Аделіна Де Сантіс

Моє місто доторкнеться до тебе

Своїм ясним сонцем-промінням,

Притисне аж до хрусту ребер

І проросте у душу корінням.

Моє місто гризтиме шкіру,

Не обходячи і міліметра.

Може стати подібно звіру -

Моє місто не робить даремно.

Воно залишиться в тобі думками,

Найкращим ранковим спогадом.

У полі розчиниться вітрами

І осяде туманом свідомості.

Простягне до тебе свої руки,

Ти не бійся їх - і тримай.

Може, так полегшаться муки.

Може, там ховається рай.

Якщо птахом стану я в небі

Або зникну поміж юрбою -

Моє місто доторкнеться до тебе.

Моє місто засне із тобою.

Із літер складаються рядки,

Невміло, але як вдається.

Читаю у листі твої думки,

А хотіла отримати б серце.

Твоя усмі‌шка породила крила,

Заліз погляд у кутики душі.

Я тобою так оп'яніла,

Що вже складаю вірші.

Ходиш за мною постійно,

Чи справді, чи то здалося,

Та в юрбі чи у тьмі одвічно

Я пізнаю твоє волосся.

Не знаю, що таке любов,

Та коли дивлюсь у твої очі,

В жилах закипає моя кров

І сняться мені сни урочі.

Якщо скажу тобі "люблю",

А ти мені візьмеш й повіриш,

Сама собі оголошу війну,

Якщо колись мене ти стрінеш.

Серпень пахне соковитими яблуками,

що у траві манять червоним брюшком;

пахне морем

і бабусиним пирогом,

який тільки-но дістали з печі.

Він стікає по руках кавуном

і летить вслід за метеликом;

розчиняється в хвилях,

чудернацьких хмарах-фігурах

і спокої, який залишає після себе день.

Серпень відчувається проходною тінню

у кроні дерева;

жаром сонця, що наче шепче:

"Зажди, ще літо,

встигнеш надуматись про осінні дощі", -

і простягає до тебе

свої руки-проміння.

Серпень відчувається як кінець,

але не такий,

як ми звикли уявляти.

Серпень це кінець

перед початком чогось хорошого:

ніби ти відпочив, набрався сил і

готовий до нових звершень.

Серпень,

як усе літо,

залишиться світлим спогадом.

Може, навіть про те, як

ти писала вірші у гамаку,

слухаючи шум могутнього дуба.

Я люблю Україну з усіма її гріхами,

бо святим ніхто не буває.

Я люблю цю країну будь-яку:

калинову, солов'їну,

уквітчану маками й мальвами,

надією й мріями покриту.

Люблю її зорі на плесі річки,

рожеві світанки.

Люблю небесну блакить і сонце,

яке сліпить очі.

Її красу неповторну і вічну.

Я люблю цю країну будь-якою:

незламною і нездоланною,

у вогні, у вирої хаосу

не покину ніколи й нізащо.

Люблю її бунтівну,

таку живу і прекрасну.

Її історію многовікову

і звичаї, передані пращурами

на сторінках пожовклих листів

каліграфією.

Я люблю Україну будь-яку.

Люблю її різною.

І в серці таку збережу

рідну і вільну.

Як виглядає червень?

Тоді уяви:

ти лежиш на гамаку в саду

і тебе колихає свіжий вітер.

Ти забуваєш про все:

про проблеми,

палаючі дедлайни,

метушню.

Ти думаєш про те, що раніше було дрібницями;

Дивишся на дерево,

гілки якого густо вкривають стиглі вишні,

А на безкраїй блакиті неба,

мов чорні рисочки,

кружляють птахи.

Ти переводиш свій погляд на квіти:

троянди,

від аромату яких п'янієш,

лілії,

що майорять рожевим чи жовтим,

та інші квіточки, назви яких ніяк не згадаєш.

Ти дивишся на свою собаку,

свою милу дівчинку,

що лежить поряд

під шурхіт листя могутнього дуба.

Ти вбираєш кожну мить червня,

бо вони такі короткоплинні!

Таким червень згадаю я.

У тебе може не бути ані лілій, ані дуба,

а замість вишень стигнимуть яблука,

та принаймні тепер я знаю,

про що ти думаєш

останнього червневого дня.

