Остап Юрійович Савченко

О світлий юначе, рожевий, блідий,

Послухай мене, поки ти молодий!

Присядь біля мене в солодкій тіні,

Я світло Аллаху відкрию тобі.

Ти мовчки сидиш і не мовиш ні слова,

Тобі відкривається Віри основа.

Ти трохи щетинястий, слиной не бризкай,

Та мудрість приборка твій норов кафірський

Іслам — це спасіння, це стежка до Раю,

Я сури священні тобі зачитаю!

Навіщо блукати лісами в облуді?

Хай світлом Корану наповняться груди!

Свинина — це гріх! Це закон непорушний,

Тож слухай молитву, юначе послушний.

Я словом святим чудо діяти мушу,

Щоб урятувати твою бідну душу!

Здійснився обряд! Розступився туман!

Ти більше не дикий і брудний кабан!

Молитвою чистою знято цей сором:

Тепер ти — баран! Із покірливим взором!

Нехай залишилися ікла й копита,

Вже зелень помита і чаша налита.

Ніж гострий блищить під вечірнім туманом...

Кабаном ти був, став... халяльним бараном!

Запалимо хмиз, розігрієм казан —

Який же прекрасний і мудрий Іслам!

Серед пишних садів Ісфахана, де сонце — розпечений мідний таріль,

Де в тіні мінаретів співають про вічну любов, і життя, що бентежне

Жила жінка на ймення Зухра — дивовижна, жадана, безмежна,

Й ночувала із кожним, хто стукав або попросив.

І неслося до неї все місто — торгівці, князі, пастухи,

Кожен ніс їй даунок: троянди, півпляшки олії, зітхання,

Бо вважав, що вона — це найвища вершина кохання,

Чи принаймні знаходив в обіймах одразу ж усе, що хотів.

А жінки у гаремах молилися й сльози лили,

Роздираючи шовки на грудях від гіркого болю:

«О, Аллах, чом мене обділив неземною красою?

Чом мій стан не тендітний, як в неї, і риси мої не тонкі?»

«Може, тиха я недостатньо чи погляд занадто прямий?

Може, треба покірніший голос, чи танці, олії ефірні?» —

І молилися жінки ночами в своїй прохолодній зневірі,

Все шукаючи хибу у власній душі, в кожній рисі і тіні своїй.

О, наївні голубки! Щоб сльози й надалі ставали тихіше

Ви шукаєте казку, де править цинічна потреба.

Для якої не треба краси, і нічого не треба,

А увага така — найдешевша з речей на цім світі, найнижча,

І не відалось їм, під чадрою і шовком тугим,

Де кальяном й великим харамом дихали вволю,

Не Зухра розгортала завісу, приймаючи долю,

А вусатий, огидний і лисий мужик Ібрагім!

ДИСКЛЕЙМЕР:

Усі збіги з реальними «диванними експертами», блогерами-зрадофілами, топ-аналітиками фейсбучних баталій та вашими знайомими з унікальною думкою про те, що «всіх треба розігнати, але невідомо куди» — абсолютно випадкові.

Жоден аналітик під час написання цього вірша не постраждав.

Засіло, зморщило чоло,

Очима лупає сердито:

«Кругом пропало все, згнило

І все навколо — геть розбито!

Народ тупий, реформи — сміх,

Експерти — просто шобла бл*дська,

Куди не глянь — суцільний гріх,

А перспектива — балабаська!»

Всі очманіли: «Боже мій!

Який же розум! Яка сила!

Він бачить все, як воно є

Він каже правду! Каже діло!»

Всі слухають відкривши рот,

Зітхають скорбно, б'ють у груди,

І молиться за ним народ,

І в захваті тремтять усюди.

Але питаєш: «Добре, стій!

Ти розум нашої епохи!

Скажи нам план, порядок дій

Що з тим робить, скажи хоч трохи?»

А він — соплями хрюконе

І харконе; розпустить зябра:

«А що робить, пропало все

Тут нація — суцільна здрада!

Яка різниця, що робить,

Коли в душі така руїна?!

Тут головне гучніше вить

Як загинається Вкраїна!»

І сам сідає, аж цвіте:

Він правду різав! Геній муки!

А що від слів оцих пустих

У всіх лиш опускались руки —

То вже нехай болить земля,

Йому ж — овації і слава!

Він — головний пророк зняття,

І бідкання його — забава.

Стоїть на варті сивий страж в пісках,

Де вічність спить у випалених мріях.

Притрушений. В піску його чалма,

В очах журба, в душі його надія

Ніхто не йде до брами із пустелі,

Й такий ж пісок за брамою у млі.

Але його єдиная оселя...

