🐶 Розпочато авторський конкурс "Псисті теревені" 🐶

Електронні книги / Поезія (6982)

За нами правда...

Вже рік минув? Та ні! Вже дев'ять років

Триває ця жорстока боротьба!

У небуття полинув мир і спокій,

Країною поширилась журба...

В одну хвилину день змінився ніччю,

Червоний сніг упав на колоски...

Це скíнчиться! Ніщо не буде вічним!

Так, день за днем, спливають вже й роки...

Неначе стихло? Ні! Ще гірше стало!!!

Вінчає смерть частіше в небесах!

Вже дев'ять років... Тобі, враже,мало?!

Ти думаєш, що нас зупинить страх?!

Чи впадемо з мольбою на коліна?!

Чи станемо як ті - твої раби?!

Чи ти ,дурний, не бачиш?!- Україна

Ні перед ким не схилить голови!!!

І щоб тобі там ,враже, не ввижалось!

І скільки б не лилась твоя брехня!

Та ця країна - вільна! Не зламалась

За дев'ять років ... Все ще не твоя!

Я вірю, що твоєю і не стане!

Осяє путь їй слава перемог!

Все скінчиться... Кінець таки настане...

За нами правда, враже, з нами Бог!

...

Анжеліка Романова

Вже рік війни

Вже рік як хтось осиротів,

Когось вже рік немає вдома.

І від новин постійних втома

Від похоронок поготів.

Вже рік не знаємо спокою,

І кожна ніч йде навмання,

Чи ранок буде, чи земля

Розкриється перед тобою.

Вже рік тримаємо собою

Майбутнього важкі мости.

Щоб вижити та зацвісти,

Проходим хрещення війною.

...

Ірина Руденко

Бойовому товаришу... (польові записки з боїв у Мар'їнці Донецької області)

Ми ще вчора були не знайомі,

А сьогодні пліч-о-пліч в бою.

В спільнім просторі страху і втоми

Ми бороним Країну свою!

Ти поранений, друже, я знаю,

Тільки день в небезпеці гримить,

Потерпи, я прошу, я благаю,

Підлатають! - бо треба нам жить!

Дочекавшись холодної ночі,

Коли іній замінить росу,

Попри вітер, що ріже у очі, -

Я товариша полем несу.

Хочем вірить, все буде в порядку,

Терпнуть руки, а ноші тріщать.

На дорозі кінця чи початку

Побратима нам слід рятувать.

Новий ранок розбудить "глухими",

Завмираю... чекаю... мовчу...

Тут нема коли бути сумними, -

Он, вже лізуть у вікна, - "мочу...!"

Повертайся, товариш, чекаю,

Трохи лячно в розбитих в хатах.

Я триматимусь, ні, не дрімаю,

І безсонню причиною - страх...

03.12.22

...

Анна Ничипорчук

Одноманітний біг епох

Одноманітний біг епох

Спинитись ні на мить не хоче

І ти , із розпачем удвох

На дійство це потупив очі

Життів несхожих променади

Десь починаються , десь рвуться

А в тих життях одвічні вади

І щирі мрії самогубців

Тут цінностей шумлять каскади

Досягнень смілих і провалів

І все, що зустрічав ти радо

І все, що тут колись тримало

Хоч ззовні зовсім ви не схожі

За змістом майже ідентичні

Ні люди , ані ти , о , Боже !

Сюди мене вже не покличеш ?

Тоді для чого слід лишати?

Зусилля ки́дати навіщо!?

Дарма питання задавати

Коли довкруг зловіща тиша

...

Ян

Порожнина

Коли всередині тебе порожнина

То вже суха і не тепла твоя комірчина,

І не в радість метушлива та штовханина,

І не надихає вже ніяка людина,

І ще кисліше стала стигла малина,

І ще довше стала нескінченна стежина,

Що знову і знову веде в порожнину.

Нехай в крові втопиться та клята країна,

Нехай не проросте на їх землі жодна рослина,

Нехай їх найстрашніша провина

Буде для них як надвелика тріщина.

Нехай зазнає мир рідна Україна,

І хоча пам'ятає вона, що була

та година,

Неминуче страшна й вбивча хвилина,

І пам'ятає вона того селянина,

Як тремтіла в руках його пожухла стеблина,

І як болюче догорала та нещаслива ялина.

Попри все не впаде наша мила Батьківщина,

Ще буде радісна від новин сльозина,

Іще буде радісна по домах біганина,

Ще буде гасати по річці рибина,

Ще буде вільно літати пухка голубина,

І буде ще вільна та ціла Україна.

...

Безсонова Марія

У тих краях де смажать черепах

У тих краях де смажать черепах —

Складають бивні,

Шукають рими в словниках

Напрочуд дивні,

Збирають сльози в шум ріки

Страждань навмисних

І вітром зв'язують рядки

В легке намисто.

В чаклунських зборах теплий страх

І теплі зливи,

Де смажать вбитих черепах,

Складають бивні.

19.08.2021

...

Володимир Каразуб

Чи можна полюбити несвідомо?

Чи можна полюбити несвідомо?

Чи можна душу відкривати перед ним?

Розсипавши розпечене вугілля перед домом,

Ти падаєш у нього з кожним трісканням душі.

Душа, свідомість, тіло й розум,

Існують в цьому світі як одне.

А ти стараєшся заглянути в майбутнє,

Немов побачиш в ньому щось нове..

Так чи можна полюбити несвідомо?

Питання це є все ж таки просте.

А відповідь приховується в тобі,

В твоїй потрісканій й катованій душі.

...

Крилата

Цикл канібалізму егоїстичного організму

Тепла кров та м'які м'язи

Ще мокрий скелет та шкіряний мішок.

Функціонуючий організм, що ще сказати;

Хоч і хазяйка його безхліб'ям обдарувала.

Ця панацея відмови перейшла в черезмірність,

Клітини заперечують божевілля сіє,

Мозок починає перший геноцид глікогену,

Але ще не пізно зупинити все це.

Процес кетозу учинився з надмірним пафосом, місьє.

Душа молочна, втім, радіє,

Не знаючи, що ефемерна ця омана, — Як прийшла, так і піде.

Синці під очима так і кричать від авітамінозу;

Новоявлений синдром хранічної втоми,

Спокусою опочинку змушує зникнути у царстві морфею,

З ризиком не розплющити очі.

Не розрізняючі тканини,

Ніби, їх блюрить цензура

Сутність із жагою поглинає гладеньких м'яз,

І без думок, про те, що далі буде.

Атрофія м'язів, зіграла свою роль,

Опорно-рухова система виявила збій.

