Казка про Принцесу. Емір Рибак.
В одному багатому купецькому домі,
У казковій срібній клітці,
А не в брудному хліву, чи на соломі,
І не в темному лісі, на гілці,
Криса із блакитною облямівкою жила.
Я вам про неї розповім оцю казку.
Як і ким, і як вона зачарована була...
Розповідь про неї, і на розв'язку, (криса: один з видів пацюка)
Як була розчаклована та ожила,
І добра фея у себе її поселила.
З ким вона гралася, і дружила,
І як добру фею далі простила.
Десь у казковому королівстві
Жив, та був король і королева,
Разом з ними у володарстві
Жила принцеса, файна, як Єва.
На обличчі її рум'яна і вся білотіла.
Принцеса, щодень та й ніч, росла,
Все те, що й мама королева хотіла -
Дочка гожою квіткою ніжно цвіла.
Мати їй на ніч колискову пісню співала,
Дитинка весело по життю крокувала
І з прожитим днем славною ставала,
У ляльки разом із дітьми вона грала.
Вона ще в гилку грала, в класики,
І спритно через скакалку скакала,
У морський бій, у хрестики-нулики,
І з відрадою в хороводі танцювала.
Діти пустували: гра на рухливість
І казкарі їй нову казку дарували.
Були й ігри на розвиток кмітливості,
А вчителі основи дисциплін навчали:
Мови, арифметику, літературу
І фізику, хімію, та астрономію,
Алгебру, геометрію, фізкультуру,
Домознавство, географію, історію.
Ще й естетику: науку про красу.
Вчиться володіти нею спадкоємиця трону,
У всьому принцеса брала висоту
Вчила правила поведінки, хорошого тону.
Усе це в етиці-науці про мораль,
А на принцесу дивилася вся країна.
Птахи вранці її з зорею звали в даль...
І ось вже сімнадцята весна солов'їна.
Так розширювала вона свій кругозір.
Палац, у якому мосьпані гуляла -
Кімнати, дзеркальна зала і двір,
Від якого в сад до дітей збігала,
І біля кущів, у товаристві дітей,
Вона квіти в саду вчасно поливала,
І було легко, весело їй, як від орхідей,
Про життя квітам душу виливала.
А особливо білосніжній троянді,
У дальньому кутку старого саду.
Троянді, як білий сніг на гірлянді,
І кущам плюща, та й винограду,
Де ті обвивали гроти-альтанки
Принцеса любила книжки читати.
Відвідувачі були в них рідкі панянки
І могла довго з кущами розмовляти,
Про те, що інші не зобов'язані знати.
Дитячу душу було не зрозуміти.
Дівчинка могла грати та грати,
Потім піти та кущі свої поливати.
Біла троянда: то цариця садових квітів!
Даруючи її коханій: вихваляли любов,
І від неї засвічувалося почуття самоцвітів:
У закоханих знов закипала їх кров.
Сестра доброчинниці, в саду сестри,
Зрізала без дозволу дівчинці три лози
(подарунок принцесі, так, для гри):
Плюща, винограду і троянди, як призи.
Адже ці пагони були ще й чарівними,
Любили тих, хто опікувався, водою полив,
Вони вміли слухати, гомоніли з ними
І дружили з тими, хто їм милий та цінив.
А за дівчатком вони дух свій роняли,
Вона постійно їх кущі поливала.
Пагони садівника не ганьбили, шанували,
І її за те, що душу їм відкривала,
Просто тихо з ними відпочивала.
І від опікунства леді до них збігала.
Тінь в день, від неї не відставала,
А ніч між днями таїнство танцювала.
Мати не помітила, як донька подорослішала.
Сади цвітуть, в природі пахощі, як щороку
День повноліття: країна злетіла, жвавішала
Наприкінці травня, та навчального року
Традиція цей святковий день відзначати.
Сурмачі в країні на зурнах грали,
Указ: відтиск печатки короля, солдати -
Глашатаї короля указ читали.
"Готуйтеся всі до свята квітів!"
І піддані короля все роздзвонили,
Кожен до нього готовий без звітів,
Гонці запрошення на бал розвозили.
День повноліття і квітів збігся.
