Син мавки Ч.2

Я не зміг би заснути навіть, якби їхня красиво вирізьблена лава не була така коротка і тверда. Навіть, якби хтось таки приніс дрова і підлога не холодила мої кості. Але я хотів заснути, щоб Чугайстер прийшов і порадив як діяти далі. А він не обманув, коли казав, що тепер я вільний від його опіки. Та й хіба можна звинувачувати того, хто свідомо прив'язав себе до могутньої сили, яка потребує постійної уваги.

Частина мене хотіла б віддати графині книгу Правіку і хай розбираються, а нам дадуть спокій. Та інша частина знала, що це не правильно. Що ті хто створив книги недарма заховали їх від людських очей.

Якщо добре подумати, то я міг спробувати прикликати Чугайстра музикою, але навіть якщо вдасться, то замок стане для нього пасткою. Як навмисне потрапити на міст між світами, де ми вперше говорили, мені невідомо.

Отже, завтра я скажу графині, що не можу достукатись до Хранителя, бо не маю достатньо сили. І це буде правдою. Скажу, що мені потрібно побачити з чим вона має справу аби зрозуміти, як діяти далі.

Якщо книга Правіку збурила стількох істот, коли її Хранитель засинав, то на що здатна темна книга? Якщо вона ненавмисне підіймає мертвих, то на що спроможна, коли її підкорити? І чи справді одна книга є ключем для іншої?

Я мало не бився головою об стіну, щоб вибити з неї рій запитань.

Врешті, як сонце розсіяло темряву, втома перемогла тривогу і я провалився у марення. Але сон, який мені приснився не приніс відпочинку, а лише збільшив бентегу. Нові знання і переживання змішалися і тепер мені наснився мій названий батько — мольфар. Він говорив тихо і втомлено, постійно оглядаючись. Згадав про братства, які я відкрив для себе завдяки щоденнику, закопаному під хрестом. Про духів, що не дають йому прокинутися. Казав, що має поспішати аби передати мені найважливіше. Мовляв, кобзар Вересай недарма передав свій дар мені. Буцімто його вела доля й обов'язок. І тепер я маю всі знаряддя, щоб звільнити силу сковану каменем і залізом без шкоди для живих. А тоді він зник, одночасно з тим як я звалився з лави й боляче вдарився плечем.

Туман сну, як вітром розвіяло і я всівся на підлозі перебираючи уривки марева. Чи не означає цей сон, що батько в небезпеці? Може, так я себе картаю за те, що пішов далеко від дому, залишивши близьких людей в погоні за помстою і кровним батьком, якому не потрібен? Але братства… Мій втомлений розум, просто хоче придумати зміст для всього, що відбувається чи це щось інше? Звичайно, якщо вони використовували лебійську мову, то кобзарі та й інші співці причетні до збереження таємниць. Можливо, Вересай справді знав про книгу Правіку і книгу Кінця, але чому тоді не поділився зі мною й цією легендою? Весь час я думав, що він був самотнім і хворим, а в заняттях зі мною знаходив себе колишнього, відчував себе потрібним. Я думав, що так його менше лякала близька кончина, а ще що так він пробував зайняти непосидючого хлопця, який постійно шукав біди на голову. Але перстень пов'язаний з моїми батьками привів до записника списаного лебійською мовою. Чи може бути так, що Вересай передавав мені знання з певною метою? Чи я хочу в це вірити, щоб поєднати своє минуле і теперішнє?

Спогади переплелися із побаченим вві сні і я вже не розумів, що наснилося, а що я додумав. Замість виклику Чугайстра і ясності, отримав ще більше сумнівів і переживань. Якби міг зв'язатися з Пензликом, то послав би його додому, пересвідчитись, що малі й батько в безпеці. Але ці мури захищали потужні чари, кожного разу як я намагався потягти за наш зв'язок, шкіру починало поколювати, поки не доходило до бажання здерти її із себе, тож я був відірваний від хуха, що обмежило мене ще більше.

