Всі вірші

Я народжений її поцілунком свого покликання,

Що переплавляє сонце колишніх богів

На її золотавий ґудзик чи може розкішну фібулу

Якою вона ув’язнює мою свободу

Звільняючи власну.

А день огортає мене в білосніжну тогу.

В її вихилясту жіночність, в її подобу

І танцем малюють узори

Малюють власно

Її повнокровні стегна

Весняний танець

Сонця.

Це одкровення, що жаром займає сад

В якому чистий

Вогонь, полум’яно заходиться дужим вітром

І хочеться пити знемогу, пити безтями

Бурхливу пожежу, немов пригубити абсент

І випити танець

І впасти в обійми літа

У твій сонцеликий пейзаж

Забувшись навіки,

І тільки,

Неспинно цілувати шепотом замовлянь

Привиддя твого ніжнотканного тіла

Поезії

Зітхати увертюрою пристрасних слів,

Із подиху їх вимовляти бентежну форму,

Що звуки народжені голосом

Торкають живіт, викохують перса

А погляди в’яжуть коми

За якими прикметники

Ще трохи, ще трохи й

Ледь-ледь,

Доповняться дієсловом.

Ти будеш дивитись на повню

У місячну ніч

І Каїн нарешті згине впустивши вили

І явиться з темних розлитих його морів

Твоє немовля,

Дитина твоєї віри.

04.03.2023

Як захочеш пити - скажи,

Маю ніж в кишені і трохи крові.

Можеш спіймати мене на слові,

Хтось навряд допоможе.

На роковій межі

Розіп'яли міцно і безумовно.

Ми так вірили в світ,

А він гартував ножі.

Тимчасово живі.

Це, мабуть, невиліковно.

Що сказав найкращий мій друг?

Що ми потрапили всі у пітьму,

Що все життя закрите від нас,

А від проблем голова, як казан.

Говорив, що помрем ми всі від пітьми,

Що забудуть про нас навіть книжки.

Час все йде, іде та йде,

Але гниємо ми, а не тіє книжки!

Говорю йому, що його слова є обман.

Життя у пітьмі, то є дар,

У пітьмі ми вбачаємо наші страхи

Та ловим ми їх, як кіт, тих, птахів.

А він мені каже: "Заглянь глибше в пітьму,

Побачиш ти там як люди гниють,

Гниють від страху, який не пройшов,

Який кіт, той, не знайшов."

Мої очі у раз чорним стають

Та сльози рікою все йдуть,

Вся тая біль, яку ховає пітьма

Закладена в душах у нас, у серцях.

Час все минає, а очі мої,

Все є чорними від тієї пітьми,

Погруз навіть я у тіїх страхах

Та гнити почав з середини я.

з чого починається творчий процес?...

Господи! стільки відповідей на це

від іронічних,

смішних та комічних,

і саркастичних,

аж до брутальних

та канонічних...

як колись ото мовив

розумний мені чоловік:

скільки людей є на світі,

стільки й відповідей... - без ліку!

усі будуть різні

та суперечливі,

і - так! - справедливі,

доказово тактичні,

у припущеннях просто таки фантастичні...

...так міркувалось за кавою

в затишній світлій альтанці

під шелест грайливого вітру у листі -

наче гіллям у саду

він із хмарами неба вітався.

хмари ті в танці повільні і білі

за обрій спадали сонні, зомлілі -

прозорими танули

в сині небесного моря,

сонце в якому спекотне,

до змору...

але у саду

під покровом сплетених крон

затишно і прохолодно,

манить в захмарений сон...

забуваєш про всі незавершені справи -

творчі, городні та хатні...

і недопита лишається кава...

з чого ж починається творчий процес?... -

питаю себе...бо питання до мене.

не знаю, що мовити навіть на це...

напевне, воно йде від світла,

що в колір зелене у цьому саду,

у затишку цьому.

