Білик Ірина

Пусто у лелечому гнізді.

Три яйця забуто звідучора,

І тривожно заглядають зорі

В жменьку на тополиній руці.

Чутно: ще достукує життя,

Хоче пульсувати у майбутнє.

Тихше… Слабше… Піднебесних буднів

Не окрилить трійко лелечат.

А кортіло спробувать вітрів!

Ось затнулась куканням зозуля.

Ви скажіть, для чого п’яна куля

Б’є у щастя пари журавлів?

Пусто у лелечому гнізді.

Три яйця забуто звідучора,

І тривожно заглядають зорі

В жменьку на тополиній руці.

Чутно: ще достукує життя,

Хоче пульсувати у майбутнє.

Тихше… Слабше… Піднебесних буднів

Не окрилить трійко лелечат.

А кортіло спробувать вітрів!

Ось затнулась куканням зозуля.

Ви скажіть, для чого п’яна куля

Б’є у щастя пари журавлів?

У шахи не ввели фігуру лева,

А левів дуже люблять королеви.

Та ж в королев є їхні королі,

Хоч часто дуже схиблені й малі.

У королів – ферзі, слони і пішки,

І куртизанки, й лестощів усмішки,

І піна зради, заздрощів, брехні,

У піні потопились королі.

На полі – одинокі королеви.

На дошку шахову введіть фігуру лева.

БезшелЕсно виходять з листків і зникають у краплях.

Руки сонця не ловлять їх, руки у хмарах-кишенях.

Їх «кікімори» корінь пускають до нашої твані:

Лиш змінити тризубець на мзду із маскованих жмень їх.

Їхні тіні заклеюють репини в наших тополях

І сичанням намацують в гнилі провалля-слабини.

Вторгувати за мову «язик» і на здачу за волю

Впхнути шию в ярмо і під кнут в три погибелі спину.

Вони тихі, як змії, великі, як серце дракона.

Вони є. Проникають. Плазують по наших гортанях.

Мов крізь сито, проходять крізь хитрі пастки охорони,

М’яко щупають тих, хто їм чотки віддасть за кайдани,

Хто зміня український вінок на російський кокошник,

Хто не хоче на плаху за вишивки рідної плахти.

Хто на докір словами «Батьків продавати не можна.»

Тільки зниже плечима: «Вкраїни ж нема вже на карті…»

Ледь відчутна отрута в гібридному диханні шпигів.

Сходять в піні змагання за клаптики сірої зони.

Величини різняться за лейбочку з надписом «Цінник».

Перебіжчикам кисень замінять у фільтрах озоном.

БезшелЕсно виходять з листків і зникають у краплях.

Руки сонця не ловлять їх, руки у хмарах-кишенях.

Їх «кікімори» корінь пускають до нашої твані:

Лиш змінити тризубець на мзду із маскованих жмень їх.

Їхні тіні заклеюють репини в наших тополях

І сичанням намацують в гнилі провалля-слабини.

Вторгувати за мову «язик» і на здачу за волю

Впхнути шию в ярмо і під кнут в три погибелі спину.

Вони тихі, як змії, великі, як серце дракона.

Вони є. Проникають. Плазують по наших гортанях.

Мов крізь сито, проходять крізь хитрі пастки охорони,

М’яко щупають тих, хто їм чотки віддасть за кайдани,

Хто зміня український вінок на російський кокошник,

Хто не хоче на плаху за вишивки рідної плахти.

Хто на докір словами «Батьків продавати не можна.»

Тільки зниже плечима: «Вкраїни ж нема вже на карті…»

Ледь відчутна отрута в гібридному диханні шпигів.

Сходять в піні змагання за клаптики сірої зони.

Величини різняться за лейбочку з надписом «Цінник».

Перебіжчикам кисень замінять у фільтрах озоном.

Янгол бився з пітьмою довго.

Демон підступ і зло в’язав.

Бій точився всесило й ковзко

За солдата, що вибув з лав.

Аж кололось на скалки небо

Од скресання мечів-блискавиць.