Коли сонце зійшло високо, я нарешті перестав картати себе за поспішні рішення і вирішив використати все що маю тут і зараз. І хоч я справді не мав чого запропонувати графині й тепер чітко це усвідомлював, все ще міг зіграти когось впевненішого і загадковішого, ніж себе самого. Тож я пригладив волосся і поправив свою одіж, щоб її пом’ятий вигляд не видавав мого збентеження. Відображення у таці для фруктів було криве і тьмяне, та я розгледів зморене обличчя, що все одно виглядало надто молодим аби викликати страх чи бодай повагу в графині. А ще я страшенно хотів їсти. Хто при доброму розумі годує чоловіка фруктами і ягодами? Точніше, хто крім Урсули?

Коли двері нарешті відчинили, я втратив недавній запал і сидів втупившись у стіну, ніби міг бачити крізь неї. В останню мить стрепенувся і спробував знову навести лад на голові та стражнику було байдуже до мого вигляду. Він передав акуратно складений одяг і вказав збиратися. Не знаю з якої причини, але графиня вирішила вирядити мене у все біле. Що м'які шкіряні штани, що сорочка з вигадливим дірчастим узором на рукавах, змушували мене почуватися незручно, ніби я виставлений на показ, хоч і глядачів нема. Єдине за що я був щиро вдячний так це за взуття. Опінчі, як сказав стражник, кинувши мені пару, були м'які й теплі. А після ночі в неопалюваній кам'яниці, я з радістю замотав ноги у вовняні онучі й вдів поверх ці на вигляд дорогі, оздоблені пряжками постоли, що вони назвали опінчі. Вже в коридорі стражник накинув на мої плечі білий з кольоровою оздобою кептар, так я зрозумів, що він веде мене на двір. На завершення те громило задзеленчав перед моїм носом залізними кайданками. Що не потребувало розуміння мови, аби допетрати, що як я викину якого коника, то матиму прикраси на зап'ястках. І хоч вигляд в мене тепер був охайний, натрапивши на нас служники одразу розвертались в іншому напрямку чи швидко проходили мимо втупившись в підлогу. Я міг би посперечатися на свій топірець, що причиною такої поведінки було кам'яне обличчя стражника. Не те щоб я зібрався заводити тут нових друзів, але це вусате громило розлякувало навіть мишей.

Коли ми спустились по незручних закручених сходах, він зав'язав мені очі й далі повів, тримаючи за передпліччя. Я старався рахувати кроки й запам'ятовувати повороти, поки не вирішив, що він водить мене довше ніж потрібно, щоб я не запам'ятав шлях. Тож коли пов'язку врешті зняли і я нагадав собі, що зрячий, залите сонцем подвір'я стрибало переді мною кольоровими плямами. І вже через мить я зрозумів чому зовні так яскраво. Траву й опале листя вкривав тонкий шар снігу, першого в цьому році. Я щиро зрадів, що не босий, а кусюче свіже повітря покращило мій гумор. І водночас я згадав про Асу і Пензлика, яких залишив у холодних печерах. За той час, що я в замку, вони вже точно перебралися деінде, але незнання їхньої долі точило мене не менше, як шашіль дерево.

Тож графиня увірвалась у мої роздуми неочікувано, поки я даремно намагався осягнути всю велич замку, роздивляючись високу стіну, яка межувала з внутрішнім двориком. По такій не спустишся без довжелезного каната і міцного кріплення нагорі.

— Подумала, що на свіжому повітрі, тобі спадуть на думку світліші думки.

— Дякую, тут справді легше дихається.

Я ледь не вклонився та в останній момент перевів поклін у кивок. Не знаю, що саме в її вигляді змушувало мене відчути себе дрібним, незначним створінням, але я тримався з усіх сил, щоб не витріщатись на високу зачіску та глибокий виріз на її грудях. Вона явно вирядилась не для мене, але я оцінив як вміло графиня використовує зовнішність, щоб задавати певний настрій розмові. Вчора вона хотіла натиснути на жалість, сьогодні вона хоче, щоб їй корилися. І хоч вона спробувала говорити зі мною як з рівним та я себе таким не відчував. Поки глипав на латки снігу, який не розтанув в тіні замку й намагався розібратися, чому хочу їй кланятись, графиня перейшла до суті.

