mmshukal

Боротись із самим собою,

Пізнати і відчути, хто я є!

Я вірю в себе, в свою силу!

Я вірю - зміни - це лиш час!

Мій вибір, дії, крок за кроком,

Покажуть істину мою!

Відкриюсь я перед собою,

Дам волю своїм почуттям!

Насамперед - власна безпека!

Любов’ю наділити лиш себе!

Відчути силу, власну незалежність,

Відповідати за діла!

Відбудеться це все не швидко,

Та починаю відтепер!

Спочатку заспокою свою душу -

І розпочнеться праця нелегка!

Я знаю - вибір мій не випадковий…

Та це доводить лиш одне:

Я змучився в житті боротись,

Коли не знаю, хто я є!

Реальність, без фантазій та догадок,

Прийняти істину свою,

І вже без цього: «Що там скажуть люди?» -

А жити в задоволення собі!

Знявши ті рожеві окуляри,

Прийняти світ, яким він є!

Я зрозумію - всім навкруг начхати,

Що робиш, хто ти, ким ти є!

Вже після того зможу розказати,

Чому тупив у минулому житті…

І розповім собі також: «Миколо,

Відповідай за помилки свої!»

На роздоріжжі зустріч неминуча.

Зустрілись два серця з життя.

Одне кохає вірно до нестями,

Друге серце — зранене життям.

І наче хочуть ці серця поговорити,

Розповісти про правду, біль свою.

Наразі тихо, мовчки зустрічають

Всі дні, котрі окремо проживуть.

На роздоріжжі — відпустити і прийняти,

Зробити вибір: ти вже не моє.

Померти для серденька, що кохало,

І відродитись, бо життя іде.

Та для відродження себе і сили в собі

Не вистачає прийняття: «кінець».

Потрібно вірно сам собі сказати:

«Помилки свої візьму за урок».

І вже тоді, коли відверто щирий,

Коли обманом не годуєш ти себе,

Звернись до серденька, котре розбите,

І поділись наснагою: «Живи».

На роздоріжжі — залишатись чи тікати,

Спитай себе: «Чи справді любиш ти?»

І не керуйся тим, що в минулому ставалося,

А обери, що кажуть почуття.

Бо завжди легко все втрачати,

І важко відпустити почуття.

Та наздогнати втрачене, кохане,

Можливо, вже не зможеш ти.

На роздоріжжі — що ж таки обрати:

Нове кохання? Нові почуття?

Звернись до пам’яті, котра все має,

Згадай добро, котре прожили ви.

Відкрий сторінку — і почни писати:

«Ми зможемо усе в житті».

Відчай, втрата, сили вже немає.

Зневага власного життя.

Забутись хочеться щоденно.

Не маю сили жити я.

Сказав собі — і випив келих.

День за днем втрачаю власне “я”.

Здається, не поборю її вибір:

«Кінець стосункам. Втратив ти мене».

Заплющу очі, біллю закриваюсь,

Шукаючи в безвиході себе.

Всі негаразди, що робив, — приймаю.

І щиро каюсь, визнаю все я.

Ділись зі мною, що болить на серці —

Прийму я також біль твою.

Убий мене, якщо захочеш —

Я гідно смерть свою прийму.

Благаннями тебе я не зупиню.

Вибачень тобі замало теж.

Я не прошу усе забути —

Правду хочу донести.

Якщо захочеш ти її почути —

Я щиро розповім усе.

Не буду одягати маски —

Розкаюсь у діяннях злих.

Як тільки ми розкриємось обоє,

Приймемо власні таргани,

Признаємось, що нас боліло —

Дійдем до висновку в житті.

Залишусь я завжди відкритим.

Не ставлю крапку чи кінець.

Допоки в серці гріє твоє імʼя —

Я прокидатимусь щодня.

Тихо ти закриєш двері,

В очах твоїх сльоза бринить.

Щось ніжне відірвали з твого серця,

Тихенько, бо дівчата сплять.

Почувши звук замка у дверях,

Я озирнувся — замкнено уже.

Присівши, я заплющив очі.

Не хочу вірити в це все.

А ще годинами раніше

Ти грався із молодшою із них.

А старша донька страхом прикривалась —

Бо місяць був червоним, не простим.

Ми заспокоїли обох,

Заснули донечки вночі.

Між нами — тиша. Я збираюсь

І йду з домівки, де жив я.

