Син мавки Ч.2

Очі вразило світло, я замружилась та одразу розплющила їх знову, попри знемогу. Всього лиш вогонь у замащеній печі, але де це я? Голова відчувалась як кам'яна брила, надокучливий сморід — застояної води й гнилі, виловив із пам'яті уривки спогадів перед проваллям у небуття. Навкруги точно витає приємний запах сушеного зілля, але йому ніяк не здолати липкий задих баговиння. Я задерла голову до стелі, й отетеріла, її повністю завішали в'язками різнотрав'я, наче хтось засушив цілий луг. То он звідки ті пахощі, але краще б тут була вода. Вуста злиплись та найгірше — затерплі руки та ноги, мотузка боляче жалить шкіру. Отже, я таки зв'язана. Спробувала вовтузитись, щоб усвідомити чи можу звільнитись, але ні, поки ні. Дерев'яне крісло збите міцно і без надмірного шуму й синців, його не розтрощити. Бачу вікно — таке мале, що не пролізти, а двері виглядають міцнішими ніж потрібно старій убогій хатині. Те що я одразу сприйняла за піч, виявилось, швидше кам'яною кладкою — темні брили нагрілись аж пашіли. Майнуло в помислах, що тут хочуть когось запекти. Предмети час від часу втрачали обриси. Ох, надіюсь, мені всього лиш млосно від задушливого повітря. Треба швидко вибиратись, але добре було б спершу зрозуміти до якого чорта на роги мене занесло? Коли пасма власного злиплого волосся повисли перед очима, мені перехопило подих. На якусь мить здалось, що я знову Мара, таким темним воно стало. Жах кольнув і відійшов — це лише багно. О, то той сморід таки від мене…

Але де ж Олекса, де Пензлик врешті решт?

Відповідь прийшла одразу, позаду хтось відкашлювався і гучно харкав. Я так і не змогла побачити де саме, але впізнала знайомі лайливі слова кобзарика. На душі полегшало, отже, сюди ми втрапили разом. Я наважилась заговорити, довелось кілька разів облизувати губи, поки спромоглась на розбірливі слова:

— Кхм… Ще раз так зробиш і мене виверне на власні коліна.

— Потерпиш, в мене повний рот болота, — пробелькотів Олекса.

Я пирснула сміхом на грані, щоб розреготатися, хоч наше становище нічим не тішило.

— Ти бачив хто тебе схопив?

— Ні, а ти? Ти Пензлика знайшла?

— Що? Чому я?

— Хіба ти не за ним побігла?

— Ні… — я не хотіла розказувати, як безглуздо потрапила в пастку, але це могло щось прояснити, тому зціпила зуби й швидко виговорила: — Я почула голос старої Марфи, тієї відунки, що привела мене до тями після подорожі в Потойбіччя. Вона кликала, шептала, що мама жива і зве мене… Я знаю, як це звучить, але в ту мить — все було так правдиво і так важливо.

Олекса затих, звичайно, він же чув Пензлика, а не мертвих родичів. Коли я вже думала перервати мовчанку, кобзарик врешті спромігся на слова:

— То таки мусив бути блуд, нікому більше. Не дивно, що ти піддалась — сильний попався, окрему павутину кожному сплів. Знаєш, мама тебе любила найдужче, хоч і не визнавала цього. Мені її теж не вистачає…

Я, напевно, мала щось відповісти, але не хотіла. Даремний жаль за тим чого нема, за тими кого вже не повернеш схожий на в'язку темну жижу, що огортає поки не поглине. А я хочу жити! Тому намагаюся залишити минуле у минулому, але іноді починаю прокручувати як би все було, залиш ми монстра в тій печері. Я встигла лише перепитати:

— Думаєш, точно блуд? Але він би нас так і кинув грузнути у тому болоті.

Комок, що застряг в горлі довелось запхати поглибше, бо двері відчинились і зайшла тендітна постать в каптурі. Я потягнула носом повітря й нічого не вловила — болотний сморід все псував.

Та вона не збиралась ховатись, а зухвало вийшла на світло, щоб підкинути дров й тут же скинула каптур. Знайомі риси обличчя не одразу знайшли відгук у моїй пам'яті, звичайно, я ж бачила його спотвореного гримасою болю.

Дівчина повернулась в мій бік з легкою посмішкою, наче зрозуміла, про що я думаю.

