Син мавки Ч.2

Старші люди завжди кажуть бути обережними у своїх бажаннях. Мабуть, недарма.

Жила спокійно, тож ні — їй розмов забракло, пригод хотіла. 

Я вагалася до останнього перш ніж постукати у двері, а Ліда мені зовсім не додавала впевненості. Дівчина замріяно лічила зорі в небі й неспокійно пригладжувала кінчик коси.  Ми добряче затрималися поки я обирала, що вдягти, а Ліда так повільно йшла ніби на її шиї висів тягар.

Двері відчинилися самі й з хати показалась миловидна жінка з дрібними зморшками біля очей. Мені майнула думка, що їй вже пізно ходити на вечорниці. Але я одразу ж поправила себе, то ж певно і є вдова Вільхова — наша досвітчана мати.

— Доброго вечора! Ми трохи припізнились. Я Марічка, навчаюсь і живу у дядька Миколи. Пані Оксана попросила скласти Ліді компанію. Кажуть, тут буває весело й цікаво, — я говорю швидко і багато, коли мені лячно.

Ліда лише кивала і старалась приховати надмірну худобу під шерстяною хустиною.

— Заходьте, звичайно, то ж вечори тепер холодні. Не думала, що Ліда сьогодні прийде. Пішов говір, що ти занедужала.

От і почалося, ще не зайшли, а вже всі все знають.

— Нічого страшного, лиш занепад сил. Матінка вирішила, що мені на благо піде розмова з друзями.

Ми лиш встигли віддати гостинці, якими нас щедро наладували мольфар і пані Оксана, як дівчина з темним волоссям і барвистою силянкою на шиї потягла нас обох до гурту. Я так боялася, що мене не приймуть і сторонитимуться як дивачки, а вийшло ще гірше… Мною зацікавилися.

— Народ, дивіться то ж та таємнича Марічка, що живе у пана Терена. 

Всі очі в кімнаті зосередились на мені і я щиро пожаліла, що не маю мольфи, щоб замаскувати  під іншу людину.

— Не така вже й таємнича, просто нікого тут не знаю, — всміхнулась я, а сама старалась відчути кожного тут присутнього. Якщо я швидко розпізнаю, хто має злий намір, то зможу швидко повернутись додому і на додачу врятувати Ліду. На жаль, поки що тут витали аромати смаженої цибулі й вареників. Отже, першу частину де спільно готували частування, я вже пропустила.

— А, це ми виправимо, — повідомила та сама дівчина з яскравим намистом. Раз ти учениця мольфара, то й страшні історії сьогодні розповідаєш ти.

— Чого ти одразу накинулась, Любко. Поглянь на дівчині вже й лиця немає. Сьогодні я готував для вас оповідку — таку, що додому вертатись буде страшно, без провожатого ніяк. — сказав хлопець, чомусь знайомий на вигляд. Він мені ще й підморгнув, відкинувши свого каштанового чуба з очей.

  От вже й рятівник намалювався, я навмисне подалася вперед і в роті з'явився присмак м'яти — свіжий і трохи пекучий. То ж цей молодик, напевно, звик бути в центрі уваги. Він забрав чиюсь пряжу з лави й запропонував нам присісти. А я все дивилась на його обличчя, щоб зрозуміти де його зустрічала. 

Він врятував мене від мук спитавши так, щоб почула лише я:

— То, що смачна була курка, чи жилава? Бо вона від тебе прудко втікала.

Я мимоволі вкрилася рум'янцем, залишилось надіятись, що це не так помітно, бо ми щойно прийшли з холоду. То він виявився тим парубком, що спіймав руду курка, котра ледь не до сусіднього села від мене бігла. А я від втоми й ніяковості, лиш запам'ятала, що ми зустрілись біля майстерні коваля. Він був тоді сажею замурзаний, не те що тепер. Я нагадала собі нащо прийшла на цю здибанку, але все ж не втрималась і відповіла:

— Ще раз дякую. Але якщо потрібно, то я таки можу розповісти моторошну небилицю, — закінчила я так голосно, щоб почули всі присутні.

— Ображаєш, хто тут каже про небилиці? Все це було насправді, — сказав парубок таємничим голосом.

А його друзі заржали як коні.

Я сором'язливо усміхнулась ще двом дівчатам, котрі продовжували мотати пряжу, навіть зараз. Одна з них була внучкою пані Гречук (тієї, що п'яти тріскали й дуже дошкуляли старій), тож ми бачилися кілька разів, як мольфар навідувався до її бабці. Здається, її звали Леля. Я все дивувалася, як рясний розсип ластовиння на обличчі пасує до її веселого норову. Наче сонце поцілувало не лише шкіру, а й душу. Правда зараз і вона і та друга з товстою косою і повними губами, дивились на мене, немов оцінювали загрозу. Виходить нас зібралось п'ятеро дівчат і троє хлопців. То ж поки ми не приперлись, було порівну. Можливо, варто приглянутись до кожної, а ну ж вони так хотіли прибрати суперницю, що поробили Ліді на біду.

Хлопцям явно не терпілось налякати нас, бо вони роздали кожній горнятко з духмяним напоєм, а самі всілись напроти на підлозі біля вогню. Один навіть дримбу витяг, але грати не збирався, лиш видобув звук, що мав бути зловісним, як я думаю.

Нервовий смішок і навіть вдова сіла в кутку, щоб послухати.

— То починай, Дем'яне, бо й до завтра не завершимо. 

Той хлопець, що заступився за мене, надав обличчю похмурого виразу та обвівши поглядом кожну з нас, почав свою оповідку:

— То було так давно, що вже не скажу в якому селі. Але було направду. Гинули люди як мухи, бо вчепилася їх страшна зараза. А як яка хворь не відступає, люди одразу кажуть, що то дідько внадився. Та сам він не прийшов, хтось його покликати мусив. 