На вулицях і площах усіх міст, без лімітів
У королівстві навіть малюк змігся
Відзначати торжество молоді і квітів
Ейфорію тріумфу та кольоровідчуття
І з квітів створювалися різні фігури,
Для краси та сприйняття світовідчуття,
Композиції, картини, візерунки з натури.
Тисячі живих квітів на ґанку, як в атаці,
Люди над цими творіннями працювали,
Не відставали й в королівському палаці:
З піснями, жартами веселилися, складали.
А юнка ніби танцювала, брав азарт,
Увихалася і не присіла ні на хвилинку,
Прислузі слала комплімент, та й жарт,
Віршики мовила, примовку, новинку.
Король із королевою просили, сварилися:
- Бальне плаття, туфельки приміряти,
Багато бігаєш, і ніжки твої втомилися,
Манікюр і зачіску тобі організувати.
Юначка прислузі допомагала,
У палаці посміхалася, завзято сміялася
І в саду свої квіти поливала
Й у мить, як міраж, випаровувалася.
Опівдні був парадний вихід: королівський союз
У місто, на головний міський майдан,
Де виступали блазні й акробати, без обуз
І море квітів, де п'янів аж коня стан.
У столиці, і в королівстві веселощі на початок:
Пили горілку, пиво, вино і хлібний квас,
На розставлених столах від страв достаток,
І прохолодні напої, це чистий клас.
У всіх залах, навіть на вокзалах,
Грали артисти з підмостків-столів,
Їх вистави: це освітлення, спалах,
Що приїхали сюди з усіх міст, дворів.
Королівна одним номером виступала:
Всім слухачам вірші свої баяла.
І цього дня вона зовсім не пристала,
Адже про цей день давно мріяла.
Хлопцям і дівчатам у сукнях літніх
Стрічки атласні блакитні й віоліни, (скрипки)
Це ознака їх усіх сімнадцятирічних,
Як повноправних громадян країни.
Цього дня, в це королівство прилітали:
Ельфи, гномики, чарівники, феї та витали,
Доброю енергією в країні всіх заряджали,
Щоб люди не втомлювалися, а пісні співали.
Люди країни добротою їх зустрічали -
Чим Бог послав, тим гостей пригощали,
Містяни раділи гостям та не бурчали,
Готували до феєрверка порох, пищалі.
Такий чудовий день швидко промайнув
І вже в королівському палаці віденський бал,
Та теплий, ароматний вечір прибув.
Король із королевою гостей скликав у зал.
Були запрошені ельфи та гномики,
І королі, і царі, королеви та цариці,
Чаклуни та феї, що чепурили домики,
Принци, принцеси, царівни, царевичі.
Прибули багаті довгобороді бояри,
Курфюрсти: німецькі князі, маркграфи,
Усі з дружинами, поважні пари.
Ой! І молоді, і старі герцоги та графи,
І горді лорди, пери та барони,
З дружиною, чи без дружини,
Зі Сходу беки, хани, султани,
Багаті китайські мандарини.
Індійські раджі дарували дари,
І перський падишах, й всі паші.
На свято чудо-країни, до опери,
Й веселилися щиро від душі.
Імператор важливий з піднебесної,
Та таємничий імператор Японії,
Сюди приїхали цієї весни чудесної,
Їм сподобалися латаття й лілії.
Прибули багаті та й дрібні дворяни,
І пані різні: літні ще й молоді,
Бал не відвідали тільки інопланетяни,
Весело спілкувалися, як рідні усі.
Цивільні, у фраках і блиск штиблет,
На панянках шикарні бальні плаття.
Офіцери в мундирах і блиск еполет -
Як горді дуби й буки Прикарпаття!
Кавалери запрошували на танець дам
Під звуки королівського оркестру -
Привід для знайомств знатним родам
І кралі наче були Венері посестри.
Тут зазвучали звуки фанфар, литавр,
Дворецький: "Його Величність: Король"!
Король, а з опахалом позаду, мавр.
Повелитель балу: його величності роль!
Наш король зі сріблом у волосах,
І у фраку, та із золотою короною.
Мамі й принцесі посміхався і монах,
Що здавався на балі чорною вороною.