Вартує, як уміє. Підійди

Він скаже: "Ти прийди на сотий день,

Знеси з барханів крижану корону,

Знайди у піні вирваних пісень

Сліди латунні східного закону.

Збери сльозу, що випала з зорі,

Що впала в серце палкому гепарду,

Вклонись мені до самої землі

І доведи: зайти до брами вартий"

Але мовчить розпечений бархан

Навряд чи приведуть когось дороги.

Він сам собі суддя, магістр, султан

Вигадує нові перестороги.

О, друже мій, зізнаюся в провині,

Давно було. У краю у однім,

Де вітер гне полин і мова дивна

А сонце біле гірш за суховій.

Там гори сині в мареві дрімали,

Там пил літав над табором густий,

Ми в армії від спеки проклинали

І день, і ніч, і світ цей непростий.

І був комбат. Суворий муж війни.

Суворовець. Гроза живих і мертвих.

Боялися не тільки пацани,

А навіть пси ховались у наметах.

А біля штабу, трохи осторонь,

Стояв сортир — фортеця польова.

Дві дошки, яма, морок і вогонь

Від запахів, що не знайдеш слова.

І якось я, вихований син мами,

Прокинувсь серед ночі у біді.

Не хтів іти під кущики степами —

Культура все ж лишилась при мені.

Та й до сортира лізти не хотілось:

Мов джаханнам, і щось там шаруділо.

Немов би злобний джин там оселився,

Чи, може, щось там здохло й теж смерділо

Тож тільки двері відчинив його тихенько,

Придумав компроміс я ідеальний

І лиш почав справлятись помаленьку,

Як:

...

— "в сторону! Ах, мать твою єбал я!"

Із чорного і темного сортира

Де смертний гріх і запахи жили,

Постала мокра пика командира

він глянув так, що ноги підвели.

О, друже мій, клянусь тобі Аллахом,

Я так не біг ні до того, ні після.

Летів крізь ніч переляканим птахом.

О, хоч би невідомим я лишився

І досі, як згадати доведеться

Ту ніч, той крик і погляд грозовий,

То вдячно б'ється в грудях моє серце,

Що я тоді лишився ще живий.

Є речі, що страшніші від війни,

Від мін, від куль, ворожої навали.

Обоссаний комбат

Нічний сортир.

І крик з пітьми.

І з ним служити далі.

У ніч розлуки вітер нам шепоче,

Що не судилось бачитись нам вік.

Хвилюють душу спогади і очі,

І час тече, минає майже рік.

Ми — дві зорі на різних небосхилах,

Розлуки вічність — хрест для нас обох.

Назавжди серед пилу у могилі,

Нам бути не судилося удвох.

Минали ночі, стерлися кордони

І час звернув із вирваних доріг

Зітхнули легше вічні небосхили

Твій образ я у пам'яті зберіг

Знайшлась нарешті втраченая єдність

Кінець розлуці, що колись була

Яка то неймовірная безмежність

Знайтися там, де курява й імла

В обіймах світло, і душа радіє,

Скінчився чорний, безкінечний жах.

Тепер ми разом, як тоді, у мріях,

Однакові і на обох ногах

Хто вірний серцем — матиме той щастя,

Нагородить за витримку життя.

Якщо шкарпетка навіть під диваном

Свою знайде, — тож вірмо ! Машаллаh!

Ти - прохолода в полум'ї пустелі

Зелений сад за брамою гарему

Моя жага, мій рай, моє натхнення

І відповідь на кожну теорему

Нехай мудрець базарний кривить губи

Нехай мула бурмоче про смирення

Я знаю: Бог творив твої округлі

Принади як окреме одкровення

Твоє ім'я - як прохолода ночі.

Вдивись у очі геть почервонілі

За дотик твій жаданий і жіночий

Я б серце вирвав. Чесно. Без торгівлі

Бо я не з тих, хто ниє під балконом

Ховає хіть у чемнім рубаї

Я чоловік. Не з того, правда, сходу

Я той, хто нарізає у ночі

О, біла пані, в керамічній чаші,

В зеленім німбі ковбаси та м’яти,

Немає в світі пристрасті солодше

Ніж ложкою тебе поволі брати.

Окрошка на айрані. Рай і диво

Особенно як накурюсь вхламину)

ДИСКЛЕЙМЕР:

Цей вірш не спрямований проти української мови, українців, продавчинь, капусти, цвітної капусти, кольорової капусти, поліції, Шекспіра, словників, патріотів, мовознавців, філологів, грядок і людей, які в коментарях починають речення зі слів “взагалі-то”.

Усі збіги з реальними мовними срачами є не випадковими, бо ми всі там були.

