Син мавки Ч.2

Коли розплющив очі, то не відразу зрозумів де знаходжуся. Таке часто траплялося й раніше, поки я мандрував у вигляді старця. Тому я не злякався, натомість згадав, що мав поговорити з Урсулою про кількість сушеного зілля, яке постійно нависає над нами й змушує мене ходити по хаті зі схиленою головою. От і зараз погляд одразу вперся у в'язки трави. Як там ще молі не завелися? Ще мить я наводив вдалі доводи на користь мішечків і товченої на порошок трави, як сонлива розгубленість минула, а я згадав, чому так міцно спав. Здавна повелося, що всі ідеї зароджуються вночі, а день лиш освітлює їхні хиби. І зараз мені дуже хотілося, щоб та ідея не народжувалася.

Поки Аса й Віктор пішли на завдання, Урсула взялася втілювати свій недавній намір в життя. Вислухавши про всі випадки, коли хоч якось проявлялась моя руйнівна сила, вона вирішила, що не гнів стане ключем. Відьма надумала, що я не відпускаю частину себе на волю, тому сховане проривається, коли я втрачаю контроль. А щоб його набути, вона порадила розслабитися. Завжди ненавидів такі пропозиції. Хотів сказати, що не відчуваю напруги, але панна тикнула пальцем десь в районі плечей і я завив від болю. Вона, наче передбачила мої заперечення, тому виголосила свої спостереження в наполегливій формі: “Ти постійно напружений і фізично й емоційно. Я знаю, як це, коли не виправдовуєш очікування близьких чи своїх власних. А ще ти носив у собі провину за долю Аси й, напевно, й досі носиш. Ти боїшся бути сильним і водночас не хочеш здаватися слабким. Чи я не права і тобі на все байдуже, тому ти припхався у Темний ліс, щоб помститись за хуха і знайти незнайому людину зі снів?” Деякі свої слова вона підтверджувала болючим тиком у якийсь із моїх м'язів, поки я не загарчав на неї майже по вовчому. Дівчина зблідла, а я зрозумів який дурень, бо ж певно нагадав як тримав її за горло. Або ж це була гра, з Урсулою ніколи не вгадаєш, бо коли я смиренно погодився на її пропозицію, відьмині очі засяяли.

Спершу я подумав, що вона говорить про гарячі джерела чи прогулянки в тиші. Але звичайно, Урсула мала на увазі трави та ігри зі свідомістю: “Бо всі гачки й проблеми ховаються в голові! Але я сумую за деякими процедурами, які мати використовувала для збереження молодості. Тебе б теж не завадило, як слід розім'яти. В замку є один Єгор — от він перетворює твоє тіло на глину і вже з неї знову виліплює нову людину”. Яскравий образ, який з'явився в моїй голові начисто відбив бажання знайомитися з тим Єгором. Щодо зілля, то я мав підозри, що на мене мало яке подіє. Здатність загоювати рани трохи швидше ніж у звичайних людей погано впливала на засвоєння ліків. Батько поїв мене такою ж порцією настою від гарячки, як і старших братів. В дитинстві думав — так роблять аби я не образився, що мені дають менше. Тепер з того смішно, бо розумію, що менша доза ліків просто не діяла.

Ми не знали скільки в нас часу, тому Урсула обкурила хату полином і підігріла на мідній ложці якусь зелену рідину, що теж пахла чорно́биллю, а ще яблуками. Я тоді так скривився від кислуватого напою з дуже відчутною гіркотою, що почув: “Ну вибач, то тобі не палинка на свята — не більше трьох ложок”. Я випив десять і нічого, хіба трохи збадьорився, в голові проясніло, а ще страшенно хотілося їсти. Тому я запік шматок м'яса кабана прямо там у кам'яній кладці. Урсула хмурилась і мовчки спостерігала за мною.

