Всі вірші

Ти ніколи не знатимеш справжнього Сонця,

Не осідлаєш верхи гігантський метеорит,

І не знатимеш ніколи любові іншого серця,

Бо ти у ньому, напевно загинеш, згориш.

Нам потрібно любити усе на відстані,

Як оте сонце, що далебі від нас,

Комети,

Метеорити,

Зорі

На безпечнім відрізку від лави, слова та істини,

І навіть пірнаючи в море,

Не тривожити його глибин.

Нам потрібно

Відступити назад, щоб роздивитися картину,

Писати листи, повідомлення, будувати пристані для човнів,

Вся біда лиш у тому, на яких ми тримаємо відстанях,

Від любові серця і вщент спопеляючих слів.

25.09.2023

Моїй подрузі, зусебіч чарівній пані

Прийшла цікава пропозиція у інстаграмі.

Пропонувалося портфоліо її чудових стоп.

Подав цей меседж фетишистів блог.

вірш складав

наче нервами.

кинув його

незавершеним,

хату коли затрусило

хвилею

з вибуху сильною.

вилаяв орків московії

за хату

занепокоєний!

та зі свойого двору

дулю

кремлівській потворі,

тицьнув північному сходу

з прокляттям ординному роду -

всій озвірілій зграї,

що нишпорить

в моїм краю,

погар лишає,

пожежище,

мостить смердючі лежбища

в селах,

в містах мародерених

вітчизни моєї...

по теренах

гатить

від оркостанії

всім, що там є,

до останнього

нечисть,

рашистська наволоч

повна

людиноненавистю,

сповнена надто зловтіхою,

страхами,

жахами,

лихами,

істерикою божевільною

та реготом

з люду

вільного,

жадібністю ненаситною

та лиходіями спритними,

жертвами многоликими

у війні

від початку

дикою... -

це коли межі на мапі,

обводи

пилом по світу,

попелом.

і з того радіють

розбещені

в кремлівських

палатах

безуму...

За мотивами гри "Dragon Age: Original"...

~•••~•••~•••~

"Я підштовхую історію, коли це потрібно. Але іноді її доводиться штовхати"

Флемет

~•••~•••~•••~~

На південь, до найнезвіданої мерзлоти

Є небезпечне місце повне відьом, варварів та чудовиськ...

Там шукають надії найдивніші сни,

Там нишпорять пороки та страхи, там багато дивних збіговиськ...

Оповіді легенд про те, що на тих болотах живуть

Старі велетні-дерева з серцем зі сталі...

Що немає там світла... Лише сніг і пустка живим "затишок" пророкують,

А крижана темрява поглинає гріхи, біль, сум небувалий...

Що там світ туману, що приховує зло -

Прокляття ввібрало помсту матері безкрилої,

І лють клинків окропила кров'ю давно

Густі рани землі, ставши добротною могилою...

Що там виповзає з темряви нежить, катувати дурнів,

І погань грається по стилих венах дурманом...

Руїни та привиди, що все ще чекають на свої дев'ять кіл...

Там холод і голод шириться у глибині душ бездоганно...

Там мешкає відьма, що живе віки не за законами смертних -

Вирощує "дочок", сміється над світом, сперечається з богами...

Де світло змикається з пітьмою її дочки-перевертні,

Уникаючи побуту людей, красу ховають за розбитими дзеркалами...

У їхніх снах незнайомі обличчя та маса дивних дверей,

Таємниці доріг, гори, спрямовані на небо, за обрій...

Дивачкам, що виросли серед дерев, звірів та тіней,

Чужий людський світ - небезпечний, недобрий...

Відомо їм, що приходить із темряви, з-під гір,

Вражає собою, опоганює все живе, землю...

Коли Стародавній Бог прокидається – починається Мор.

Зло завжди на чеку... Тих, кого веде Клич, не сплять, внемлють...

Вироджується світ, висихають поля та моря,

Небо ніби безодня з щільно-чорними хмарами як у нуарі...

...Відьма Диких Земель невпинно твердить дочкам:

"Нехай знайдете ви шлях у темряві... Підказки в моєму Гримуарі..."

Чи то помста, чи то кара Творця за Стародавніх Богів

Жадібним дурням, що жагою гордості старовинні -

Вини гралися з Тенью, закликаючи її зі снів,

Магією крові вляпавшись на віки в моровому павутинні.

