Зорька Джан

Система жерла житомирських жінок,

Пекла й ламала у майбутнє квиток,

Не шкодувала ні студенток, ні дівок,

І все чекала, коли ти спустиш курок

Так, ми робили чимало помилок,

І кожен не за свій хрест поміж зірок,

Скільки ще не написаних мною сторінок

Загубиться у вири власник думок?

Найбільше я боюсь не за себе,

А що покоління загубиться під небом,

Бо ми навчилися ламати собі крила,

Хоча душа про щось величне мріла.

Виявляється, в пролетаріаті водяться щури,

Посмішки часто ховають темні натури,

І вже не знаєш, де друг, а де ворог твій,

Де щирий погляд, а де лише вигідний стрій.

Після тієї ночі щось змінилось в мені,

Наче згасли ліхтарі у весняному вогні,

І кожна добра усмішка тепер

Не проганяє сумнівів моїх химер.

Найбільше боляче було дивитись на маму,

Як сльози руйнували її вперту доброти програму,

Як голос у слухавці тремтів від образ,

І світ перевертався всередині щораз.

Ми плакали мовчки на кухні до рання,

Ховаючи біль за просте побажання:

«Все буде добре, переживемо й це...»

Та щось залишилось рубцем крізь усе.

І хоч тепер я менше вірю словам,

Я все ж не хочу стати схожою до драм,

Бо світ тримається не тільки на брехні —

Є люди справжні. Просто їх знайти складні.

24.06.2026

І з'явився хлопець молодий, один такий

Хоча серед таких, як він, ходить ще тридцять на все місто, хлопчиків спотерів

І хоча всі думають що не буває що він буває ніякий

Таких самих як він неможливо знайти задротів і дотерів

Та все ж він - людина. Хлопець майже одинокий '

Ненароком на світ вивів, поки розплющувала очі в попелі.

На голову нижче, думками простіше

На голос вище, мисленням скоріше

Дитина ще, такий добрячий

Відношенням до життя дитячий

На пару років молодший і миліший

На характер добріший

Півріччя пройшло ще тільки

А вже в сім'ї нашій як син рідний

Як ти це робиш, я досі гадаю

За лічені хвилини зумів, а я за роки досі не знаю.

Ти бачиш більше, ніж собі уявляєш

Ти робиш більше, ніж від людей приймаєш

Ти заслуговуєш на доброту, яку також людям даєш

Хоч і веселого та безтурботного з себе вдаєш

Ти заслуговуєш на відношення людське, похвалу і розуміння

Ти - надія на ось таке нове покоління

Дякую, що показав мені світ новий

Більш дитячий, також дорослий і простий

Дякую що терпіння маєш,

Усіх і вся знаєш, щиро своє діло вдихаєш

Жінок і дівчат щиро поважаєш,

Приймаєш, чекаєш і обіймаєш

Тік ток і тролейбуси, як сенс життя - тісно знімаєш

Збережи себе, мила дитина

Доброту твою вшанувати треба родині

Як не дивно ти наївний, як для віку твого

П'ятнадцять зим і весен твоє життя набуло

Як не дивно, ти буваєш тугодум

Але ми вдячні що ти і не блядун

Як і я шаленію по ТТУ, ремонтуєш двигун

Дякую, спотер, за подаровану радість,

За перші квіти в моєму житті,

Шоколадки та медичні бинти,

За щирість, якої не сховають роки й світи.

За посмішку, що з'являлась щодня,

Коли навколо все губило барви й знання,

За те, що поруч був без зайвих причин,

Просто хороший хлопець, майже як син.

Нехай дорога веде тебе впевнено в даль,

Нехай оминають образи, смуток і жаль,

І хай через роки, серед тисяч людей,

Ти не втратиш доброти своїх юних ідей.

Дякую, спотер, за моменти прості,

Але справжні такі.

Не переживай, дитя, все буде і мине

Обов'язково хтось тобі підставить плече

І якщо колись дороги розійдуться на мить,

Пам'ять про це все продовжить нас гріть.

Бо серед шуму тролейбусів, справ і подій

Ти залишишся хлопцем, що робив світ добрішим моїх днів.

Невже це долі тихий знак,

Що серед сотень днів і ночей

Я віднайшла свій власний маяк

Дівчину одну для своїх очей

У карооких думах бездоний відтінка шоколад,

А усмішка світить, немов зорепад,

І теплий вогонь крізь роки й літа,

Де щирість живе і добра теплота.