Палахтіли долини й греблі,

Гори падали горілиць.

Над міським лікарняним подвір’ям

Протиборці ішли в піке.

І летіло додолу пір’я

Сніжно-біле і чорно-липке.

Вої знали: життя програло,

І боєць вже в смертельній межі.

Янгол з Демоном воювали

За живинку його душі.

- Я вестиму його у пекло, --

Грозовито Демон волав. –

При житті було його кредо:

«Знищуй ворога!». Він вбивав!

І в останній своїй гранаті,

Що знесла йому руки й ноги,

Він забив окупантів двадцять

З грізним гуком: «За перемогу!»

- Його вирок – спокійна тиша

З побратимами у раю.

Завдяки йому сотні дишуть.

Тисячі завдяки – живуть.

Та граната забрала й очі,--

Янгол трубно гласив у бою. –

Бачив він у пітьмі крізь трощі

Що останнім? Дитину свою!

- Він колись обдурив касира!

Він колись не своє забрав!

А коли він був ще хлопчина,

В магазині машинку вкрав!

- Він вернувся, щоб доплатити.

Він валізки схожі поплутав.

Він просив машинку купити

І скарбничку приніс в спокуту.

В нього всі перебиті ребра.

Нема як причепитись й душі.

От для чого він в пеклі треба?

Поступися! Віддай мені!

Із дверей лікарні безмовних

Вийшли після денних напруг

В підзадуманій рясі церковник,

У щасливім халаті хірург.

«Оце ми підтрусили перцю…»

Дяк хірургу цигарку дав.

Гулко Янголу бухнуло серце.

В п’яти Демону пульс упав.

Янгол, Демон на дах присіли,

Обертаючись на труху.

Теж цигарками задиміли

На міськім лікарнянім даху.

Ні один з них мовчанки не зрушив,

Розуміючи невороття.

А солдатова жінка душу

Повезла на візочку в життя.

Присвячую всім, хто змушений носити протези

як медалі, та їх героїчним дружинам.

***

Про них казали: «Ідеальна пара».

Ну, а вони такими і були.

Амуром зшиті. Скроєні богами

Для спільної життєвої ходи.

В нім не було нічого велетенського.

Вона була звичайної краси.

Але їх пальці заплітались веснами,

Коли вони разом кудись ішли.

Вини один в одному не шукали,

Але шукали виходи завжди.

Чи ж розписали їх? Чи обвінчали?

Чи в паспортах їх штампики були?

В них для вовків були із честі мури.

Для хитрих зрад підстави не росло.

В ній не жили ні глянці, ні гламури,

А в нього автопарку не було.

Але у них були щасливі діти,

Сімейні вечори, із липи чай.

Вони удвох читали мудрі книги

І аж ніяк не нудились з мовчань.

У їхній спальні дуже шанобливо

Стелилось ліжко. На весь вік одне.

Нащо ж мінять, коли воно пестливе?

Хоч трішечки риплюче, таж зручне!

На циферблаті стрілки зупинялись

В передчутті щасливих заповзять,

Коли вони сивинками єднались

Над жданими колисками внучат.

Уся робота в них робилась спільно.

В них відпочинки спільними були.

Давно згуляли сріблене весілля,

До золотого майже підійшли.

Життя й чоло ложбинками пооране,

Але на серці не порохнява.

Раніш їх пара цокала підборами,

Ну, а тепер – ціпочками двома.

Вони так мило носять окуляри!

Тримають, щоб розгледіти як слід

Всю доброту. Зло ігнорує пара,

Бо обмина його скиданням лінз.

Красу й здоров’я ластиком підтерто.

Але ж вони так звичні жартувать:

Вона використовує люстерко

Йому по вусах зайчики пускать.

За них переживає все містечко.

Хвилюється за них і часоплин.

Щоб зупинились їхні два сердечка

У день один.

Дорога кіптюжить. А промені бігають голі

Навшпиньки круг неї: підгледіти б, та не злякати.