— То який вибір ти здійснив?

Я прочистив горло гучним звуком, точнісінько як батько Микола, коли збирався відчитати мене за проступок. А тоді якомога впевненіше без краплини вини в голосі промовив:

— Боюся, що вибору у мене якраз нема. Той хто стереже книгу Долі, як ви її називаєте, сам знаходив мене, коли вважав за потрібне і ще жодного разу не з'являвся на поклик.

Я зауважив, як на її лобі проступили зморшки й це був єдиний відгук на мої слова. Тому я продовжив:

— Та книга Долі випромінювала щось схоже на нитки світла, які тяглися далеко від місця її схову. Можливо, і ваша книга здатна прикликати та її глушать соляні печери. А, можливо, якщо книги справді пов'язані, то вона дасть мені сили достукатися до Хранителя.

Графиня підійшла ближче й уважно на мене поглянула, вишукуючи підступ в моїх очах та я говорив правду і їй зовсім не обов'язково знати, що то не я, а хух бачив ті нитки світла.

— Як ти думаєш, чому всі ці роки її ховали під горами солі й каменю? Навіть, якщо книга здатна на поклик, то ми не хочемо бачити, хто на нього прийде. Тож подумай ще раз і зваж, що твої зелені очі дуже промовисті. От зараз вони каламутяться туманом, приховуючи правду.

Я вдав, що задумався, але насправді очікував схожої відповіді.

— Ви не перша, хто каже, ніби очі мене виказують. Та вони не приховують правду, а лише відображають моє збентеження. Бо я хочу бути вам корисним, щоб ви врешті допомогли дізнатися правду про мого батька, хай якою важкою вона б не була. І раз вже доля нас звела, то варто спробувати всі можливості закладені в мені природою. — Вона знала, що я не просто людина і незвичайний перевертень, тож варто було натиснути на її схильність розгадувати загадки, щоб досягти свого. Не знаю чи графиня повелась, чи просто підіграла, але вона усміхнулась самими лише губами й сказала.

— І які ж такі можливості в тебе закладено, скажи на милість.

— А я й сам не знаю, тому пропоную перевірити. Можливо, вам буде видніше. Урсула розповідала про вашу жагу до знань і схильність до незвичайних випробувань.

Вона скривилась і я зрозумів, що переборщив.

— От лестощів не треба, тобі це не пасує. Признаюсь, не збиралась так швидко допускати тебе до книги. Але раз ти такий відкритий до співпраці, то я подумаю до вечора, підготуюся. З Книгою і так легше взаємодіяти в темну пору доби. Але ти маєш розуміти, якщо спробуєш використати її силу проти мене, то загинеш на місці. Без роздумів і права оправдатися. Тому зваж свої наміри ще раз і теж готуйся. До речі, наказала подати у твої покої баранину, який вовк протримається на рослинах? — завершила вона розмову, махнувши рукою так, щоб я зауважив свою вовчу мольфу, намотану на її зап'ясті. Та мені не треба було нагадувати, якою силою вона володіє, щоб змусити слухатись.

І все ж вертаючись в покої, я не міг повірити, що так швидко здобуду доступ до Книги. Попри те яким небезпечним вважають цей предмет, пора з ним зустрітись. Аса могла б відкупитися від Марени й не боятися за своє життя. Чи я міг би завершити справу, що була для рідного батька важливішою за сім'ю. Тепер я бодай трохи зрозумів графиню і хоч мотиви у нас були геть різні, але велика сила відкриває великі можливості, хоч і накладає ще більші зобов'язання. Та чи зможу я розпоряджатися Книгою, що століттями ховали під горами солі? Та й хто сказав, що її сила не випалить мене до пустої шкаралупи. І чи зможу я бодай якось використати Книгу на свою користь, не завдавши шкоди? Я знав, що ділю шкуру невбитого ведмедя. Та й запитань як завжди було більше ніж відповідей, але я не мав куди відступати, тож мусив думати наперед.

