Син мавки Ч.2

Я прислухався до кожного шурхоту і тріску. Птахи у кронах дерев, малий звір у підліску, все мало значення. Із зав'язаними очима навіть вітер — інакше пестив обличчя і приносив запахи. Моє вечірнє тренування підходило до завершення, я чекав, коли Аса повернеться з хмизом, а сам ловив кожну хвилину усамітнення. Такі прогулянки для перевірки території вже увійшли у її звичку, так само як і в Пензлика. Я ж завжди залишався у тимчасовому пристанищі, всіх, наче влаштовував такий стан справ. Ми разом здолали довгий шлях, який вивів нас у цю частину гір. Тут правили інші люди і навіть ліс здавався сумним і похмурим. Або я нагнітаю, бо ступив на землю краю з чиїми правилами мало знайомий.

Тепер, коли мене долають сумніви, я беруся за костурець і вправляюсь до сьомого поту. Пальці пронизало забутим лоскотом — я стис кулаки, бо бандура залишилась вдома. Не було сенсу брати інструмент в далеку дорогу. Тому я відволікав себе іншим, глухі удари по стовбуру дерева знаходили відгук у грудині і зливались з биттям серця — майже танець. Тілом розливалася приємна втома і спокій. Саме спокою мені зараз бракувало найбільше. Удар, удар, випад і спочатку. Махи дерев'яною палицею створювали власну пісню, забирали із собою страхи та невпевненість. При згадці про музику всередині щеміло, але я відкинув марні муки. Співами та легендами ділу не зарадиш і я пересвідчився на гіркому досвіді з Асою чи то Марою. Досі розділяю ці дві особи, хоч кожного дня пересвідчуюся, що вони єдині. Мара була, наче темна оболонка, яка оберігала Асу, але вона не зникла, коли спали чари Марени, вона і була моєю названою сестрою, лише тепер я бачив її пшеничні коси і знайомі риси обличчя. Удар, удар, удар. Деревина жалібно затріщала, а я вибивав із спогадів той зрадливий вечір біля каменя лелетів.

Серце пропустило свій удар, я припав до землі і провів костурцем, щоб збити з ніг того, хто підкрався ззаду. Шум підказав, що нападник відскочив, але я націлився у живіт, вага палки змістилась. Дівчина вхопила інший кінець у захват і всім тілом зробивши свій улюблений виверт, вибила її з моїх рук. Я не чув як підійшла Аса, але запах синьої ялини і чебрецю, який завжди плутається у її волоссі видав, що вона повернулась. А ще мені ставало спокійніше, коли вона була поруч, я не надавав цьому великого значення. Мабуть, просто радів, що названа сестра не втекла. А те що цей її трюк з вивертом працював кожнісінького разу доводило мене до сказу, вона про це знала, бо вже й не намагалась застосувати щось новеньке.

Я з відчуттям досади скинув пов'язку, а очі й далі не бачили, довелось нагадати собі, що я зрячий. Втомлено підібрав палку, яка валялась на землі. Оберемок хмизу лежав неподалік, а Аса розпалювала сухотрав'я, наче не вона щойно вступила у сутичку.

— Може попробуєш щось інше наступного разу? — запитав я, швидко змінюючи сорочку на свіжу.

— Спробую, коли ти навчишся не попадатись на цю витівку.

Хоч вона й сиділа до мене спиною, я міг уявити її обличчя сповнене гордості чи то впертості.

Для себе здивовано підмітив, що мандрівка видалась менш напруженою, як я того очікував. Кожен з нашої трійці намагався поводитись ввічливо і згладжувати гострі кути ще до їхньої появи. Я б сказав, що розмови були прісними, але так як себе постійно виснажував видіннями, які з'являлись при контакті з перснем-печаткою, то на перепалки з Асою не мав сил. Все недосказане ми могли виплеснути у тренувальних бійках.

Аса напевно відчула мій погляд, що увіпявся у її спину, ніби міг бачити вибиті там знаки-обереги. Вона невдоволено гмикнула і пішла по сухе гілля.

— А Пензлик ще не повернувся? — обережно спитала дівчина.

Кожного разу як мова заходила про Хуха в Аси голос ставав тихим і дуже ніжним. Вона ніби боялася нашкодити зайвою згадкою чи звертанням до нього. Я бачив, що вона себе щиро картає за смерть Хвої, але не намагався її розрадити. Бо звинувачував дівчину в тому що трапилось не менше ніж себе.