Хай прибуде порятунок, або ж світ у прірву впаде -

Не нам вирішувати... Людське серце часом чорніше за морок...

Кожен у цій подорожі своє місце чи смерть знайде.

Але хто скаже, чий шлях у пітьмі - то порожній сполох?

...Оповіді легенд не завжди земний затишок пророкують...

Той, хто вірить, - буде вірити; той, хто мовчить, - мовчатиме бездоганно.

Відьму з Диких Земель бачать то там, то тут...

Кажуть, вона теж Стародавній Бог - перероджуватися їй притаманно...

~•••~•••~•••~~

P. S. "Якщо запитати, чи реальна вона, Флемет розсміяється і скаже, що не обмежує себе необхідністю бути одночасно лише в одному місці."}÷)

~серпень•2020~

Зі збірки "Казки, які не розказані на ніч"

P S. Шикарний кліп з дивовижною декламацією від Sandra Mey можна подивитися у вкладці "Буктрейлер"

коли не легко,

коли самотньо,

писав на стінах

печер холодних

безвісний предок,

і знав напевне,

що непотрібні

старання ревні.

та час спливає,

віки проходять,

і із тремтінням

в пітьму заходить,

ліхтар вмикає

нащадок дальній.

і завмирає.

і шок сакральний...

1.

милуюсь річкою світання

та грою світла у воді.

і сонце весело на ранні

покличу в гості у свій дім

(як то зробив поет великий

у спеку...та не восени).

...і поруч сонця ясноликий

світилу мовитиму сни -

про сни, подовжені у мрії.

у чарування, у дива!

там у садах шепочуть змії

жагою сповнені слова.

і квіточки спокус утомних,

сирени, музи...Аполлон

торкає струни дзвінкодзвонні

і співом зманює в полон -

в полон кохання, у розваги,

в бенкети в оргіях бучних,

здійнялись де стягці та стяги

гулянь веселих, свят гучних.

гармати залпами звітують,

що то все явне. а не сон.

і фейєрверками нотують

кохання вічне як закон...

2.

...аж ось - печальна сіра чапля

відлунним озовом в туман.

стемніла річка світла раптом... -

то води впали в океан.

і сонце вже давно у небі

раз по раз зирить з-поза хмар.

......я вип'ю кави з бутербродом.

вдягнуся швидко та піду.

нафантазую ненароком

смазливу "змійку" на біду. -

вона обернеться у фею!

у чарах звіється біда.

підхопить нас обох із нею

осіння лагідна вода -

вода відречених у світі

не завжди славних перемін.

і ми потонемо у сітях,

у водних сплесках шепотінь.

і річка хвилями невтішна

до ранку стишена засне...

...засяє в небі місяць ясний.

дивлюсь на нього у вікно.

по склу сковзнуло листя красне -

то місяць в річку...в саме дно.

при падінні у спогляданні

геніальної німоти,

що в байдужості до злодіяння,

до безглуздості та глупоти... -

придбай вітрило собі...з парашутиком.

не втопитись аби у лайні

обшушуканим та ошуканим

в цій суспільній драговині.

то як поміч тобі безкрилому

на сповільнення часу падінь.

і - з подяки вітрам! -

під вітрилом ти

не шелепнеся в сморідну тінь.

лиш сковзнеся,

торкнеся п'ятами

до гнилизни огидно лихій.

відштовхнеся від тої лятви

в непроглядний захмарний сувій.

і в тумані кружлятимеш листям

в ясноокій зорі крізь пітьму.

над дахами осіннього міста

привітаєш у злеті зиму...

і в падінні у спогляданні

ледь зажевріє мить надій -

таки зійде в пітьму світанок!

в цю гнилизну...у цей застій.

*****лятва - погань, скверна, паскудство

гадаю на гірше

в надії на краще

в похмурості днини

сумних сьогодень.

в яких хазяйнує

бідою та горем

паскуда огидна,

кремлівський дебіл...

отож - на руїні

стою між руїни

у трощі,

в розламах,

в згорілих садах.

підкину монету

на успіх чи зраду,

на темряву,

світло,

на несвіт

чи світ.

впіймаю в долоню,

сховаю,

не гляну

яким же він буде

оновлений день -

що раптом у тиші

розгойданий вітром

у загадку,

тайну

не здійснених мрій...