***

Вже вдруге за сьогодні охоронець скинув з моїх очей пов'язку й ми почали спускатися вузькими кам'яними східцями вниз. Графиня йшла далеко попереду, а світла факелів вистачало, щоб не скрутити собі в’язи та й тільки. Знизу тягло холодом, полум’я мерехтіло й звивалося. Запах збурив у мені спогади про недавню втечу соляними печерами й серце забилося швидше. Невже це таємний хід у Потойбіччя? Але навіщо їм вести мене саме туди? Здавалось, що сходи нескінченні та коли вони закінчились, перед нами постав видовбаний у камені прохід, де я мусив пригинатися, щоб не почухрати маківкою недотесані виступи. Довелось добре дивитися під ноги, бо волосся падало на очі, а сковані позаду руки не зможуть врятувати мій ніс від зустрічі з підлогою. Я налаштувався на довгу подорож підземеллям та вже через якусь сотню кроків графиня зупинила мене і вартового й наказала йому чекати. Я встиг зауважити інший тунель, що тягнувся далі й ховався у темряві. Мене ж попхали праворуч і я поспішив за Баторі, що віддалялась з єдиним джерелом світла. Тут було ще вужче і часом доводилося йти боком, щоб не зачіпати стіни плечима.

Коридор повернув ліворуч й пройшовши десяток кроків ми вперлись у стіну, що відрізнялась від решти печери. Якби не світло, що стрибало по гладкій блискучій поверхні, я б здогадався, що вона соляна через характерний запах. Графиня зачекала на мене і демонстративно проколола палець, а тоді прошепотіла незрозумілі слова. По стіні побігли світлі смуги чи то тріщини, що поступово з'єднались в орнамент. Здалось, чи він нагадував сову.

Стіна не посунулась і не розійшлась, вона ніби розчинились.

— Заходь, прохід швидко закривається.

Я перечепився і дивом не впав, коли рвонув вперед, щоб не упустити момент. Ми опинились у великій кам'яній ніші, бо кімнатою цей простір було важко назвати. Позаду знову постала ідеально гладка стіна.

Графиня глибоко вдихнула і не стала зволікати, а одразу напосіла на мене.

— Дивись. Бачиш якісь світлові нитки? Може, щось чуєш?

Я завмер роздивляючись приміщення і тягнучи час. Звичайно, я не бачив ніяких ниток, але принаймні тепер знав де вона ховає книгу. Хоча без її закляття і крові пройти сюди буде складно, це вже початок.

Коли мої очі облапали кожнісінький куточок каменю і зупинились на громіздкій кам'яній скрині посередині, я відчув… Втому. Закритий десь під землею, разом з відьмою і могутнім предметом, який заховали на віки, одні хотіли знищити, а інші підкорити, я мав відчувати щось інше. Та відчував лише втому.

— Ну? — мало не гаркнула вона.

Нарешті я глянув на графиню. Її очі сяяли голодним блиском і це аж ніяк не була гра світла. Тепер, коли риси її обличчя загострилися, а очі палали, я ніби побачив її єство. Вона випромінювала жагу, прагнення володіти. І я постарався запам'ятати цей вираз, щоб ніколи не сумніватися в її намірах. Зволікати далі не було змісту.

— Нічого. Вона спокійна.

Я думав жінка мене вдарить, але Баторі витягла ключ і без зайвої обережності зняла з мене кайданки.

— Торкнись!

— До чого?

Запитання злетіло з вуст раніше, ніж я усвідомив, яке воно дурне.

— До скрині, Олексо, до скрині.

Я ступив крок і вже стояв перед найнебезпечнішим творінням лелетів, якщо вірити записнику. А міг думати лише про те чи був мій батько так близько від Книги? А якщо був, то чим це закінчилося? Я зважив чи не змусити графиню відповісти. А тоді чітко зрозумів просту істину. Я для неї не більше як комаха. І зараз я маю виконати своє призначення або загинути. Тому торкнувся каменя не вагаючись. Ну, може, лиш на один удар серця долоня завмерла над кришкою скрині й далі я відчув холодний шершавий камінь під пальцями та й усе. Він був грубо витесаний і, напевно, далеко не легкий, єдине, що збивало з пантелику, то це тендітна красиво сплетена з металевих прутів застібка чи точніше обмотка навколо всієї скрині. Надто тендітна, щоб втримати кам'яні частини між собою та вона тримала.

