Катерина Скрипка

Смерть в посмішці кривить обличчя

Каже: Ні, ти мене не варта

А життя за поганою звичкою

Роздає превентивно карти

Смерть шкіриться, йде за спину

На потилицю тінню лягає

Разо́м зі всією країною

Не живу я і не помираю

До кінця, лишень потрошку

З кожним днем і на кожнім кроці

Смерть малює глибокі зморшки

На безглуздій людській оболонці

А вона, як стара валіза

Руки тягне — але не кинеш

Пошматована зверху донизу

Досі вперто чомусь не гине

Смерть сміється, на вухо дише

Відчуває себе головною

Та насправді усе вирішує

Те, що зветься у нас війною

У полон вона смерть схопила

Вклала в руки кістляві зброю

І на місію відрядила —

Полювати на наших героїв

Нам залишила порожнечу

Біль і страх, та суцільну втому

Ще спотворено-недоречний

Образ смерті напівфантомний

Той, що з радістю тихо кличеш

Потонувши у хвилях болю

Смерть морально мене вже знищила

Забере хай нарешті з собою

Крук дивиться зблякнувшим оком

В безмежну безодню гріхів.

Учора, торік, і сьогодні,

Не бачив він інших шляхів:

Лише через зрадництва морок,

Безсилого гніву хребти,

У натовпі, де кожен ворог,

Від Фатуму не утекти.

Здригнеться розтрощений Всесвіт,

Назавжди порине в пітьму.

Крук знову на перехресті:

Скінчить чи почати війну?

Він дивиться оком незрячим

На мрії, розтоптані в прах,

Як демони стогнуть і плачуть

У смоляно-чорних серцях,

На люто-пекучу безвихідь,

Що душі людей огорта,

І каже він: синку, твій вихід,

Можеш злізати з хреста!

Я вдосталь майбутнього бачив —

У ньому надії нема.

Їх навіть святий не пробачить,

Не треба вмирати дарма!

Прикрашений плоттю та кровʼю

Стояти лишається хрест.

Відкинули грішники зброю

І вийшли на маніфест;

Тягнуть у небо холодне,

Кінцівок зогнилі прути,

Так статися мало сьогодні —

Облиш їх нарешті, лети!

Лети та не озирайся,

Позаду занепад і тлін.

Навіть не сумнівайся —

Ти вижити маєш один!

Про це каже давнє Пророцтво,

Безмежної мудрості плід:

Заглиблений міцно у скотське,

Хай згине ненависний рід!

Твоя любов неначе космос

На дошці крейдою мальований

Кружляти в ньому легко й просто

Зірками різнокольоровими

Твій гнів пече мов хиже лезо

Меча підступного двогострого

Не можу мислити тверезо я

Засліплена твоєю помстою

Тебе щоразу перевтілює

Прадавня лиховісна магія

Коли невдачами знесилена

Зневіру пʼєш губами спраглими

У неї рибою занурившись

З життя складаєш оригамі

І лине журавель зажурено

У снів незвідані тумани

Хоч ти буваєш дуже різною

Звʼязок між нами є невпинним

Моя налякана та грізна

Маленька внутрішня дитино…

Ой, журба моя

Ти журбинонька

Дай перепочить

Хоч хвилиноньку

Душу не виймай

Не пали мости

Краще підемо

Разом я і ти

У краю чужім

Нищить ворогів

Горе засівать

Посеред садів

Ти на мене глянь

Руку простягни

Разом увійдем

У ворожі сни

Мороком їдким

Очі заллємо

Доньок і синів

В них заберемо

Їхняя печаль

Випаде дощем

Душі чорнії

Вона знищить вщент

І тоді, моя

Світ-журбинонька

Я повернуся

До калиноньки

Я повернуся

До своїх воріт

Поросте травою

За мною слід

Я повернуся

Ти залишишся

Горю ворогів

Вічно тішитись

Годинник наручний показує осінь,

Вітер-пустун копоши́ться у косах,

Літо спливає останніми краплями,

Перемішавшись з гарячою кавою.

У теплих панчохах і шарфі строкатім,

Смакує в Старбаксі улюбленим лате,

Вбране у бежевий тренч, як годиться,

Гарбузоголове дівча-молодиця.

До Гелловіну декілька тижнів,

Сонце ще гріє променем ніжним,

Та скоро поступиться місцем негоді,

Проте це сьогодні її не обходить.

Містом крокує дівчи́на повільно,

Цмулить вдоволено лате ванільний,

І розглядає себе у вітринах...

Вона не живе Гелловіном єдиним!

Смуток

Наразі найбільший здобуток

Сіро-ліловими

Не випадковими

Тінями тисне

Навмисно

Душа вкрилась пилом

А може то попіл надії

Чи віри

В майбутнє

Хоч досі присутні

В ній миті

Позаминулого літа

Із запахом щастя і квітів

Та попри доводи

Від них віє холодом

Лютий

Ніколи не зможу забути.

24.12.2022