Як навмисно, один з присутніх вилив залишки напою у вогонь і він зашипів і зашкварчав. Той хлопець одразу отримав штурхана від Лелі, але хитро посміхнувся і поклав руку на її коліно. Отже, одна пара є. Залишилось розпізнати на кого претендують інші двоє. 

 Дем'ян не розгубився, а продовжив, наче сам жив в той час. Мені, як на зло, майнуло в голові, що йому варто повчитися в Олекси обволікати слухачів своєю історією, хоч він явно не вперше виступає перед людьми.

— Тож всі здорові чоловіки в тій місцині зібралися докупи й стали перевіряти кожну хату. Чого шукали ми тепер не довідаємося. Але знаю точно, багатьох тоді у відьомстві підозрювали. Та найгірше прийшлося одному диваку, котрий жив самотою. І чи то справді з дияволом знався, чи просто несповна розуму був. Але часто по ночах блукав, а потім його знаходили біля могили, завжди однієї й тої самої. Як до нього прийшли, він і не опирався і не захищався. Вивели на площу і дали слово, щоб пояснив нащо бродить. Дядько ніц не мовив, а лиш ногою по землі тупав. Тут йому згадали й відвідини одинокої жінки, дарма що та оковиту гнала і не один до неї заходив. Згадали нічні походеньки й дохлу корову по сусідству. Чоловік певно знав, що має бути цап-відбувайло, того й мовчав. Або чекав, що йому на тім боці краще уготовано. Не сподобалася така поведінка й без того змученому населенню і вони стали шукати на ньому мітки. Давно, то було, але кажуть, що знайшли під штанями хвостик — закручений як в поросяти. Хтось крикнув: "Упир!". Настрашені селяни не стали більше чекати, а так бідаку на тім місці прив'язали й спалили, попередньо й не умертвивши. Кажуть, що як горів то не кричав, а як вже лиш попіл зостався, то дві душі вилетіло — одна в небо понеслась, а інша в землю. Та остання так верещала, же після жодна жінка в тім селі не понесла. А історію переказують аби ми самі не коїли розправу з нечистою силою, бо прокляне.

Я набрала повітря, щоб заперечити таке невігластво і страту людини. Та ще й той хвостик, хіба не байка? Але поруч Ліда сиділа і натужно схлипувала. Всі до неї обернулися і взялися заспокоювати, хоча ніхто не розумів причини такого хвилювання, як і я.

Врешті дівчина з косою, яку кликали Катрею, запевнила, що справжніх упирів не існує і навіть як таке й було, то спалили місцевого п'яницю чи бідаку несповна розуму.

Вона мені тим одразу сподобалася, бо хоч я й навчалась у мольфара і бачила на що здатен Олекса, вважала за краще ставити під сумнів кожну легенду. А то почну  боятися тіней.

Ліда не то повірила Катрі, не то зрозуміла, що зіпсувала всім розвагу, бо витерла сльози, перепросила й пішла прощатись з господинею. Якби я знала на що обернеться історія, то відтягла б цю розвагу на пізніше. Я ж не встигнула й імена всіх запам'ятати, а вже час прощатися.

— А ти що теж вже ідеш? — запитав мене Дем'ян. Я ж не розуміла чим заслужила його увагу.

— Мушу, бо саму її не відпущу. Мало бути на краще, а вийшло на гірше.

— То приходь з наступного тижня, ми якраз Остапа проводжати будемо.

Я зрозуміла, що не розумію котрий з двох Остап. Напевно, то світловолосий парубок, якого міцно тримала за руку Леля і щось стривожено шепотіла на вухо. Певно таки варто прийти ще раз, але вже без Ліди, щоб краще роздивитись кожного.

— А що він кудись їде?

— Це таємниця, але як прийдеш, то я тобі розповім.

Я кивнула, щоб нічого не обіцяти, а хлопець посміхнувся й запитав:

— То як провести вас, щоб який упир за ногу не вхопив.

— Не бійся, я візьму якусь палицю і битиму межи очі. 

— Щоб ти знала, ковалі ледь не краще за мольфарів з нечистою силою дають раду. А я ж підмайстер, тож ти не соромся кричи як треба  допомогти. Ну, як тоді з куркою.

Я не втрималась і теж усміхнулась перед тим як перепросити, і попрощатися.

***

Вже коли хата з якої ми пішли залишилась далеко позаду, Ліда наважилась заговорити:

— А якщо з мене справді п'є силу якийсь упир чи відьма? Якщо я так і помру? Або ще гірше залишусь самотньою дивачкою, як той чоловік в історії. І мене всі цуратимуться.

Я зупинилась аби опанувати потік думок, бо не очікувала, що дівчина примірила розповідь на себе. Вирішила, що вона засмутилась через таку жорстоку розправу над людиною (як власне я), а через втому не втримала сліз.  Коли вона теж зупинилась і зібралась знову плакати, я спромоглась на відповідь:

— Давай ти заночуєш одну ніч в хаті дядька Миколи з нами. Якщо щось погане пороблено саме на твій дім чи сховане в ньому, то ми знатимемо напевне.

Насправді я просто хотіла дати дівчині надію, бо марні слова, що "все буде добре" я чула і перед смертю батьків і коли злягла бабуся. Залишилось лише переконати мольфара, що така ночівля буде доцільною.

В кущах щось зашелестіло, наче стрибнув якийсь немалий звір і я врешті згадала, що ми вночі стоїмо не далеко від лісу. Тому я взяла Ліду під руку, і розповідаючи їй про химери моєї колишньої опікунки, повела додому. А собі пообіцяла більше не забувати  гасову лямпу.