Я знаю, що ти обираєш.

Ти знаєш, що не будем разом ми.

Тоді для чого ці всі ночі разом?

Для чого спокушаєш ти мене?

Чи то провчити хочеш, і не знаєш,

Як ще зробити боляче мені?..

Прошу тебе — вже схаменися,

І правду всю мені ти розкажи.

Чого ти хочеш? Що в тобі лишилось?

Чому не можем разом йти?

Бо боляче тобі зробив я

І зрадив наші почуття?..

Це все я знаю і приймаю гідно —

Що був невірним в наших почуттях.

Та це не значить, що не вивчив гріх свій —

Я чесно сам себе карав.

Ти не повіриш… Та я піду гідно.

І вже тоді заплачемо удвох.

Бо я також — живий та щирий.

Провину свою вивчив я.

В очікуванні повідомлення від неї

Застигло все, і час стоїть.

Я телефон із рук не відпускаю,

Чекаю на її «привіт».

Все на світі вже не миле,

Немає відчуття «живий».

Спогади картинками літають

Про ніжність дотиків її.

А голос, дихання, цілунок,

Погляд щирий, наче в перший раз…

Такої ніжності, кохання

Відчув тоді — та вже нема.

В очікуванні телефонної розмови

Почути хочу голос твій,

Такий знайомий, рідний, наче вдома,

І сльози — на щоці моїй.

Я будував неправильно життя,

Занадто жив ілюзією долі.

Не знав насправді, що сім’я —

Це тепло, рідне, без обману.

В очікуванні зустрічі з тобою

Відчути хочу всю тебе.

Поранені обоє ми з тобою,

Винуватцем є тут я.

Дозволь торкнутись серця твого,

Зробити у житті переворот.

Все те, що було, не забудем,

Пробачити не зможеш ти.

Та зможемо ми разом все прожити,

Якщо у серці трохи щось живе.

Ми перепишемо історію любові,

Щасливі будуть наші почуття.

Усміхнемось разом з тобою,

Минуле — хай покине нас.

Пробач, що був я не собою.

Ти ставиш крапку — я зітру її.

Застигнемо у тиші. Світ чудовий.

Зустрінусь із страхами, що вже є.

Буденність, відчай, я безсилий.

Апатія до всього, наче не живий.

Прокинуся із думкою пустою:

А що сьогодні? Тиша в тишині.

Зберусь шматочками з постелі,

Знов почну блукати в дні.

Без посмішки я вийду на повітря,

Сонце в очі світить. Я живий?

Та наче відчуваю своє тіло —

Це тіло справді без душі.

Одягну посмішку фальшиву.

Почнеться відлік часовий,

Коли вже, решті-решт, я згину,

Бо ця реальність — не мій дім.

Тут холодно і брудно всюди,

Немає відчуття «це я».

В такій реальності я довго не пробуду,

Бо зрадив я самий себе.

Такого точно не дозволю,

Нехай і був я неправий.

За те обрав я залишитись,

Відчув цю біль, яку завдав я їй.

Так хочеться прокинутися вдома,

Де сміх дітей, де радість у житті.

Де вранці я прокинуся без втоми,

Зроблю сніданок і скажу: «Привіт».

Без відчаю, без болю та страждання,

Та з вірою в життя своє.

Де тепло, рідно, там, де починалось

Нове життя, яке я опустив.

Прошу себе, щоб не здавався,

Молю я Всесвіт, щоб додав ще сил.

Та відчуваю, що вже не зберуся —

Заплющу очі. Більше не проснусь.

І, можливо, лиш тоді я посміхнуся,

Бо вже і тіло буде мертве, не живе.

Смаком любові починаємо життя.

Без страху виростаємо ще діти.

Маленькі кроки, успіхи щодня.

Нам оплески дарують, як ми діти.

Безстрашно ми крокуємо в життя,

Не знаючи, чого чекає нас у світі.

Будуємо «хатинку» у серцях

Під назвою: «Життя треба любити».

Набравшись досвіду в батьків,

В оточенні чогось ми вже навчились.

Стаємо підлітками вже —

І починається життя красиве.

Перше «кохання», драми, боротьба,

Студентство, гроші, втрати та падіння.

Зростаєш, вчишся, віриш у життя,

Ти можеш все, ти в себе віриш.

Швиденько ці роки летять,

І бачиш, що за тридцять вже минуло.