Автор поважає українську мову, але залишає за собою право сміятися з моментів, коли любов до неї втрачає здоровий глузд.

О, дух Шекспіра, підіймись із тліну,

Веди мій вірш у праведний цей бій!

Боротись проти супостатських дій.

Я йшов на захист мови в ту хвилину,

Іду я містом — сонце, вітер дує

І бачу овочевий магазин

«А що якщо підступні москалі...?»

І думка дуже швидко промайнула,

Над качаном, що снігом білим сяє,

Як знав, це зрада в серце б’є піддих.

Святу Вкраїну ділить! Неправі!

«ЦВІТНА КАПУСТА!» — цінник там волає

Невже кремлівський бункерний пацюк

Послав шпигунку, щоб оця нікчема

Плекала тут язик посеред мук?!

«Цвітна?!» О жах! О кацапізму скверна!

Гукнув я так, що сам собі зрадів. —

«Гей, продавчине, зраднице підступна! —

Твоя «цвітна» — це зрада недоступна,

Бо «кольорова» правильно, амінь!»

В поліцію у відчаї дзвоню:

Вона ж мовчить, лиш лупає очима,

«Приїдьте, хлопці, тут рука незрима

Московську сіє в місті маячню!»

«Отямся, пане, — кажуть ці Іуди, —

«Цвітна» — від «цвіту», себто від квіток!

Читай словник, шановний ти дідок

Немає тут кацапської облуди».

О, небо! Земле! Зрада навкруги!

Поліція за лапті продалася!

Країна в небезпеці! О, нещастя!

Поплутали паскуди береги

Цвітна?! Від цвіту?! Що за хитра гра?!

Куди не глянь — агенти й вороги!

Скрізь зрада, ідіоти... й москалі.

Пропало все. Тікати нам пора...

Чи право зброю в руки брати нам,

Коли повзе орда нічна й зухвала?

Мій дім, мій замок, мій святий вівтар

Юрба чужинців підло штурмувала.

Я вивів рать. Повстали проти них

Страшні тумани згубного циклону,

Хімічний мор і мій запеклий гнів

Лились на них без честі й без закону.

То був не бій — жорстокий геноцид,

Поліг загарбник під завісу ночі.

А вранці повернувся, відпочив

Щоб у труні закрити вражі очі.

О диво! Сотні де ворожих тіл?

Невже за братом брат прийшов тужити?

Евакуюють? О, якби ж то так!

Ні, варвари прийшли, шоб їх... спожити.

Жеруть своїх же! О мерзенний рід!

Немає меж для дикості й ганьби!..

...тут я збагнув: стою посеред кухні

І просто це мурахи завелись

Не сій же бруд, на кухні прибирай,

Щоби вночі, крізь марево та чад,

Непрошених гостей не виганять

І не творити власний Ашхабад.

І від срачів боронь свій мирний дім,

Щоб не ставати деспотом у нім.

ДИСКЛЕЙМЕР:

Цей твір є виключно художньою вигадкою. Будь-які збіги з реальними особами, живими чи мертвими, а також з реальними подіями є абсолютно випадковими.

Автор не мав на меті когось образити і поважає право кожного писати листи в ООН. Жоден реальний ЖЕК чи сусідський кіт під час написання не постраждав.

Також автор просить не сприймати цей вірш серйозно 🙂

Еней був парубок моторний,

А наш герой — сутяга злий!

Освіта є, характер чорний,

До кляуз хитрий та шамкий.

Як тільки сонце засіяє,

Він вже перо своє макає,

І, падла, строчить до суду:

На кума, бабку і на Бога,

Що криво стелиться дорога,

І на сусідського котяру

(бо чорний, намивав біду).

Він шле депеші у контори,

У ЖЕК, у мерію, в ООН:

«Чого в сусіда сині штори?

Чого літає гучно дрон?

Чого в трамваї дує в спину?

Чого продали кислу диню?

Прошу негайно розіп’ять!

А двірничиху бабу Сраку,

Що не наділа на собаку

Намордник — премії не дать!»

Він так писав, аж піт котився,

І в серці хвацько вирував

Отой козацький дух теплився,

Що спокій у людей украв.

Він був сутяжництва султан!

Аж гульк — несе поштар конверта.

Печатка, синя форма терта...

Невже за працю, капітан?

Роздер пакет, читає зблідлий,

І світ в очах його померк:

На нього жаліється бідний,

Ображений до смерті ЖЕК!

І кум, і двірник, і сусіди

Писали, що усіх допік

І за папери непотрібні,

І що за наклепи на рідних

Відповідатиме в суді.