Путь ниткою ниже перлини – людські ембріони.

Між пилом і небом їм викує душу в зарплату.

Шлях битий – солоний. Проміння дитинно наївне.

Зачатки людей проростають, як сонях з насіння.

Агов! Звідкиля ви? Гірчить у перлинках калинно.

Валізки, наплічники, сумки – усе з України.

Терпкі горошинки. В них пам’ять кривавої барви.

В них хтось на нулі. Замість дому – в них нуль за плечима.

Мольфарка-дорога кружечки нанизує справно

І спереду нуль виставляє оклично й значимо.

Увесь горизонт круг планети змикається колом.

Чи знайдено точку початків, продовжень, пристанищ?

Проміння, ти думало, ти лиш у світі цім голе?

А голі – всі зігнані з доль, із майбутнього, з капищ…

***

Кохання в диктовці. Жар тіла на таці до тіла.

Треновано пальці ведуть вверх по стегнах дорогу.

Накачане, мокре з басейну, як ти і хотіла.

Підтягнуте фітнесом, сильне – і більше нічого.

Для чого ж ти дивишся в очі так, наче в ікони?

Душа – це непотріб тарзанам у службі ескорту.

Його особистість давно в театральних сезонах,

А тіло відточує міць сексуального спорту.

Ванільне акторство. Дресовані гарні манери.

Модель мускулиста. Агенство усе гарантує.

При нім заготовки на всі збаламучені теми.

Чому не солодять ці факти, а тільки дратують?

Ти – лідерка знана у бізнесі, дітях і планах.

Твої конкуренти – мужчини незламного гарту.

А сильних не люблять! «Будь м’якшою!» - мама казала.

Ти ж вперта й без подруг зі школи, з найменшої парти!

У тебе все є! Тож, напевно, ці сльози від щастя…

Ти плачеш на місяць… Так виють у ніч вовкулаки.

Немає плеча і крила… Від цієї напасті,

На жаль, не лікують коти, хом’ячки і собачки.

Помилка в адресі. Твій експеримент – мимо каси.

Хитає осудно думками уявний твій лицар.

Кладеш передчасно на тумбочку жигало бакси.

«Без послуг!» - і радитись їдеш до мами на цвинтар.

ВОНА

Вона стояла при найбільшій скрині.

Високій, грубій, в ковці золотій.

Мала. Худенька. Тільки очі сині

Славутичем пірнали в кіс прибій.

Блищали баламути і мониста.

Сліпили злотом гривни й дукачі.

Смарагди, бурштини і аметисти

Зміцняли владу в Генріха руці.

Тож Генріх Перший в сорок літ вдівцевих

Зізвав бенкет в честь нової жони.

Із посагом її ставав сталевим

І похвалявся цим на всі лади.

Бенкетували. Навіть не спитали,

Як шла чотиримісячна їй путь.

Євангеліє у руках тримала,

Яке пізніше Реймським наречуть.

У світлі свіч сичали пересуди.

На фоні хутра нітилась блакить.

Їй мацали очима стегна й груди:

Чи ж зможе спадкоємця народить?

Паризький гонор! Франкова удача!

Бурбони пріли. Злився Валуа:

Як Ярослав, він прозорливо бачив:

Надцінний скарб з прибулого – вона.

Зоріли в ній дзвінниці Сен-Вінсента.

Дививсь на неї – в майбуття люстро.

Зло просипів: «Прийшла Руда Агнеса.

Принесла храми, лазні і письмо…»

Але вона на все те не зважала.

Ледь стерши пил дорожній з підошов,

Реформувала, вчила, здобувала

Любов народу і вельмож любов.

Камінні стіни. Тіні канделябра.

Кривляння блазнів. Плюскоти вина.

Творила поступ Анна Ярославна,

Їх королева, київська княжна.

Дісталася політика і в казку.

Морочить мізки в крах чарівникам.

А прагнеться ж , коли вже ваша ласка,

Хоч дітям не згодовувати хлам.

