Син мавки Ч.2

День і ніч я відрізняв лише завдяки поклику звіра, перевтілення тепер ставало тимчасовим рятунком. Я полював, щоб виживати, бо звір не відчував моєї жаги помститися, не відчував безпорадності поруч із могутністю Чугайстра. Переоцінивши власні сили я повівся як дурень, здається, зараз саме час признатися собі.

Якщо не здобуду Книгу Правіку, то не виправдаю себе перед Хазяйкою. А я маю бути корисним, маю слухатись, маю служити.

Але я не повернусь побитим щеням! Я все виправлю і знову стану потрібним. А якщо не зможу? То хоч задовольню власну цікавість. Так, саме так. Доберусь до того Олекси іншим шляхом. І коли приведу його, можливо, вона опанує свій гнів, чи навіть гірше, розчарування. Прийме мене до себе. Напевно, він стане цікавим зразком для вивчення.

Думки про те як Пані розбиратиме його суть на дрібні шматки, вивчить можливості й знищить, відвертали від власного болю. Шкіра палає, кістки ломить — тіло прагне змінитися, але я зволікаю, поки біль стане нестерпним. Я втиснувся у колоду, наче вона може мене втримати. Остання спроба обхитрувати Чугайстра.

Старий знову вистежує якусь нечисть, Книга з ним, я відчуваю її силу постійно, але так жодного разу не вдалось побачити. Вкотре стараюсь триматися проти вітру і нервово розтираю трави, щоб приховати свій запах. Він же не ховається, поводиться як пан у власних володіннях. Як же хочеться скуштувати його плоть на смак, але я не дітвак, щоб нападати у відкриту.

Бридке відчуття поразки досі коле на краю пам'яті. В той вечір я наважився спробувати перевірений контроль над зграєю. Вовки підкрались нечутно, оточили старого, я завмер в передчутті тріумфу. Але він заграв мелодію, досі не знаю чи навмисно, чи для розради, а мої звірі приповзли до нього як цуцики й стали ластитися.

Ведений люттю я спробував знову, через кілька днів. Гроза. Ураган такої сили, що ламав дерева, а Чугайстир вкрився своїм заслоном і рятував тварин, що потрапили у пастку.

Востаннє я відчував себе таким безсилим ще в дитинстві, коли в мене кидали шишками, а то й кізяками старші діти. Я терпів, а потім плакав на сіні у стайнях. Панні ніколи не розказував, як мене називають і що роблять, коли я потрапляю на очі місцевій зграйці. Вона мене вчила, годувала і ніколи не принижувала, але наголошувала, що я маю бути сильним на зло всім. Тому варіанти розправи над тими байстрюками я залишав при собі. До того дня, коли я не витримав і вигукнув прокляття в їхній бік. Гіркий присмак заповнив рот, тоді я вперше відчув себе сильним. Вони лише улюлюкали та сміялися. Але незабаром усі злягли від дивної болячки, що покрутила їм суглоби гірше як мені хребет. Відтоді я навчився використовувати гнів як паливо для зростання могутності. Колись я знайду слабке місце Чугайстра і здолаю його. Може байстрюк і для цього згодиться.

Сонце, що ховалося за обрій вирвало мене із марних роздумів. Тільки-но місяць осяє небо, прокляття візьме своє і кожна кістка в моєму тілі переламається аби сформувати вовче тіло. Я б багато віддав, щоб моє перевтілення було таким легким як в того співця.

Поки я мандрував спогадами, старий лісовик набув геть людського вигляду, можна сказати навіть немічного, але я вже встиг вивчити — то до біди.

Ми були так близько до села, вітер приносив ароматний дим з чиєїсь кухні. Хтось рубав дрова і ритмічний звук сокири вимірював час. Аж раптом почулася пісня, легка мов легіт. Слів не розібрати та мотив взивав до якоїсь частки мене, так глибоко прихованої, що підіймався лиш пил і уламки броні. Заболіло — гірше, більше ніж зламані кістки. Сильніше за укус чи скалку під нігтем. Десь біля серця стиснуло і потягло. Я загарчав, врився людськими руками в землю, щоб не рвонути туди, й випередивши Чугайстра, не вирвати горлянку тій, хто взиває до любові в мені.

Коли пісня обірвалась, а замість неї пролунав жалібний зойк і переможний свист, я відчув блаженство. Шкода, що не був ближче й не бачив як він розірвав мавку на шмаття. Хоча, ні, згадалось, старий дурень береже їхні тіла. Він вихором здіймає землю й ховає, те що колись було людиною в її надрах. І тільки танець опалого листя служить поминальним обрядом для них.

Сили покинули мене, надто довго блукаю прямуючи за лісовиком, витрачаюсь на маскування. Схоже, це кінець, я знову не зможу напасти.

Чи буде він полювати й на мене, коли друга душа покине тіло? Пані вважає старіння і смерть слабкістю, яку можна здолати здобувши знання. Та чи знає вона, як це бути прив'язаним до тіла, що не належить тобі повністю? Як це бути в'язнем у мішку з кістками, який визначає тебе з народження. Чи може магія і безсмертя виправити таке?

Дарма! Жалість до себе — уділ м'якотілих людей, а я більший за це. Тож я піднявся, востаннє оглянувся на Хранителя. Прощанням для нього стало віддалене виття вовка. Ще цю ніч я нап'юся теплої крові й з новими силами поворожу на місце, якому належить серце Олекси. Ким би він не був, а дім є у кожного.