— Не очікувала такої скорої зустрічі. Але не переживайте, що я засмутилась. Ви мене потішили.

От же ж влипли, знайшли таки панну. Чи то пак вона нас? Я лише не розумію, чому вона так радіє, невже можливості помститися.

Але Олекса запитав перший:

— Чом ти взагалі надіялась ще колись нас побачити?

— О, дорогенький, невже тобі не сподобались сни зі мною? Ну, не край мені серце, адже ти вже й так достатньо слідів залишив на моєму тілі, зараз моя черга. — Кажучи це, вона торкалась своєї шиї там де її тримали щелепи Олекси-вовка. Я нічого потворного не бачила, можливо, через зав'язки плаща.

То вона йому снилася, а він весь час про це мовчав. Невже, соромився? Може не у всіх снах його мучили лише докори сумління? Кобзарик заговорив здивованим голосом:

— То ті золотисті очі таки належать тобі?

Вона пройшла мимо мене, підморгнувши, а я врешті змогла посунути крісло настільки, щоб хоч краєм ока бачити Олексу.

Босорка скинула плащ, під яким була проста сорочка заправлена у вільну спідницю — ні сліду знатної дами. В добавок на грудях висіло достобіса різних підвісок, певно обереги.

Я ледь не бовкнула, що на боках хлопця залишилися горбисті пасма від її пазурів, але подумала, що вона полізе перевіряти, тому втримала язика.

Олекса теж сидів зв'язаний по руках і ногах, вона нависала над ним, як стрига. Бісова дівка явно хотіла, щоб він краще роздивився колір її очей. Я почула, що його крісло заскрипіло, схоже, бідака намагався відхилитись. Відьма не зважила на таку поведінку, а відкинула волосся зі свого чола і прошипіла:

— І за це теж, я маю тобі подякувати?

Навіть з мого місця було видно гладкий округлий шрам, ніби від опіку. Я згадала, як приклала мольфу заговорену Олексою до голови босорки саме в тому місці, а тому сказала:

— Швидше мені, золотце.

В ту ж мить вона рвонула до мене з ножем в руці, я зібралась кусати й падати на бік. Ще не вирішила в якій послідовності, але зрештою зовсім не ворухнулась. Та нечисть обережно, майже ніжно взяла моє волосся і відчикрижила пасмо. Я загарчала і дуже пожаліла, що зараз не маю отрути біля себе. Та вона лиш дзвінко розсміялася і сховала мій локон у торбинку. Виходить, не лише я страхуюся таким чином.

— Ох, не хвилюйтесь. Я справді вам вдячна, а тому не вб'ю. Зараз так точно, якщо будете чемно поводитися.

Я витріщила очі, а Олекса не визначено гмикнув. Панна вирішила пояснити:

— Ви не уявляєте як та стара почвара мене мучила, я не пам'ятала більшої частини ночей, а те що згадувала, хотіла забути. Вона надумала одноосібно керувати моїм тілом і якби не ви, їй би це вдалось.

— Як же вона тобою заволоділа, якщо ти була проти? — поцікавилася я одразу, бо очікувала схожих виправдань.

— О, цим я завдячую матінці. Вона мене навіть ненадовго умертвила, щоб підсилити душу старої подруги — мовляв, та багато знає і допоможе здобути бажане.

Тут дівчина не втрималась і плюнула на долівку.

Я чекала, коли ж не витримає й Олекса і він справді зловив момент:

— Та стара говорила щось про мого батька, ти це пам'ятаєш?

Можливо, він не благав, але я почула ті слова саме так. Мене долали сумніви, що вона відповість, навіть якщо пам'ятає, але Олексу переконувала у протилежному, бо хотіла вирватись із дому. Але в моїх планах зв'язаною була панна.

— Я ж кажу, що нічого не пам'ятаю, а про той вечір і поготів. Ви тоді з'явилися, наробили галасу, вона знавісніла. Я відчувала її страх і лють, такі почуття дали їй силу перебрати контроль навіть раніше ніж зазвичай. Наступне, що я пам'ятаю — як опритомніла за стінами замку у вашому товаристві й покликала Тінь.

Олекса сумно похитав головою, але промовив, звертаючись до мене.

— Бачиш я мав рацію, вона таки була одержима та ще й не з власної волі.