— Нічого, — ледь не прошепотів я, застигнувши в очікуванні реакції відьми чи несподіваного пробудження сили.

Голос графині аж залоскотав мій карк таким надміру чуйним він був:

— Гаразд, ти не винен. Від мене вона теж ховалася спершу. Її сила була відлунням, яке я ледь черпала. Але коли вдалось зламати першу печатку…

Я подумав, що почали засинати лелети та вголос не промовив, бо відьма торкнулась переплетених прутів й ті заворушились, як жива лоза. Я відсмикнув руку і навіть забув дихати, поки скриня звільнялась з пут. А тоді графиня просто відкинула кришку.

З гучним “бам”, що відлунювало аж у грудині, перед нами постала стара пошарпана книга з вичиненої шкіри. Ні прикрас з металу, крім пряжки, що з'єднувала обкладинки, ні малюнків. Вона виглядала зліпленою так недбало, ніби творець або дуже поспішав і не вважав за важливе оздобити своє творіння, або намагався приховати його цінність за облізлою обгорткою.

— Торкнись тепер, — одразу наполягла відьма.

У мене спітніли долоні і я квапливо витер їх до білого вбрання, точно залишивши плями. Не знаю чого я так чітко усвідомив, що руки надто брудні аби торкатись стародавньої книги, але тримав їх по швах.

— Давай, поки вона не прокинулась й не захотіла плати.

Я ще десь на краю свідомості помислив, що у сні чув "скована каменем і залізом", але я ж раніше цього ще не знав. І якої такої плати вона може захотіти? А тоді ніби зачарований потягнувся в глиб скрині й торкнувся книги.

Здалось, що світ зник, точніше це я позбувся всіх відчуттів. Мене одразу накрило хвилею липкого жаху і захотілося кричати. Але тоді те ніщо почало рухатись чи то я став кружляти й все навкруги перетворилося на смолистий вир, а мої жили обпалило вогнем. Відчуття повертались і я почав розуміти, що й далі стою в печері й упираюсь вже обома руками в стародавній предмет та жар не відпускав. Мене неначе мацали сотні рук чи розглядали десятки очей. Я хотів сховатися, але не міг. Встиг подумати, що ще ніколи не був таким безпорадним, як в голові залунав голос:

“Ти? Ти жертва?”

Жертва? Та яка на милість, жертва? Як я міг упустити таку можливість після зустрічі з Мареною. Я ледь не кричав, що “ні” та насправді не видав жодного звуку й рук не відірвав.

Зате почув, ніби з за стіни, вимогливий голос графині:

— Розгорни книгу!

Я б, може, й спробував виконати прохання та не міг і поворухнутись ні тілом, ні розумом, як би дивно це не звучало. Невже вона хоче, щоб я прочитав написане в книзі Забуття? Невже вона ще навіженіша, ніж я думав? Десь там все далі й далі за стіною лунали вимоги графині та тут ставало все темніше і тихіше. Поки мої думки не заглушив голос, що лунав звідусіль. “Ти не жертва. То хто ж ти?” — спитало воно та відповіді явно не чекало, бо темряву навкруги розсіяли спалахи моїх спогадів. Я хотів спіймати їх та вони то зникали, то з'явилися як бульбашки на воді. Здається книга читала мене, а не я її. Поки я борсався між уламків власного життя, деякі картинки почали проступати чіткіше, ніби мені показували виставу через тонку пелену.

