Електронні книги / Фантастика (4865)

Тепла кров та м'які м'язи

Ще мокрий скелет та шкіряний мішок.

Функціонуючий організм, що ще сказати;

Хоч і хазяйка його безхліб'ям обдарувала.

Ця панацея відмови перейшла в черезмірність,

Клітини заперечують божевілля сіє,

Мозок починає перший геноцид глікогену,

Але ще не пізно зупинити все це.

Процес кетозу учинився з надмірним пафосом, місьє.

Душа молочна, втім, радіє,

Не знаючи, що ефемерна ця омана, — Як прийшла, так і піде.

Синці під очима так і кричать від авітамінозу;

Новоявлений синдром хранічної втоми,

Спокусою опочинку змушує зникнути у царстві морфею,

З ризиком не розплющити очі.

Не розрізняючі тканини,

Ніби, їх блюрить цензура

Сутність із жагою поглинає гладеньких м'яз,

І без думок, про те, що далі буде.

Атрофія м'язів, зіграла свою роль,

Опорно-рухова система виявила збій.

Брадикардія дарує зниження температури.

Зір та свідомість розтикаються, немов, їх не було.

Мозок відкидає вже і свою роботу,

Як даяння на виживання.

От і епілог цього самоканібалізму,

Що учинився через численні жертви для егоїстичного організму.

Невпинно час летить- все змішується, радості й печалі,

А що з життям тим буде далі,

Не знаєш часом як вчинити,

Щоб себе не погубити!

Життя летить, майбутнє бачиться туманно,

Та все ж стараєшся ти щоб усе було гарно,

Мрії і бажання втілюєш постійно

Іноді робиш те що грішно й не надійно,

Зупиняєшся, виправляєшся і дальше йдеш

І намагаєшся все встигнути,

Бо знаєш що колись на довгі віки заснеш.

Усе міняється, міняєшся і ти

Та часом маєшся без мети

І тоді намагаєшся чимось пустку заповнити,

Тоді задумуєшся про вічне, про сенс буття

І знаходиш вихід і продовжуєш життя,

Бо без мети ніхто ти і не вартий нічого.

Але ж ти сильнішим від усіх будь

І шляхом істинним іти не забуть!

Всесвіт не бачить знаків

Не робить винних,

Знімає жахи.

Всі фільми - серійні,

Актори не справжні,

Сценарій відмінний

Там кожен зляже.

Благання не гаснуть,

Герої нещасні,

Найкращі підказки

Зникають завчасно.

Людські ролі - постійні,

Сансара невпинна.

Тільки одне, єдине:

Ти сам оператор

Своєї вершини.

Поле щастям засіяне,

Квітка пристрасті палає,

Доленосних зустрічей омріяне

Серце пристрастю покоряє.

Знаки долі, шляхів повороти,

Але перемогами всіяний двір

І душа радісно тріпоче доти,

Доки не знатиме в любові мір.

Удачею встелений шлях,

Через незгоди здіймається як птах.

Силою пригод і коханням,

Вогонь запали в душі старанням!

Старайся і борись,

Про благословення молись!

Крила я маю,

Добро роблю і зло перемагаю

На це покликання мене Бог вибрав

І я радію що небесним світилом зовусь

І зможу допомогти цим комусь.

Життя одне- його ціную

І добра фундамент будую.

Крила я маю

І в серце своє світло приймаю,

Бо знаю що це те –шо є я

І це доля неминуча моя,

З цього я радію

І від подвигів млію,

Бо знаю-не всім так щастить

У когось може бути лиш одна така мить,

А в мене все життя таке благородне

І таке що Богу угодне.

Крила я маю,

Тож щедрот зазнаю

За все , що для Бога роблю,

Лиш щоб в спокуси не впасти-молю,

Бо гріха не хочу-від нього тікаю

І від цього тільки добро маю.

Без Бога життя пусте,

Без Бога воно марно пройде,

А з Богом обов’язково переможеш

І все завдяки Богу зможеш.

Тож крила я маю,

Бо Бога в домі своєму приймаю!

Я не знаю чому,

але потрапила в тюрму.

Знати б де справедливість,

бачу лише кругом мінливість

і правди тої не добитися,

не дають навіть вбитися.

Так страшно й погано мені,

знову та знову кажу ні,

але звук вдаряється в пустоту

і зникає замовкає об стіну ту.

Коли подумати то важко стає,

ніхто кров свою за правду не проллє.

Божеволію поволі і плутаються думки,

за ніч посивіла і бачу вже колір своєї труни,

яка чорна як моя душа,

спливла щаслива година моя.

Кайданки на тілі закривають кайдани сердечні,

справи вершила я надто безпечні

і так скінчився мій шлях боротьби,

в долині тіней не помагають мольби.

Танцюй під мелодію дощу,

Гарний настрій охопив грацію твою

І спів душі на волю рветься,

Тобі все без пригод не йметься.

Дощ такий-прекрасно освіжає,

Він особливість таку має,

Що грім а сонце сяє,

А потім серце райдугою звеселяє.

Коли від блискавки та злива,

Ти від задоволення тремтіла,

У вирі почуттів ти усміхалась,

Позитивом цього ранку умивалась.

Під зливою пляску видавала,

Тебе туга більше не тримала,

Дощ ти навіки полюбила,

Тебе краса погоди полонила.

Я заплутався вкотре в оперативній пам’яті

Власної свідомості.

На зіницях биті пікселі лиш коли дивлюся

В дзеркало.