Вона, здається, його не бачить,

Вона стоїть під дощем і плаче.

З очей ллються сльози гарячі,

У ляльки з фарфору неначе.

Вона так довго була "кимось",

Стільки часу була "не вона" ,

ЇЇ справжнє обличчя змилось,

Натягнулась душа, мов струна.

Вона творила, робила, крутилась,

Оминула давно свій грааль.

Та нарешті вона зупинилась;

Розбився столітній кришталь.

І на уламках своєї праці

Будуватись почав новий світ,

З першого слова абзацу

Сильнішим ставав, як граніт.

Тому їй байдуже було на грозу,

Їй все одно на минулі негаразди,

Коли радість танцює поблизу,

ЇЇ усмішці ніщо не завадить.

Вона так довго була "кимось",

Стільки часу була "не вона",

Що тепер з її вуст все лине

Веселої пісні по світу луна.

З квітки на квітку стрибає маленька,

Ховається між пелюсток.

Мить - і додому хутенько:

До літа ще один крок.

Бджілка завжди працює зрання,

Під промінням напивається росою.

Пізнаєш її за святковим вбранням

І почуєш її ти весною.

Бережіть наших маленьких друзів:

З хати на волю випускайте,

І залишіть яскраву квітку на лузі -

Повірте, воно того варте!

Свіже повітря прорізає спів синиць:

Місто прокидається,

Місто прокидається,

А вже сидять бабусі з кошиком суниць.

Квітне весна бузковим цвітом,

Розтанули сніги,

Текли води круги,

Біжить проміння сонним містом.

По вулицях вже ходять перехожі:

Вони поспішають,

Знайомих зустрічають,

І всі же, як краплинки, схожі!

І ми з тобою перехожі:

Кудись йдемо,

Чогось шукаєм,

Та повелось, що нам не по дорозі.

Свіже повітря прорізає спів синиць:

Місто прокидається -

А планета спить.

Заховай мені любов у римах,

Ніжність всю вклади в відбиток,

В літерах, в дитячих віршах

Збережи наш весь нажиток.

В сонця теплому промінні,

Співі пташок, квітах, мрії,

Що сказати ми повинні

Ти залиш - хай гріє.

В дотиках сховай світи,

Світло місяця і зорі ясні,

Хай стежкою ведуть сліди

Туди, де сняться сни прекрасні.

Розтопи цей лід у брилах,

Дай прокинутися щастю.

Заховай мені любов у римах:

Хай прокинеться весна.

І все в нас добре буде,

І будуть з тебе люде,

Бо тую квітку щастя

З собою доля принесла.

Осяє сонце нову днину,

Забудеш гіркую годину,

Усе складне у тебе вдасться,

Настане веснонька ясна.

Розправить серце дужі крила,

Зійде з душі нарешті крига,

Почує світ чарівну пісню,

Що довго від очей ховалась.

І зірочка злетить яскрава

На небо, тож будьте ласкаві:

Не сваріть маленьку грізно,

Хай рине та собі увись.

Наснись мені.

Навіть якщо дарма,

Якщо раптом ляже Китайська стіна,

Наснись мені.

Коли в небі затухне остання зірка,

Коли ніч і день змішаються так,

І догори дриґом побачиш літак,

Згадай мене.

Народись із попелу лютим вогнем,

Із хмари зійди м'якої.

Хай рай існує поряд з тобою,

Не зрадь мене.

Коли сонце знову осяє день,

Як легені зроблять черговий ковток,

І життя підкине невтішний урок,

Пробач мене.

І коли любов згорить у війні,

Хай квіти всохнуть у воді,

Хай зникне світ, тільки не ти,

Наснись мені.

А далі розчинемось й ми.

Не знаю, коли стала такою чутливою,

Коли вперше на землю від свисту впала,

Мабуть, коли холод пройшовся шкірою,

І щастя країни одна сирена вкрала.

Не згадаю, коли ніч стала страшною,

Такою довгою, темною, болючою всім.

Я світло в серці сховаю, його укрою,

Надії покров не зірвеш той нічим.

Не знаю, коли виплакала всі сльози,

Коли ж я стала такою чутливою?