У когось — сім’ї, дітвора,

А хтось застряг, живе минулим.

І день за днем, години та хвилини,

Ми мріємо покращити життя.

Для цього хтось багато робить,

А хтось — не вірить у життя.

Насправді, все закладено з дитинства,

Коли давали настанови нам батьки.

Коли казали: «Ти все зможеш, вір лиш»,

А хтось казав: «Невдаха ти».

Тому прошу себе і близьких:

«Поговоріть з собою в тишині.

Пробачте за неправильні всі вчинки —

Себе і ваших рідних чи близьких.

Поговоріть, чого душа бажає,

Чого ви хочете для себе досягти.

Скажіть собі й своїй у душі дитині,

Що ви найкращі в світі назавжди.

Не гайте часу навіть після тридцяти,

Розпочинайте дії кожен день.

Робіть все в благо — щиро, чесно,

Не ображайте свою гідність та життя».

І потім, як нам буде вже до «відпочинку»,

Гортаймо аркуші життя.

Десь сміхом, весело згадаймо

Всі негаразди, помилки… все-все.

І пам’ятаймо про обіцянку в коханні:

Якщо й не разом у старість ви прийшли,

Лиш згадка про єдине ім’я, що кохаєш,

Наповнить серце теплим почуттям.

Спаливши пачки дві цигарок,

Сльозами омиваючи лице.

Душа болить, серце страждає,

Крики у повітрі: «Відпусти».

Я йду по вулиці, не помічаю,

Чи світить сонце навкруги.

Ковток повітря я вдихаю,

Не відчуваю і цього.

Несусь кудись, кудись волочуся,

Не розумію, чи живий.

Обманювати я себе не хочу,

Що біль моя — це лиш урок.

Насправді, втрата близької мені людини

Принесла відчуття оці.

Прошу, благаю зрозуміти,

Що пережити можна все.

Та ось чи зможу знову я любити?

Можливо, я не думаю про це.

І все ж таки болить душа у тілі,

Із втратою не мирюся я.

Так хочеться знайти пігулку

Від страху й болю втрати у житті,

Щоб в серці стало дуже тихо,

В душі розквітла сила, а не біль.

Залишуся я зі смаком втрати,

Якось почну життя нове.

З коханням розпрощатись хочу —

Воно належить їй одній.

От знаєш? Сиджу, думками розкидаюсь,

Для чого ми обіцянки давали?

Для чого - «в радості і горі»?

Для чого ми клялись навіки?..

Чому у кризі ми розбіглись?

Чому при втраті самого себе,

Не чуючи твої прохання,

Ти вибрала прощатись назавжди,

Не спробувавши зміни, дії, плани?

Я втратив голову, пробач,

Та щиро був з тобою серцем.

Я знав, що змінюсь, це лиш час…

Я знав, що іншу я не хочу…

Я розумів, що ви - мої,

Та не цінував, розбив, та більш я так не можу.

Пройшов період непростий,

Ми більше року вже в роз’їзді.

Цей час насправді був важкий.

Біль та втрату - ось що відчуваю.

Нехай тобі нелегко теж,

Про що мовчиш ти - я не знаю…

Я знаю тільки наслідки свої,

Від тебе я нічого вже не чую.

Ти сильна, незалежна, віриш в себе,

Та я інакший, я - слабкий.

Стараюсь відновити ту опору

Сам у собі, без нас, бо ми самі.

І хай щоденно я прощаюсь,

Та все ж ти в моїй голові.

Кричу і плачу: «Йди вже, йди!» -

Та сам цього я не сприймаю…

Болить душа і серце в ній…

Я знаю, що у тебе також

Не кращі відчуття в житті.

Та я просив, прошу - вертайся.

Ми справді рідні вже собі.

Зробив я висновки свої

І знаю, як все зберегти.

Ти дай мені зелене світло

Без тих років там - два чи три.

Ти маєш право сильно злитись,

І я прошу - свари мене, свари.

І потім тихо ми поплачем,

Почнем нове життя в житті.

І хай не вірять наші спільні друзі

В кохання між двома людьми!

Розчарувавшись в людях, зрозумів,

Краще не сприймати все що кажуть.

Скоріш пробачити й прощатись.

Це важко, знаю, та так краще.

Краще зрозуміти правду,

Краще полюбити вже себе,

Ти один, повір, це факти.

Один, котрому нічого втрачати.