...а з темної амфори

попелом сіє

у мерзлість імжею

хмарина важка -

то сіється час,

розстріляні миті

останнім цвітінням

в розбомблений степ.

дістану з кишені,

зирну на монету... -

пласка,

тривіальна,

холодна...ніщо.

але ж як гадалось -

збулося,

здійснилось!

ввійшов у цей будень

.у попіл,

в дими.

а небо з'ясніло -

до сонця поринув

душею,

думками

крізь грім канонад.

...монету -

чого вже! -

сховаю в кишені.

згодиться -

на мокшу

накликати

смерть.

Злива тягнула небом грозовий мелос

То виринала китом, що страшно сопів

І жбурляв на землю косяки риб зі свого нутра,

То чіплялась за шевелюри дерев, і струшувала паперівки туги

За мізансценою, шо досі нам не відкрилася,

Але задрапована світлим небом, димкою ночі,

Грозовими хмарами.

Я подумав, що добре бути зливою,

Спалахом, що являючись постає провидінням

Для людини та впивається у землю, у коріння рослин,

Збиває плоди, ричить раптовою стихією і зникає

Залишаючи мене міркувати над цим.

І ти намагаєшся. Намагаєшся зачепитися,

За волосся коханки, за зап’ястя слів, зливу, грозу,

Уста, що видовжують шепотом мить,

Котра поволі зникає ховаючись за ширму,

Гачком за зябра, лопатою за землю чекаючи

На залізне коріння вічності,

За в’юнисту мелодику минувшини, протягуючи

У вушко ліричних спогадів,

За картину пристрастей,

За оману монотонного серцебиття,

Що відганяє тінь сумніву,

Котра визирає з тієї мізансцени.

Та іноді, бачте навіть вулкани,

Навіть вулкани...

30.07.2023

«Гарненька голівка? Це все одно, що судити про вино по пляшковому корку».

А.Франс

«Шлюбну формулу про любов і вірність давно треба замінити заявою про готовність мити посуд та виносити сміття!»

О.Кумор

Ти прийшла сама, сидиш біля бару

П'єш коктейль,

Невже ти зустрінеш тут його? -

Єдиного.

Ось і він, довго чекати не довелося:

Симпатичний, безцеремонний,

Присунув стілець ближче до тебе,

Замовив міцне.

По жіночому балакучий:

- Ви така чарівна,

- Давай познайомимося.

- Мене звати Дмитро,

- Так самотньо, дружина покинула.

Дівчина вислухала, сказала «забудь».

- Крихітко, у мене сім'я, дитина ...

- Тоді помирись із дружиною.

- Ні, з цим стервом миритися не буду.

Схоже, однієї історії мало, він готовий закрутити ще…

Егоїсти завжди такі чутливі,

Сентиментальні, у побуті вразливі,

Ваблять пригоди.

Дура напідпитку сидить і слухає

Його. Єдиного.

в замрії осінь у природі.

дощі та вітер.

день мов сон.

краса та лагідність...

негода -

як примха, дійсність?...

чи закон?...

і стука дощ по парасолі

дрібними краплями імжи... -

чи стукіт той весела доля?...

чи то кохання у олжі?...

все загадково та непросто.

дилемою добра та зла.

чи, може, то сріблисті коси

імжею осінь розплела?... -

в калюжі, вимиті свічада,

в люстерко неба у імлі

спадають коси водоспадом,

на листя жовкле по землі.

мов золоті у вітах локи

на тротуарах та стежках,

які в стрімких дзвінких потоках

мов кораблями крізь роки.

неспішно линуть у майбутнє

на хвилях серця і душі

від сьогодення

в незабутнє

крізь тайну

осені

в дощі...

*****локи = локони

Ошаленіла. Стільки переливається в тобі кольорів,

Птахи. Шумовиння хвиль, гомін колонії фаетонів

Закривають сонце і під воду ідуть береги,

Островів,

Що були лиш примарним спасінням, самотнього від любові.

Скелі та піна. Спрага. Пустелею із води,

Опікають корали, рифи, пливуть дельфіни

І пір’я птахів проліта у моїй голові,

І ростуть корабельні, жагливі до мандрів пінії.

Вітрила лягли простирадлами снів, захлань

Із туманів здимають клівери їх до бушприта.

І серед білого-білого океану, раптом продивляється грань –

Безодня, що тягне по жилах дереворити.

Обрив.