Хотілося б, щоб і мої внучата

Не мали б Дива й Сміху серед втрат.

Так само їм, як власним дитинчатам,

Воліла б я казки всі розказать.

От слухайте. Лише на Миколая

По Україні Чудотворець сам

З торбиною по ночі походжає

І підклада гостинці малюкам.

Слухнянчикам – все, що в листах просили.

Лозинки – невиправним пустунам.

Під подушки цукерочок насипле.

Все так, як і годиться у казках.

Старий охайний, хоч старенький, сивий.

У пишних ризах. Добрий через край.

З іконкою, в церковній шапці білій.

Із книгою наш мудрий Миколай.

В дитинстві час повільно проминає.

А надто – як чекать веселих свят.

Днів через десять після Миколая

Вже Дід Мороз постука до малят.

В червоній шубі з білими краями.

В пухнастій шапці, мабуть із песця.

Білобород з крислатими бровами.

Сивовусань. Торбинка з-за плеча.

От Дід Мороз раз костуром як гупне,

З торбини вилітають сміхунці,

Пісенні хороводи, подарунки,

Снігуронька розказує вірші.

Для дітлашні загадує загадки.

А хто вже прихитривсь і розгадав,

За чародійним правильним порядком,

Казкову шоколадку діставав.

А на прощання Дід ціпком ще гупав,

Щось чаклував у сяєві гірлянд.

То вже був знак: жадані подарунки

В пакунках під ялинкою стоять.

Злітали дні-ковзанярі зі старту.

Канікули ж втають, як перший сніг.

Вже й Коляда йшла на святкову варту.

Уже й Різдво ставало на поріг.

А разом з ним приходив чудернацький

Смішний у окулярах стариган.

У витягнутійй з китичкою шапці.

Штанці мав модні, з поясом жупан,

Лискучі до колінець чоботята.

Й незмінну торбу – радість дітвори.

Через димар залазив він у хату,

Щоб дивовижні фокуси творить.

Чи через примху, чи задля забави

Сюрпризи у шкарпетки він вкладав.

Як маленята спали, Санта Клаус

Дарунки до каміна лаштував.

У того Санти є така драбинка,

Щоб діставать до мрій і до зірок.

Він по драбинці вислизав в кватирку,

Лишаючи гостинці для діток.

Всі дідусі мирили між собою.

Бо мудрим чародіям що ділить?

На Сніжній Раді зустрічались троє

Поїсти мандарин, чайку попить,

Із хлопавок бешкетницьки побахкать.

Бенгальські поіскрить в мороз вогні,

Ялинку серпантинами прикрасить,

Малюнки порізьбити крижані.

Цих вусанів багато що єднало,

Хоч з різних світових були культур.

Діди росли як інтелектуали,

Тому між ними мир і спокій був.

В них транспорт був одної марки – сани.

Торбини в них однакові, бо бренд.

Усім їм дітлахи листи писали.

Утрьох були Магістрами Чудес.

Аж тут де не взялись політикани,

Щоб добряків круг пальця обвести.

Щось сплутали бруднющими руками –

Аж до синців почубились діди.

Враз Дід Мороз став москалем кривавим,

А Санта в списку – НАТівський садист.

Церковник Миколай Святий – лукавий

Укропівець, УПА-ківець, нацист.

Побилися старі. Їм не до жартів.

Позабігали кожен в свій куток.

А я так хочу, щоб моїм внучаткам

Нітрохи не поменшало казок.

Ти губами зривав калину

Так повільно, мов цілував.

І дражнив, і торкав знадливо,

Мов мої поцілунки крав.

Пригубляв із гілок червоне,

А очима мене роздяг

І повів в золоті хороми

По калинових по листках.

Я слухняна, як полонянка,

Гола, зв’язана, тихо йду,

І тремчу, і боюсь, в останку

Все, що маю, все віддаю.

Глибину, наготу, душу,

Що потруєна без потрав.

Ти дивився на мене і рушив

Все, що інший роки будував.