Брадикардія дарує зниження температури.

Зір та свідомість розтикаються, немов, їх не було.

Мозок відкидає вже і свою роботу,

Як даяння на виживання.

От і епілог цього самоканібалізму,

Що учинився через численні жертви для егоїстичного організму.

...

Мерфі Розалін

Слова підтримки

СЛОВА ПІДТРИМКИ

Ти посміхнись, коли болить.

Коли на серці сумно й важко.

Коли душа твоя тремтить.

На повні груди дихать важко.

Ти обернись - вхопи цю мить.

Нехай вогонь твій не погасне.

Я знаю, дивно прозвучить:

Життя і в розпачі прекрасне.

Лишень подумай - ти живеш!

Цей шанс не всім дано у світі.

Свій неповторний шлях пройдеш.

Тож пам'ятай про це щомиті.

Ти не здавайся і борись!

Не смій втрачати віру в Бога.

Весь біль мине. Мине колись.

У кожного своя дорога.

Ти посміхнись, коли болить.

У всього є кінець й початок

Не дай страху тебе зломить.

Убий в собі його зачаток.

Не зупиняйся. Ти - боєць!

Ти зможеш все! Все подолаєш!

Повір, біль зійде на нівець.

І ти мої слова згадаєш!

А зараз просто не сумуй.

Не дай думкам зім'ятись в жмут.

Не плач, не бійся, не шкодуй.

Твій янгол-охоронець тут!

...

Ісенко Тетяна

Душа

Вона гортала книжки у пусті бібліотеці -

Намагалася знайти значення слову "душа".

Мати сказала, що душа є у всіх,

Священник у церкві сказав -

Душа - є безсмертна,

І її не можливо побачити.

Але чому безсмертна, так їй і не відказав.

Стара ж відьма з села відповіла -

Душа - це вона і є.

Але як ж так?

Без душі, відповіла жінка, ти б не прожила життя.

Все більше заплутавшись в відповідях чужих

Вона пішла в бібліотеку сама

І стала шукати значення слову "душа".

...

Anita_Lucy_chan

ВШАНУЙ ЇХ КИЄВЕ

ВШАНУЙ ЇХ КИЄВЕ

Вшануй їх Києве; і мертвих, і живих…

усіх, хто жив і хто живе свободою Майдану,

саме тих, хто розібрав бруківку на каміння,

хто на барикади хліб носив

і хто палив, палив кордон із шин,

і тіло боронив фанерними щитами.

Ми всі в жалобі. Вічна пам'ять вам…

ви ж навіть не навчилися по справжньому любити,

орати землю і дітей ростити,

а доля вибрала найкращих, саме вас, святих,

від нечисті Вітчизну боронити.

Пробач їх Києве, жалобну чашу пий…

а Бог суддею буде вбивцям снайперам,

що захищали грішну владу автоматом,

і тим падлюкам, хто віддавав наказ стріляти,

лишившись розуму від грошей супостата.

...

Анатолій

Барвистий вінок

Барвистий вінок на голову.

Чому ти гулькочеш, голубе?

На старість чи прямо змолоду,

Собі я його заберу.

Широкі вуста всміхаються,

А що, мамо, - будеш лаяться?

Якщо, я вінок із барвами,

З намистом твоїм покладу?

Сорочку із срібними нитками,

Візерунками вкриту й ласками,

Вишиванку тобою вишиту

Я буду з ним одягать.

Розправивши світлі кучері,

Хлопчина сьогодні ввечері,

Просить буде, тихим шепотом

Любов йому віддавать.

Той віночок мені подарований,

Червоними маками сплетений,

В серпанку, сіро-сизому

Буде душі оберігать.

...

MaL_Vi

Квіти твого життя

Покладу на могилу засніжені квіти,

А вже потім так тихо почну говорити.

Я знаю, все чуєш, бо зовні ти поряд,

Ловлю такий рідний і теплий твій погляд.

Мені треба багато сказать тобі зараз,

Але туга нараз в думки увірвалась,

Сльозами за хвилю наповнились очі,

А серце розтрощене знов кровоточить.

Відпустить тебе досі на небо не можу,

Пробачить не можу орду цю ворожу.

Світлини гортаю, там ми щасливі,

Не знаєм ракетні, криваві ще зливи.

Мені вибач, прошу, в цьом, знаю, я винна.

На душі моїй дуже морозно й зимно.

Не можу тепер, як раніше я жити,

Не можу приносити на могилу квіти.

Попрощаюсь, поправлю примерзлі вже квіти,

Припиню свої думки страшні шепотіти.

Тихенько піду своїм шляхом самотня,

Питань до війни і життя понад сотня.

...

Діана Таллєр

Сонце!

Сонце, ти-центр моєї галактики,

Без тебе ніщо не радіє.

Ти грієш мої Антарктиди і Арктики,

Екватор тобою мріє.

І хоч є навколо мільярди зірок-

Та я на твоїй орбіті.

І чхати хотіла я на злий рок-

Іще хочу шаленіти!

Всією планетою смертною, грішною,

Лежу під твоїм промінням,

І з пристрастю дико-звірячо-космічною,

Впиваюся порозумінням.

Ніхто і ніколи не міг, Моє Сонце,

Так ніжно мене кохати.

Так пестити всю, так дихати мною,

Постійно мене надихати...

І якщо б ти сказав своє серце віддати,

Я б сказала: "Нехай забирає!"

Якщо б я була не планетою, звісно.

В планети його немає.

Та є в ній ядро, що гаряче до болю,

І мріє тебе зігрівати.

Живе воно сотні років лиш тобою.

Бери-я так хочу віддати.

...

Аліса Чхаєнасонце

Кохаю

Знаєш, за що?

Ні, не за фарс.

Не за ведмедів

Й розмови про Марс.

Ні, не за гумор,

Ні, не за сміх

І не за той найсолодший

Наш гріх.

І не за посмішку,

І не за очі

(Хоч вони й сняться мені

Серед ночі).

Не за злі жарти,

Що ти жартуєш,

Злий ти коли

Чи коли ти сумуєш.

Не за обійми,

Якими стискаєш.

І не за те,

Що приємно караєш.

Не за твою нереальну удачу,

І не за те, що від милості плачу.

Не за розмови удвох до півночі

Чи що годуєш, як їсти я хочу.

Не за твоє

Богом створене тіло

Що я завжди

Так шалено хотіла.

І не за те,

Що мене проводжаєш.

І не за те,

Що на нервах ти граєш.

Не за чудовий музичний твій смак.