Зберись з думками, не втрачай себе,

Всю злість свою візьми до купи.

Здіймись з колін, скажи собі:

«Ти кращий із найкращих»

Я знаю, обезцінення болить,

Болить коли кажуть: «Невдаха»

Коли кричать: «Ти хто такий?»

Запамʼятай: вони самі невдахи.

Бо сильні люди не вбивають особистість.

Людяність у них ще є.

Сильна особистість, скаже правду.

Чемно, тихо все прийме.

Етап життя, котрий у мене вже,

Показує реальність, та всі «карти».

Вони помоляться, та роблять ті ж гріхи,

За те, чемніших, я не знайду…

До чого все це, я не знаю сам.

Придумав щось собі: Дорослі.

Нажаль, дорослий хтось один.

Та вже доказувати справді пізно!

Покажу я тоді собі.

Без слів. Та з діями найкраще.

І десь колись зустрінуся і з тим,

Котрий кричав: «Ти хто, невдахо?»

Я знов зустрів її в вісні.

Таку тендітну, ніжну, милу.

Відчув тепло її душі,

І пристрасть нас заполонила..

Цей сон я бачу вже не вперше,

Ти часто в снах моїх живеш.

Так тепло, вільно, пристрасно, прекрасно

Проводимо ми час удвох.

Прокинувшись, я посміхаюсь.

Бо в телефоні голос твій:

«Прокинувся? Вже виїжаєш?

-Встаю, збираюсь, виїжджаю»

І згадую вечірній сон.

Бо там, ми пристрасно кохаєм,

Немає болю, злості та образ.

В тім сні, тебе я обіймаю,

Цілую ніжно губи я твої.

Торкаюся твоєї шкіри,

Мов шовк вона у тебе і в житті.

Ми поцілунками усе звиваєм,

Тіла наші в сплетінні пристрасті вогню,

В обіймах сильних, ти мене кохаєш,

Взаємністю кохаю тебе я.

І знов дзвінок, десь в 7 ранку,

Чи не проспав сьогодні я.

Із посмішкою на обличчі прокидаюсь:

«-Це був лиш сон, реальність вже не та»

Битва - втрати і кохання.

Бій за близькість. Втомлений вже я.

Відчути хочеться любові.

Кричати світу: ти моя.

Моя любов до тебе, мила.

Чиста мов роси сльоза.

Тобі я хочу розповісти,

Про цінність своїх почуттів.

Так тепло, ніжно, хочу я любити,

Тендітна квітка у душі цвіте.

Всміхаючись, прокинувся, я бачив твої очі.

Я знав: всередині душа живе.

8 років ми з тобою грілись,

Квіти наші поливали у душі.

Ми не очікували буревій на горизонті,

Я клявся в своїх почуттях тобі.

Насправді клятва моя щира.

Бо почуття мої надалі ще цвітуть.

Хоч ми з тобою рік і пів уже не разом,

Я поливаю сам ту квітку у душі.

Мій страх, та розповідь на справді

Про тебе, другу квітку у житті моїм.

Бо я не знаю чи насправді є ще.

Не знаю, чи ще маєш почуття.

Так, можливо, квітка вже твоя зівяла,

Можливо цвіт тих почуттів пропав,

Ти не кажеш що з тобою відбувалось,

За рік і пів, як ми живем одні.

Я дякую що ми в контакті,

Я дякую що бачу я тебе.

Та хочеться мені торкнутись квітки,

В душі твоїй, що вʼяло ще росте.

Дозволь мені ще відродити,

Любовʼю обливати кожен день,

Що б знов, зацвіла в душі квітка,

Під назвою: кохання чи любов.

«Вже йдеш?»

«Вже йду»…

Від болі йду ховатись.

За пляшкою рука сягнула знов.

Сльозами душу омиває,

Її байдужість, бо для неї я ніхто.

І всі слова, котрі колись казали:

«Навіки разом, що б не відбулось»

Розбились у реальності на разі.

Бо слів о тих, ми не дотримали у двох.

І хай я буду винен у всіх зрадах.

Та вірності коханню я давав.

Нехай і щиро ти мене кохала…

Якщо такою вірної у клятві ти була,

То що я зараз помічаю:

Байдужість, злість, не прийняття.

Все це, ти також проживала,

Та я був поряд, хоч і був слабким.

Не знаючи що діється між нами,

Не помічав, що втрачу я тебе.