Врешті не витримала запаху полину, що змішався зі смородом підсмаленого жиру і вийшла на двір. М'ясо вийшло жорстким і йому ще потрібно вилежатися в травах. Треба буде сказати Асі, що кнур був старий або краще не зачіпати цю тему, поки ніхто не постраждав.

Вночі я пішов за Урсулою, витер масну плівку з вуст і постарався показати відповідальну поведінку. Хоч мені й ввижалися світляки, я зосередився, згадав все, що дошкуляло. Розслабитися не виходило, то я спробував гніватися. Найсвіжішим виявися спогад про перстень, який ховав батько і про обман Мари. Пригадую, як стиснув кулаки й забажав, щоб гілля найближчого дерева зламалось. Урсула напружено спостерігала, але їй відповів лиш мій живіт, що гучно бурчав і сич, який насміхався з мене.

І тут почалося. Образи, що нахлинули звалили мене на коліна. Світ мерехтів, я побачив обличчя жінки, що ховалась за деревами. Я кликав її, щоб показати свої скарби: жолуді, камінці й дерев'яного коника. Але вона втекла, а я засмутився й вдарив ручкою по землі. Від того удару опале листя й гілки здійнялися вгору і знову впали поруч. Я розплакався й побіг до мами.

Тепер я стояв на колінах і знову дивився на листя під моїми вже не дитячими долонями. Раніше я ніколи такого не згадував, але коробочка з тими дитячими скарбами закопана біля дому під старим дубом.

Я зло глянув на Урсулу, вона явно вагалася чи підходити до мене, щоб допомогти, чи тікати. Її силует у світлі з дверей здався знайомим і мене кинуло у новий вир фантазій. Там я біг за Асою, вона хотіла подивитися на купальські вогнища чи ми просто бавилися. Пам'ятаю, як спритно вона підіймалася вгору пагорбом, а я відставав. Коли я зрозумів, що не переможу, то перед Асою звалилась суха гілляка. Вона ухилилась, тоді ми вирішили, що то сухе дерево невчасно тріснуло. Тепер я так не думаю, я пам'ятав як сильно хотів наздогнати сестру.

— Що ти зі мною зробила? — запитав я, як наступний спогад, так і не дав підвестися.

“Що ви накоїли?” — кричав я на братців. Вони, пояснювали, що той пан був дуже жорстокий зі слугами, що вони застали його, коли він виховував ременем малого служку. Що вони ненавмисне штовхнули пана на те орало. І чи можу я якось йому допомогти. Але там вже не було, кому допомагати. Ми тоді закопали його в лісі й швидко перенесли табір якнайдалі від села. Коли я ховав сліди свіжовиритої могили, я знову вдарив рукою по землі, пам'ятаю, як хвоя вкрила все акуратним килимом. В той ранок мені було байдуже як так вийшло, я радів, що ніхто того не бачив.

То виходить, я частіше використовував силу ніж думав, просто ховав від себе ті спогади. Раптом слина стала густою і м'ясо кабана захотіло назовні. Я побіг до дерев, а коли оговтався, Урсула простягала мені новий напій.

Я завмер в очікуванні наступного видіння, ще трохи пообіймав дерева, послухав нічний гомін, але нічого сильнішого за дивну легкість не відчув. Відьма далі простягала кухоль повний білого напою. Тільки молока мені й бракувало, але вона пояснила, що це макове молоко, що воно заспокоїть розбурханий розум. Та незвичайна легкість підказувала, що нічого мені не буде, хоч воно й гірчило. Тому я встиг зробити кілька ковтків перш ніж вона уточнила, що то молочко ще недозрілого маку. Як я не спльовував, було вже пізно. На якусь мить мені здалось, що ніч минула і ліс сяє. Я побачив стежки тварин, відчув запахи, навіть впізнав, що недавно тут проходив борсук. Урсула теж пахла значно яскравіше — травами, які недавно змішувала і міддю. Я з якогось дива вирішив торкнутися її волосся, можливо, щоб перевірити чи не палає воно насправді. Вона відсахнулася. А я побачив перед очима розчароване обличчя Аси, добре, що не справжнє. От тоді з дерева й посипалось листя. Урсула вигукнула щось на зразок: "Я ж казала!" Але я виснажений видіннями і її настоянками не бачив причин святкувати. Напевно, мені таки вдалось зрушити гілки, але знову не навмисне. Тому я просто пішов у дім прилягти та відключився. Велика дурість спати без задніх ніг на чужій території, як і пити зілля з рук тієї, що ще недавно була ворогом, сказала б Аса. Та моя обачність не дала піти на ризик і шукати сестру за межею цього світу, то чи так вже й погано я вчинив довірившись Урсулі?