Чи що співаєш, бува,

Як дивак.

Не за твій розум

Чи твої думки,

За твої гроші

Чи навпаки.

Не за парфуми, чи за сорочки,

Чи що ти знаєш слабкі мої точки.

Знаєш, за що люблю тебе я?

Й коли я без тебе-сама не своя?

За те, що лиш гляну ліворуч, праворуч

І усвідомлю:

Ти поруч.

18.02.2017

...

Аліса Чхаєнасонце

Тобі

Ти вуглець, і тебе не страшить глибина

І весь тиск лиш додасть тобі цінності тої

За яку всі так хочуть собі діамант

Забуваючи вартості зміни такої.

Твої райдужки - сірого неба блакить;

А присутність…не можу вловити, двояка?

Так спокійно душі й серце так тріпотить

Безпричинно, без жодного натяку й знака.

Не сестра, і не муза. Не пісня. Не сон.

Хто ж така ти, загáдка поета?

На рядки розкладу, запакую у вірш —

І на ніч хоч забуду про тебе.

20.12.2021

...

Аліса Чхаєнасонце

Другові

Якщо люди були б стихіями-

Ти точно був би вогнем.

Тропічних лісів пожежами,

Багаттям холодним днем.

Ти ніколи не був ви свічкою,

Що тихесенько палахкотить...

Ти лиш вмієш дракона подихом,

Що не просто горить, а ГОРИТЬ!

Ти колись точно був хвиругою,

Захищав від татарських навал,

Це ти лавою жаркою й дикою

Помпеї колись накривав,

І топив кораблі міліонами

Невблаганним грецьким вогнем.

І є сонцем життєстворювальним,

Що чекаємо день ми за днем.

Не приборкати сильну стихію.

Не здолати вогнений рок.

Та й не треба, нехай навісніє!

Прославляєм тебе, Свароґ!

2.11.18

...

Аліса Чхаєнасонце

Одним духом

Одним духом я починаю нове життя,

Це мій внутрішній шлях до самопізнання.

Одним духом я перемотую час,

Цей дивний час, час піднесення нас.

Напередодні зорі падали додолу,

Мені було лячно і болісно, бо

Кожна зірка — це знамено свого роду,

Кожна зірка — це мій шлях на свободу.

Замайорять бульвари і завулки,

Кожен закуток пам'ятатиме нас,

Забриньчать шляхетні дії і поступки,

Це знак, знак — що є ще людяності запас.

Байдужі й ганебні вчинки в цей дивний час,

До зла й до одради ведуть останніх із нас,

Мені гірко та смутно, бо щодня бачу те,

Як якийсь відчайдух свою пісню пряде.

І пробачення просить і чекає сповна,

І його пробачає велетенська зоря,

Бовванітиме правда — людська і проста,

І до неба застелеться стежка вузька.

І те що надгігантські зорі пробачили нас,

Віддавши своє життя, про житейський запас,

Це підтвердження власне того, що є ще час,

Що гармидер і визвольний дух досі не погас.

13.02.23 — 16.02.23.

...

В'ячеслав

Самотній вечір

Самотній вечір тихо шлеться,

І запопадливо гуде,

Бо може хоч хто обізветься,

А раптом — це життя усе.

Усе, що нині може бути —

Це тінь прозора без зірок,

А він спадатиме в безодню —

Немов заблудника шматок.

Осоння — цвіт тепла й надії,

І безмеж всесвіту гуде,

Волає, стугонить,

Виболює всі мрії,

Бо тиху пісню безнадії

й блаженства зостраху пряде:

Слебезувати можна вічно,

А я не буду, так і знай.

Ти радше радости шукай,

І запопадливо гадай куди потрапиш завтра,

Чи може в рай, а раптом в рай,

Живи і думу цю гадай.

І упередження і волю і рамено,

І щирість духу — плач своїх надій,

Згорни, зіжми, скуйовджуй, мов стихію,

Різноголосячи гуди!

Самотній вечір мимоволі слався,

Додолу, до серпанку безнадій,

А всесвіт навздогін йому сміявся,

І мовчки свою пісню гомонів:

Кохати вроду можна і німому,

Сказати правду може і сліпий,

Ти навпаки, без голосу, без вроди,

Додолу падаючи, на небо зійди!

Зійди на небо, де ятріють зорі,

Де відгомін зубожіння гуде,

Я плачу, бо кохаю таку вроду,

Котра лише у снах до мене йде.

Самотній вечір — то людськая доля,

А всесвіт — увесь безмір наших мрій,

Коли захочеш все на світі знати,

То будь готов на самоті вмирати.

Бо це дорога просто вдалечінь!

...

В'ячеслав

Страждання душі

Страждання раненої душі,

Стікають сльози по обличчю як вранішня роса,

То слабкості мої,

То гріх і стид й турбота моя.

Я поганий учень і вина тут тільки моя,

Що душа моя раз у раз депресію пережила.

Життя нічого не научить коли голова пуста

І мати не научить і це моя вина.

Стою- не знаю що з проблемами робити,

Від цього навіть не хочеться жити

Коли від безвиході хочеться вити!

Проблеми посмішки в людей забирають

І їх зсередини пожирають,

Та мусим пекло випробувань пройти,

Щоб себе в житті знайти і зло перемогти!

Треба разом родиною триматись

І до старших дослухатись,

Бо може статись так що порада знадобиться

І треба взяти її до уваги щоб в пошуках марних не загубиться.

Та часто емоції нам диктують не те,

Ми думаєм що проблема пройде,

Але проблема лиш загостритись може

І тоді питаєм «За що ж нам це , Боже?»

А за гріхи й ігнорування батьків,

За те –що всемогутнього з себе мнив.

Я ж надією живу на краще й борюся

Аж поки не стомлюся,

А потім , відпочивши, далі йду

Аж поки до кінця шлях свій не пройду,

Бо тільки тоді я мир в душі знайду!

...

Діана Гобой

Моя країна

Моя країна - світ надій!

Я вірю в краще, у її майбутнє,

Країна сподівань і мрій-

Це почуття незламне й незабутнє.

Така прекрасна неосяжна,

Її краса милує душу...

Комусь здається зовсім недосяжна,

Та тут посперечатись мушу.

Країна волі, сили духу і свободи

Несе із гордістю свій стяг серед віків.

Розкішна землями, просторами природи

На заздрість недругів та ворогів.

Ніколи і нікому не здолати

Наш мужній та нескорений народ,

Бо Україна сильна і багата

І нам не треба більше нагород.

27.07.2021.

...