— І що тобі це дало? Вбий я її тоді, ми б зараз тут не сиділи.

Відьма розглядала нас як потішну парочку і навіть не намагалась приховати, як їй подобається такий розвиток подій.

— Но-но, дітки, не сваріться. Я вам у пригоді стану.

Але ніхто з нас не слухав, про що вона. В обох крутились ще одне запитання.

— Де той мольфар-вовк? — сказали майже одночасно.

Вона змінилась на обличчі, хижий вищир приступив крізь доволі миловидні риси.

— А, той пес? Давно не бачила і надіюсь ніколи більше не побачу. Він стежив, щоб навіть у день я не мала повної свободи.

Все виглядало аж надто добре, щоб бути правдою. Ну, окрім того, що ми в полоні у навіженої, але я все ж вирішила розібратись:

— Стривай, щось тут не сходиться. Виходить тебе — слабку доньку, яку треба пильнувати, відіслали здобути таку важливу Книгу? — не чекайте від мене довіри до того, хто мене зв'язав.

— Тому й відіслали, що не шкода. Ти, мабуть, була пещеною дитиною і не знаєш, як це викликати відразу у власної матері? Я така схожа на неї зовні — не успадкувала й половини тієї винахідливості, що зробила її графинею. Я — котра більше любила трави ніж дивні досліди. Ліс — а не підвал.

Вона тріпнула своєю каштановою гривою чим нагадала мені норовливу кобилу, здається, зрозуміла, що вже сказала забагато. Але я не звикла вірити чужинцям, тому уточнила:

— Або ти тут наплела з три копиці сіна, а насправді хочеш вивідати наші плани?

Олекса теж вирішив долучитись до розмови, поки ми палили одна одну поглядами.

— Навіщо ми тобі здалися? Я бачу, ти б могла спокійнісінько ховатися за своєю магією, а ми б кружляли як розгублені діти.

Їй явно сподобалась похвала, бо очі знову заясніли й вона одразу пішла до нього, ніжно провела долонею по щетині і вхопивши за волосся проговорила в самі губи.

— Ви допоможете її знищити.

Тут я зрозуміла, що з дівицею явно щось не так і коли друга душа покинула її тіло, то напевно забрала частину здорового глузду. Чи вона завжди була такою і тому матінка її й позбулась?

— Ви ж не подолали весь цей шлях лиш для того, щоб спитати мене про його татуся?

Знайти її здавалося складним завданням, а тому, якщо признатися далі ми не загадували. Хіба що іноді я засинала малюючи в уяві варіанти розправи над тим покручем, що спопелив Хвою. Мої роздуми перервав стук у вікно. На мить здалось, що це Пензлик кинувся нас рятувати, як завжди. Але це був лише птах, здається, бо я точно зауважила дзьоб. Відьма не зволікала, а одразу вийшла на двір, назад повернулась дуже задоволена.

— Хух зараз десь біля печер, мій друг чудово вміє відволікати. Ваше добро я надійно сховала і твої мольфи теж, Олексо. А сама хатина прихована замовляннями, як ти люб'язно підмітив. Тому, якщо хочете звідси вибратись, то маєте мені допомогти. Як вам таке? — вона говорила так самовпевнено і зверталась переважно до кобзарика, що змусила мене жаліти про ту не випущену стрілу ще дужче.

Я плюнула їй під ноги не стільки через неповагу, як через огидний присмак болотної води, але їй про це знати не обов'язково.

Олекса ж на мій подив не вчинив нічого відчайдушно благородного, не пообіцяв звільнити її від гніту матері, а сказав лише:

— Нам треба порадитись. Наодинці.

Зловивши його настрій я поцікавилася:

— А що нам буде з того, що ми вплутаємося у твою розправу?

— Я допоможу вам знайти відомості про татуся, якщо хочете? — лукаво, але з явною неохотою видавила вона.

— Мало, — відповіла я.

Олекса лише переводив погляд від мене до неї.

— Чого ти хочеш? — гаркнула відьма.

— Допоможи знайти того покруча, що перекидається вовком і віддай всі наші речі, — я навіть лагідно посміхнулася.

Вона якось дивно на мене глянула і сказала:

— Нам теж треба порадитися.

А тоді пішла, кинувши нас самих у цьому задушливому полоні.