Аса відповіла неоднозначно, бо спала, а її храп, якого вона ніколи не визнавала, не міг бути ні “так”, ні “ні”. Дівчина вклалася просто на підлозі, біля вуст засохла слина, і я знову почув тихенький хрюк перед тим, як вона перевернулась. Її плащ валявся спутаний між ніг.

Я все їй розповім, але поки хотів якомога тихіше вибратись з хатини та не витримав і накрив Асу своїм плащем. Вона знову повернулась на інший бік, зминаючи й цю накривку. Напевно, вони пізно прийшли, раз її не розбудила моя метушня.

Я легко відчинив двері й оглянувся. Спить. Краще б і я лежав, бо тепер мою голову стискали лещата, а думки обривалися ще не почавшись. Надворі стало трохи легше. Я вмився з діжки, спершу прибравши опале листя з поверхні води. Граб стояв голий, а все листя валялось під ногами. Я прополоскав рот, але язик на смак все одно нагадував брудну ганчірку. Може, після тієї ночі Урсула відчепиться, зрозумівши, що я неспроможний на дива, які вона собі надумала.

На думку спало, що варто пошукати відьму біля яблуні й розпитати як моя поведінка виглядала збоку, але з лісу вийшов Віктор. Я не показав, що мене здивувала його безшумна поява та зазначив про себе, що він мені подобається ще менше, може, тому що йому явно не подобаюся я. Ми обоє були високі й темноволосі, а якщо не зважати на його видатний ніс і жилаве тіло, то нас можна було б назвати братами. Тільки я виглядав, як пещена дитина, а він як обірванець. Поки Ворон зав'язував волосся якимось шнурком і минав купку наколотих дров, я думав чи зможемо ми порозумітися. А ще мене цікавило де він ночував, що має такий зім'ятий вигляд. Та я вирішив запитати геть інше:

— То що ви там знайшли? Великого щура під підлогою?

Віктор заперечно похитав головою, а відповіла мені Аса. Вона якраз вийшла з хати й морщилась від ранкового сонця. Мій плащ дівчина почепила на сучку біля дверей. І навіть не глянувши на мене відповіла:

— Годованець, хованець, чорт із банки. Тобі щось говорять такі назви?

О, то таки не щур. Я навіть не мусив згадувати. Мене завжди лякали невидимі слуги, які пили життєву силу зі своїх господарів. В дитинстві я думав, що такий може завестися, якщо будеш надто жадібний. Тоді батько пояснив, що їх треба забажати та все одно не легко виростити. Щоб уникнути проблем з ритуалом, такого біса в пляшці замовляли в мольфарів. Батько вважав недопустимим надавати схожі послуги. Парочка теплих слів віднаджувала прохачів на завжди. Цікаво, чи шукали вони щастя в інших місцях? Я зрозумів, що стою мовчки, потираючи скроні, коли Аса демонстративно відкашлялась. Урсула дзвінко засміялась:

— То що непросте завдання вам підкинув Провидець?

Коли вона встигла підійти, я взагалі не зауважив, а тому пообіцяв собі, що більше не вживатиму відьмине зілля.