Леньо Світлана

Дніпропетровщина моя

Дніпропетровщина -краса та велич України,

Безмежна та прекрасна сторона,

Милує око й душу діамант країни,

Людей її душевна простота.

Це край контрастів і секретів,

Столиця промислової держави,

Оспівана у творчості поетів

Про край невтомного труда і слави.

Найдовше місто у Європі - Кривий Ріг,

А весь Кривбас - найбільший в світі,

І Петриківка,наче справжній оберіг,

Від злого захистить суцвіттям квітів.

Вугілля Павлограду, Жовтих Вод уран,

Степи широкі, золотом багаті -

Усе це наша гордість, сила і краса,

Наш дім достатку, розквіту і благодаті.

Нехай же міць і велич не згасає,

А лиш квітує рідна сторона,

Нехай про неї в світі знають,

Бо в нас вона одна така!

4.08.2021.

...

Леньо Світлана

Настане час

Пройтися б ще раз вулицями міста,

Помилуватись дивовижною красою

І плин років перелетіти відстань,

Щоб хоч на мить зустрітися з тобою.

Чудове місто, любий краю,

Так часто в пам'яті моїй

Пейзажі дивовижні оживають

У мерехтінні моїх світлих мрій.

І Херсонес, і Балаклава,

Мис Фіолент та Інкерман -

Тут героїзм, могутня слава

І Чорне море, ніби океан.

Настане час до тебе повернуся,

Згадаємо всі зустрічі ураз,

В обійми твої теплі огорнуся,

Навіки буде все у нас гаразд.

5.02.2022

...

Леньо Світлана

Блудний син

Я світами блукав, наче місяць по чорному небу.

Я шукав між зірок то вродливу, то надто святу.

Я збивався з доріг. Авраама гукав без потреби.

І забув про Твій дзвін, замилований у марноту.

Я розгульним бував. Я нажите розтринькував сценно.

Я упав із висот. Я дожовував хліб за свиньми.

І тоді я не чув, як просили планети у мене

Повернутись у дім, що безмовно чекає, з юрми.

До півсмерті дожив. На сніданок випрошував змиви.

У судомах згадав, що в Родителя мав я усе...

Як далеко той дім... Як близесенько янгол брехливий.

Як принижений Той, Хто єдиний ще душу спасе...

Тетяна Волошина (Савчук)

...

Тетяна Волошина

Осінній сад

Осінній сад,в повітрі свіжість кружляє,

Мене в полоні своєї чарівної краси тримає.

Крізь дощ промені сонця різнобарвними кольорами переливають,

В душі моїй мелодію безтурботності грають.

Осінній сад в душу спокій приносить

І мене у вихорі чарів носить,

Здається звичайні дерева та листя,

Але чари в них є

І будуть чари ті завжди ,навіть якщо безліч століть промайне.

Я стою листям окутана- як одежею

І вже не хочеться бути зв’язаним мережею,

Бо коли ти серед природи ,хочеться відпустити усе

І тоді здається погане пройде

І сили в собі віднайдеш,

Коли подих природи вдихнеш.

А я стою і слухаю як дерева таємниці шепочуть,

Мене вони в час негоди під свій покров взяти хочуть.

Ворони каркають, голуби снують у пошуках їди,

Дивлячись в їх очі –бачу їхні мольби.

Осінній сад живе своїм життям як люди

І куди не глянь видно їхні труди,

То гнізда на деревах, то плоди у нірках про запас,

То будиночок з піску по якому мурави снують раз-у –раз,

В їхніх жителів саду є безліч роботи

І поки її не зроблять-не лягають спати доти.

Жолуді рясніють на землі,

То білочці призначаються ці плоди,

А сповзаючі черв’ячки –пташенятам,

Яких нагодують їхні мама з татом.

В усіх життя вирує,

А моя душа це пам’ятає і в дні смутку спогадами цими смакує.

...

Діана Гобой

Рожеві окуляри

Даси надіти свої окуляри?

Вони ж, здається, трішки рожеві.

А, дай подивлюся на ці ідеали,

які дорогі, а насправді дешеві.

Відкрила очі, а в мізках зупинка,

Все грає фарбами, сонце ясніше.

А в людях б'ється жвава іскринка,

і у світі жити, ніби, стало зручніше.

Ніяких, тобі, невдоволених пик,

Немає ні сварок, ні злих "недосказаннь".

Цей спосіб такий собі чарівник,

Тоді як, не маєш прямих зобов'язань.

Викинь їх далі, ніж бачиш з гори,

Нехай нікому не потрапляють на очі,

Ігноруй прохання цієї пори,

щоб знову не з'явилися охочі.

...

MaL_Vi

Повітряна тривога

волає гучно і гасне світло.

" – Рюкзак на плечі!"

у холод собачий чи жарке літо.

без заперечень.

віддає пекельним

по коридорах темних,

" – Світи під ноги!"

зв'язку немає чи може в тебе

вже віри в бога.

ти ще з спросоння,ламає ноги.

чи від знемоги, чи від тривоги,

серена просить:

" – Біжи скоріше!"

не можеш.

вже хтось голосить.

...

MaL_Vi
18+

Туди, де веде стежина..

Туди, де веде стежина,

де тихий осінній ліс.

Де тиха нічна година,

де ледь чутний скрип коліс.

Холодна була вже стежина,

і біжить річечка крові.

Та листя вже червоне

і щічки її мармурові.

Понівечене маленьке тіло

дихати більше не взмозі.

Багряна була її шия,

і річка тече по підлозі..

За шумними лозами лісу,

де її ніхто не знайде.

І сердце більше не б'ється,

куди ця річка тече?

Туди, де веде стежина,

де тихий осінній ліс.

Де тиха нічна година,

де ледь чутний скрип коліс..

...

Морана Біла

Планета Вода

Хто сказав, що ми живемо

На планеті Земля?

Ми живемо на планеті Вода.

Океан – хлопець серйозний,

У чорному смокінгу та чорному метелику.

Один вид його каже –

З ним жартувати не треба.

Море – з характером,

Але вміє бути лагідним.

Річка – несуча камінці,

Начебто перебирає чітки.

Сонні озера, тихі болота,

Де росте латаття

І квакають жаби.

Якщо на річці хвиля –

У морі шторм –

В океані ураган.

У кого мрія

Перетнути океан у човні?

Хто бачив його,

Той скаже – погарячкував.

...

Кім

в тіні заметілі

раптом - погляд літа

милий і привітний,

усмішкою легкий

від років далеких....

небокрай в тумані

рискою омани...

колом видноколо

ворожбою долі,

де усе знайоме

та немає дому.