Спершу я злякався за долю жінки, що в дивній позі розпласталась на підлозі. Та вона не просила допомоги, а поспіхом загортала щось мале в шари ганчір'я. На підлозі підсихала кров, але ні тіла, ні зловмисника я не бачив. Можливо, це якийсь спогад із моєї дружби з братчиками. Але я його не пам'ятав і поки даремно силувався згадати, знову побачив ту жінку та вже серед лісу. Вона простягнула згорток старому чоловіку і здається плакала. Якби не місяць, я б не розгледів навіть їхніх силуетів та не встиг і задуматись, кого мені нагадує чоловік, як видиво змінилося. Ось хлопчик, що ледь навчився ходити й ловить листя, яке кружляє навколо нього неприродно довго, і він підходить все ближче і ближче до обриву, поки його не хапає материна рука. Я вже зрозумів, що хвилюватися марно, бо все минуло, як жінка розвернулась і я її впізнав. То була моя мати, дружина мольфара. А отже той хлопчик, напевно, я. Хотів краще роздивитись, закарбувати її обличчя назавжди, чи спробувати згадати вказаний момент, як побачив, що вже старшим ховаюся від братів на дереві. Це я вже пам'ятав, особливо, як тоді спішив злізти швидко і хвацько, що ледь не скрутив собі шию. Тепер я зрадів, що картинка так хутко змінилась і не треба переживати давній сором ще раз. Та радів не довго, бо до горла підіймався зрадливий комок. Я лежав у ліжку й мама прикладала холодні ганчірки на лоб, а батько мішав терпку настоянку. Саме тоді я вперше палав від гарячки, а всі були дуже стурбовані, хоч постійно до мене усміхалися. Тепер від вигляду такої жвавої, а головне живої мами сльози виступили на очах, але вони не могли заступити спогади, що зринали в голові. Я не пам'ятав, що тоді бачив крізь відчинені двері жінку, яка ховалась за деревами. Напевно, списав на марення від гарячки. Було літо. Пізніше брати часто згадували, що я примудрився заслабнути в спеку. Та це все було так давно, а зараз я нарешті зрозумів, що жінка з перших видінь це та сама жінка, що стояла за деревами. Мало того вона до біса схожа на жінку, яку я бачив, коли Урсула напоїла мене маковим молоком.

Я хотів зупинитись, переглянути спогади ще раз, щоб скласти всі частинки воєдино та книга вирішила піти далі й показала бій зі Страхопудом в печері. Той день не хотілося переживати ще раз та ні зажмуритись, ні відвернутись я не міг. А тоді виявив, що досі не розумів, як близько був від власної смерті, як не від його лап, то від каміння, що падало поруч. Печера валилась і тепер я не був певен, що лише Страхопуд став тому причиною.Та задуматись над цим не встиг, бо мене затопила ціла череда спогадів із вилазок разом з братчиками, де я також кожного разу міг загинути, як не від стріли, то від шаблі. Далі я біг крізь ліс, з Петром на плечах, і ледь не обернувся. А в наступну мить вже бився у вовчій подобі з темним мольфаром. Не треба великого розуму, щоб зрозуміти — книга переглядає всі можливі варіанти, коли я міг загинути й схоже почались вони з самого народження, якщо в тому згортку був я. Та тепер мої спогади почали гортати швидше, я лиш встиг задуматись чи справді Чугайстер загрожував моєму життю ще тоді, коли мавка просила його про допомогу, як на поверхню виплив спогад із каменя сили. Там богиня смерті порізала нам з Асою руки й ми висіли в повітрі, як дві шматяні ляльки, очікуючи на її вирок. Я зосередився на краплинах крові, щоб не розглядати наші з Асою обличчя аж тут все припинилось, ніби просто загасили лямпу і я знову почув чужий голос у голові:

— Яке цікаве життя, як для людини. Та ти не зовсім людина, правда? Ти мій дар, — пролунало солодко із ноткою захоплення.

Я не на жарт злякався, адже ніяк не міг вплинути на силу, що тримала мене за розум, а вона чогось вирішила оголосити мене своєю власністю. “Я не дар!” — відчайдушно крутилось в голові та голос продовжив:

— Сестра вела тебе до мене. І тепер Олексо, нащадку лелетів і їхніх помилок, ти мене звільниш.

Мені потрібно було сісти чи бодай вдихнути свіжого повітря та я далі мусив стояти й слухати голос в голові. А тоді зрозумів, що не мушу, темрява вже не така густа і я не палаю, а тому спробував відірвати руку. Книга відчула й почала тягнути сильніше.

— Стій! Ти мені винен!