Аса ніяк не відповіла, зате обійшла мене, щоб і собі вмитися. Голосно вдихнула, нахилившись до мене. Я ледь втримався, щоб не перевірити як пахне під пахвами. Але вона запитала про інше:

— А хіба вночі була буря, що стільки листя насипало?

Я знизав плечима і знову перевів розмову на справу, отримавши у відповідь пронизливий погляд:

— А що хованець у них так давно, аж встиг довести хазяїна до хвороби?

— Та ні зовсім недавно, якраз. Таке враження, що господар не виконав всіх умов, але яйце не стухло, а породило неприв’язаного духа.

— Ого, такого я ще не чув.

Аса обернулась до відьми й запитала:

— Можливо, ти знаєш як його позбутися, не спалюючи хати?

— Я таким не цікавлюсь, багатства нам і так вистачає. А ділиться своєю силою з чортом нікому не цікаво.

— То що твоя мама таких не вивчала? — додав я.

— Її більше цікавило те що живе в людині, наскільки я знаю.

— Отже, знову навідаємося до Провидця. Заодно і запитаємо, як справи з пошуками, — запропонував я.

Урсула одразу напружилася:

— Він не любить, коли його кваплять.

— А ми звернемося за порадою, перш за все. Хіба старші не люблять передавати мудрість? — весело запитала Аса і я одразу згадав цілительку Юстину і батька.

Я звернувся до обох дівчат одразу:

— Лише у мене в голові крутяться факти про те як їх виростити, але не як позбутися.

— У мене те ж саме. Зазвичай, ті хто заводить годованця нікому про нього не розповідають. А коли хазяїн вмирає — дух вертається туди звідки виліз, напевно, — підтвердила мої здогади Аса, — Дивуюся, що хтось ще практикує таких помічників.

— Я взагалі пам'ятаю лише, що вони солі не люблять. А і що невидимі. То як ти можеш бути впевнена, що то годованець? — сказала Урсула.

— Ми зустріли господаря хати й він розповів, як його здобув. Нам годованець показався попелястим котом, поки Вік не взявся за сіль.

— Кіт не здається страшним ворогом, — сказав я.

— Ага, Пензлик теж не виглядає грізним. Ти б бачив, як той дух предметами кидає, так і не повіриш, що він може комусь служити з доброї волі. — Поки Аса говорила Віктор, щось показував Урсулі. Я зауважив, як змінювався вираз її обличчя з зацікавленого на невдоволений.

— Вік каже, що грабар купив яйце у Потойбіччі, — переклала відьма.

Асу аж пересмикнуло. Я підняв руку, щоб торкнутися її плеча, а тоді незграбно поправив власне волосся. Не знаю чи хотіла б вона виказати свою слабкість перед чужими та й перед будь-ким. Дивно, як мені хочеться її оберігати відколи ми зв'язалися з цими двома. Вдома я такого прагнення не помічав. Аса швидко впоралася з емоціями й уточнила:

— Може поясниш, що то за місце, чи ми маємо здогадуватись?

— Ну це… Борд… Притулок, для покинутих дітей із магічними, а то й не лише вадами. Місце де міг би вирости Віктор, якби не потрапив до Провидця. Нам таки варто навідатися до старого, якщо доведеться мати справу з тим кодлом.

Дивна неприязнь звучала в голосі Урсули.

З-за дерев нарешті показався Пензлик, може, вирішив, що без нього проводять нараду. Він вчепився лапками за край діжки й так походжав, ледь не торкаючись хвостом води. Всі, мабуть, чули лише писк, але мені Хух пояснив, що провів Асу і Віка сюди, а тоді стежив за хатою із капосним духом до світанку та нічого підозрілого не зауважив. Зараз він збирається спати, поки я знову його не покличу. Я старався передати через зв'язок вдячність, яку відчував. Хух затримався на мить перед тим як зникнути, щоб кивнути мені. А тоді майнув повз Урсулу, бо вона від несподіванки впустила запаску і зібрані ягоди розсипались по землі.