плутані стежини.

час у швидкоплинні... -

там зимовий озов

і кохання острів.

в схові водоспаду

відчай і розрада.

закиди і докір.

погляд сіроокий -

спогадом із тіні

в сьогоденній днині

майже не зимовій,

ще й з журбою в змові.

де під снігопадом

стежка сонним садом,

по якій вчорашнє

наче як не справжнє -

мов сніги з уяви

поволі і мляві.

наче то комахи

в зреченні, закланні -

мухи та літайки

у танку світанку

в чарах заметілі

ясносяйнобілі,

мрітні і примарні

пурханнями з хмари

хитані, лелійні,

у похмурість - мрійні...

...

Ем Скитаній

Нове життя

Почати важко все спочатку,

Але необхідний крок до цілі,

Змінити все й не лиш повадку,

Показати який ти є на ділі.

Мене ночами гріли мрії,

Здавалося до них рукою лиш подати,

Проте нелегко робити певні дії,

Коли реальність не хочеться приймати.

У світі ілюзій легко жити,

Але не дуже це поможе справі

І будем лиш собі могилу рити,

Якщо сприймати будем все у чорній гамі.

В житті нюансів багато треба врахувати,

Щасливим в душі стати щоб успіх мати,

Не гнатися за тим що уваги неварто,

Щоб себе не втратити й не зіпсуватись.

Нове життя будую старе відкинувши,

З головою у щасливу реальність поринувши.

Пізнаючи світ і людей я міняюся,

Втративши невинність тримати рівновагу намагаюся.

Гонившись за щастям втратила себе,

Життя моє глаголить про те,

Міняю тактику шукаю ефективні шляхи,

Тому я частий гість в біди,

Бо дороги мої помилкові,

Приводять до краху ідеї нездорові.

І зупинитись вчасно прислухавшись порад батьківських

Й сили взяти та мудрість у дорожку

І стати краще всіх потрапити на обложку;

Та ні: нетреба заздрити-своє лиш щастя будувати,

Чужі життя зі злості не ламати.

Любити себе але не більше інших,

Задовольнятись тим що маєш,

А інше все приложиться-ти знаєш,

Тому не переживай бо маєш вірних,

Які підтримають дихання друге нададуть,

На поталу ворогам і скорбі не здадуть.

Сміливо уперед в обійми раю,

Іду вперед в майбутнє-минуле відпускаю!

...

Діана Гобой

Симфонія №5

Я не зустрічаю її на початку долини метафор, в той час коли

Могла б залишити серце своє легким

Натхненно слухаючи солодкомовного злочинця, але тоді —

Як біля руки повинен стояти хтось із шрамом на смуглім обличчі чи

З переломаними костями.

Я бачу його плащ ночі, гордий виклик подвоєного підборіддя і я знаю, що він говоритиме про "софію".

Симон Волхв. Я прокидаюся в сотий раз і зустрічаю їхні обличчя

Коли добираюсь з важким клунком поезії до тієї проклятої долини.

Важко, та я не стану розкривати зав'язану у вузол плахту, що завдав на свої рамена, —

Вони чатують. Підбіжать і повибирають найкращі і найсолодкавіші слова, обмінюючи на золотий блиск своїх очей

І поезія розкучерявиться млосною в'яззю чагарників з шипшини, кущів троянд, блакитних ірисів. Але що з того. Той елей поезії — ніщо в порівнянні з їхньою

Гілкою яблуні виламаної в саду, з якого вони плекають нову яблуню

Для терпкого вина пророцтва власного падіння.

Вони намагаються стулити мені рота. Одним тире перекреслюють усі мої слова і слово «Бог», скидають з ями своїх вуст і розкладають теорію злих ангелів.

— Але не бійтеся, ви повинні вірити в бога. Він порятує вас.

І он — я обезкровлений, і вся моя кров іде в землю і троянди упиваються нею,

Ставши колючим вінком любові, в якому немає поезії, а тільки один ритуал.

Фуга, ехо підхоплене голосами його парафінових парафіян.

А ти, зі своїм клунком, — чаклун, що зливає на віск, що заспокоює

Вилитими фігурками над головою, фігляр.

Той віск шкварчить на воді.

Пуста кришталева ваза.

Щоб собака підняла палицю їй не читають поезію.

А твоя собака беззуба.

Що толку, коли крикнеш: «Апорт»!

Викрик з грудей. Клич горла у спазмах любовного раку в пониззі твого живота.

Візьми усе що хочеш і будь щасливим.

Ця жінка, одягнена в полотняну спідницю, схвильовану довкола вилитих із втіхи,

Випліснутого з келиху літа — ніжок,

Спадаючи колихається відгинаючи тіні своїх принад.

— Тримай мене за руку і веди з цього задушного Тіра, — міста повій,

Туди, де сходяться усі дороги, —

В наш заповітний Рим, — каже вона.

Обертаєшся і йдеш гублячи слова з того клунка, з яких виростатимуть міста.

І коли ми дійдемо до нього — нехай твої слова стануть місткими,

Як свист батога, як поцілунок, як погляд, як «Бог», як "Софія",

Як «Хештег», як «Камінь» і як «Праща».

Надто багато слів, наче тисячі стріл тисячного війська,

Летять у порожнечу не поразивши єдину мішень.

І навіть твоє — "Сука", куди звучніше за мільярд сторінок з бібліотеки світової поезії.

І коли лотерейним провидінням випаде "Апорт" — бійся вимовити його,

Бо повертаючи палицю розтерзаю твоє жиласте горло

І нап'юся твоєї трояндової крові.

28.07.2022

...

Володимир Каразуб

Симфонія №4

Гаряче сонце огортає коліна теплом

Коли східний вітер студить їх, обвіює,

Наче гладить прозорими долонями

Не маючи сил зупинити.

Це навмисно, навмисно, повір мені.

Я чую твій голос, я знаю про що йде мова. І я приїду зрештою та напишу про це.

Хвіст велодоріжки піднімається на спину гігантського земноводного.

Мочаруватий запах повітря. Чи мені тільки здається?!

Спекотна «римо-католицька середземна оргія» словесної поезії

Та «східний Візантійський стоїцизм» помірного клімату.

Здається змія меандру не заповзала сюди.

Десь на череві в темноті його лап красується графіті. І я саме над ним

Та досі не дивуюся своєму питанню: а що коли в цю мить упаде ракета

На цей вигнутий сонячний хребет?!

Тому повертаю голову на ріку де лежать жінки —

Переважна більшість жінок, і чомусь згадую ванну.

Задушний запах мила. Організований побут.