Коли прапори все частіше покривали героїв

І матері витирали свої очі хустинкою.

Не треба мені більше слів:

Любов не закодуєш в байти,

Бо щастя квіт давно одцвів.

Погані дні, скоріш минайте!

Там в Парижі, біля вежі,

Клятву ти колись давав,

Розчинились тії межі

Й потонули у снігах.

Сонце сходить далеченько,

Хмари мріють у блакиті,

Став весь світ такий миленький:

В чорнім полі родять квіти.

У центрі - оголошення, реклама:

Конкурс власних цінностей.

Панове, відчепіться від екрана

Й покажіть свої найкращі здібності!

От ти, хлопчак у сірому, сюди:

Ти звідки і яку природу маєш?

Он озирнись гарненько навкруги:

Від інших чим ти душу вирізняєш?

Та тільки він хотів сказати слово,

Налетів натовп, як на мишу птах.

У кожного була гучніш промова,

Доходило й до галасу в віршах.

"От я от, - враз почав вусатий

У найпишнішому костюмі пан, -

Від вас усіх найбільш багатий,

У грошах справжній я мастак".

"А я, - озвалася білявка, -

Найбільш вродлива поміж вас.

Я маю суконь так багато,

Щобільше в мене є прикрас!"

Здійнялась метушня, неначе бунт,

Тут кожний іншого хотів перекричати.

А деякі пішли: "Що коїться - абсурд!"

І не бажали брати участь у виставі.

Замовкли голоси і зала стихла,

Усі щасливі. Всі пішли по хатах.

- А ти, у сірому, чого мовчиш?

Що вмієш, хлопче?

- Не брехати.

Вірш - це позиція.

Вірш - це почуття.

Справжня пропозиція

І ковток життя.

Це мить, яку не згубиш

У мареві буття.

Це мить, яку сховаєш

У серця биття.

***

Дідух на столі.

Тихі розмови змовкли -

Кутю принесли

***

Шелестить вітер,

Повз мене свято пройшло.

Сніжок кружляє.

***

Сяє ялинка,

Подарунки чекають.

Скоріш відкривай.

***

Кутаюсь у плед.

Ось воник гірлянди згас.

Серце палає.

***

Холод по шкірі.

Вже охолонув мій чай.

Колеса гримлять.

Сніжна. Морозна. Красива.

Вкрита білою ковдрою снігу.

Обов'язково казкова й щаслива.

На дорозі залишила кригу.

Осяяна яскравими вогнями,

Неповторна і така чарівна.

Наповнена дивами і святами,

Вона є найбажанна мрія.

Осінній день замовк від самоти,

Зриває вітер непожовклий лист.

Коли немає сонця - то є ти,

А інше все ураз втрачає зміст.

В твоїх очах уже давно весна,

І гріє осінь сонцем, як востаннє.

А хмари дивляться на нас скоса,

Бо ми дощу не помічаєм.

Обіймай мене, сонце, обіймай,

Доторкнись промінням ти до серця,

До себе пригорни й не відпускай,

Хай пісня літа наша ллється.

Прийди до мене і в грозу,

Веселкою засяй на небі,

Із хмар спусти свою косу,

І буде вітер тобі гребнем.

Обіймай мене, сонце, обіймай,

Розчинитись дай в очах надії,

Зі мною разом, сонце, засинай,

І завжди відкривай зі мною вії.

Я є день. Я є ніч.

Я є рана і є ніж.

Я - людина. Я - як річ.

Перетнула знов рубіж.

Знову день. І знову сірий.

Як завжди. Охолола кава.

Знову порух. Знову млявий.

Знову ти. А не цікаво.

Чи можна знову повірити в диво?

І хай світ виглядає фальшиво,

Ніхто не має зламати ті крила,

Твою мрію - душі частину й тіла.

І хай вона здається недосяжною,

Та буде твоєю, справжньою,

Збережи вогонь світла й надії,

Бо найдорожче у серці - мрії.

А можна я буду собою:

Ночі шелестом в полі,

Серед осені раптовою весною,

Світлом власної зорі.

Можна я не примірятиму ролі:

Якою зараз бути й навіщо,

Від очей не ховатиму болі,

Не буду для світу аби́що.