Якось різко на зміну страху прийшов гнів. Чи то від безпомічності, чи від усвідомлення, що мене знову хочуть використати та я вирішив, що опиратимусь. Не знаю чи говорив вголос, чи лише думав, але з мене полився потік слів:

— Нічого я тобі не винен. Та я навіть не знаю достеменно чий я нащадок. Я підкидьок. Дитина, що не знала ні рідної матері, ні батька. І вже точно мене ніхто до тебе не вів.

— Такий впевнений в тому чого не знаєш. Та це нічого не змінює. Без мене й моєї сестри тебе б не було і матері твоєї б не було і багатьох інших таких як вона. Якби лелети не скували мене, мертві б не ходили по землі з живими. Будеш коритись або мені або цій відьмі. А коритись їй ти не захочеш, повір. Знаєш, нащо вона тебе привела? Щоб обміняти на краплю сили. Твоє життя за її темні плани.

Не було сил приховати власні почуття й думки, бо вони бігли наввипередки й страшенно плутались. От же ж бовдур, на що я сподівався, звісно книга дає силу в обмін на чиєсь життя, а Баторі використає мене й викине. Я чітко усвідомив, що біле вбрання було не напоказ, а для жертовної вівці. А тоді врешті видавив із себе чітку думку:

— А якщо я не хочу коритись? Не хочу торгувати собою, як ти розкидаєшся силою, відбираючи життя. Нащо мені звільняти те, що замкнули лелети?

— Бо вони були самовпевненими, самозакоханими дурнями. Бо влада врешті сп'янила їх не гірше вина й вони захотіли зрівнятись із богами. Та їм бракувало могутності. А тому лети поневолили мою сестру, щоб бачити шлях кожної істоти й передбачати майбутнє. А тоді приманили мене, щоб привласнити, і їхнє життя не завершувалось. Але вони не подумали про наслідки.

Справді завжди мають бути наслідки та мене дивувало інше:

— Навіть якщо так. То чому тоді боги не звільнили вас, коли покарали лелетів?

Я почув низький гуркітливий сміх, ніби каміння перекочувалося і згадав про водяника.

— Бо боги забули. Коли печатки було накладено, ми для них зникли. Вони покарали лелетів та забули за що саме. Не просто за пиху і свавілля, а за спробу перекроїти світ за своїм замислом. Залишились лише байстрюки, нащадки лелетів і людей, які пам’ятали, їм нашіптували гори й ріки. Лелети так і не заспокоїлись в надії повстати із заслання. Та я їх присплю навічно.

Я вперто не розумів, завжди думав, що всі джерела сили, то дари богів чи місця спочинку лелетів. Але спершу Аса розповіла, що шукає Марена, а тепер і Книга наполягає на своєму. Якщо все це правда, то виходить, що теперішні відаючі нащадки злодіїв. В таке я не хотів вірити тому запитав:

— Якщо лелети були такими лихим, чому тоді боги поставили їх глядіти за своїм творінням?

— Лихими? Ні, жадібними. Не всі були такими. Тому почались сутички, а тоді й війни. Це й привернуло увагу богів. А далі нас із сестрою ув'язнили. Маю визнати, ми теж не вірили, що вони на таке спроможні. Ми були ефіром, всім і нічим водночас. Ми були самою магією, матерією, називай як хочеш, а тепер ми стали оцим — предметами людського світу, ув'язненні словами, покинуті богами.

— І все ж чому я маю вірити твоїм словам?

— А навіщо мені обманювати? — швидко відповіла сутність.

Таке запитання могла поставити лише істота не з нашого світу та я мав і свої. Якщо наслідки були, коли їх ув'язнили, то якими вони будуть, якщо їх звільнити.

— Не обманюєш? То скажи, що буде з усіма людьми, з усіма нащадками лелетів, коли вас звільнити?

Я відчув сум'яття, невже воно саме не знає як вплине на решту живих крім лелетів. Чи не хоче казати? Я так чекав на відповідь, що вже й забув де знаходжусь, коли мене шарпнула за передпліччя чиясь холодна рука. Шкіру пропекло, як від дотику льоду і я почав виринати. Та на останок почув відлуння слів.

