Син мавки Ч.2

“Якого милого, всі дороги ведуть до кладовища? Ой, а таки справді всі, але я не те мала на увазі. Скільки разів доведеться рятувати його шкуру, поки все налагодиться?” Внутрішня розмова таки відганяла в’їдливі лихі думки й трохи заспокоювала, але ненадовго. “Я б відчула, якби з ним щось трапилось, хіба ні?” Мені відповіла суха гілка, що гучно тріснула, сполохавши якусь звірину в кущах, та я не сповільнилась й на мить, не було часу на тихе скрадання. Знову не повірила власному чуттю, а тепер маю розбиратися. Люди все ж такі погані, як я про них думаю і не варто переконувати себе в іншому. Як кара за зневіру мене одразу проштрикнуло болем, але то всього лиш Пензлик залишав подряпини на моєму плечі кожного разу як вважав, що я звернула не туди. Ми обоє розуміли, що справа не в мені, а в порятунку Олекси, але я відчувала вдячність, що він аж так до мене наблизився.

Я сумнівалася чи добре зробила, що відпустила грабаря, а не змусила провести аж до Потойбіччя. Хоча він би нас уповільнював, а хух і так знає, куди потрібно йти. Шкода лише, що найкоротший шлях лежить між старих могил. Але ж Марена, напевне, має важливіші справи, як чатувати на мене у цьому закапелку?

Я зупинилась лише на хвилинку, щоб не бігти навмання, а обрати кращу дорогу, як Пензлик знову нагадав про себе.

— Та заспокойся ти! Я знаю, що грабар нас підвів. Дарма не вірила, що він виявиться ще більшим дурнем ніж виглядав спочатку. І не дивись так на мене… З Олексою є Віктор, разом вони здолають, якогось торговця яйцями. Вже, мабуть, перемогли — годованець же зник, ще й дуже вчасно. А то я вже вагалася чи не дозволити тому чортові розпороти горло гробокопові. Ай!

Не вірилось, що Пензлик куснув мене. Я ледь втрималася, щоб не скинути його із плеча. Схоже внутрішні орієнтири він перебрав в Олекси й навіть такого слизького телепня, як той копач, готовий захищати.

Я відвернулась від наглої мордочки й уважно придивилась до порослих травою горбків, що покоїли чиїсь древні останки. Здається, ми вже добрались до старої частини кладовища, яку ніхто не доглядає. Ще трохи й сутінки загуснуть і не буде видно навіть самотнього дерева, що височіє, ніби страж померлих. Тому я припинила пояснювати Пензлику очевидне і рушила в напрямку гори.

Залишилось обійти останні могили й пройти під двома похиленими один до одного хрестами, точно як описував грабар, коли земля піді мною ворухнулась. Я завмерла. Спершу подумала, що то мені забило памороки, але коли Пензлик вказав лапкою на яму, куди осідав ґрунт, я відчула недобре. Хоч і не одразу повірила, що нас аж так підводить талан і ми потрапили на пробудження упиря. Згадались слова копача про розриту землю, а я чомусь списала все на розкрадання могил. Та часу розбиратися з власною легковажністю не було. Коли з під землі показалась кістлява рука, я потихеньку вклала стрілу до лука і завмерла в очікуванні. Пензлик перестрибнув на одну зі старих могил.

— А щоб йому! — вирвалось само, коли я побачила перелякані оченята хуха просто між ребер посталої істоти.

Ще вся земля не обсипалася із залишків його плоті, як воно поперло на мене. Треба було мовчати. В голові крутились думки про дерев'яні коли та обезголовлення. Але я чомусь очікувала, що упирі більше нагадують живу людину і що в нього таки буде серце в яке можна поцілити. Я вистрілила. Дарма. Стріла так і залишилась стирчати, замінюючи йому праве око. А мрець навіть не похитнувся.

Довелось відступати крок за кроком, обдумуючи, як можна завдати шкоди тому, хто вже мертвий. Аж раптом їх стало двоє. З-поміж похилих хрестів, що позначали вхід в печери, виповз, скажемо так, свіжіший мрець. На ньому й плоті було значно більше й одяг ще не струпішів. Обличчя закривали спутані патла і він повторяв про себе якісь незрозумілі слова. Я вклала нову стрілу, оцінила, що кістяк не становить загрози, бо наткнувся на кам'яний виступ. Отже, я встигну вистрілити в м'ясистого. Аж раптом Пензлик стрибнув мені на груди й збив напрям польоту стріли. Вона пролетіла над головою свіженького, якраз, коли він випростався і прибрав волосся на бік. Я пополотніла.