Так чи інак, а серце в тебе як кулак,

Так чи інак, та кожен полі бою вояк

Тримає надію крізь бурі й вітри.

Шукає свій берег у хвилях пори.

Для когось вона просто дівчина і друг,

Та в слові її оживає весь круг

Для когось письменниця мрій і казок,

Фентезійних доріг і чарівних стежок.

У Житомирі виросла, там, де рідня,

Де любов і турбота день у день навмання

Де Мальованка пам'ятає дитинство її,

Будували характер для світлої мрії.

Англійську знає вона легко, як свій власний спів,

У світі романтики, книг віршів і рядків

І недарма прізвище носить отак.

Вона залишає для нас свій власний маяк.

На драконових човнах крізь воду летить,

І серце відвагою щиро горить,

Де весла малюють сріблястий маршрут,

Коли до медалей веде її тяжкий, залитий сльозами труд.

Друзі до неї тягнуться, наче до сонця,

Навіть коли на небі гроза озоветься,

Бо доброта її сильніша від хмар.

Вона не згубить свій внутрішній дар.

Невже не якийсь це особливий знак,

Що живе серед нас молодих дівчат

Що в світі, де часто бракує тепла,

Немов український червоний мак.

І як завжди, ціле море "подяк"

За щирість, за світло, за добрий характер.

Для когось ти якір, для когось сонце, маяк,

А дехто каже що ти не свята Марія, хоч ти легка і прозора Річка

А для мене солодкий твій Спів, для мене душа твоя Мак

А для мене назавжди

Ім'я їй...

23.06.2026

Місто без краю

Місто човнів, роботи безкрає

Нас залишилося таких зламаних, ще так багато

Але вже так мало

Місто ворогів, місто друзів на місяців 6

Місто без краю, місто безкрає

Місто високих домів,

Місто суперництва, вічної боротьби

Нас всього лиш багато

Нас залишилося мало..

14.05.26

Але ж не можна так. Жити так не можна

У дівчини тої, десь там в чорній сумці

Ховається та клята таємниця

Ховається правда, яку на щастя,

а може, на жаль,

не всі засуджують

Не всі засуджують, цей клятий папір заламінований

Але засуджую я, і проклинаю до скінчення років моїх

Але нічого з цим не зробиш, нічого з цим не втієш

Багато паперів припадає пилом і ховається у неї на полиці

А некоторые лучше вообще руки не брать. Як оцей вот.

Дивлячись на мерво яке робилося стільки років

І робиться по сьогоднішній день

Дивлячись на кров, що проливається десь у під'їзді

І на порозі у Зарічанах

Глянь, що діється з вітчизняними

І тими, кого вони вбивають

А чий бік обирати?

Якщо ти сама виявляється, не та, за кого тебе люди сприймають

І страшно і моторошно

І боляче і паскудно

Як же бути в такому положенні, може це жарт?

Як же зізнатися, за кого воювати?

На чиєму боці та якою мовою писати?

А все просто,

Свобода нам потрібна, спокою знайти

Десь біля блокпо́сту

А ціна велика, знову під замком

Дала собі слово, ця дівчина молода

Не надягни на себе ці три кольори більше ніколи

Не єдиного слова не скаже зі словника цієї мови

Не подумає ні в якому разі "А может сдать их?"

Багато крові пролилося

Не можу я на це дивитися, ми в цьому вині.

Світяться на рукаві трьохкольорові полоски - як сльози на очах.

Синьо-жовту націю - Ми стираємо у прах.

Навіщо ж це, Боже?

Винищення ось ці?

Виграємо може? В може і ні..

Рідний край не рідним став

Над головою трьохкольоровий прапор хтось підняв

А серце ниє. За людей, за страчену свободу.

За спалені ідеї

І кулаки стерті в кров..

12 вересня 2025

Часто згадую теплі вечори на базі

Згадую часто очі твої яскраві

А яскраві вони тому що, таких як ти

Поменшій кількості мало

Таких як ти, очі такі як у тебе

Людей небагато

Згадую руки твої сильні

Які ж вони до болі сильні, що вміли навіть

ребра зламати,

Настільки вони були сильні, що навіть штанга

Під цими юнацькими банками гнулася

Згадую і знаю що ти був ніби з

нержавіючої сталі,

Такий як ото ця штанга

Та водночас ніжним собою

Такий як ото квіти мої, як моя настоянка зранку

Ніжний хлопець, прилюдно говорить про

тьолок і бабки,

Як і водиться приховує себе справжнього.