Продовжував тебе оберігати,

Бо в зміни вірив щиро я.

Я не правий що вірно я кохаю,

Людину, котрій все одно що дня.

Та мабуть я романтик дуже хворий.

Бо вірив у твоє кохання теж.

Та зараз, коли серце вже не в змозі,

Що ранку з біллю йти вперед,

Я знову наступаю на ці граблі:

«Вона кохає, просто ще не час»

Ну досить хлопче жити в тій любові,

Котру розбив ти сам, і сам себе.

Її душа пуста тобою. Вона обрала не тебе

Закрий ті двері, що ведуть в нікуди.

Ти стукав, пробував, просив.

Там тихо. Там вона живе собою.

Для тебе місця там уже нема.

Вона живе не вірою у зміни.

Не обирає спробу нового життя.

Їй хочеться тебе забути.

Бо ти лиш батько донечок її.

І це реальність, хлопче, схаменися.

Відай їй волю, хай живе життя.

Твоє тепло і твоя бездоганність,

Не варта втрати самого себе.

«Ось так тобі і треба, чуєш?

Відчуй всю біль яку завдав мені,

Я теж тебе просила, «любий»

На жаль, мене ти теж не чув»

Не чув тебе. Бо страхом керувався.

І знав що болю теж завдаш мені.

Я памʼятаю скільки раз боявся,

Відкритись щиро, і тому брехав.

Бо знав, мене таким не приймеш.

І до останнього тягнув.

І всі твої прихованні вагання,

Я діями лихими підкріпив.

Бо відчував, не віриш ти кохана,

Твою не віру, я лиш покорив.

За те слова: «у радості чи горі»,

Дотримаю навіки я.

Якщо ще хтось читатиме мої писання,

Залишу власну думку я.

«Якщо ж насправді є кохання,

Творіть в стосунках простір для обох.

Коли хтось впаде, підіймайте.

І вірте в силу двох сердець.

Коли відчуєте ви смуток,

Зверніться до коханих вам людей.

Вам буде тепло вже від імʼя,

В душі розквітне щось нове.

І навіть як болить на серці,

І почуття розбили вам,

Повірте щиро всім зізнанням,

І йдіть на зустріч почуттям.

Це важко, знаю, та благаю,

Якщо людина обирає вас,

І ви кохаєте те все що мали,

Почніть нове життя у двох.

Бо тільки справді покохаєш,

Коли в могилі хтось опиниться із двох»

Зворушливо він погляд кинув в небо.

З криком, болем, серце виривав.

І тихий голос, із душі його лунає:

«Пробач кохана. Лиш тебе одну кохав»

Замовкло все навколо, стало тихо.

Затьмарена душа ковтає біль.

У серці, що розбите не навмисно,

Затихли почуття, вже не живі.

Спогади про їх любов щасливу.

Носити будемо в собі завжди.

І в памʼяті своїй я не покину,

Єдину, рідну - та вже не мою.

Зібрати по шматочках наші душі,

Розвіяти по світу назавжди.

І серце, що розбите від любові,

Наповнити присутністю обох.

Пройшовши все що нас зламало,

Прожити біль від втрати двох сердець,

Скажімо один-одному по правді,

Чи хочемо почати все з нуля.

Життєва позиція — ввічливість,

Добро і справедливість…

Позиція чуйності, співчуття…

Ти добрий, вірний, сильний —

Не зламати.

Каяття… пробачення… сльози…

Лінія його життя крива.

Непередбачувані епізоди

Зламали хлопця — неспроста.

Бо це урок. Урок життя!

Ще одна підніжка стежки,

Котру топтав іще з малечку.

І наче… здався.

Здався долі у полон,

Здався почуттям розбитим,

Здався всесвіту, на жаль…

Та не собі — він вірить у себе!

Розвіявши всі міфи почуттів,

Ковтнувши біль самотності й втрати,

Розсіяний по місту зрозумів:

За свої вчинки треба відповісти.

Лінія його життя —

Немов кардіограма пацієнта.

Звернувся б до лікаря… але:

Я вибрав сам зцілитись. Вперто.

Надіюсь, встигну надихнутись,

Встигну показати, хто я є,

Встигну донечкам донести

Свою любов, терпіння, сміх щодня.

Бо лінія мого життя

Не знає вже, куди звертати.

Та знаю я: моє життя —

Я розкажу собі, чого воно варте!