Отут Енеїв внук звалився,

Заойкав, завовтузивсь вмить,

Сльозами гіркими залився,

У грудях коле і болить!

«Як можна?! Я ж за правду бився!

А світ на мене ополчився!

Мене — й до суду?! Ну й діла...»

Лежить і плаче, ледве дише,

І більше скарг уже не пише,

Бо карма — та іще свиня 🐷

Наш зимовий вечір плине, ми у ресторації...    

Я дивлюсь — і в серці гине будь-яка дистанція.    

Хто ти? Янгол чи примара? Світ навколо плавиться.    

Я закохуюсь без тями! (Боже, як же нравиться)    

Зникли мовні всі бар'єри, що стояли стінами,    

Ми говоримо очима, жестами, клітинами.    

Я в екстазі, я в тумані, бачу твою посмішку —    

Ох, їй богу, одружуся, шо зі мною робиться?    

З переляку навалив я брудні історії!    

Про куріння будячків, армію, і школу, і

Як колись ганьбився глупо, як тікав від сорому...    

Ти ж сидиш, киваєш ніжно, слухаєш по-доброму.    

Сонце! Чудо! Це кохання! Все навколо світиться!    

Трошки тільки пережрав, треба освіжитися    

Відлучаюся в сортир я, мов на трон у ратуші...    

А всередині — картина... І згадати страшно вже     

Унітаз старий і брудний. Страшно доторкнутися.    

Там бацили, мабуть, ходять, хочуть посміхнутися.    

Бидлуватий мій світогляд — штука досить дика   

І злетів на обідок, гордою шулікою

Балансую, мов циркач на тонкій дротині,    

Під контролем все, бо я... Я такий щасливий     

Але раптом... Що за фокус?! Що за інсталяція?!    

Цей проклятий унітаз — падла, без фіксації!    

Не прикручений він був! Підо мной хитається     

І земля летить кудись, і життя кінчається    

Ще Секунда... Тріск... І я вже лечу в безодню     

Унітаз розбився вщент!     

 Стрілися сьогодні...

Споглядаю на уламки, серце гулко б'ється...    

А моє кохання поруч

Лагідно сміється.

У півтіні в день осінній я ішов у скруті синій.

Гроші танули в кишені, наче в листопаді сніг.

Маю досвід і освіту, та для ринку цього світу

Я ніхто. Бо гарантійний туші строк моєї збіг,

Та нашкріб останні єври, і зібрав до купи нєрви

На метро, щоби роботу хоч якусь собі знайти

Офіс сяяв, наче казка. На обличчях - щастя маски

"Прогресивний та сучасний, молодий наш колектив"

Там сиділи "Успішністи" корпорації магістри

Влаштували для авансу опит/допит/детектив.

Їхні очі, повні глянцю, прагли дивного балансу.

І питання досить дивні мені ставить почали.

"Що за місія у вас є? Що для вас є наш брендбук?

Як ви бачите свій вектор? Де ваш внутрішній директор? "

Вже з порогу ледь не втримавсь не зірватись на матюк

Тільки гасла "синергії" та "командний світлий дух"

Й іншу гадську ахінею прославляв цей теплий круг.

Зрозумів, куди потрапив, але все ж сиджу я тут.

І спитала німфа красна, посміхнувшись надто вчасно:

"Мс'є, ким бачите себе ви через п'ять яскравих літ?"

Я згадав борги за воду, стан здоров'я... Мовив: "Годі!

Сподіваюсь, дохлим дідом, що в труні спокійно спить

Бо з умовами такими мені довго не прожить"

Гумор точно не мій коник, офіс вкляк у тую мить

Жарт не ввів їх у нірвану. "Ви не в тренді та без плану

Етика у нас сувора, ви токсичний, уходіть"

Виставили мене чемно, я приїхав задаремно.

Двері зачинились гучно. Світ навколо знов поблід

Довгий шлях лежить додому, і чекає мене втома

У кишені тільки дірки, у душі - вогонь горить.

Як дійти додому пішки? Ноги підкосились трішки.

На метро немає грошей, та й дороги я не знав.

Раптом чую шурхіт ззаду. Хтось порушив цю баладу.

Ззаду був клошар (безхатько) Сцикотинням провоняв

Він простяг стакан дірявий: "Дай копійку на забави,

Поможи, шляхетний пане, з післязавтра не бухав"

Я на нього подивився, посміхнувся, нахилився,

І схопив його за руку. Вигріб весь його метал!

"Вибачай, мені на транспорт! Сподіваюсь , зрозумієш!

Дуже сильно мені треба!" - крикнув і побіг в квартал.

Є питання до моралі, бо моралі тут немає.

Нашо в цьому я зізнався? Нащо я це написав?)