— Звільни мене і я дам, що ти хочеш. Я знаю де твій батько і де мати.

Я почув як знову гепнула кришка скрині, ставши на місце. Побачив, як сплітаються металеві лози. Графиня витягла мене із марення і втупилась гострим поглядом, ніби хотіла заглянути в мою голову. Печіння в руці поступово згасало і я відчув звичний холод печери та якусь нову невимовну втому. Мені ніби напхали голову соломою, перед тим вигрібши все, що я знав і в що вірив. А найгірше пусті обіцянки, таємниці й змови. Чи кожному хто до неї приходить Книга розповідає історію і просить звільнити, чи це лиш мені так пощастило? Я хотів скрутитись калачиком біля стіни й не ворушитись, бо спогади відкрили старі рани, а розповідь змусила сумніватись у всьому, що я знав. Та графиня не відступала, вона розчервонілася і важко дихала, якось по новому розглядаючи мене.

— Вона приголомшує, правда? Показує образи, знайомиться, так би мовити, з гостями. То що вона показала тобі?

Я зціпив зуби, щоб не плюнути графині в обличчя, а тоді вимовив на одному подиху:

— Казала, що я мав стати жертвою та виявився занадто цікавим.

Її очі ніби замерзли та графиня й не спробувала оправдатись, лиш запитала:

— Вона з тобою говорила?

Я завмер, невже бовкнув зайвого і спробував виправитися.

— Трохи. Поки показувала моє життя, починаючи з дитинства.

— А що ще?

— Нічого, бо ви мене висмикнули.

— Скільки ж разів ти міг померти, що вона так довго лише твоє життя показувала?

— Не знаю, бо не додивився. А ви?

— Не гарчи до мене цуцику, лише, тому що вижив. Але якщо тебе не поглинули, отже, ти справді можеш знадобитися. Донька не дарма тебе привела, диво та й годі. І щоб ти знав з Книги можна черпати силу і без жертв. Та вона почала опиратися, вирішила брати данину. Знявши печатку, я отримала більше її могутності, але й сутність отримала більше впливу. Вона вимагає нащадків лелетів за свою міць. Хоче винищити якомога більше бодай так, поки не звільниться. Тож май на увазі з чим розмовляєш.

О, тепер я добре розумів з чим і з ким розмовляю. Та стояв витріщаючись на графиню, не здатен сповна осмислити все сказане нею. Невже вона віддає тих кого досі так захищала за могутність. Невже Потойбіччя, то не притулок, а скотобійня? Хто з них мені бреше? А якщо і сутність і відьма хочуть мною скористатися, то як мені обрати менше зло і чи маю я право на такий вибір? В одну мить в голові зародилась думка за яку я вхопився, як за найближчу гілку над проваллям.

— Можливо, сутність згадала про братства, що утворились за часів її ув'язнення. В них можуть бути відповіді, як зняти одну з печаток.

Баторі вивчала моє обличчя як карту, а я не міг і помислити, який зараз маю вигляд.

— Я так і знала, що ті пси хочуть привласнити силу книги собі, а не вберегти світ від її гніву. Але чому вона сказала таке саме тобі.

— Мабуть, побачила у видіннях моє походження, тому й зберегла життя. Будьте обережні, вона хоче звільнитися.

— Що ж я не здивована, але й не розчарована. Якщо ти кажеш правду, то я подивлюсь, що можна зробити. Відьма з якою ти познайомився через тіло Урсули переконувала, що братства прагнуть приховати силу книги, знову приспати. Але якщо у них є відповіді… Ти поки вільний.

Я якомога спокійніше випустив стримуване повітря і кивнув.

Поки я не зрозумію, як з усім впоратися маю вдавати користь і одній і другій стороні.

В голові пролунав насмішкуватий шепіт “який розумник”, а тоді графиня вивела мене за стіну із солі та я ще довго прислухався чи не почую той шепіт знов. Чим далі ми відходили від печер, тим неймовірнішим мені здавалося все побачене й почуте та я чомусь відчував, що більше не сам, і ця думка страшила мене більше ніж будь-що до цього.