А можна не прислухатися до ШІ,

До його слів: "банальна рима",

Бо не по формулі пишуться вірші,

А серцем людини, не машини.

Можливо, то і є моя сила:

Неідеальною бути, простою.

Можливо, то і є мої крила:

Бути сама собою.

Від хрестика до хрестика вплетена любов,

Там сонця світ, й повторю знов:

Душа то є - наша вишиванка,

То щастя є і материнська ласка.

Вона наш оберіг і наша сила,

І у стібках тих зародилось диво,

А візерунки ті - неначе казка,

Хай квітне моя рідна вишиванка!

М'які тіні танцюють на стіні

Від вогника свічі на столі,

І дощ по вікну тупотить,

А тиша все давить і давить.

Спить мирно у темряві кішка,

Я не засмучена, може трішки,

У думках на мрії сподівання,

Та у серці чомусь лиш кохання.

Ти не знаєш, по кому страждаю?

Чому душу я знову благаю:

"Зупинись ти, не мучай мене,

Гарно знаєш - любов не втече."

Та чому вже тиша не лікує?

Чом в кімнаті ночі бракує

Тебе, очей твоїх світла,

Може я божевільна і тільки?

А за вікном лише осінь і дощ,

Цей спокою ритм задушить.

Я молю, щоб забути тебе,

Хоча знаю - не допоможе.

Я залежна тільки від тебе,

Наче ріжу душу мечем.

Так скажи: чом дихати легше,

Коли став ти сенсом мені?

Мої рядки такі незграбні,

Мої вірші такі невмілі,

І думи мої, наче згаслі,

Та лиш слова в них щирі.

Самотність тихого поета

Легенько знову натякає,

Що рими у віршах немає,

Не гідні світу ці слова!

Спалахують вогнем сонети,

Горить любов, горить дотла.

Ні, то не скрипка десь співає -

Так плаче автора душа.

Цвітуть абрикоси і стежку вкривають,

Розсипавши білі дрібні пелюстки,

А в чистому небі пташки співають,

І гріє проміння зелені сади.

І квітне місяць різнобарв'ям трав:

Тобі тут і нарциси, і тюльпани,

І вітер пелюсточки ті здіймав,

А далі там цвісти будуть каштани.

І тільки ти і я на квітів полі,

Де нас на крилах кохання несе,

І по очах твоїх читаю вже не болі,

Тож не пиши любовних тих есе.

З тобою мрію справді щиро,

В душі давно розтанули сніги,

З весною в серці оселилось диво,

З тобою й світ - неначе уві сні.

І в тому сні завжди панує щастя,

І розчинилися в повітрі всі жалі,

Над почуттями знов оте безвластя,

Бо ми не думаєм, як далі йти.

І відцвіли абрикоси, похмурніло небо,

На зелену травичку впав дощ.

Я була би з тобою навіки,

Якби ти, як той дощ, не пішов.

Тільки казка розфарбує сірі дні,

Тільки казка розжене печалі.

Сонце світить казочці завжди,

Відступають темні злиї хмари.

Світло казки проведе крізь ніч,

Відігріє душу крижану.

Казка пройде всі жахи,

Казка не забудеться ніколи.

І вийде сонце ясне,

І розійдуться хмарки,

На небі веселка засяє

Для тих, хто читає казки...

(Написаний 29.11.23)

Як я хотіла би бути весною:

Дзвінко співати з пташками,

Танцювати під сонця промінням

І квіти яскраві збирати.

Як я хотіла би бути весною:

Надію дарувати людям,

Веселити їх барвами літа,

Журбу проганяти із дому.

І в день похмурий, сірий від дощу,

Я би промінням теплим посміхнулась.

І пролісок розквіт у тебе під вікном,

Як би ж я була весною.

Зацвітають проліски

У саду зеленім,

Тягнуться до сонця

Сині пелюстки.

І співають пташки

Весело і дзвінко,

І співає щастя

У душі моїй.

Квітами покрита

За вікном весна,

А на небі хмари

Мріями пливуть.

І гойдає вітер

Гілочки і бруньки,

І шепоче тихо

Казку нам свою.