П’янкий водоспад із твоєї стрімкої душі,

Що манить нещасну шхуну у засвіт ночі

Океан розливається хвилями з ложа твого,

Схвильовані подихи, відпливи, схвильована постіль.

Припливи. Відпливи.

Мілина.

Залишаються кораблі у місячнім сяйві в глевкім сновидінні

І мариться, мариться їм нескінченна вода,

І вітер попутній, високі, шумливі хвилі.

Де немає землі, немає причалу і берегів

Де тільки сонце, і вічність розрита кілем.

31.08.2023

Дощ швиденько лягає спати

на тротуари, бордюри та ямки,

І калюжам ще довго лежати

брудним відбитком малюючи замки.

Мрій узорами скло омиваючи

посуваючи світло долонею,

ясне сонечко світить над хмарами

пробивають не промені зонтики.

Тільки краплі стікають холодні,

Викликають ритуалами осінь,

Вітер вранці мурашками бігає,

Вдень тікає від літа мов гусінь.

тут осінь золота

свої розправить крила,

як часто ти читав про це,

і бачив декілька разів.

від цього, подих завмирає

а замість нього гарбузи,

смачне какао, плед, вино.

та сама книга на столі

і листя за вікном спадає.

фонтани більше не журчать

та й кому треба ті фонтани, коли

така краса та дощ навколо,

а вітер той несе до дому.

свою він пісню завива

про те чи злюбиться воно, чи ні.

кохання може й не бути,

а осінь буде тут завжди.

Бронебійна маска над моїм лицем –

Це спосіб слова, спосіб боротьби,

Та хто загляне під неї хоч мигцем –

Той розчарується й зачахне від нудьги.

Із нею я всесильний, наче Бог,

Без неї – противна комашня.

Я визнаю, бо знаю біль тривог

І силу слова, що зродить метушня.

Усі горлянки рватимуть, мов звірі,

Казатимуть, що я, мовляв, «тюхтій»,

Що я під маскою ношу нікчемства гирі,

А тексти мої – то пропахлий гній.

Нехай балакають, нехай кричать, мов дикі,

Нехай зневажливо харкають на папір,

Та от на них такі ж обличчя й пики,

Яких вони цураються, мов дір.

Братиму до рук твої печалі,

Емоційно в кокон загорну,

Заховаю їх усіх подалі,

Муки твої я собі візьму.

Елементами всього свого кохання

Жар між нами розпалю украй.

Ніжна буду з рання і до рання,

Обійму і відведу у рай. ❤️

Почав ти знов свої істерики

І вимагаєш писати лімерики

Влітаєш мов коршун в вікно

І знову втікаєш в Америки

А я загораюсь і тлію

Колись може навіть здурію

Будь трохи постійнішим щастя

Інакше скручу тобі шию

Жар твого тіла

Мене напуває

Твої гріхи

Стануть моїми

Поки та сволоч

На мене ганяє

Я жгу про неї

Пекельнії рими

В Едемі спека

Я страждаю

Давай з тобой вип'єм чаю

Так сильно по тобі скучаю

Що розум геть свій я втрачаю

Спаси мене тебе благаю

Без цього дуже помираю

Почуття це так оманливо

Серце, отруєне ядом

Змієм

Укусом-сусом

Сом

Дрижчання серця як брязкіт

Надірваних струн гітари

Змазаних отрутою

Найбільшою з усіх отрут-трут —

Звабою й бажанням

Утіх тілесних

Лесних

Них.

Чекаю на твій коментар з тремтінням у руках.

І кожен з них — тобі до неба шлях.

Я відведу тебе до Бога і зірок,

Яких засліпиш ти, коли відкриєш рот.

Ви повинні мати цю книгу з тисненням та ляссе,

Коли не можете написати власну,

Чи фотографію в палаці Потоцьких,

Коли не можете улаштувати свій особистий палац,

Слухати чудову музику, коли жодні ноти

Не зможуть розплутати клубок ваших доріг,

Подорожей вашого серця.

Ви повинні стати поетом, коли ревнуєте до поетів

Чи хоча б купити який-небудь натюрморт чи пейзаж,

Як не розумієтесь в живописі.

Врешті привести на світ життя, коли ні писанина,

Ні мальовидло, ні клацання вам не до вподоби,

Чи до слова прийняти позу, аби інші вбирали

Солодкий нектар натхнення.