Показуючи усмішку на пару з гумором,

Що звів з ума розуму немало дівок.

Мене також, та мабуть в першу чергу..

Я знаю що це не назавжди, але хоча б

спробувати не завадить

Я хочу назавжди, залишити собі цей юнацький максималізм, це безстрашя і цю свободу

Я досі бачу твої очі темряві

Ці очі як шоколад гарячий

Ці очі сповнені любові

Сповненні страху, ніжності,

Сповнені вогню, коли чуєш за кріпатуру

І тренувань на воді, мозолів майже до крові

***

Згадую вечір в Полтаві

Думала, як же не вистачає твого голосу

Чи знала що змінилося бачення твоє

після Полтави?

Хто ж знав, що наскучать тобі ці ігри,

Як з тими дівчатами бідними, як і зі мною,

Як і з новими такими, теж наївними з тобою

Яка ж дівчина ніжна та в одночас жалюгідна в твоїх руках, в твоїх очах.

Якою ж дурною собі дозволяла бути в руках українського хлопця, очі в якого горіли

сміливістю і свободою.

Не дізнаєшся ніколи, про чортів що в моєму

тихому вирі потопилися давно

Про сльози колишніх дівок, і як же їм не повезло

Я готова помирати, за цілі, за які треба боротися

За сім'ю, за чоловіка коханого свого

За доньку що в батька пішла, ніжного, доброго

За синів, бунтівників, що в мати пішли

За людей, що до цілі своєї - не дійшли

Боротися треба, за свободу, дітей

Людей яких любиш

І навіть за блядей.

За мову, за шкільне життя безмятежне

і яскраве

За книжки, священні книги священних дівчат

За таких лисиць як ти.. За чоловіків ніжних

і мужніх.

Боротися треба за серце Марічки, за красу цього світу

За написання пісень, за стосунки людей юного віку

За друзів які з тобою зараз на тренуваннях

Боротися треба за спорт цей гарячий, щоб

життя розквітло на змаганнях

Боротися треба з самим собою, щоб змагатися з повною кайзерів ордою..

Любитиму тебе

Доки скінчиться моя спортивна доля

Доки горітиме Зорька молода і сувора

Боротимуся за вічне, за дурні ідеї, за дітей які страшенно горять бажанням виграти медалі і трофеї

Боротимуся за жіночу радість, за вашу

чоловічу впертість

Та за людей, які хочуть бачити поміж заздрощів чесність

До перемоги прямуємо ми

Нікому нас не зупинити

Ми молоді, летимо як стріли

Силу у хвилях свою зустріли

До перемоги прямуємо ми

Та нікому нас не зупинити

Ми вчимося щоб над водою як стріли летіли

І силу у хвилях свою зустріли

Кожен день ми до крові і третього поту тренуємося

Ні на мить не зупиняємося

Старанно дракони до мети йдемо

Крок за кроком ми переможемо

Коли хвили поміж команд зійдуться навколо

Вода стане нашим полем битви тіла молодого

Ми команда непереможна

Разом ми здобудемо наш тріумф

Розказуй, команда, на що ти спроможна

Кожен день ми тренуємося

Ні на мить не зупиняємося

Старанно до мити йдемо

Как за кроком ми переможемо

Коли хвилі зійдуть навколо

І вода стане нашим полем битви

І коли-небудь

Підніметься на п'єдестал команда - непереможна

І разом здобудемо наш тріумф

6 квітня 2026

Вставай, Марія!

Вставай світило

Вставай, борися за свою мрію!

Вставай! Кажи що тебе бісило

Кажи, як тобі в кінці тренувань душа боліла

Яка злоба на фальшивих друзів, колег твоїх кипіла

Кажи, чого боялася говорити нам прилюдно

Скажи, що тобі з ним навіть дружити було паскудно

Не давай кожному другому щоб твою топтали любов

Не кажи співкомандникам де твій розходиться шов

Не дивись на інших так, як жінки загалом нам заздрять

Не падай, Марія, бо жінки кожен день таких як ти гасять

Це було сміливо, піти з місця не найкращих розмов

Удачі, дівчино, якщо ж пішла під сильний Кайзера покров

Бувай, Марія, вступай в життя романів і віршів

За своїми книжками, за кар'єрою човнів

І скоро знову всім змагання нагадають про себе

І знову ніхто не звернеться з підтримкою до мене

І затремтять від хвилювання руки з Молитвою Го́рькою

І почнеться на драконі веслування з Ранковою Зорькою

Моя магія тут не діє, знаю

Та нічого я ще не зробила

Ви самі своїми руками зробили все

Сталося ще й те, що ти дівоче сердце

Кам'яне розбила

Я щиро одного лише благаю

Щоб не кохатись з іншим, влюбитись я боюсь

І чого тобі не спиться? Чого по вечорам ридаю?