— От, вражий…

Я перебив її крики своїм повідомленням:

— Пензлик сказав, що з хати грабаря ніхто не виходив і господар більше не вертався.

Аса кивнула, мовляв, так і думала. Поки я стежив за Хухом, вона встигла переплести скуйовджене з ночі волосся і виглядала значно свіжіше. Але пила воду зі своєї баклажки маленькими ковтками, наче розтягуючи час, щоб прийняти рішення, а тоді сказала:

— Йдемо до Провидця! Не терпиться послухати про те ваше Потойбіччя.

Урсула одразу заперечила:

— Давайте хоч поснідаємо, я он ягід назбирала, поки ви всі спали, — не двозначно натякнула відьма і Віктор відразу кинувся збирати ожину із землі. — Там ще паляниці залишились.

Ніхто не промовив, але всі, мабуть, подумали, що її паляницями можна цвяхи забивати. Я вирішив, що треба задобрити старого та й заспокоїти відьму, тому запропонував:

— А візьмімо шматок того запашного яблучного пирога, свіжих ягід і яблук, а ще стегно вепра і поснідаємо у Провидця. Навряд чи він часто виходить зі своїх воскових печер.

Після того як Віктор поспішив, то все організувати в Урсули не залишилось жодних заперечень. Ну, звичайно, адже саме Ворон дбає про добробут старого.

Ми пішли одразу ж і закидали в себе їжу ще по дорозі. Коли шлях знайомий, то не здається вже ні таким довгим, ані похмурим. Хоча ліс і досі виглядав старшим за самих лелетів, мох більше нагадував затишний килим, а плющ вже не обіцяв задушити першого зустрічного. Чи це залежало від мого настрою, чи то була якась магія, яка мала віднадити непроханих гостей, я ще не розібрався. Але коли ми проходили в таємну щілину між дерев, я не відчував тривоги, швидше безмежну цікавість.

А отримав розчарування, бо старого всередині не було і горіли лише деякі свічки. Я одразу поцікавився:

— Якщо його немає вдома, то як ми пройшли?

Урсула навіть на мить задумалась, а тоді пояснила:

— Отже, він вам довіряє, бо дозволив дереву впустити. Цінуйте! Але й справді, куди Провидець подівся?

Віктор знову щось показав знаками, я зрозумів один жест, що означав птаха. Отже, хлопець вороном злітає подивитися.

Нам втрьох випало залишитись в незручній тиші. Урсула розкладала принесені харчі, і зрідка поглядала на мене. Аса ножем колупала воскові сталактити, а я взявся жувати паляниці. З кожним тріском, що видавала чи то черства випічка, чи не дай боже мої зуби, Аса відколупувала все більший шматок воску, поки Урсула не сказала:

— Ти зараз дірку назовні виколупаєш, а ти не зобов'язаний їсти все, що я приготую, я знаю якими вдались ці пундики. І пий більше води.

Насправді я просто скажено хотів їсти після вчорашнього зілля, але не хотів говорити про це зараз, поки ми всі троє у такому тісному приміщенні. Свічки спалахнули всі як одна і я зрозумів, що врятований, коли почув скрипучий голос Провидця:

— А що ж вам так не терпиться? Думав, хоч до завтра нікого з вас не побачу. Віск дивно поводиться, не показує мені точне місце, а розтікається плямою на карті. Мусив сходити по свіжі пагони шавлії, щоб підсилити видіння. Але як вам так горить, то скажу вже. Той кому належить цей перстень точно володів магією, бо залишив два створені навмисно сліди. Один вказує на місце сховане в печерах, інший на кладовище. Точніше поки не скажу, якщо взагалі ще щось побачу.

Цвинтар? А чого ж я очікував?