бо тут забувається горе,

всі болі,

не чуєш ні канонади,

ні грому грози у негоду,

не бачиш,

не знаєш гвалту

та бруду міського,

та безголової суєти

мешканців міста оцього...

гамору - ні-я-ко-го!

лише ця тиша

і спокій.

і прохолода.

і чудова із леготом-вітром погода...

і кава смачна... -

що не допита

й шкода...захолола.

...з чого починається творчий процес?...

а хто його знає.......

Твої слова, навіки в моєму серці

Але лише одне змушує його битися швидше

Ніколи не пізно, все можливо

На повторі у моїй голові, твій сонний голос

Примушує здригнутись повір

Але я не можу, не хочу і не буду...

Боюся як дитина, і знаю, що тебе ніколи не забуду

А хіба доведеться?

Вічне питання і я в порожнечі з головою поринаю в той теплий травень

Що залишив шрами на моїй душі

То був невеличкий мотель при в’їзді в Мукачево

Біля двору якого височів пагорб із Замком, а неподалік розкинувся автосалон

Де я вперше надибав богомола.

Власника мотелю ніколи не було,

А замість адміністратора та кухара була юна жінка з п’ятилітньою дочкою.

Окрім нас – нікого.

Ми монтували кран, в цеху, неподалік мотелю.

Затиснений в картину майбутніх спогадів

Я бачив Замок, автосалон, пагорби і те,

Як смішно говорила крихітна замазура,

Як вона тішилась дрібним дарункам орігамі та

Вдячність її мами, природньо невимушеної та простої,

Погляд якої німував щирою посмішкою,

А коли вона піднімалася до свого номера,

Вкінці коридору, то завжди казала:

Коли що потрібно – стукайте й серед ночі, у мене чутливий сон.

Вона зникала за дверима, які здається ніколи не закривала,

Та котрі зачиняли мене у тривожному світі з тими Пагорбами,

Автосалонами, Замками, Богомолами, а там –

За тремкими дверима здіймався закличний подих її грудей,

Що стелився м’якою периною мрійливому працівнику КП «Ремона».

Та я все возився з металічною скалкою, щоб не думати про курок дверного замка.

02.04.2023

Коли закінчиться дощ

І вже не лякатиме грім,

Із наших з тобою днів

Виросте спільний дім.

Він буде дивним, як ми,

Але його дивина

Захищатиме нас

Як подвійна стіна.

В домі буде підвал

Не для диких тварин,

А для прочитаних книг

Та колекції вин.

Буде кілька кімнат,

Ліжко біля вікна.

На підвіконні кіт

І собачка смішна.

Хай остигає чай,

Хай застигає час.

Все, що навколо – ми.

Все, що навколо – в нас.

Я б сказав вам про біль, але я промовчу,

Розказав би про рай, але тим я згрішу,

Розкажу про війну, потім мир не знайду,

Як шепну про любов, то накличу біду.

Я би вам ще багато чого розповів,

Але марно в оману усіх би завів,

Я наплів би чимало, не зважити слів,

Аж до інших планет долетів би мій спів.

Але я все мовчу, якщо чуєте ви,

Все ще тихо мовчу, сиджу нижче трави,

Не збираються в купу літери з голови,

Бо бажаю знайти, мовчазні острови.

1.07.2023

Сьогодні повітря пливке, як вода,

І тінь роз'їдає бруківку вулиці

Послухай, шепочу в чуже життя,

Ти не з тих, хто живе, швидше з тих

Хто забудеться.

В цім місті в якому до біса сплетінь,

До біса міщанства, провінцій та фільмів,

Фільварки твоїх розпашілих спідниць,

Вербують для міста нових нефілімів.

Послухай цей лопіт фальшивеньких крил,

Під п'яне пихтіння нічного клубу, —

Привабив нехтивих до хтивих світил,

Всіх тих, що наосліп шукали подібність.

Свою.