— Олекса?! — промовила тихіше ніж мені хотілося, але кістлявий все одно почув і посунув ближче до мене.

Довелось опустити лук, щоб хух відчепився й одразу шмигнув до кобзарика. Я ж пішла за Пензликом, обходячи якомога далі повсталого з-під землі. Подумала, що поки мрець не пробує напасти, хай собі ходить, може, так я зрозумію, що змусило його піднятися.

— Аса? — запитав Олекса, ніби не вірив власним очам, а тоді побачив мертвяка і якусь мить простояв з відкритим ротом. І смішно і грішно.

Я торкнулась його, щоб заспокоїти, чи може навіть перевірити, що він мені не ввижається й він нарешті оговтався. Наче цілий, але чомусь дуже мокрий.

— З тебе вода капає, — сказала я, ніби це було не очевидно.

На диво, Олекса усміхнувся і я зауважила, як розслабилися його плечі.

— Знаєш, я тут подумав, що ненавиджу печери, — видав він зі тією ж слабкою усмішкою, хоч я ще не була готова жартувати на цю тему, але зраділа, що він при тямі.

— Я вже не вірив, що виберусь звідти. Вихід з соляної печери ховався під водою, а тоді мене викинуло в якесь внутрішнє озеро. Уявляєш, там є і внутрішній водоспад і дуже багато солі й стільки печер...

Його голос зривався й скидалось на те, що він довго блукав, хоча ми розділились лише кілька годин тому. Я відклала ці роздуми на потім й взяла його за льодяну долоню, щоб Олекса зрозумів, що все вже позаду та момент зіпсували ходячі останки, що взялися розривати свою могилу. Хоча ні, момент зіпсувало інше, Олекса знову глянув на мертвяка і спитав:

— Твоїх рук справа?

Я остовпіла і відпустила його руку:

— Ти знову за своє? Він сам виліз, ми якраз йшли рятувати тебе! — Я хвилину постояла усвідомлюючи, як все виглядало для кобзарика, але заспокоїтись не встигла. Тому трохи різкіше ніж потрібно розповіла йому основне: — Той грабар вирішив, що скомбінує собі на краще. Після нашої з ним зустрічі, він пішов у Потойбіччя і виклав свої претензії чоловіку в якого придбав яйце. А мені казав, що не знає як його знайти. Та менше з тим. Сказав, що якщо торговець не приборкає духа, то по нього прийдуть могутні люди, а грабар все розповість Графині, бо він її довірене лице. Уявляєш? Торговець лише розсміявся йому в обличчя і сказав, що як яйце вилупиться, то вже нічого не вдієш. І що то Графиня найняла його позбутись балакучого гробокопача. Як старий вийшов живим після такого не уявляю. Але тепер торговець знав, що до нього можуть прийти. Надія, що він просто сховався зникла разом з тим, як розсіявся годованець. Хоч старий і не знав наших планів, але він вас добряче підставив. Бачте, йому не хтілось волосся з усіх збирати, щоб рідні не вважали його ще більшим диваком. Зате тепер він збирає речі, бо я переконала, що нічого доброго йому тут не світить.

Олекса видушив ще трохи води з одягу, обдумуючи все мною сказане, я побачила, як він здригнувся від холоду, але одразу відповів:

— Ну, тепер хоч зрозуміло, чого власник курки кинувся на мене з ножем. Він думав, що ми і є ті “могутні” люди.

— З ножем? Ти поранений? А де Віктор?

— Не все й одразу. Я цілий. Ми розділилися. Віктор забрав курку, а мені залишився торговець. Точно хрест… Кладовище… — Олекса так ляснув себе по лобі, що мені б зірочки в очах засвітилися.

— Ти точно не вдарився головою? Виглядаєш не добре, раз я прийняла тебе за компанію кістяка.

— Ага і ледь не підстрелила, я тобі це нагадуватиму, коли братимеш мене на кпини за неуважність. Але, ні, я про інше. Я знайшов підказку, уявляєш? Тільки вона іншою мовою, але я дещо згадав. Дербак — то означає друг. А ставер — хрест. Пам'ятаєш, Провидець сказав, що другий магічний слід вказує на цвинтар. А ми вже на місці. Отже, якщо я друг, то маю, щось шукморити, тобто шукати під хрестом.