І кожен день припинити це молю

І долі твоїй багатогранній я щиро співчуваю

Та не хочу тримати ланцюгами волю твою

І чиста вода колихала

І сонце радості спливло

Як Марічки душа кохала

Не кохав так ще ніхто

Тихий звук твого серцебиття

Роками я ще довго не забуду

В нашім човні ти служив як прикриття

Та в житті клялись, що завжди поруч буду

Завжди стеж за небокраєм

Воно розкаже більше ніж ми – люди

Неважливо чи тут, чи за Дунаєм

Письменники знайдуть один одного усюди

У які міжусобиці команд ми граєм?

Які пишем по ночам етюди?

Чому по різні базах ми блукаєм

Чому від тебе я не здихаюсь нікуди..

Mein helles Morgenlicht,

Leuchte mir den Pfad,

Bist mein zarter Zuversicht-

Schein in Sturm und Tat.

Zorjka, meine rote Flamme,

Wie ein Frostglanz auf der Haut,

Brennst in Herz und in der Kammer,

Wenn der Wind so dunkel braut.

Scheine mir, mein klarer Stern,

Durch den Herbst und Nebel schwer,

Durch den Winter kalt und fern,

Führ mich immer mehr.

Mag der Schnee mich niederdrücken,

Mag die Kälte Finger zieh’n, —

Find den Weg in deinem Rücken,

Denn zu dir will ich hinzieh’n.

15.11.2025

Були часи далекі, помаранчеві та ясні

Гули маршрути в ранковій тиші

Та злість пасажирів як хвиля жорстка

Летять нам скарги… до цього звикли вже сповна.

Рідко, ой рідко, подяку напишуть

Частіше емеїл з докором нам лишать.

Та інколи світло крізь втому й роки

Приходять хороші люди й несуть подяки.

Ах, десять п’ятдесят… яскравий був він,

Хоч долею битий, подертий з сторін.

Та їхав прекрасно, надійний, як друг,

Старенький ЗиУшка, перевірений рух.

У цьому є правда, своя естетика днів:

Коли отримуєш маршрут до «своїх» кермів.

Звикаєш до машини, до шуму в кабіні, до ходу,

Вона вже як рідна, у спеку й негоду.

Є в цьому духовність проста й трудова:

Дбаєш про неї, немов то жива

Бо хто ж захоче на зміну вирушать

На тій, що буде в дорозі як мертва мовчать…

І серед стоянки, де сотні машин,

Ти бачиш свою, той помаранчевий спомин.

Та час невблаганний, і біль крізь плече…

Її забирають. Іншу дають. І вже…

Як ото… десять тридцять. Мов новий початок.

Та в серці лишився, з тих далеких часів, помаранчевий згадок.

Кипить життя молодіжне,

Шумлять клуби яскраві,

Та десь там, в іншій «республіці»,

На сонці блищать ключі іржаві.

Ключ гайковий на тринадцять,

Що за тими дверима?

Може, років вже дванадцять

Там крутиться моя вся рутина…

Поламаний башмак

Розбите скло, ніби то слід бою,

І «лобовуха» водія між нами

Тремтить під агресивною журбою.

Колективний бардак, як звично,

Догана, премія, корпоративні стіни

Ніколи не звикну.., та цілком типово,

Шипить між графіків зміни

З автопарку зробили посміховисько,

Забута колія мовчить,

А НБР, на клоуна змахує

Пішов «жалобу» строчить.

Або взагалі, закриє очі на 084

Та піде, змовчить

Сепаративна пливе течія

Поміж наказів і звітів…

Та попри ганьбу бюрократії

Тут серця живі

У втомлених наших водіїв.

Не зважаючи на всі недоліки,

На втому і тягар роботи,

Люди тут із душею доброю,

Хоч і в щоденній турботі вони

Водії ТТУ — ви найкращі,

Хай що би там не говорив світ,

І скільки б премій не зняли за дрібниці

Ваш тримається гордо політ.

Бо поки кабіна дихає струмом,

І рейс пробиває пітьму

Ви тримаєте місто в напрузі

Хоч система – проти всьому..