І стали подібними, — тільки до сну,

До нічних і голодних, літеплих марень,

І немає, немає таких лікарень,

Щоб ти доконечно себе повернув.

05.11.2021

Нестерпний біль

Дніпро шепоче

Вітер гвалт підняв

Здіймалася буря

Гроза та чорні хмари

Дніпро, забере зло

Та відновіть знов

Надію, мир, любов

Так важко вірити в слова

Вони звучання мають, але не мають суті,

За кожним з них, неначе хтось щось грає

Спектаклі та вистави, вже давно забуті.

Слова були, та втратили основу

Їх легко вимовляти, і просто жонглювати,

Всю силу й міць, що вкладені були

Тепер так просто можна взяти й розхитати.

Ніхто не ставить їх ні в що

Й готовності не має відповісти,

Якщо вже сказано воно було

Банально легко можна іншим перекрити.

Багато пустоти, брехні, притворств

І лицемірства обрій,

Отак згаса потроху сила й міць віків

Із тліючою мрією оновлень.

Я як бракований митець краду чужі картини,

Колекція із них стоїть у мене в дома.

Ти тільки не питай про дій моїх причини,

Однак це все залишиться для тебе невідомим.

Я як співак несправжній, що складає справжні пíсні,

А почути в змозі їх лише мій власний страх.

О так, години, либонь, вже доволі пізні...

А справжні пісні все ще пише фіктивний той співак.

Я як фальшива поетеса у власних літрах крові,

Віршí мої згоріли полум'ям страждань.

А попіл від пожежі загубився десь у морі,

Сповненого бурхливих хвилей коливань.

Я танцівник без власного паркету,

Блукаю крізь великі тіні хмарочосів.

То я і є бракований митець, що косить під поета,

Що трохи заблукав з таких самих — як я — акторів.

Ти хотів забрати мою душу,

віддати тіло кажанам,

а потім знайти свіжу тушу

для подиху свого життя.

Та ти не знав, що я як ти.

Що в день їдять мене чорти,

що знаю, що таке душа

і те яка вона смачна.

Твоя душа тепер моя,

і долю твою я вкрала,

бо ти б і далі, як он ті

крав душі вічної краси.

Червоні стіни, вони говорили про твої наміри?

Але в очах твоїх я бачила кохання.

Крики рабів твоїх, як молитви слуг божих,

Та ти співав мовою дурману.

І впала я в твою оману,

Приємність твого танцю

сліпила від цього дивного краю.

Ти знав вартість правди та обрав мовчання,

і рада я не чути криків

й віддаватись палкому танго.

Це танці з тим, хто душі людські викрадає

від рук божих і зникає.

Та тільки музика стихає,

крик кріпаків зростає,

і моя пильність відкриває вічі.

Що це моя молитва двічі, покликала тебе сюда,

в спокійне, мирне, пізнання.

А зупинятись ти не став,

забравши всіх ти не відстав.

В їх смерті винна тільки я,

я та душа моя.

Яка обрала будь кого,

щоб тільки тиші не було.

Не лякають мене холода,морози й хуртовини

Мене лякає майбутнє без мрії

Коли ти здаєшся,вмирає твоє «вічне» нутро

твоє серце не дало б на таке добро

Ти сидиш , без думок, ти просто існуєш

Як існують й інші

Але ж як ти тут серед них опинилась ?

Ти думками завжди була вище

Але все ж,Ти знала як довго б ти не літала

Ти як завжди поразки б зазнала

Ти дурепа, ти себе не підготувала.

А з іншого боку, який в тому толк?

