. Поки всі жували в тиші, врешті обізвалась сама Ліда:

— Я бачу у снах хлопця, геть незнайомого, але він приходить часто. Мені соромно таке матінці казати. Але я бачу, що вона собі місця не знаходить і вас кличе. Я нічого постидного не робила і подолу не задирала ні перед ким. Але мені так страшно, що то вже мій час прийшов. Може я відьма і то рогатий мене кличе?

Не знаю як інші, а я наче вперше її побачила.  Усвідомила, що Ліда  не загадка,  не просто хвора, а така ж дівчина як я. 

Пані Оксана вже не стримуючи почуттів сказала:

— То все почалося після вечорниць. Я казала туди дарма ходити.

— Скільки я ходила і нічого, хіба кара за плітки може бути такою суворою? — геть кволо відповіла їй донька.

Мольфар задумався на мить і з молодечим запалом вигукнув:

— То хай Марічка з Лідою піде, може щось незвичне примітить. Та й з ровесниками познайомиться, давно пора.

Брат захлинувся узваром, що точно передало мій стан. Я спробувала відкараскатись від такого добра:

— Та я ж тут нікого не знаю, що я там зрозумію.

— От і познайомишся, — дядько Микола пишався своєю пропозицією так наче це мало розв'язати всі проблеми. Мені ж здалось, що викликати мертві душі й то заняття приємніше, як ходити на якісь вечорниці. З іншого боку мені було трішки цікаво, чому молодь туди так тягне.