Все це ви повинні мати та робити, і щось,

Мабуть, все-таки маєте та робите.

Та буває знаходиш минулорічну чернетку

Списану віршами і шукаєш п’ятий кут від сорому.

О так,

Ви повинні мати відчуття сорому.

30.04.2023

А хочеш, сьогодні місяць розлиється у твоїм саду,

І зорі від подиху вітру злетять мов пухнаста кульбаба?

І я поцілунком у коси твої заплету

Теплу ніч, і весну повабну.

І побачиш у росах запалених на гілках

Те проміття світанку, що в’яже білизну з туману

І сонце відкриє бузкову твою наготу

І мову твою тонкостанну.

30.05.2023

Блідий туман густий як свіже молоко

На вулицях старого кам'яного міста.

Відгукуються громом кроки на бруківці,

Руйнуючи цупкої тиші крижаний полон.

Десь здалеку кричать самотні круки,

У мороці нічному не розгледіти й душі,

Тремтять гучним відлунням вітражі,

Що барвами оздоблюють домівку духу,

Святого сина і отця, твердині хрестоносців,

Яка одвіку величаво, непорушно і на мить,

Являється оплотом праведних, святих угідь,

Стоїть посеред майже не освітленої площі.

Спинився, щоб відчути томну благодать

Безлюдного оточення, без лишніх звуків,

Та спокій раптом перевтілився у муки,

Бо Я стою, а за спиною черевики стукотять.

Різко обернувся в пошуках приблуди,

Яка за мною тихим поступом блукає.

Побачив тільки тінь від місячного сяйва,

Свою, формуючи у розумі нестерпну смуту.

На питання "хто там?" відгукнулось ехо.

Може це вечірні марення від втоми?

Та серце паніка тримає хваткою міцною.

Ходу пришвидшив. Йти іще далеко.

Звернув увагу на стрімкіший рух позаду.

Нестримна параноя змусила почати бігти.

Акустика бульвару відбиває шумні ритми

Тандему пар взуття утікача і злого ката.

Коли мене вб'єш, ти прокинешся скутий, проте не сумуй.

Не треба трагедій, це глюк в твоїй скрині, один на один.

Крізь нетри світів ти прийдеш у ту мить, де колись уже був.

Твоя надсвідомість панічно збунтує фортецею снів.

Коли ж я піду, ти на мапі життя намалюй мене знов.

Жбурни ту мотузку сумісністю слів і свого відчуття,

І поки є сенс, синім листям печалі встелюся я вздовж

Тебе площини ірреальністю дива під гомін уяв.

Ми наче ще тут, то ж кажу тобі пошепки: то був не ти,

І це таємниця. Без губ розповісти не вистачить слів.

Ми дивні обидва. Така бездоганність. То помста з глибин.

Із болю серцевого пазлу буття, мов намиста, зволів.

Крик, що боїться губ.

У скрині відчай.

Не кажи що не чув:

Бо лунало як мінімум двічі.

Зрив. В твóї двері стук.

Заснув без свічки.

То жаги мучить зсув,

Що волочить собою трагічно

В глиб. На підлозі куб:

Сюрреалізм личить.

Вхід шпигує павук,

Аби ти не поцупив розбіжність.

Кляп. Ти сидиш в кутку.

Зв’язані руки.

Дай тобі покажу

Крик, що боїться губ на обличчі.

В темряві народилася нізвідки,

Ох паршивий світ де править сатана,

Потім повертаємося в чорну пустоту,

А де ж сенс в житті бідняка.

Ми живемо трудимось і плачем

І хворіємо в придачу,

А просвітка як не було так і нема.

Із року в рік несемо хрест,

Незнаючи що буде далі,

Адже одинокими народжуємось і з нічим помираємо

І будемо передані забуттю став ніким.

Нас не люблять в реалі лиш бачать можливості,

Використавши все добре в нас до кінця,

Чи є взагалі духовний зв'язок от в чім питання,

А шлюхи і педики користуються популярністю.

Жила в обмані але більше ні

Й істина зробила вільною,

Більше ради щастя ніхто непотрібний,

Адже люди лише проблеми створюють,

Порядок порушуючи і гармонію дому.

Життя летить, тече і плине,

її переспів крилатий до мене лине,

наче відлуння квітів польових,

які рятують душу в один вдих.

Закляття мрії в дні буденні,

Речі на вустах не смиренні

І доля тих дівчат у силі трьох,

Вони не можуть рятувати світ лиш вдвох.

Пережили усе потроху та завжди разом були,

межі тої тонкої вони не перейшли

і знали як потрібно вчинити,

їм все під силу змінити.

У нутрі піцикато.

Суміш злив. Ніцше клятий.

Встромиш в біль - ріж пихато.

У труні ліпше б зрадив.

Та й тріщить, дивний друже,

Світ з голів, тож одужуй.

З-поміж снів недолугих

Той твій зрив, мов ланцюг їх,

Нетверезо гарцює,

Все, що змерзло, люблю я.

До душі то вібрато

У тобі. Досить. Знято.

Сонце і місяць зустрічались,

При світлі полудня прощались.

Кожен з них вступав в свою стихію,

Кожен з них мав свою мрію

І так конкуруючи завжди,

Вони миритись мусять знов,

Бо що таїти правди

Ніхто із них не в силах зняти окову,

Що доля їм так написала

І яка на відстані їх тримала.

Дружити не могли бо надто різні

І шляхи разом в небі вести їм- затісні.

Знаходитися разом їм неможливо

Та хіба ж станеться те диво,

Що разом їх зведе

І що буде їхня дружба вічна- не промайне?

Колись можливо буде це

Та зараз не в силах нічого змінити,

Тож буде так як є.

Сонце й місяць зустрічались,

Але один з одним не знались,

Лиш небо одне ділили,

А щось змінити не зуміли

Тому один від одного на відстані були,

Да так шлях один до одного й не знайшли.

Троянда цвіту вишневого,

цвіте коло хати,

її красоти Всевишнього,

манять сади.

Вона ніби перлина,

могуча, прекрасна.

В саду коло хати,

цвіте, мов дитина,

могутня мов людина,

вміє за себе постояти,

нікому не дасть себе ображати.

Її врода манить любе людське око,

такі ростуть тільки в Марокко.

Пишна квітка кохання,

горда квітка розчарування.

Вкриє землю мов мати,

ох її пишні шати.

Зірка її то кохання,

без печалі й вагання.

Мов крила має,

вона так гарно літає.

Ніби на арфі душа її грає,

аж серце завмирає.

Троянда!

Цвіт її то кохання.

В саду зростала,

від кохання пишною стала.

Людське кохання пострічала,

від цього й розквітала.

Люди нею милувались,

та й дивувались,

собі повчались,

та й закохались.

Троянда така особлива,

така мила.

Життя вона так веде,

кохання людям несе!

а ти усміхненно цілуєш

їхні вуста.

виводиш пальцями, тамуєш

усі серця.

зітреш із пам'яті, зруйнуєш

усю любов.

тільки себе ти не цінуєш.

і плачеш. знов..

«Хоча б ми об'їздили увесь світ у пошуках краси, ми не знайдемо її, якщо не взяли її із собою»

Р.У. Емерсон

Я зніму сандалії,

Пройдусь босоніж по землі,

Наступлю на килим м'який,

Трави вологої,

Це почуття ні з чим незрівнянне.

Щебетання птахів наводить на думку,

Що немає на світі,

Справжніх співаків та співачок.

Постою біля струмка, послухаю музику,

Перекочування води.

Подих вітерця,

По листві, по траві,

Скільки тут дрібних квітів,

Невідомих мені.

Мені час додому.

Не зірву жодного –

Квітка гарна тільки жива.

Змалечку все ми вивчаєм,

Але коли дорослішаєм- не все ще знаєм,

Інколи з незнання долю собі ми ламаєм,

Бо як діти незрілі- Бога не знаєм.

У кожного своя дорога

І кожен путь свій вибирає,

Але не відразу прозріння приходить,

Що долю собі він зламає.

У всіх своя дорога,

Але не в усіх вона від Бога.

Кожен щастя в своєму вбачає

І кожен по цьому від Бога має.

Хто добро в світі плекає,

А хтось- зло без сумнівів приймає.

Але хай кожен знає,

Що за вчинки свої перед Богом відповідає.

Добра людина від Бога похвалу має,

А зла- духовно вмирає і у пеклі згасає,

Тоді як добра людина Бога прославляє

І радіє що Бог її до себе навіки приймає.

Вибір постає цей перед вами

У світі життєвої програми,

У кожного своя дорога ,але чи буде це ваша духовна перемога?