Ти теж існувала ,все життя б пропускала

Поки себе до поганого готувала

Залиште мене у моєму п’ятнадцятому сторіччі,

Не залякуйте інквізицією, бубонною чумою, і що не в кожному домі свічі,

Я пройдусь дорогами запиленими Ренесансу і Кватроченто,

І достатньо memento mori хай рідше vivere memento,

Я слухатиму пейзаж італійський, голландський, французький,

Питиму вино селянське і їстиму сир андалузький,

Я візьму за руку Агнесу Сорель, і нехай лютує Карл сьомий,

Я вивчив з картин погляд її давно, і погляд короля достатньо знайомий,

Ми прийшли б до майстерні Жана Фуке, щоб закінчити меленський диптих,

І пристане осторонь Шевальє, в футболці і джинсах – третій, один з посполитих.

Далі від моря іде океан – риб’ячий ніс каравели і груди караки,

Ще немає торпед і підводних човнів, тільки геометрія ядер гармат для атаки,

І мовчіть про нещасних людей, дворян, горстку феодалів, кров аристократії,

Зрозуміло, що я обманююсь; вимкніть електрику, заплющуйте вії,

Мені потрібна механіка Ньютона, задовго до законів його і його народження,

Викрик Марфи Борецької, ілюстрації давно померлих з епохи війн та відродження.

Ще романи не друкуються тиражами нескінченними, та сюжетами вокзальними,

І в двадцять першому віднайдеш п’ятнадцяте, в містах заповненими селянами,

Викиньте книги звідки повисмикували крилаті фрази в контексті культури,

Почніть з хроносу, енциклопедії, з Вавилону, Єгипту, встаньте на грецькі котурни,

Прошу не тлумачити про розчарованість, що жити і вмерти потрібно в даній тобі епосі,

Ці думи залиште подібним собі, як спазм реалістів в літературі їх простоволосій,

Не тривожте мене, не будіть я тільки звикаю до летаргії,

У мене немає для вас історії, тільки образи сну і мрії,

Шкода немає тут фортепіано і скрипки, Бетховена і Вівальді,

Я так полюбив Шуберта, Австрію, а з нею і Гарібальді,

Ще трохи побуду медієвістом в п’ятнадцятому і покину феодальний двір,

Ще століття мені залишилося і народиться мій Шекспір.

25.06.2019

Мільйон бажань і всі про тебе

Я не можу жити без тебе.

Будь моїм другом завжди- не залишай,

Мене саму в боротьбі не покидай.

Скільки людям добра ти зробив,

Щасливу дорогу собі ти пробив.

Мені добро теж ти робив

Цим ніжні почуття й пробудив.

Хочу бути з тобою завжди,

Прошу з мого життя ти не йди!

Ти мій сердечний друг,

Що рятує мене від недуг.

Ти моє життя моє щастя,

Рятуєш мене ти від напастя.

Я хочу завжди дивитися в твої очі,

Вони ясніші темної ночі.

Всі життєві бурі з тобою пройду,

Якщо треба- кров свою за тебе проллю.

Тільки з тобою щастя матиму,

Тільки тебе одного я кохатиму!

Поступово старі фото втрачають значення...

Обличчя знайомі, але емоцій більше немає...

Ми не шукаємо з ними більше побачення,

Ми прощаємось, дякуєм їм і відпускаєм.

Люди проходять через нас сотнями:

Хтось кине поглядом, а хтось складе нам компанію на роки,

Якісь дні можуть здатися нам безтурботними,

А в якісь закінчиться те, що здавалося б, на віки.

Скільки б їх не було, озирнешся... а за плечима нікого...

Вони поряд, але іншим живуть життям,

В кожного з нас своя, незрима для інших, дорога,

Невже це і є тим, що всі називають буттям?..

Поринути у тебе з трепетом усім, що в серці маю

Я за тобою так сумую, ніби в темряві блукаю.

Ніби в казці хочу забути про все і про всіх

І щоб ти зі мною трохи побути зміг.

Душа моя тепер твоя

І не буду вже тепер одна.

Поринути у тебе хоч на мить,

А серце від кохання так солодко бринить.

І рідні теплі руки мене обіймали,

Вони мене бідолашну в полоні любові тримали.