Королю всі низько вклонилися,
І погляди на принцесу звернулися,
Усі замовкли, як води напилися,
Музика стихла: всі не ворушилися.
На голові в неї сяяла діадема,
З ніг до голови зіркою сіяла,
Світла, червлені уста: поема!
Публіка в захваті: закричала.
Офіцери приголомшені, хоч і на посту -
Бальна сукня з променистими каміннями,
Блакитна стрічка, це підкреслило її красу,
Точені ніжки з кришталевими туфлями.
Блакитні очі: відображення синьої бірюзи,
Вигнуті брови: це птаха два крила.
Та їй просто благословила її доля, її призи,
Це Венера в дзеркальній залі зійшла!
Високі груди, тонка талія і коса,
Зібрання витонченостей леді: краса!
Чиста, як кришталь: ранкова роса,
Рідкісне поєднання квітки лотоса.
Серед запрошених королем гостей
Виділявся молодий королевич Андрій.
Він скромний, без побічних пристрастей,
З старовинного роду, це княжий рій.
Родом він із далекої Червоної Русі,
З кучерявими та русявими вихорами,
Такий красень! У спокусі, пані усі,
З невеликими, пшеничними вусами,
В очах блиск: це синяви неба відлив
І з підданими був зовсім не суворий,
Гідний, не боязкий, у війську служив,
З кралями мазурку танцювати скорий.
Королевич блискуче закінчив Академію,
І запрошення його на бал: файну премію,
Наче чарівний сон втілили в гожу мрію,
Де після здачі іспитів залишив Богемію.
Йому не хотілося танцювати знову,
Офіціанти напої стали розносити.
Він втомився і відлучився до схову,
Потім повернувся, щось попити,
Беручи з таці шампанського бокал
Його погляд на дівчину в білому впав -
Нічних сновидінь знайомий овал.
Кришталевий келих із вином упав.
У них часто забилося кожного серце,
Погляд легіня і паннусі тут збігся -
Це її іскра запалила полум'я: принце,
І на човнах їхніх душ аврал розбігся
Молодець на вушко шепнув їй на ґанку:
- Покатаємося на моєму й твоєму коні?
Посмішка Щастя сяяла у них, як зранку,
Їхнє перше кохання на хвилі було тоді.
Вони в одну мить з балу повтікали,
І з собою кошик із кулею взяли.
Від їхніх коней клуби пилу стояли,
Аромати квітів п'янили, і мчали
Квіткові вулиці, ошатні площі: мінялися
Дубовими гайками, смарагдовими полями,
Фруктові сади позаду їх залишалися,
З блискучими, як дзеркала, ставками.
Далі вони їхали густими лісами:
Ось омріяна для закоханих гора
І манівці з дуже глибокими ярами,
А їм кошик із кулею підіймати пора.
Куля була невеликою й простою,
Закохані жваво в гору підіймалися,
Куля здавалася їм ношею легкою,
А вдалині вогники міста залишалися,
І місяць яскраво-сріблястий зійшов,
Блищали зірочки, розсипані по небу,
Пишність навколо: красу видно знов!
Пальником кулю наповнили у потребу.
Парубок кулю з кошиком відштовхнув
І екіпаж із молодими легко злітав,
Свіжий духмяний вітер з гори подув -
Мовби романс про закоханих заспівав.
Під ягідками вони поєднувалися в красі.
Політ цей подобався і йому, та і їй.
- Усі ці коралі яскраві, я дарую тобі!, -
Вигукував їй окрилений юнак Андрій.
В одному пориві з'єдналися їхні уста.
Фруктові сади, ставки, нічні поля,
Під ними тихо пропливали, ковзаючи,
І князь знав, його наречена проста.
У снах вони це бачили, і мріяли, світилися,
Коли ходили один до одного у сни,
І їхнє кохання запалало, вони втомилися,
Побачили блиск сріблястої води,
По повітрю ширяючи, вони опустилися,
Із джерела водички, як мед, напилися:
Це сили додало, вони не оступилися,
Серця закоханих голосніше забилися.
Принцеси немає в палаці: сполошилися
Гості, зашушукали, та всі заворушилися,
У короля з королевою ноги підкосилися,
Придворні в їхніх пошуках з ніг збилися.