Пріла впевненість обивателів. Запахи тисячі вітрів їхнього волосся.

Вони вивітрюють запитання з надлишком, як повітря вбирає в себе спирт.

І тільки заслінки цих випещених вітрів ще пахнуть

Натякаючи на примарність існування... А що коли?!

Справжня схизма культур з слов’янською кривизною ландшафту,

Парків, набережної.

Кустарна прелюдія язичників.

Джойс зійшов би з розуму опинись тут у 2022, під час нової війни.

Можливо, тут, зустрівши свою Нору — він,

Не написав би їй жодного розпусного листа.

Анатомічний спектакль юних сідниць.

Тут, ніхто не носить капелюшків, майже ніхто, а якщо носять то всі вони різні…

Оцей погляд жінки, яку проминаю.

— У вас немає авторських прав на цю поезію, на мій голос. — ось про що її погляд.

Не здумайте писати про мою юність.

А сама наче на ринку торгує овалами плодів, рум’янами м’якоті, пружною шкірою, Розпещена увагою сонячних ідолів.

Пустощі сонячних зайчиків.

Наче риба, що піднімається із холодного потоку неба

Щоб вдихнути його сущу подобу, —

Витягую голову зачувши пасмо свіжого повітря,

Що спускається згори потоком і доторкаючись смороду звуків

Падає скоцюрбленим листком на тротуар.

Згадую Парандовського та його «Алхімію Слова», —

Книгу, яку у мене позичили і не повернули, а ще Патріка Зюскінда та Бальзака.

«Кромвель». Така собі проба пера...

Але це щось інше, навмисне. Пам’ятаєш?

Я слухаю інтимний голос однієї актриси-аматорки,

Що записала «Джакомо Джойса» у моїй маленькій начитувальній кімнаточці.

Яка впевненість у невірних наголосах!

Звучить музика Сен-Санса.

Це так несподівано прекрасно.

Її ледь картавий теплий голос… він... вона, тисяча дев’ятсот якийсь рік...

Дві тисячі двадцять другий...

26.07.2022

...

Володимир Каразуб

***

Для мешканців метрокосмосу

Виспатись – майже вижити:

Приємно та складно.

Василічу явно було погано,

Але це не заважало йому пливти серед натовпу,

Бо бач, працювати жеж треба.

В переході сливи по тридцять, боже, як хочеться.

Мамінька приходить додому і висипає в величезну таріль.

Їш, милий, їш.

Лише ті, хто їдять, виживають.

Мамінька перестала їсти за тиждень чи два до.

Їхати довго.

Може, це справді Бог, а не струмок страшних слів.

Може й слив…

Говорили вчора рєбята: «Ти б, Василічу, так багато не пив, ти ж потім не встанеш».

Ганеша колись казав: «Не змішуй».

Та Василічу все одно – він змішав, встав і поїхав.

Чи то поплив серед мерзенних водоростей.

З глибини доносився голос:

«Впливайте та випливайте швидше».

Якийсь чоловік ступив під вагон метро.

І більше звідти не вийшов.

Для мешканців метрокосмосу

Втриматись – значить вижити.

18.10.19

...

Чарівник у чорнім

КОХАННЯ

Якщо й писати листи в окопи

То лише для того, кого кохаєш

Кого чекаєш, через кого страждаєш.

Ти знаєш що страждання бувають солодкі?

Солодші за мед і вино

Для тих, у кого кохання – життя, а не кіно.

Після такого кохання зазвичай з’являються щасливі діти

Яких не шукають куди подіти.

Після такого кохання наступить старість

Яка з онуками буде в радість.

Після такого кохання люди

Не стоять наче самотні споруди

Вони з сивиною на скронях

Й зморшками на долонях

Одного вечора лягають разом у ліжко

І назавжди засинають ніжно.

...

Валерія Курудз

МІСТО СПОГАДІВ або СПОГАД ПРО ВІЙНУ

Якби кожен з нас будував своє місто спогадів

То рано чи пізно воно б перетворилося на велику країну

І кожен був би наче з різних світів

Ми б наповнили це місто безліччю кольорів

Але хтось би цього не хотів

І його місто було б чорно-білим

Воно б вкрилося важким димом

За яким не видно будівль

Але так чи інакше

В один зі звичайних днів

У місто увірветься спогад

Він розіллє лиш один з кольорів

І внесе безжальну війну в місто спогадів

...

Валерія Курудз

***

Стільки секретів не витримає замкова шпарина,

Скільки витримує недотик.

Напруга.

Ніби простір говорить, коли не треба.

Пляма повзе посеред речення, яке і так неможливо

Правильно написати.

Незворотність:

То сніг іде лапатими пластівцями,

То місто висить над рікою

Чудернацьким сузір'ям

Занадто вчасно.

11.02.23

...

Чарівник у чорнім

Симфонія №3

Я чув їхні голоси, що шукали фанерну поличку від креденсу.

Він скидався на дерев'яного голема, що порозпихав по закамарках своїх шухляд липкі льодяники,

А вони вабили до себе набридливих гудінням ос та бджіл та тихі потічки крихітних мурах.

Він торохтів кухонним начинням, розхитаними шибками у своїх дверцятах

За якими подзенькував старий сервіз;

Зверху нього — того поважного пана — розмірено цокав годинник,

Схожий на трикутний формений капелюх…

Я все ще чув їхні голоси.

І шкода було мені цього гарного корінастого хоча й неповороткого велетня

Бо знав, що він назавжди позбувся своєї відрихтованої полиці.

На ній уже красувалася оголена пишнотіла жінка

Застивши в патетичній позі із задертими угору ніжками наче ота куртизанка на картинах Буше, — але замальована олівцем;

Точнісінько, як на отій еротичній гральній карті, яку завіяло за дротяний паркан неподалік автобусної станції і яку я підняв, в далекому 97'.

І тоді я почув відсторонений голос художника:

— Нічого оригінального. Оце воно — звичайне мавпування.

І вони перегукувались —

Голоси, що шукали полицю і голос мого критика.

Жахливе відлуння.

І я вже ненавидів отой креденс, і оту полицю... і ту бубнову сімку.

Хоча...

Хоча саме тоді, хтось хутко заплющив день...

…а тоді залунала музика.

Все голосніше і голосніше прокрадаючись з того мороку

Збентежених струн її фортепіано.

Вона не зовсім вдало перебирала клавіші давно вивченої "Fur elize".

— Сьогодні концерт. — каже вона, продовжуючи з тієї ж октави розписувати музичну фразу.