Кохали кохали і не відпускали,

А водночас і губи твої ніжно мене цілували.

Я вся твоя і вся для тебе

І в тихий сумний вечір не забувай ти про мене.

Щоб не загубити твій слід, тінню твоєю стану,

А ти як хочеш стань моєю.

Поринути у тебе хоч на мить

І я стану з тобою одним цілим вмить.

Чому ми сумуємо? Чому ми плачемо,

Адже краще забути і відпустити,

Ніж душу собі ятрити…

Ми перемогли чи ми переможені,

Ідемо дорогами довгими знеможені

І чекаємо на промінь надії,

Що десь жевріє наче блискавки мрії.

Чекаємо перемін і змін у інших,

Але змінити можемо лиш себе,

Тоді чому ми переживаємо про все?

Адже життя таке непередбачуване

І доленосних речей не уникнути,

Потрібно лиш в закони буття вникнути,

Щоб сльози висохли і тихий мир зійшов,

Ти подивись- він вже прийшов!

Скільки слів в тобі померло ненароджених від неї,

Скільки подихів зів’яло у блакитнім, синім небі,

Скільки раз птахи злітали у його відкрите лоно

І складалися у вірші чорним вихором. Долоні

Скільки книг читали з серця, скільки в променях спинялась

Мить коли горіло сонце, мить коли вона являлась.

І розходились ненатлі, щедрі поклики любові,

Що в’язали трепет серця до присвяти в кожнім слові,

І здималась від знемоги яви паволока димна,

І знічев’я проявлялись в переписаних картинах

Наші зустрічі любовні, парк в якому грудь колише

Театральну гру де шелест вулиць млосну драму пише.

Тільки ти шукала сцени не закоханого міста,

А блукала вільним серцем, чорним шелестінням лісу.

14.05.2023

Коли я постарію, як вино,

Стану крихкою, як осінній лист,

І пам'ять-зрадник вмоститься на дно,

І мозок, як в дитини, буде чистий.

Коли за сотню буде мій рубіж,

І я забуду імена внучат,

І правнуків я буду цілувать,

Не чути, навіть, що вони кричать.

Мені хтось із сім'ї наллє вина,

Поверне на колясці у бік моря,

Я залпом випʼю келих той до дна,

Денис бурчить, що бабка-алкоголік.

Онук, розкаже донечці своїй,

Моїй правнучці і можливо Валентині,

Що бабка колись теж була вогонь,

Свіженька, молода, як на картині.

Їй тридцять шість, тільки початок віку,

Її любов - наш старий дід Денис.

Для неї нема краще чоловіка,

І він виконував їй будь-який каприз.

Він посадив їй виноградник у саду,

Купив будинок, той, що біля моря.

І кожну мрію божевільну чи пусту,

Вони здійснили разом, як і долю!

Малесенька моя, прошу, не плач,

І серденько своє не край так сильно

Я птахом між світами, ти пробач,

Бо небо ж забирає не насильно.

Я подивлюсь на тебе десь згори,

Обійму теплим вітром знов на сході

Дощем рясним я змию всі сліди,

Щоб сліз не було видно при нагоді.

Я тут, з тобою, дихаю в чоло,

Цілую ніжно променями сонця

Я світлим спогадом у тобі є давно,

Ти витри слізки та поглянь у віконце.

Десь там, де веселковий перелив,

Бурхливий танець хвилі свій танцюють

Я тихим шепотом, колоссями полів,

Прийду у сні, такі думки рятують.

Скажи, що не даремно вірю я?

Що, сонечко моє, буде щасливе

Ти пам’ятай, що є і ще сім'я,

Тепер я ангелом літатиму над ними.

Чому усі мелодії про тебе?

Чому закривши очі море сліз?

Як ніби вперше подивлюсь на небо,

Обіймів плющ між нам як проріс?