Я дуже уважно дивилася на Олексу, бо вже не раз бачила, як він марить. Але зараз він виглядав жвавим, як ніколи, хоч і молов нісенітниці. Тому я запитала:

— Чому ти радієш та тут тих хрестів сотні?

— Ти права, але якщо візьму свій записник, той що я тобі залишив. То там на перших сторінках є словник лебійської мови. Я не зміг його викинути, бо то спомин про Вересая.

Я вирішила не питати в кобзарика чи самого дару, що сховався в мольфі не достатньо для спогадів про старого вчителя. А просто витягла з торби його записник і вовчу мольфу й віддала Олексі.

— Не маю звички залишати наші речі біля Урсули, тож взяла з собою.

Олекса зрадів і швиденько витер руки насухо до мого плаща. Тоді передумав брати записник, а зняв з себе мокру сорочку, хоч і скривився від холоду. Далі витяг з маленької кишеньки на чересі згорток із мольфою старця і перснем.

— Боявся, що велика кількість солоної води зашкодить їм, але черес врятував — сухі.

Я передбачила його наступну спробу витерти руки об мій плащ і просто скинула того й накинула Олексі на спину. В мене одразу шкіра взялася сиротами, але я хоч не мокра. Пензлик скрутився біля речей Олекси, поки той гортав свій записник неслухняними пальцями. Я швиденько запалила свічку, щоб ми могли щось розгледіти. Навіть від такого полохливого вогника мрець ще активніше почав копати собі могилу. Дивно, як швидко ми звикли до його компанії. Я спостерігала за тим як впевнено й не надто успішно скелет риє землю й сама здивувалась, як це схоже на наші пошуки батька Олекси. А тепер ще й послання таємною мовою, виглядало, що ми копаємо надто глибоко. Я таки переживала аби нам все це боком не вилізло, надто багато дивного коїться та ще й мертві встають. Якщо таке не прикличе Марену, то я не донька мольфара. Радісний вигук Олекси вибив із мене тривожні думки й привернув увагу кістяка, добре, що не надовго.

— Є! Кудуб — дуб, репсиня — книга. Клімута — ворог. Але одне слово я так і не зміг прочитати, бо те місце викривив соляний наріст. Отже, я знайду книгу під хрестом біля дуба.

— А що з ворогом?

— Не впевнений, щось на кшталт, якщо ворог, то мене чекає смерть?

— Отже, знову книга і попередження. Може нам не варто шукати. А якщо там прокляття?

— Ти впевнена, що не маєш мені щось розказати? Дивно, коли сама Аса нехтує загадкою. Але, якщо ти просто переживаєш, то в мене є перстень, який вказав на підказку. І я, ніби стійкий до проклять. Тільки, що за дуб? Хоч кладовище правильне, бо Провидець говорив, що в них лише одне є.

Я розуміла, що Олексу завжди цікавило власне походження, але не могла позбутись поганого передчуття.

— Тепер, коли я сама обираю свій шлях, то хотіла б діяти обачніше та й по всьому. Крім того, не такий ти й стійкий, я пам'ятаю, як довго відходив від попереднього прокляття. Але якщо вже тобі так не терпиться, то справді велике дерево тут лише одне, можна почати з нього. Та пообіцяй, що ми підемо разом і будемо дуже обережні, поки не переконаємося, що то не пастка.

Олекса підвів очі й уважно розглядав моє обличчя, захотілося дізнатися, який в нього настрій по кольору райдужки, але світла свічки було недостатньо. В моєму замаленькому плащі, згорблений над записником, він виглядав таким беззахисним, як в дитинстві. Я згадала, як він захищав мене від навіженого сусідського пса, бо був на рік старший і ходив весь такий гордий, що не боїться його зубів. А потім жалівся мені, коли батько змушував йти до роботи, а не ходити по його п'ятах, як він мав мольфарські справи. Можливо, коли він дізнається більше про своїх рідних, то в нього більше не буде тієї розгубленості в очах, ніби йому ніде немає місця. Я очікувала, що він скаже "обіцяю", або щоб я забиралася, бо недовіряє мені, але він лише кивнув у бік мерця й запитав:

— А що з ним?