А за її очима уже стоїть той, хто записує на клаптику того п'янкого вечора декілька власних фраз.

Ти знаєш, що вона — підліток, напівсирота, обирає свою антихудожню позу

І рвучко обертається нею до свого вітчима. Знаєш, що нічого доброго з того не буде.

Бачиш, як вона огортається в плащ нічного сонця і зникає в безпам'ятстві користолюбця.

Але ти пишеш,

Пишеш відверто і ніжно,

Трохи гротескно, іноді з гомеричним свавіллям описуючи її ніжну красу.

І зовсім не так, як перемальовував вульгарний портрет отієї… натурниці,

Але він опиняється поряд. Безглуздий, хтивий. А далі? Вагітна мадонна? Сучасний вірус Вірсавії?

Голос, що тоді прорізався — декламує вірші,

Підкидає угору стоси паперу, розпалює нутро

Вогнем роздмухуючи закопилені пелюстки спідниць

Тих жінок, що танцюють довкола вогнища.

Це горланить хтось із вікна:

"Література — це спроба перетворити вино у воду. Геть цю химерну ідіотію!"

Це кричить персонаж якого я туди поселив.

Йому залишилось недовго.

Вогонь, що зайнявся у внутрішньому дворику швидко добереться до нього.

"Жінка, — кажу вам, — не хоче правди, — дзуськи! Вона хоче бути правою!" — кричить він.

Я з ним, звісна річ, не погоджуюсь.

Меле казна-що. А вогонь уже на його балконі.

Бачу, як горить отой довбаний креденс без отієї ненависної полиці,

Ота полиця з ненависним змавпованим малюнком,

Ота парнойа карти, що випала з колоди Содому

І оте розстроєне фортепіано,

І отой плащ нічного сонця затертий до сизих на просвіт дир.

А на тому згарищі уже стоїть той, хто записує на клаптику п'янкого обвугленого вечора декілька власних фраз.

24.07.2022

...

Володимир Каразуб

Зимове небо

Сіре небо.

Все сіре. І очі твої.

Вони відбивають і небо, і землю,

Людей посірівших,

Незнаючих міри,

П'янючих, тверезих,

А інколи хворих.

І слів не кажи.

Ця тиша моя.

МОЯ! Ти вже чуєш?

Не списуй із слів,

Я хочу їх смерті у просторі сірім,

В мінливій уяві твоїй.

...

Міріам Міест

Відродження

Мироточить моє "люблю" —

Хтось цвяхує до древа серцем.

Я себе на думках лювлю,

Що повернення —

Гірше смерті.

Збожеволіла?

Ні.

Проте...

Ще воліла б, мій Боже, дива:

Тую рану, що миро йде,

Не колоти ізнов наживо.

І покласти митарствам край,

Поховати насмішки ниці...

Кровоточить твоє "бувай"...

Тільки миро

Цінніш

Кровиці.

Тетяна Волошина (Савчук)

...

Тетяна Волошина

Цей вечір

Цей вечір - безхатько. Усюди живе і ніде.

Ця ніч - куртизанка. Усім на постелі прелюба.

В долоні планетам степняк березнево гуде.

Потягує місяця за коноплястого чуба.

Цей вечір - повстанець. Готує припас проти дня.

На кожну зірницю - мов Каїн злобує на брата.

Регочеться ніч: у тебе броня - не броня.

З таким обладунком не сміє ніхто воювати.

Цей вечір не сам. Пугукають сови в ребрі.

Вилизує пес останній промінчик з одвірка.

І ніч-куртизанка звабливо іде без чобіт

Надати безхатьку притулок до першої зірки.

Цей вечір...

Тетяна Волошина (Савчук)

...

Тетяна Волошина

Симфонія #1

Така дурість:

Коли дивлюся на тебе – бачу майбутнє подвоєне підборіддя

Як раптом обмовишся – чутиму подих моря, теплий шерхіт піска

Біля загадкового гроту

На лимонових берегах усмішки.

А в ній –

Бачитиму обриси легкої втомленості та ніжного приречення актриси Керол Ломбард.

Ні-ні,

Я бачив їх пізніше, набагато пізніше

Тих, що подібно твоїм вустам

Заспокоювали мене, але говорили тоном узвичаєного відчаю

І тільки запам’ятались мені, неначе застигли у гіпсовому відбитку пам’яті,

І тільки тепер ця форма наповнилась чуттєвим поцілунком твоїх вуст.

Те ж саме з очима.

Це очі з казкових старих ілюстрацій.

Поглянь же!

Я увесь складаюсь із сторінок, книг, світлин, зображень,

Геть по цілому тілу обліплений тими копіями,

Жаданнями, що вдихнули у мене з народження,

Оділи маски, витатуювали на шкірі,

Що, в біса, я й сам вже не знаю чи насправді я так закоханий в твої очі.

Я тільки знаю, що довіряю їм,

Як довіряють між собою закохані душі, згодом відвертаючи погляд одна від одної.

Але ці очі!

Це густе чорне волосся, брови,

Що часом п’явкою викручуються в знаки питання,

І тобі стає млосно лиш від однієї думки,

Що вона не твоя.

Найсмішніше те, що ти ніколи не зможеш відмитися від татуювань

Чи викинути з пам’яті себе не подавшись у божевілля.

Десь тут ховається піщинка правди – між шерехатими барханами великої пустелі.

Десь тут. Я відчуваю її, мов у вередливій старій казці

Та мені ніколи її не знайти і ніколи шукати.

23.07.2022

...

Володимир Каразуб

Сховаю Сонце...

Сховаю Сонце враннішнє в кишеню,

І темряву в обійми пригорну.

Зберу зірок блискучих цілу жменю,

І в очі чорні ночі зазирну...

А там побачу барви кольорові,

Блискучий берег сивого Дніпра.

Почую гордість в українськім слові.

То вже прийшла для кращого пора!

Зітліє думка про тяжке минуле,

Збагатить серце слава перемог.

Хоч тяжко так і боляче так було,

Та там, в очах, не чую я тривог...

Не бачу крові, що тече річками,

Не чую вже й ворожих голосів.

А Україна славиться віками

Та має мужніх дочок і синів!

Я ще в обличчя ночі заглядаю,

Стараюся розгледіти хоч щось.

Про мир бажання вкотре загадаю...

Та що зробить щоби воно збулось?

...Болить щодня у сонячнім сплетінні,

А час щось не лікує рваних ран...

Сховаю Сонце враннішнє від тіні,

Щоби його не вкрав лихий тиран!

08.11 2022💙💛

...

Анжеліка Романова

ЧУЄТЕ?