Тримай до хрусту, ніби ту втікачку,

Цілуй мене до крові на вустах

В твоїх обіймах тану, я слабачка,

Шматуєш мене дико, душить страх.

Це він її смакує, наче страву,

У нутрощах відлуння самоти

На тебе лань, хижаче, так чекала,

Від слів твоїх фіалки проросли.

Вона, немов Коран для атеїста,

Ковток води для спраглої душі

Бери її хоча б посеред міста,

Де був бетон, розквітнуть знов сади.

Мрію я знову про медовії очі,

Ніжність тих вуст, що палкі серед ночі

До тла я згораю, тебе відчуваю,

Кожну хвилину себе лиш благаю.

Ти не лети, моя душенько юна,

Хто його знає, можливо, фортуна?

Розум мовчить мій та серце тріпоче,

Хочу всього я тебе — це дівоче!

Страху вже немає, іду я до нього,

До ніжності рук, як за голосом Бога

Тепло відчуваю, мурашки по тілу,

Втрачаю себе, хоч аби не згоріло!

Палке те кохання і довгії ночі,

Цілунки бажання, я більшого хочу

Не тіло, не розум, а всю твою душу,

Я п'янко допити себе тебе змушу.

Забери мене собі ти назавжди,

Так міцно ланцюгами прикувавши

Я до матерій, атомів у тобі,

Ми зіллємося, океаном ставши.

Пливу у тобі, шовком доторкнусь,

Зруйную скелі мороку нічного

Я хвилею об серце розіб’юсь,

Розтоплю лід чекання вікового.

Зігрію душу диханням своїм,

Обійму ніжно десь посеред міста

За шелестом каштанів той прибій,

Між нами вже далеко є не іскра.

І шаленієм, наче діти, день за днем,

Любов на смак, немов цукрова вата

Ти притулись та заспівай пісень,

Бо нелюбов страшніше, аніж страта.

Солодкий вечір, цвіту аромат,

У твоїх тану, любий, я обіймах

Над нами небо в зоряних стежках,

Ти роздягай, скоріш пиши картину.

Дивись уважно, та не копіюй,

Відтворюй точно мапою кохання

З тобою в одне ціле зіллємось,

Летітимуть жарини, як востаннє.

Запам’ятай мене прошу таку,

Гарячу, несподівану й нестримну

Як літній вечір, запах ялівцю,

І щиру й непорочну, як дитину.

І карі очі, відблиском своїм,

Чарують та турбують одночасно

І шкіри аромат таким п’янким,

Що з розуму зведе тебе невчасно.

ЇЇ вуста ціловані дощем,

Що за своїми ти тепер ховаєш

Згоратиме усе у тобі вщент,

Про силу поступово забуваєш.

Вона, як відьма, з розуму зведе,

Ідеш за голосом покірно, мов дитина

Вона в тобі пробуджує живе,

Ніхто крім неї, бо вона — Єдина.

Ти хочеш все і серце й почуття,

Ти хочеш випити та не залишити

П'янієш швидко не від келиха вина,

Вона дурманить розум, пахнуть квіти.

Шепоче тихо вітер: «Буде так... »,

Але троянда коле невгамовно

До тебе я шукаю інший шлях,

Без слів, без крові, хочу невимовно.

Твій запах шкіри ніжний та п'янкий,

Країна ще якої я не бачив

Ти океанський бриз і помах вій,

Чаруєш як хлопчиська — не пробачу!

Собі я не пробачу почуттів,

Я як дитина, яка вірить в диво

Одного дня змінила все життя,

Я сенс знайшов! Кажу тобі так щиро.

Боїшся ти і я тебе боюсь,

Ми дві планети не в одній орбіті

Одного разу з силами зберусь,

В дарунок принесу усе на світі!

Вона не чорна і не біла,

Її душа то янголів прихисток,

І демонів спочинок

Не зна вуалі смутку,

Сміятися звикла невдачам в лице!