На самім дні, у мороці душі

Хоча б собі зізнайсь, що ти так хочеш

Цієї зради. Цінності усі

На зріст – у нігтик – в задзеркаллі збочень.

Лиш заступи на міліметр межу –

Проснеться вирний вир в душі і в тілі.

Позбутись легко (я ж бо підкажу)

Не лиш вбрання, але й старої шкіри.

Оновлення! На лезі сподівань

В клітинці кожній гімн нових емоцій!

Не захлинайся докором вагань,

Пульсуй, стогни у шоколадній ночі!

Лижи з губів розталу карамель,

Тремти ногами в шовкових кайданках,

Спивай руками солод передсердь

Чужих, таких непізнаних світанків!

Чини содом, вдихаючи ваніль.

Народжуй зойк з глибин тугкої спраги.

Зціловуй насолоду із дозвіль!

В рельєфах тіл вишукуй переваги!

Поглянь на мене, погляд підійми,

Вдивись у сенс зіниць. Це не зурочить.

Я прочитаю всі твої страхи.

Спокуси хочеш?

- Вибачте, не хочу.

- Але ж чому? Лиш мить! Один лиш крок!

Чи не достатньо граней у принади?

- Я вчу не з вами цей п’янкий урок.

У мене все вже є, але без зради.

Три пари людських і четвірка собачих.

Пірнають сліди в свіжоспушений сніг.

Духмянить од них м’ятним чаєм гарячим,

Каміном і домом, в якому є сміх.

Простенький правопис на аркуші снігу.

Відбитки спинились. Печатки біжать.

Ліпили тут замок… Ось бавились в сніжки…

Упали… Робили чудних янголят…

Така собі зимня контрольна робота.

Хвилинок на сорок або сорок п’ять.

Коли поруч дотик, і погляд, і подих.

Коли удалось невловиме спіймать.

Дві пари дорослих мрійливо завмерли

Одна проти одної теплих слідів.

Ще ближче, тісніше. Так солодко-щемно.

Ніскільки не страшно в гармидері днів.

Ось пара дитячих на них налітає.

Стрибає, танцює круг них! Затиха…

Четвірка собачих блаженно лягає

Між рідними парами цими трьома.

Цитрусовий запах мандарин

З терпко-ялинковим ароматом.

Мама молода. Несивий тато.

І в бабусі очі – як бурштин.

Затишно вогнить старий камін.

Палахтять, потріскуючи, дрова.

На столі – біленька скатерть нова.

На вікні – мережечки сніжин.

Як гаса весела дітвора!

Під столом, за комином, за кріслом…

Вся родина в зборі, а не тісно.

Дух ґлінтвейну м’яко зависа.

Ще один хороший рік пройшов.

Мама обніма підрослих доньок.

Горнуться горнятка до долоньок.

В них до кави додана любов.

Щось тітки чаклують до стола.

А дідусь з дядьками – в анекдотах.

Мудрість відчувається на дотик.

Не ляка морозами зима.

Тиша нам святила шал бажань

В строгім телебомканні курантів.

Таїна світилась у гірляндах.

У фужерах пінився шампань.

Сміхом хлопавкових блискавиць

Вибухало свято кольорове.

Всі іще живі. Усі здорові.

Ще ніхто ні з ким не розлучивсь.

Дітлашня гостинців вигляда.

Дід Мороз, Снігуронька – до хати:

«Рік наступний буде вам багатий!»

Скоро Щедрик… Скоро Коляда…

Спочатку було слово.

Новий Завіт.

- На ярмарку людської глупоти

Ти вторгувала, мабуть, би найбільше.

Програмні коди пишуть мудреці,

А ти – уперто старомодні вірші!

Світ захлинувсь од буквених примар!

Найголовніше – під контролем цифри!

Чи ж хтось тобі колись пообіцяв,

Що буде верх у літери?

В мережах – комбінацій міліон

Перо твоє знікчемлене відкласти

І перейти – хоча б і жебраком –

В ІТ-палац звеличеної касти.