Транзистор на іржавій материнській платі

Чужою млостю

Закоротить соціальні контакти. Я тепер

Металеве дерево.

Синтетика кохання та емоцій більше не ранять,

Це роблять кулі.

Крізь простріляні дірки у коміксах Алана Мура

Проходять пальці.

Подайте, будь ласка, мені кілька конекторів

Із реальністю.

Я б хотів мереживом розчинитись в дрімучохолодній

Інтернет мережі.

Я статичний статистично хибний персонаж.

Життя вирує довкола, поки мовчки стою.

Сльози стікатимуть по губах, та мороз їх

Перетворить в імлу.

Як ступити крок - люди втомлено і беззахисно

Перетворюються на піксельний мотлох.

Налаштую автоматичну очистку темряви

Із реакцією на кожен шорох.

Періодичність в житті - шаблон,

На якому будується зморена вічність.

Наступний блекаут, будь ласка,

Будь хоч на йоту більш ніжним.

Люблю свою Україну-за неї помру,

Я скоро там матір до грудей пригорну.

Одна рідна моя Вкраїна,

Де отчий дім і калина,

Ти моя золота кохана єдина!

Щасливі дні я згадую проведені з тобою,

Тепер на відстані покриті дороги мглою,

Не скриють вони я все одно врятую,

Для того я нині чарую.

І серце печалиться від туги за прекрасним,

Обов’язок кличе до війни поглядом власним,

Для кращого майбутнього всім кого любимо,

Щоб не сталося ми дороги додому не забудемо!

Де б не була а Україна найкраща у мене,

Найсолодша музика солов’я ой леле.

Де ті що ласкають душу,

Напувають виводячи на сушу,

Я глянула а їх нема

Та це не біда,

Я не самотня адже поруч ненависна орда.

Не їх провина що поруч не є,

Так влаштовано вже і сльозинку Бог не проллє.

Лиш одиниці вибраних які далеко,

На все «воля Божа»- в пекло,

Коли рідних улюблених нема,

То й за життя непотрібна боротьба.

Після перемоги над простором залишається тільки Тут.

А після перемоги над часом – тільки Зараз.

Річард Бах, «Чайка на ім’я Джонатан Лівінґстон»

Я переміг і Час, і Простір.

І що тепер? Не знаю сам.

Приходжу сам до себе в гості,

Де чорна з білим полоса.

Весь Простір в мене під ногами,

Весь Простір в мене у руках.

Я розраховуюсь з боргами,

Життя – краплина у віках.

У всіх часах є загадковість:

Існує Завтра – майбуття.

Що зранку – зорі світанкові?

А ввечері – кінець життя?

Я пам’ятаю все, що вчора

Було зі мною наяву.

Я уявляю все, що скоро

Зі мною станеться вживу.

Але існує лиш Сьогодні –

Змінить цього не може хист

І, навіть, каверзи погодні –

Кружляє вихор-падолист.

До чого ж філософський галас?

Хоч плач, хоч смійся, хоч молись:

Я Тут існую тільки Зараз,

А не Отам і не Колись.

епоха діамантових зірок

на зникнення кинджально ріже Всесвіт.

і холод кольорів,

і хаотичність звуків,

холодний блиск... -

печальний реквієм світам,

які кришталізовані зоріють

на згубу,

в забуття.

шлях діамантовий -

останній шлях зірок.

лиш полиски слабі

з проміння тьмяного

блукають між руїн

незбутніх мрій

в надіях невиразних

порятунку,

допомоги,

співчуття...

і стогін жалісний

зірок, котрі згасають -

у подиху останніх гравітацій

червлених куль зотлілих карликових зір,

буяли що і сяяли, іскрилися, палали

у полум'ї бурхливого життя

(колись такими були)...

лишився крик, цей стогін, біль

і озови у Всесвіті пустельному крізь тишу,

у темряву щільну і непроглядну...

той шлях їм діамантовий - у несвіт

між чорних гострих брил планет загиблих,

поміж колишніми життями.

наосліп зорі стомлені плетуться,

кривавий слід за ними - шлейфом,

хмаринами рожевими, туманом.

розірвані в ніщо, обвуглені у темряві зникають -

чи оживуть, відродяться вони?...

прокинуться колись від летаргійних снів?...

а може їхній сон - колапс матерій?...

хімія гниття і поглинання останнього шляху

в епоху діамантових завершень?...

...чи встигнемо знайти собі ми інший Всесвіт,

уникнути аби страхіть подібних і анігіляцій?... -

бо важко усвідомити себе як тимчасовість

у тимчасових Всесвітах,

у просторах безмежних....

Ви казали що я дура,

І невдаха - кожен раз.

Мій котел із живим зіллям

Раптом взлетів біля Вас.

Я не дура, це занадто,

А ночами, замість сну,

Зілля я ,зубрю по книжках.

Заберіте цю весну…

Я урок ваш піждидаю,

В підземелля поспішаю

Від темних очей, я тону

Від збентеження й гормонів.

Нарізаю чиюсь гриву

І в котел кладу гриби,

Ріжу не вербу, а м'яту…

Ой, професоре? Це ви?

Я прийду до вас в дев'ятій,

Всі котли протру до дна.

Що ж мені робить з собою,

Якщо вас закохана?

Хоч разочок не дурійте

Дуже сильно вас прошу

Ну хоч краплю по-ко-хай-те!

Я благаю! Я кричу!

Мені це так часто сниться.

Мій кумир і мій тиран.

P.S. Семикурсниця-«нікчема»

З факультету Рейвенкло.