Химородниця з дівою враз ошаліли, (чаклунка)
Козачок здавався їм, лагідно тих:
Їй буде зять, і наречений, раділи.
Провал! Вітер їхньої злоби не стих.
Не по законах, і феї забулося,
Як дитя в неї від кохання родилося:
Материнське щастя її збулося,
І добро від чар її рікою всюди лилося.
Від чар її яскраві спалахи, звуки
Крізь дзеркало, серед коронної зали,
Тільки в темряві зникли вогні-злюки,
І вони біля ключа, втікачів нагнали.
Провал у пам'яті: спадкоемець в ліжку.
Король із королевою над ним схилилися.
- Чому він тут? - З якого дива? В діжку...
- Добре, що ви з принцесою появилися.
- Принцеса тут, ти ж посміхнися!
Вона в щічку Андрія поцілувала,
- О, княже, нас фея знайшла, дивися!
Панянка, видно було, переживала.
Русява коса, обличчя, вуста й та діадема,
А погляд її чужий і поцілунок: лизнула,
Але ж визнала доньку королева-мама,
І приголомшеного князя в бік кольнуло.
До палацу поспішає король та королева,
За ними сходила доброї феї сестриця,
Старанна в усьому майстриня суттєва,
І квітами, вогнями блищала столиця.
А ось же з'явилися батько його і мати.
Питання про весілля тут же було вирішено,
Навіщо ж одруження так довго чекати,
Хоча й виглядав королевич якось відчужено.
Від обіймів рідних йому стало тепло.
Ось гостей вирішили чимось пригостити,
І серце молодика одразу відтануло.
Їм потрібно всім теж поїсти, попити.
То ж зух вирішив же ванну прийняти,
Ні про що не думаючи з'явився в саду,
А до всіх до столу пізніше пристати.
Як робив це він удома, у себе, в роду.
(зух: здорова, молода особа міцного складу, й брава)
Сів на лавку, біля білосніжної троянди.
- Не одружуйся, втратиш ти принцесу, -
Почувся від неї голос без погрози, не панди:
- Скинь зачаровану феєю завісу від стресу.
Наш козак Андрій, втратив дар мови,
І помахи часто засіпали крила-брови.
Слова запалили загашене полум'я свічки -
Від народженого взаємного кохання-спілки.
- Сходи ти в далеку садову альтанку,
Зірви виноградинку, а з плюща гілку,
Поквапся княже у поїздку за полонянку.
Вклонившись їй, взяв на замітку-стрілку.
- Троянди положенням бутона вкажуть будинок,
Щирий володарю ти це не позабудь!
Принцеса, як щур там, у домі тому в хаосі піщинок.
Мої цілющі сльози візьми-здобудь!
Кісточки винограду від чар феї рятують
І пагони плюща тобі завжди допоможуть,
Коли чаклунка з доцею вже наздоганяють,
То ці речі чарівні й зробити все зможуть.
Не зволікай, княже, швидше ж вали!
Закоханий шляхтич виконав вказівки,
Поки леді з прогулянки не прийшли.
А гнітили його серце гнітючі думки.
Він їхав на коні по указці троянди-лози.
Ті чарівно росли по манівцю, де кути
Й відчувши білої троянди краплі-роси,
Повернуті були туди, куди треба йти.
А фея з донькою назад вернулися,
Але кімната і ліжко Андрія порожні.
З покоїв королевича вони кинулися,
Їх подив: в них слина з рота. Ми, тлі!
Вони в зал, до дзеркала, шалено збігали,
На коні втікача далеко побачили, узнали,
Їхні обличчя від зла землистими стали,
За допомогою чар вони до нього відлітали.
З даху палацу блискавкою злітали,
Коня князя фея негайно зупинила,
І чарами стрімко наздогнати встигали.
Пері себе і доню плавно приземлила.
(пері: це надприродна істота в образі чарівної жінки з крилами, охороняє людей від злих духів)
Конячка є, а нареченого доці не має.
А він, побачивши тих, що злетіли, дам,
Не послав палкий привіт. На них чхає.
А застосував із виноградинкою план.
Їм же видно лише кущ винограду
І цих злюк охопила люта досада.
Владаря роздобути: дар їм до ладу!