ЧУЄТЕ?

Чуєте гул?

Ракети!

Чуєте плач?

Смертельні!

Добра Європо, де ти?

Нині — тут,

Завтра — в Кельні.

Чуєте сміх?

Регоче!

Чуєте скрегіт?

Ворог!

Тішиться потороча,

Що скрізь не б'ють на сполох.

Чуєте дзвін?

Лунає.

Чуєте постріл?

Воїн...

Друг, що дає — й тримає,

Хто він, насправді?

Хто він?

Чуєте спів?

Пташата.

Чуєте пісню?

Діти.

Кличе їх мати.

Мати!

З іншого, Боже,

Світу.

...Чуєте?

Земле, чуєш?

Ці холоди — смертельні.

Вся тих ракет скуштуєш.

Нині — тут.

Завтра — в Кельні.

...

Тетяна Волошина

ЛЮБЛЮ ТЕБЕ

ЛЮБЛЮ ТЕБЕ

Люблю тебе від Криму — до Говерли.

(Якщо хтось запитає: "Чий то Крим?")

Твої поля, сади, обніжки-перли

І твій осінній на городах дим.

Люблю тебе, маленьку і велику.

Люблю тебе, і грішну, і святу.

Твої міста, церквиці, замки, ріки...

Ночей твоїх наївну простоту.

Люблю тебе, спокійну і бентежну.

Безхитрісну, відверту, нічию.

До неба аж люблю!

Люблю безмежно

Ту, що не піддається у бою.

Люблю тебе нещасну і щасливу.

Усміхнену, з печалями і без...

Люблю тебе, моє найбільше диво!

Від Криму і Говерли — до небес!

...

Тетяна Волошина

В прозорому небі востаннє шукаю тебе

В прозорому небі востаннє шукаю тебе,

Чи віриш, що сонце засліпить, засліпить чи в попіл,

І в сіро-зелених розтоках зіниць розітне,

Розмарений спокій і відчаєм, віддих потопить.

В прозорому небі ще стільки можливих чекань,

Чи знаєш, що вічність, що захід, що тіні без сили,

Що очі достатньо закрити, втекти від прощань,

Та з воску, о боже, - повіки! повіки та крила.

І груди здимаються вірою, віддихом хвиль,

Хапаючи жадно повітря, відчувши погибель,

Ах, чайка так високо вирвала голосом квиль,

А ти мов на березі жертвою, зябрами риби...

30.06.2019

...

Володимир Каразуб

Чужинці

Це слово прольється крізь пальці,

Чужим чи чужими втулено,

Десь далеко, зачули скитальці

Танцювати під нього не будемо.

Рима скаче, відб'ється іскрами,

Слово швидше за світло блисне і,

У вогні підпаленим сухими трісками

Ми собі здаємося занадто різними.

У рядках шукали не вписане,

Щось між нами двома згасаюче

Слово занедбане й неотесане,

Та невпинно кудись зникаюче.

Воно не ховається, не приховує

Небо темне і понад хмарами,

Ніхто з нас вже не домальовує,

Що один для одного стали ранами.

Вірити варто було б до останнього,

Мов в багатті яснім - догораємо,

Слово звучне до попереднього

Ми всього лише, більш не кохаємо .

...

MaL_Vi

Роза вітрів

Коли б я міг зв’язати словом серце,

Ваше, слова б в’язали линвою вітрил,

І ви б за вітром дихала грудьми,

Пасатами наливши білі перса.

Коли б я міг писати, так, як кіль,

Веде пером та розтинає хвилі,

То перед носом хлюпали б дельфіни,

Де погляд ваш їх вабить з гальюна.

Коли б я міг любити, так, як любить,

Кричати чайка вище висоти,

Де щогли марс, де виглядає юнга,

Забутий берег вашої землі.

Я став би вашим вірним капітаном,

А ви моєю розою вітрів.

06.08.2020

...

Володимир Каразуб

Обійму

Ніжним гіллям яблуні крислатим,

Мов руками наших матерів,

Обійму я кожного солдата,

Що стоїть на варті наших снів.

Сильним вітром, мов руками тата,

Я стіною стану за плечем.

Теплим сонцем обійму солдата,

Серцем захищу, немов мечем.

В темну нічку небом засіяю,

Зоряний складу дороговказ

Тим, хто наші сни охороняє,

Тим, без кого вже б не було нас.

...

Юлія Посполіта Левченко
Увага!
Сайт працює у режимі альфа-тесту. Про помилки пишіть Аркушу або на support@arkush.net!
Новини
🐶 Розпочато авторський конкурс "Псисті теревені" 🐶
02.07.2024

Слава Україні, аркушики! 🇺🇦

Мабуть небагато людей можуть залишитися байдужими до дружнього виляння хвостом та вірного погляду тих, хто завжди готовий прийти на допомогу. Якщо вже здогадуєтесь про кого мова, то пропонуємо долучитися до нового авторського конкурсу "Псисті теревені" 🐶

... Детальніше
Блоги
Мене заблокував ІнстаграмКатерина Скрипка
18.07.2024
Шановні колеги, зокрема ті, що слідкували за грою для письменників #історіядляскрипки вже помітили: ... Детальніше
Іноді мрії збуваютьсяСкуловатова Олена
18.07.2024
Дуже давно, коли я тільки почала писати, у мене з'явилася мрія: щоб мою книгу видало «Видавництво Ст ... Детальніше
Група "Автори та читачі" - адміниться БукнетомОлександр Молодецький
08.02.2023
Хотів розповісти цікаву історію. Я деякий час був у фейсбучній групі "Автори та читачі". Нещодавно в ... Детальніше
Гра: чи вмієте Ви в критику?Сергій Василюк
18.07.2024
Вітаю друзі, сьогодні я наведу приклад одного оповідання. Воно написане відомим чеським письменником ... Детальніше
Книга про людину, яка подорожує за вітромКниголюб
18.07.2024
Книга про людину, яка подорожує за вітром Ярослава Литвин «Роза Вітрів» Ця книга привернула мою уваг ... Детальніше
Продовжую знайомитися з творчістю Дмитра ВоронськогоКниголюб
18.07.2024
Ще одна цікава книга про українських козаків. «Мамай, або Перші козаки» Цей гостросюжетний роман в я ... Детальніше
На Аркуші вже:
11820читачів
144430коментарів
Щиро вдячні всім, хто підтримав нас переказами на рахунок!
А також всім, хто приєднався до нас на Патреоні!
Наші патрони
Всі кошти підуть на розробку та розвиток Аркуша! А підтримати нас можна тут: