Син мавки Ч.2

Сизий туман ховав від мене околиці, але я добре чув гавкіт та поодинокі вигуки, яких не розумів. Щось всередині підказувало, що це незвичайне полювання, а можливість. Якби то не було, а дозволити знайти нас обох, я не міг. Нашкрябав коротке пояснення, без вибачень, але з проханням. Вклав вирваний аркуш у недавно здобутий записник і залишив всі свої речі, крім мольфи вовка, біля Аси.

Вона заснула аж під ранок, геть виснажена нічним чергуванням, тому не прокинулась від мого шпортання. Я знаю, Аса нестримна, як гірська річка, тож її не зупинять навіть кам'яні мури. Вона знову мене врятує. Як завжди...

Гавкіт пролунав надто близько і я поспішив назовні, востаннє глянувши на Асу. Вона, щось сказала крізь сон, обернулась, але таки не прокинулась. Довіряє, а я все зіпсую. Розчарування, яке захопило мене в ту мить стало несподіванкою. Чого я очікував? Що вона не відпустить мене, переконає залишитись чи тікати разом? Щось з того точно б відбулося та я знав, що зараз найкращий час зустрітися з неминучим або відпустити минуле назавжди. Останнього я собі дозволити не міг, тому вийшов з печери не оглядаючись і вже на дворі накреслив знак приховування. Діятиме не довго, та якщо навмисне не шукати тут входу, то скала здаватиметься суцільною. Може, щось схоже використали для приховування печер Потойбіччя.

Тепер треба наздогнати Пензлика, який замітає сліди й веде шукачів якомога далі. Я маю протриматися зовсім трохи, щоб віддалитися від нашого сховку, а переслідувачі не думали, що натрапили на легку здобич. А ще треба показатися достатньо цікавим і безпечним аби мене не вбили, тому я й приберіг вовчу мольфу. Навіть, якщо я помилився і люди з собаками вийшли не через той розгардіяш, який ми зчинили в Потойбічні, я приверну увагу Графині. Коли я стрибнув в хащі й навмисне подряпав тіло об гілки, ламаючи їх як лось, що гарцює то вірив, що чиню відважно, а не по дурному.

***

Кобзар Вересай пишався б моїми здібностями до лицедійства. І хоч я не зіграв і не заспівав жодної ноти та тікав драматично і надривно, перебрідаючи потічок в надії збити переслідувачів зі сліду. А як така втеча очікувано не вдалась, накинув на себе мольфу й на очах прислужників Графині перекинувся вовком, що незграбно застряг у власному одязі. На цьому мій план і закінчився, бо все що трапилось далі, вийшло за межі найсміливіших фантазій.

Мені марилась темниця й кайдани. Було холодно, а я висів на руках, підчеплений, як туша на радість спостерігачам. Та отямився я в теплі, загорнутий у м'який і на диво зручний одяг, що нагадував плащ та явно не призначався для двору. З власного одягу мені залишили лише спіднє, а все ж я радів, що не застряг в цих жіночих одежах голяка. Коли рукави спали, то відкрились півкруглі синці на зап'ястях, отже не все було маренням.

Я оглянувся, кімната була невеликою і здається з неї забрали все зайве, крім маленької лави оббитої кольоровою тканиною і таці з хлібом та фруктами. В животі відразу ж забурчало та все ж я не наважився взяти їжу. Навіть вікно було заґратоване. Хотів встати й виглянути на двір та ноги були мляві, як від пляшки сивухи, а в голові чисто. Тому я прийняв рішення гордо сидіти на лаві, а не валятись на кам'яній підлозі. Роздивившись всі візерунки на оббивці, втупився у жаринки, що догоряли в каміні. Залишалось надіятися, що Пензлик вчасно повернувся до Аси й вони уникли погоні.

Тепер, коли я таки потрапив у замок, задум проникнути у лігво ворога здався лайняним, а все ж єдино можливим. В голові роїлись можливі варіанти розвитку подій і чомусь жоден не був добрими. Уявив, як зараз біснується Аса, вона не любить спонтанних рішень, лише добре сплановані, хоч і вдає із себе байдужливу.

Коли у дверях заскреготів ключ, в голові табуном пробігли думки, що я плекав перед зустріччю зі старшою Баторі та в проході стояв лиш стражник, що кинув на мене оком і знову закрив двері, попри мої настійливі прохання.

Я був добре знайомий з очікуванням, коли ми сиділи ночами в засідках з братчиками, коли сніги замітали гори так, що й з хати не вийдеш, коли я чекав, що хтось з батьків згадає, що залишили мене у мольфара й навідається в гості. Але тиха невідомість, що билась в мені разом із серцем це було зовсім інше очікування. А тому, коли ключ знову скреготнув у замку, я застиг, не знаючи як поводитись. Й останньою думкою перед зустріччю з нею стала: "Чи бував колись тут мій батько?"

Але коли вона зайшла, на якусь мить я сплутав Графиню з Урсулою. Очікував побачити значно старшу жінку, може навіть кістляву мегеру, такий образ склався в голові після відгуків Урсули. Та її мати з вигляду була не набагато старша за свою доньку і єдине, що виказувало в ній Графиню це владна постава, дорогі одежі і те, що її слухались лише за порухом руки. Тепер я зрозумів, кого намагалась наслідувати Урсула тоді в конюшнях іншого замку і їй це добре вдавалось.

Ми обоє оцінювали один одного якусь мить. Правда, вона дивилась на мене як на товар, а я на неї, як на ката. І хоча в голові була занотована промова, тепер я зрозумів, що краще мовчати та слухати. А тому витріщався на неї мовчки. Вона теж чекала, як виявилося моменту, коли повернеться сторож з важким дерев'яним кріслом, яке оббили такою ж тканиною, що й мою лаву. Цікаво чи не навмисне вони винесли все важке, остерігаючись моїх дій, чи це просто кімната, де приймають незваних гостей. Я, мабуть, всміхнувся власним думкам, бо жінка відповіла на усмішку й нарешті заговорила, сидячи на тому кріслі, як на троні.

— Вибач за синці, мої люди не одразу зрозуміли, як з тобою поводитись.

Лише зараз я усвідомив, що дав себе зловити у вовчій подобі. Але як? Мольфу не зняти, якщо я не забажаю. Але з цим я розберусь пізніше, якщо воно настане. Вирішив зіграти дурня, яким зрештою і був тому запитав:

— Чому я тут?

— Яке цікаве й об'ємне запитання й так одразу. Знаєш, його я й хотіла поставити тобі першим. Але якщо ти виявився спритнішим, то відповім, — її говір значно більше ніж в Урсули віддавав інтонаціями тутешньої мови, але все ж вона спілкувалась зрозуміло і лише деякі наголоси збивали мене з пантелику: — Я думаю це доля, адже ти міг сховатися у своєму куточку світу й надіятись, що Ульріх загинув й не шукатиме тебе. Ти міг спостерігати здалека, як я змінюю світ, але прийшов аж сюди. Карти давно показують тебе, а я все не вирішу: ти — перешкода, чи ключ. Урсула каже, що ти корисний і знаєш у кого тепер друга Книга. А мені здається, що вона перебільшує, бо її приваблюють поранені звірята. Ще маленькою вона підбирала безнадійних пташок і навіть намагалась врятувати майбутню вечерю з кухні. Ніжна душа.

Не думав, що Урсула так швидко прибіжить до мамці, її ненависть до Графині здавалася справжньою. В голові одразу виник образ Аси з тим її виразом “я ж казала”. Я змахнув його, щоб не здатись так одразу, хоч тепер моє становище ще складніше. Схопився за останні слова старшої Баторі й натиснув:

— Тому ви підселили в неї душу старої карги, щоб додати жорсткості й витравити співчуття?

Вона стиснула підлокітники так, що кісточки на руках побіліли, але не змінила ні пози, ні виразу обличчя. Мені згадалась почвара на яку перетворювалась Урсула, але ця жінка не мусила перетворюватись, щоб нагнати страху. Зрештою вона поблажливо усміхнулась й мовила.

— Ти ще молодий і ділиш людей на хороших і поганих, розумію. Та я маю силу визнавати власні помилки. Не оцінила жагу до життя давньої союзниці й те що вона піде проти моєї волі. Смерть стирає колишні прив'язаності та не у всіх. Але якщо вже ти звільнив мою доньку від такої небезпеки, хоч і залишив їй мітку, то заслуговуєш на правду.

Отже, Урсула аж надто щира з матінкою і що це за “смерть стирає прив'язаності та не у всіх”. Говорить, ніби старий Провидець. Невже й він обманював і вів мене в руки ворогу? Я знову полинув у власні муки й ледь не пропустив сповідь Графині:

— Всі мої зусилля спрямовані на те, щоб захистити Урсулу. Я не надіюся, що ти повіриш чи усвідомиш материнську любов. Але, може, ти зрозумієш тягар магічних пут, бо й сам не простий. Мені й місяця на небі не потрібно, щоб бачити твою породу.

Отже, чужі руки, що досліджують шрами на моїх боках і мандрують по спині теж не були сном. Я мимоволі здригнувся та жінка цього не помітила її золотисті очі дивилися деінде, поки вона розповідала:

— В моєму роді панує старе прокляття. Моя душа не може покинути цей ваш світ і полинути далі. Тому, коли тіло помирає, я займаю інше — найближчої родички жіночого роду. І тепер це Урсула. Книга Кінця потрібна мені, щоб подолати прокляття, тільки й всього.

— Тобто ви хочете, щоб це життя стало останнім? — не втримався я.

— Я не хочу займати тіло своєї доньки, — призналась відьма без відмовок.

Тобто чиєсь інше тіло зайняти вона не проти. І звісно Графиня не хоче влади, що може дати така могутня Книга. Після стількох років, просто хоче врятувати єдину доньку, яку явно зневажає за слабкість. І в це я маю повірити? Невже роль телепня мені аж так добре вдається? Все це ледь не злетіло з вуст та все ж розум не відібрало, тому я почав говорити повільно, щоб не бовкнути зайвого:

— Припустимо, я вам повірив. Уявімо, що мерці вилазять зі своїх могил не через ваші спроби підкорити Книгу. Але чому саме зараз? Маєте доволі молодий вигляд. І як ваша дбайливість поєднується з підселенням у дочку іншої душі?

Вона розсміялася і заправила пасмо волосся, не думав, що здатен розвеселити таку жінку.

— Приємно поговорити з кимось не ховаючи всієї правди. Урсула мене боїться і зневажає. Слуги не варті моєї щирості. Ульріх зник, а карти про нього показують двозначні символи. Може, й справді один вовк змінить іншого...

Я ледь не скрикнув, що не стану її новим псом. А тоді опам'ятався. Хіба не для такої нагоди я пішов на ризик? Хіба не краще стати важливим? Я підігнув босі ноги й усім своїм виглядом намагався показати, що моя цікавість сильніша за неприязнь. Вона ще трохи розглядала мене, як нову незвичну комаху, з'їла виноградину й підсунула тацю ближче до мене. Зрозуміла, що я не буду ні говорити, ні їсти, тому продовжила:

— Не знаю точної причини, але всі мої посудини швидко зношуються — моя кров хвора. Я відчуваю, як розпадаюся з середини, хоч моя магія завжди сильна. Крім того, існує багато людей, які не терплять жінки при владі. Признаюсь, саме щаслива випадковість привела мене до Книги. Видобуток солі послабив захист і я її відчула. Вона мене лякала. А я не люблю боятись.

— Ніхто не любить, — пробурмотів я. Графиня кивнула і продовжила вже стоячи:

— Книга Кінця не кориться мені повністю. Коли я її відкрила, то … Скажемо так, її сутність не хоче бути ув'язненою. Вона показала мені дивні образи. Здається, через те, що я її відкрила, почали засинати лелети. Вона хоче знищити своїх поневолювачів, страшно подумати, як далеко сутність може зайти. Але завдяки її видінням, я дізналась про Книгу Долі, яку бережуть хранителі. Думаю, вона є ключем для повного контролю і ти мені допоможеш або помреш.

Остання фраза видалася мені найщирішою з усього сказаного. А з іншого боку, Графиня досі не згадала про Асу. Є надія, що Урсула не все розповіла. Може, вона й далі веде якусь гру? Чи відьма просто не видає всі козирі одразу і зараз її пси шукають моїх друзів? Як би то не було, але я маю спробувати, поки вона не розчарувалась у моїх можливостях.

— Уявімо, що я можу якось вплинути на хранителя Книги Правіку, чи як ви кажете, Долі. Але що ви скажете про братства, які стежать за збереженням цих предметів? Де вони, чому дозволили забрати Книгу?

Вона подивилась на мене якось геть по новому.

— Тільки не кажи, що й ти з тих нещасних, які пробували тут рознюхувати.

— Ні, мій батько був з них. І ваша стара подруга, що сиділа в Урсулі згадала про нього перед … відходом. — Я нахилився вперед, сам того не зауваживши й мій дивний плащ розійшовся на грудях. Я поспішив його поправити й потішив Графиню.

— Це ж чудово, отже, ти сам зацікавлений допомогти мені. Погодься, я вже й так багато розповіла, а ми лише познайомилися. Зараз мене чекають справи більш приземлені та не менш важливі. Завтра я пошлю по тебе і ти маєш проявити всі свої таланти, щоб допомогти мені, розкажеш про свою зустріч із Книгою Долі, поговоримо про справи цвинтарні. А тепер відпочивай і думай про те, що ти можеш втратити, а що здобути. — Вона вже стояла в проході, коли додала: — І я б на твоєму місці поїла.

Двері зачинились, у замку клацнуло, а я справді почав думати про те, що можу втратити, бо здобувати тут нічого.