— Ні, не бачив його, відтоді… — я зупинився на пів слові, щоб не бовкнути зайвого, але Аса зауважила.

— Ти гадаєш, що я не знаю? Ти й досі посилаєш його стежити за мною. Невже думаєш, я таємно викладаю вівтар Марені і розповідаю куди ми прямуємо? — Аса сказала все це впевнено і з таким знайомим викликом. Я навіть повірив, ніби вона більше не лякається тіней в яких може ховатися богиня смерті. Міг би заперечити, але навіщо?

— Ти помиляєшся, він сам захотів перевіряти куди ти ходиш.

Іноді мені здавалося, що я бачу її ауру оповиту темрявою, як у першу зустріч після її повернення у вигляді Лісової дівчини. От і зараз здалося, що ця темнота виллється через очі, але вона кивнула головою, не вірячи в сказане і повела розмову в інше русло.

— То як ти плануєш знайти свою панну?

О, Аса знала, що саме для цього вона зі мною, а тому хотіла нагадати, який я буду розгублений без неї. Гаразд зіграємо в цю гру.

— Не знаю, думав знайти постоялий двір і там розпитати місцевих?

— І що питатимеш? Чи не пробігала тут красива леді із каштановим волоссям або чорний кінь? Або і те і те?

— Ні, запитаю де замок, що належить сім'ї Батторі.

— І одразу на тому погориш. Якщо цей клан хоч на половину такий сильний як про нього розповідають, то у них є вуха скрізь.

— То що пропонуєш ти?

— Я б могла ще раз зробити закляття пошуку на ту відьму, в мене й волосся її є.

— То он як ти визначила куди прямувати. А відразу сказати не могла? До чого все те “просто довірся мені”? Ти що вирвала його, коли та була непритомна?

— Справді? Ти буваєш такий непрактичний. Я взяла його із щітки в її покоях. Пам'ятаєш, плата за виконану роботу? Маю звичку приберегти частинку від своїх ворогів, яких залишаю в живих.

Я скривився, уявивши, що ще може бути в її колекції, вона лише пирхнула, мовляв, знову те саме.

— А що ти взяла від того мольфара?

Аса враз змінилась на обличчі і відповіла зціпивши зуби:

— На жаль, нічого не встигла.

Ми обоє згадали на кого полюємо перш за все. Приспішник панни, який намагався вбити мене щонайменше двічі, той хто безпосередньо спопелив Хвою.

Наче жорстокий жарт пролунав слабенький поклик Пензлика. Розпач — ось що я в ньому почув, і здається, Аса теж, бо почала знервовано оглядатися. Клич прозвучав знову і я не втерпів та кинувся в тому напрямку. Аса також побігла, але незрозуміло куди. Майнула думка, що Пензлик міг би скористатись нашим зв'язком і я би почув його краще, а так лише відгомін, але сповнений болю.

Я біг з усіх сил, а голос все віддалявся. Дерева одне за одним мелькали перед очима, ноги чіплялися за плющ чи ожину. Але я не припиняв бігти, бігти наввипередки з тим, що сновигало у лісі. Не було сумнівів Пензлика хтось захопив. З Асою ми давно розділились і в цьому шаленому темпі не вистачало часу навіть на думки. Я б геть забув і про час і про напрямок. Лише мерехтіння десь попереду, вело мене, я вірив, що це мій Хух.

Віра похитнулась, коли його голос залунав звідусіль. Я захотів вернутись і об'єднатись з Асою, але всі дерева були однакові і ноги застрягли у баговинні. Відчував, що метаюсь як звірина у пастці, а голос Пензлика благав про допомогу, кружляючи навколо.

— Де ти? — прошепотів я і потягся за зв'язком, а там було пусто. Мене так злякала думка, про те що це може означати, аж ноги перестали слухатись. І я припинив свою беззмістовну ходу в болоті. В болоті з якого підіймався смердючий випар бурого кольору. Вже спираючись руками в цю жижу, майнув здогад, що в мене мав би бути опір і Блуд точно не вчепиться. Повіки злипались і стали такими важкими, а земля така м'яка. Мабуть, я приляжу…