Єдине, що я придумала вимагало вогнища, яке буде помітно з далеку, тому довелось вибрати інший спосіб:

— Залишимо тут. Якщо підемо достатньо тихо, то він і не помітить.

— Може, їх підіймає темна сила про яку розказав Пензлик.

— Яка ще сила?

— Я розповім, але давай спершу відійдемо далі. Не можу почувати себе спокійно, коли поруч розгулюють мерці.

Пензлик з радістю побіг вперед, показуючи дорогу, хоч дерево бачили всі. Ми рушили дивною процесією, уважно обираючи шлях, щоб не створювати шуму. Коли мрець залишився позаду, далі риючи собі могилу, ми пішли трохи швидше.

На наше щастя дерево таки було дубом, землю рясно вкривали жолуді, а старі могили ховалися під його листям. Нова загадка врешті розпалила мою цікавість і я попросила Олексу промовити повне послання.

— Добре, але не перебивай, бо зіб'юся.

“Дербак?

Шукморити репсині під скєра ставером … від кудуба.

Клімута?

Нахтити халі!”

— Добре, зрозуміліше не стало... А що означає скєра?

— Чесно, не пам'ятаю і не знайшов у записах. Може, щось пов'язане зі шкірою.

— Шкіряний хрест?

— Або, ні. Чекай, якщо я неправильно розгледів, то може… Йоний — один, двіня — два, скира — три. Тоді під третім хрестом, але з якого боку.

Я присіла й схилилася над землею, ніби могла почути поклик. Натомість відчула поштовхи. Невже знову? Пензлик скочив на плече Олекси й обвив його шию хвостом. Схоже, навіть хух не в захваті від мерців.

— Та що ж таке? — спитала я розгублено.

— Пензлик розповів, що хухи втекли з печер, бо там жила темна сила, але зараз повертаються назад. Отже, те щось пішло з печер. Може, воно тепер тут оселилося.

— Пензлику, ти щось відчуваєш? — уточнила я, але хух заперечливо похитав головою.

— Навіть, якщо твоя правда, то це не пояснює, чому одні підіймаються, а інші ні.

— Може, нас відчувають?

Поки ми говорили з під землі вибирались ще три трупи.

— Може, прийдемо вдень по твою книгу? — вирішила спробувати я.

— Ні, я більше не чекатиму. Треба спробувати чи тут перстень допоможе.

Я не зрозуміла, що він має на увазі, коли Олекса вхопився за прикрасу, що висіла на шиї й пішов, обережно минаючи бідних мерців. Вони не змогли виповзти повністю обплутані корінням дерева, їхня безпорадність викликала в мене жаль й хотілось упокоїти нещасних, а не знищити.

Олекса знову викрикнув так, що три голови повернулись в його бік.

— Є! Але перстень найтепліший біля того пана, що виліз лиш до половини.

— Тихіше, а то їх ще більше покажеться. Давай так ми тут трохи пошумимо, а Пензлик пошукає біля мерця. Хуха ж закляття не повинно розпізнати.

Олекса завмер, я знала, що він не хоче про таке просити. Але Пензлик вже став невидимим і я побачила, як вилітає земля під його лапками. На думку не спало нічого кращого, як плескати в долоні і я старалась не уявляти, як ми виглядаємо збоку. Нещасні хапалися кістлявими руками за коріння, загрібали землю, але так і не вибрались. Зате хух явився весь присипаний землею та зі згортком у лапах. Він гидливо обтрусився і гордо простягнув знахідку Олексі. Як на книгу, воно було надто мале, швидше записник. Але розкривши шкіряну обмотку Олекса показав, на потрісканій обкладинці видніється такий же знак, як і на персні. Таки знайшли.

***

Зовнішні печери, які показав хух не обіцяли й крихти затишку, але таки сховали від пронизливого вітру, що налетів з півночі. Навіть без довгих обговорень, ми прийняли рішення заночувати тут, а не шукати дороги до хатини Урсули. Чи приймуть вони це за втечу, чи навіть зраду, мене хвилювало найменше. Олексу, схоже також. Тільки но ми розмістились, він вхопив у мене свічку і всівся, гортаючи сторінки знайденого записника. Мені здалося, що в нього тремтять пальці, але я не знала чи від холоду, чи від хвилювання.

Ми з Пензликом трималися віддалік, даючи йому час. Але я не витримала перша:

— Ну, що там?