Але його немає і чаклунка не рада.
Чарівниця в ім'я дочки зважилася,
Останній гріх собі на душу взяти.
Доля її дочки зараз би вокняжилася,
І мати це мудро може зміркувати.
Але не можна життя в людини забрати.
Важко це питання їм було вирішувати,
Але фея зважилася злий план прийняти
І суперницю-принцесу зі шляху прибрати.
То, полетівши, були перед будинком,
Де щур із блакитною облямівкою жив
За неприступним, високим парканом.
У домі її, у клітці зі срібла. Детектив.
Фея знала: - Що помах її палички,
І вона під час цих чар згорала,
Роблячи це для своєї панночки:
Пацюка для щастя доні вбивала.
Помах палички феї та різкий грім,
Тут же вона яскраво запалала,
Щур зметнувся і впав в домі тім,
А та сама від чар своїх згорала.
Пил від її праху розсіявся до неба.
Фея від ненависті все забула,
Робити це їй за законом не треба.
Не ті знання в школі фей набула.
Під час чар срібло не вбиває,
Людину ловить летаргічний сон.
Саме срібло від смерті рятує!
І будять лише сльози й серця тон.
Наречений поспішав через усілякі яри,
Крізь терен і кущі шипшини,
Не вибираючи кращі шляхи, де хутори,
Через буреломи до дівчини.
А ось і феї білий березовий гай,
Але тут стоїть високою стіною паркан.
Він згадав про гілку плюща: Ай!
Думаючи, як потрапити, у двір, мов пан.
Зробив ямку, і пагін плюща помістив.
Кущ плюща став розвиватися, рости.
У темряві пагонів він за стебла схопив,
І по них мерщій поліз солодятко знайти.
Дівка феї, немов принцеса, зустрічала:
- Королевичу, я одного тебе чекала!
Поїсти, попити, відпочити заманювала,
Але кохання було не то, не існувало.
Але лесть, закоханого з колії не збила.
Його рука її з дороги геть відхиляла
- Панно феї, вибач, ти мені не мила!
І люба усмішка з її обличчя сповзала.
Доця феї швидко кудись полинула,
Коли ж кохання до двох завітало,
То ж вона все про неї усвідомила:
Вживати силу, чари: все пропало.
Молодан побіг шукати принцесу.
- Я її додому, в Червону Русь віднесу!
У храмі ми разом послухаємо месу,
І з принцеси зніму чорну завісу, спасу.
Та інтуїція не зрадила в хаті йому,
Молодець знайшов там своє кохання.
В таємній кімнаті, в кутку, її німу,
Під занедбаним дрантям розташування.
Ніжно на руки тільце лади він узяв,
І сльози нектару на уста її дав
Лагідно до серця царевич притискав,
Від надлишку почуттів ледь не впав.
Малиновий дзвін із грудей зазвучав -
Впали доброї феї кайдани її чар,
Збулося те, чого він так бажав,
І обом чулися звуки фанфар: дар.
Любонька від сну прокинулася,
Нарешті, з'єдналися їхні уста,
І посмішка кожного торкнулася,
Щоб жити разом років до ста.
Вони стояли в лісі, серед беріз:
- Ми створені одне для одного: - сім'я єдина!
Очі повні, у їх обох, від сліз:
- Тепер ти чоловік, а я навік твоя дружина!
Розсипалися чари будинку, паркану.
А наречені йшли, взявшись за руки,
І витала сила добра храму-собору,
Усім на радість, зникли й злюки.
І було веселе весілля-бенкет,
Чутка про їхнє обопільне кохання,
Коли веселився, гуляв світ: сюжет
Розкрив їхні почуття для існування.
Я можу сказати вам цілком:
- Це казочка, з добрим то кінцем,
То дружіть завжди з добром!
Хто читав, слухав: будь молодцем!
Люди, шукайте самі своє щастя,
Свою дружину або ж бо чоловіка,
Але власну хтивість, це злощастя,
Не будуйте на біді друга. Ви, шуліка.
В честь 16 -ліття доненьки на її День Народження й тепер досконально відредактована. На добру увагу вдячним читачам.
Литва. 2009. 02. 15 - 2023. 22. 10