— То що ви знайшли його могилу? — запитав, і надіявся, що мій голос не тремтить, як серце всередині. Аса сховала ніж, відсунула ногою купку воску і підійшла ближче до мене, але я все це сприймав через якесь дивне гудіння, що огорнула мене зовні, поки старий не заперечив:

— Кажу ж магія, я знайшов щось сховане, ніби печатки. Але що там не бачу. Без твого персня я б і того не відчув, навіть якби пройшов поруч із самим заговореним предметом.

Аса, мабуть, зрозуміла, що я зараз не здатен ясно мислити, тому взяла справу у свої руки:

— То почнімо з печер, звучить менш зловісно. Але можете трохи уточнити, бо ми не місцеві.

Я б усміхнувся, якби серце не билося десь у вухах.

— Не знаю чи то буде легше. Бо те місце дуже людне, його ще називають Потойбіччя.

Аса якось дивно гикнула, а Віктор ляснув себе по коліну. найбільш емоційна реакція, яку я за ним спостерігав досі. Поки Провидець шукав відповіді на наших обличчях заговорила Урсула:

— Та справа з грабарем якраз і веде їх у Потойбіччя. Ми принесли вам трохи запасів і хотіли спитати поради.

Аса перебила пояснення відьми й просто випалила:

— Може, ви скажете, як позбутися годованця, не спалюючи дім?

Провидець почухав потилицю, передав оберемок свіжих трав Віктору і пройшов далі у свій дім, щоб сісти. Він уважно подивився на Асу, тоді на купку воску біля її ніг, повільно розгорнув пиріг з яблук, втягнув аромат випічки й врешті відповів:

— А чого ж скажу, треба кров'ю хазяїна написати угоду про відмову від всіх претензій і кінець співпраці, а дух має її підписати. Або… Скрутити голову курці від якої взяли яйце і поховати її тіло засипавши сіллю.

Ми переглянулись, бо я не зрозумів чи сприймати його слова серйозно. Віктор та Урсула не сміялися. Тоді Аса не витримала і сказала:

— Та де ж ви стільки солі берете? Хоча другий варіант точно кращий, бо навряд чи дух-кіт буде щось підписувати, — далі намагалась жартувати вона.

— То як нам потрібну курку знайти? — уточнив я.

Провидець відкусив шматок пирога і шамкаючи відповів:

— То вже самі придумайте, не все ж мені за вас робити. А солі є доста, наші гори тим багаті, правда Урсуло?

Я все те слухав і не розумів, чому ми досі не побігли в печери шукати сліди мого справжнього батька. І наче й знав, що те що він заховав пролежало там давно і зачекає ще трохи. І що навряд чи то легше знайти, як ту чортову курку, але все одно хотілося бігти.

Здавалося, що від мене летять іскри, а ніхто їх не бачить. Тому я вирішив пояснити, щоб не виникло сумнівів:

— Я візьму перстень і піду у Потойбіччя. І не розказуйте про небезпеку викриття, то моя справа і саме я маю там бути. А заодно прикинусь п'яним дурнем. Може, пощастить яйце купити.

Я бачив, як Аса стримується, щоб не бовкнути, що мені й не потрібно прикидатись дурнем. Але вона розуміла наскільки мені важливо піти самому, а не послати її, тому сказала:

— Ну, тоді я припильную хату і грабаря, щоб його той котик не добив, поки ти курку шукаєш.

Я врешті оговтався від надмірного збудження і вже спокійніше запитав:

— То хто зі мною?

— Віктор, звичайно. Я в ті місця ні ногою, — сказала Урсула, поки Провидець закидав у зморшкуватий рот найкращі ягоди так, ніби його ця розмова не стосується.

Але його спокій був оманливим, бо дожувавши, він навантажив мене цілою купою варіантів невдалого розвитку подій. Чи це була перевірка на слабкість, чи він бачить відразу декілька шляхів у своїх видіннях, ніхто не пояснив. А я й не питав, бо знав, що вже не відступлю.