— Різні записи лебійською, карти, якісь позначки. Але останній запис не шифрований, він поспішав. Хочеш я прочитаю вголос?

— Звісно хочу, якщо можна, — стримано відповіла я і він почав:

— “Брате, я послав три листи гінцем, але, якщо ти знайшов це, то навряд чи вони прийшли вчасно. Тому я сховав записник, якщо хтось рушить моїми слідами. Не буду багатослівним — я легковажно затримався, а Темна книга таки існує. А що ще гірше, її звільнили зі сховку, вона в Графині. Братство надто заглиблене в проблеми сучасні, не надає значення небезпеці, яку в собі ховають два легендарні предмети, що ми мали стерегти. Та й не хочуть ступати на чужу територію, привертаючи увагу. Але смерть кордонів не признає. Книгу потрібно знищити. Немає більше в цьому світі сил здатних її заховати. Так і тільки так. Вона небезпечна, як сама по собі, так і в могутніх руках. Я йду на зустріч зі старою відьмою. Не бачу іншого шляху, хоч і не маю до неї довіри.

Припис: Записи ховають все що я зміг розвідати про книгу.

Знищити книгу першочергове завдання. Якщо виживеш, то приглянь за моєю дружиною й дитиною, вони мають жити в прикордонному селищі, точніше написав на останній сторінці.”

Коли Олекса дочитував, його голос ставав все тихішим і тихішим. Я завмерла, не знаючи, з чого почати й врешті видала, якусь дурницю:

— Ну, тепер ми знаємо, звідки черпає силу мама Урсули. І що вигнало хухів із печер. Знаєш, сіль добре стримує магію, а тут цілі печери, не вигадаєш кращого місця, щоб сховати книгу смерті.

Олекса, встав, випрямився, віддаючи плаща і сказав:

— Вогнище не будемо палити. Але у мене весь одяг мокрий, то я перекинусь вовком, а зранку вирішимо, як діяти.

За останні місяці, він частенько ховався від світу у вовчій шкурі та я не очікувала, що й зараз так зробить. Хоча може, то й на краще, коли я не бачу розчарованого виразу на його обличчі, то мені легше говорити. Олекса роздягався позаду мене, видушуючи рештки вологи просто на долівку і кидаючи мокрий одяг на каміння. Вже за мить, мимо пробіг худий вовк, що ще не змінив хутро на зимове. Він всівся при виході, вдивляючись в темряву. Я втупилася в його пухнату спину й почала, поки не повернувся Пензлик:

— Пам'ятаєш, ти казав, що якби я тоді поділилася всім з тобою, ти б допоміг. То прошу, перед тим, як відкушувати мені голову, зваж, що я роблю це зараз. Отже, ти вже знаєш, що я була на побігеньках у Марени. Але не знаєш, що перш ніж вона послала мене до тебе, перш ніж Страх знавіснів і лелети почали засинати, я шукала для неї річ, в яку ув'язнили первісну силу руйнування. — Якби вовк не ворушив вухами на звуки мого голосу, то я б і не знала чи він мене слухає, а все ж продовжила: — Все, що вдалось знайти, більше скидалось на казочки, в яких могутні велетні зв'язали світлу силу життя і темну — смерті, щоб стати безсмертними й управляти слабшими. За що й поплатилися, розгнівавши богів, ставши камінням, водою і таке подібне. Але перед тим вони добре сховали свої творіння, ослабивши ти самим богів. Ти ж сам розумієш, чому я не вірила в таке, до наших пригод. Книгу життя ми знайшли, але вона не вказала Марені на свою протилежність, тому та просто надумала знайти їй нового охоронця, добре, що ним не стали ми. Про те що друга річ теж книга і що ми її знайдемо тут, я не знала. Присягаюсь! Як і не знала, що існують якісь братства, що стежать за ними, бачу, що не надто ретельно.

Останнє, я сказала дарма, бо вовк-Олекса підійшов дуже близько, знову уважно вдивляючись в моє обличчя, здавалось він хоче занюхати обман. Я завмерла, а тоді він просто поклав голову мені на ноги. Ледве стрималась, щоб не погладити його за вухами, але полегшене зітхання вирвалось само, показавши, яка я вдячна за довіру і за тепло. Так ми й сиділи, поки в мене не затерпла спина й не повернувся Пензлик. Ніч ховала від нас проблеми завтрашнього дня, дозволяючи обдумати нове знання.