Там і старці живуть як багачі.

Людина ж – біоас в пристосуваннях!

А непотрібні лірики квачі –

В багаття інквізиції, в заслання!

Інакше – смітники із забуття,

Помийниці задвірків – в подарунок.

Найперш були не звуки і слова –

Складний математичний розрахунок.

Тримав Господь креслярський точний план

З відтинками і градусами в схемах.

Він не вірші замріяно складав,

А істини доводив в теоремах.

Він помилки лічив і виправляв.

Ти розберися у зерні й полові.

Із букви Бог би світ не збудував.

Коли є цифра, то не треба слова.

- А що душа? - Ото лиш їй слова

Примочками на ґерць війни і миру.

- Погане заспокоєння з нуля.

Психолога не стане з транспортира.

Іще лінійку ту не віднайшли,

Щоб достеменно душу перемірять.

Чим зважить у людині ріст мети?

Як засікти тремтливу сутність віри?

Не проштрикнути циркулем жалі.

Ці цифрою пропущені моменти.

- Але ж душа, як і твої вірші,

В комп’ютерному світі – рудименти.

Це – як апендикс. Тільки для проблем.

Скажи, яке у ньому щастя звершень?

Чекає людство, щоби він відмер!

Фізичних мір душа не перевершить.

Усе, що з цифри – глянь лиш! – на виду.

Вагоме все, осмислене і плідне.

Твої слова – в невидимім ряду.

Як і душа. Її зовсім не видно!

- Та все, що бачим, - тлін. Все промайне.

Слугують вічності лише духовні гами.

Але ж тяжіння є-таки земне,

Хоча його й не змацати руками!

- Сміх! Донкіхотство у сучаснім дні

Супроти надкосмічної прогресії!

Непотріб долі всі твої пісні.

Лиш примха. Просто вправа від деменції.

- Буває, що й непотріб до пуття

Стає то вибухом, то воскресінням.

Вірші для Ліни – все її життя.

Пісні для Лесі – все її спасіння.

Не тільки їх. В них галактичний мах.

Там літера – як пам’ятник планети.

- Ти уявила, що й у тебе так?

А як не так, для чого ці концерти?

Розвозить шмарклі по усій землі?

Ловити рим метелики підсакою?

Іди, мала, вари смачні борщі,

За це тобі хоч чоловік подякує.

Замаж ковбас, вареників зліпи.

Заробок кращий, ніж у ямбах дриґати.

Для чого всі ці фіґлі у письмі?

- Щоб дихати…

- Країна, у якій іде війна,

Не може буть найкращою на світі.

Тут стільки винних. Тут сивіють діти.

Тут очі правді випиті до дна.

Гектари замінованих полів.

Без ліку корумпованих пакунків.

Й ніяк нема від цього порятунку,

Хоч як вже хто того і захотів.

Війна збиває блендером міста

У цеглу й порох, вершачи утрати.

До зсуву мозку втомлені солдати,

А зміни їм ідейної нема.

Тут вже нема від кого народить

Й не буде скоро вже кого ховати.

Дві стрілки відреклись від циферблата:

Затягується все. Дитинко, їдь!

- Як їхать? Не пускають прадіди,

З могил руками держачи за поли.

А хто весною знов засіє поле,

Щоб всьому світу хліба напекти?

Хто вигребе з руїн усі кістки

Їм спокій дасть, по-людськи поховавши?

І я не можу зрадить, мамо, наших.

Хто, як не ми? Бо хто, коли не ми?

Нема кому вже їхать: всі думки

З корінням косей в маскувальних сітках.

Душа давно горить в окопних свічках.

Слух жде енергодарівських гудків.

Воює кров у браттях ще з АТО.

Змертвіли нирки з катувань в полонах,

А серце підірвалось водним дроном

Два рази попід Керчинським мостом.

Хто ж буде ждать омріяних бортів

Могутньо-легендарних F-16?

Чиї, як не мої, набряклі пальці

Під крила їм підвісять Божий гнів?